2020-04-20
119
Конституція України визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах та інше [1].
Проте соціально-захисна діяльність України як незалежної держави, по суті, розпочалася ще до набуття незалежності, після ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Скерування держави на соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян переконливо видно з тих законодавчих актів, які були ухвалені спочатку Верховною Радою УРСР, а після набуття незалежності 24 серпня 1991 р. - Верховною Радою України. 1 березня 1991 р. прийнято Закон України «Про зайнятість населення" (втратив чинність), у якому розглядається поняття безробітного та передбачено порядок надання підходящої роботи, навчання і перенавчання громадян, соціального захисту них [6, с. 32].
Закон УРСР "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. передбачив нове, відповідно до міжнародних стандартів, поняття інвалідності - як обмеження не лише працездатності (як у попередньому законодавстві), а й життєдіяльності, що надає право такій особі на соціальну допомогу і захист [5].
Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. було введено нову загальну пенсійну систему, яка передбачила не тільки трудові, а й соціальні пенсії; встановлено право на отримання трудової пенсії незалежно від інших доходів, що надало право пенсіонерам працювати й отримувати пенсії; скасовано таку умову, як мінімальний розмір трудового стажу для забезпечення трудовими пенсіями та інше [7].
Таким чином в 1993 році Верховною Радою України схвалюється Концепція соціального забезпечення населення України, яка мала лише декларативний характер [31, с. 3].
Реальні зміни починаються з 1995 року, а саме створенням нової програми адресної соціальної допомоги, яка спрямовується на захист найбільш нужденних громадян. Приклад, надання житлових субсидій, які були на той час орієнтованими на програми ринкового типу.
Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про вдосконалення управління у сфері соціального захисту населення» [37, с. 3], в який розпочалося реформування системи, а саме відділи стали управліннями з соціального захисту населення.
Від 12 травня 1995 року Указом Президента України №376/95 «Про організаційні заходи щодо посилення соціального захисту малозабезпечених громадян» з метою відповідної реалізації державних програм та більш економного використання коштів державного та місцевих бюджетів, передбачених для надання належної допомоги громадянам, що її потребують, створюються на місцях разом з управліннями соціального захисту населення підрозділи соціальних компенсацій та гарантій малозабезпеченим громадянам [27, с. 2]. Тобто ці підрозділи є у складі місцевих управлінь.
З 1997 року по 2000 рік проводилася програма соціальної політики адресного підходу в якій закладалося пройти перехід від соціального забезпечення всіх до прямого надання виключно адресної допомоги до встановлених правил. Тобто подальше реформування та розвиток системи соціального захисту.
Реалізація цієї програми розпочалася з прийняття Кабінетом Міністрів України постанови «Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям» від 22 лютого 1999 року №238 [35, ч.2]. Вже з 1 червня 2000 року Верховна Рада України приймає Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», який закріплює та розвиває запроваджену урядом соціальну програму адресної підтримки малозабезпечених верств населення [9, с. 1].
За цим законом, кожна малозабезпечена сім'я, яка постійно проживає на території України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім'ї, має право на державну соціальну допомогу (с. 3 Закону). Це свідчить про загальний універсальний характер соціальної допомоги як складової соціального захисту. З урахуванням того, що перехід України до ринкових відносин супроводжувався різким падінням життєвого рівня, переважно у перші роки незалежності держави в законодавчих актах було передбачено значні пільги і компенсації для різних категорій населення. Хоча слід визнати, що цей процес триває і тепер. Негативним явищем був і залишається той факт, що у багатьох працюючих рівень заробітної плати не досягає прожиткового мінімуму.
Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму [8, с. 2].
Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" від 19 червня 2002 р. № 856 з метою організації повноцінного харчування та поліпшення становища дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей із малозабезпечених сімей установлено, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти із сімей, які отримують допомогу відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", забезпечуються безоплатними обідами у загальноосвітніх навчальних закладах [8, с. 4].
Постанова Кабінету Міністрів України "Про організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" від 19 червня 2002 р.[38, ч. 3] також регулюються дитячі будинки-інтернати, наприклад, соціально-медичні установи для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування.
В Україні не прийнято єдиного законодавчого акта, який би закріплював усю систему державної соціальної допомоги. Свого часу розроблявся такий законопроект Міністерством соціальної політики України, та на жаль він залишився лише робочим проектом, тобто від нього відмовилися через брак коштів, можливість комплексного системного врегулювання цих відносин і пішов шляхом прийняття окремих законів щодо окремих видів соціальної допомоги.
Соціальна допомога в Україні надається за такими принципами: адресності; доступності; добровільності; гуманності; пріоритетності в наданні такої допомоги неповнолітнім, сім'ям з дітьми, непрацездатним громадянам; надання соціальної допомоги на основі встановлених соціальних стандартів у розмірах та на рівні, що відповідає потребам особи й обумовлюється економічними можливостями держави; цільового використання коштів, призначених для надання соціальної допомоги; безповоротності соціальної допомоги. Адресність соціальної допомоги полягає у її цільовому характері та залежності розміру допомоги, що надається, від матеріального стану конкретного одержувача. Цільовий характер соціальної допомоги виявляється у відповідності виду та розміру допомоги конкретним життєвим потребам особи. В основу надання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, а також надання деяких інших видів допомоги покладено прожитковий мінімум - базовий державний соціальний стандарт, залежно від якого визначається право особи на державну соціальну допомогу. Ці питання регламентуються Законом України "Про прожитковий мінімум" від 15 вересня 1999 р.[2]. Система державних соціальних стандартів встановлена Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 5 жовтня 2000 р.[12].
Окрім грошової допомоги державна соціальна допомога включає також забезпечення натуральною допомогою і соціальне обслуговування, здійснення яких регулюється значним числом нормативно-правових актів, що призводить до дублювання й складності у правозастосуванні.
Не поліпшив правового регулювання у цій сфері й Закон України "Про соціальні послуги" від 19 червня 2003 р.[13, ч.4]. Згідно зі ст. 1 Закону соціальні послуги - комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги (далі - особи, що потребують соціальних послуг), з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя.
Додатковий соціальний захист передбачено законодавством для таких категорій населення: діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування; ветерани війни; ветерани військової служби та ветерани органів внутрішніх справ; ветерани праці та особи похилого віку; інваліди та особи з обмеженими фізичними можливостями; особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; особи, які стали жертвами політичних репресій; біженці та ін. Серед стратегічних напрямів подолання бідності є реформування системи соціального захисту, яке здійснюватиметься шляхом запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг; поглиблення адресності державної соціальної допомоги через реалізацію Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям"[9].
Слід зазначити, що соціальний феномен малозабезпеченості (бідності) лежить в основі усієї системи державної соціальної допомоги.
Малозабезпеченість - це неспроможність особи чи сім’ї з огляду на об’єктивні чинники забезпечити середньомісячний сукупний дохід на рівні прожиткового мінімуму. У законодавстві зустрічається термін “малозабезпечена сім’я”. Такою називають сім’ю, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї.
Відповідно середньомісячний сукупний дохід сім’ї - це обчислений у середньому за місяць дохід усіх членів сім’ї з усіх джерел надходжень протягом шести місяців, що передують місяцю звернення за призначенням державної соціальної допомоги. В Україні функцію надання соціальних допомог у зв'язку з малозабезпеченістю виконує не лише Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям", а й інші нормативно-правові акти. Зокрема до видів соціальної допомоги в широкому її значенні можна віднести інші соціальні грошові допомоги, житлово-комунальні субсидії, а також пільги [9].
Недоліком є те, що в Україні у сфері соціального захисту в цілому правове регулювання здійснюється з порушенням принципу системності, особливо цей недолік стосується державної соціальної допомоги як однієї з організаційно-правових форм соціального захисту. Ще не розроблено єдиного законодавчого акта, котрий врегулював би загальні засади здійснення людиною права на державну соціальну допомогу, встановив підстави та умови її надання, єдиний порядок обчислення доходу особи, види такої допомоги.
Очевидно, ми маємо визначити як загальну підставу для надання соціальної допомоги - малозабезпеченість, тобто стан особи, за якого вона з незалежних від неї причин має дохід, менший за прожитковий мінімум.
Таке розуміння малозабезпеченості закладено в Закон України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" [9], і це слід розцінювати як позитивний факт, що відповідає міжнародним стандартам.
Однак сфера цього Закону невиправдано звужена. Крім нього продовжують функціонувати численні нормативно-правові акти, які передбачають для конкретно визначених суб'єктів різного роду соціальні надання. Причому далеко не всі вони встановлюють таку умову, як малозабезпеченість особи. Важливу роль у цій сфері має відігравати єдина методика обчислення
середньодушового сукупного доходу сім'ї. Сучасний юридичний механізм визначення рівня бідності є недосконалим і не узгоджений з іншими правилами обчислення у системі соціального захисту. Згідно зі згаданою постановою Кабінету Міністрів України межа бідності має визначатись як співвідношення вартісної величини обраного в країні відносного критерію бідності на основі даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств з прожитковим мінімумом на одну особу в розрахунку на місяць.
Межа бідності використовується для визначення масштабів та рівня бідності, тобто частка сімей (домогосподарств), в яких рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим, ніж визначена межа бідності. Для оцінки рівня та масштабів бідності в регіоні визначається межа бідності на регіональному рівні як співвідношення обраного відносного критерію бідності з регіональним прожитковим мінімумом.
На сьогодні дана проблема має певну більш визначену мету з реалізації в повному обсязі щодо зменшення розриву саме в питанні бідності та не рівності доходів громадян. Влада через впровадження жорстких економічних критеріїв економії все ж не перестає проводити фінансування соціального сектору економіки та реалізації програм місцевого характеру по наданню адресної допомоги малозабезпеченим громадянам згідно до їхнього рівня проживання та умов. Звісно швидким цей процес не буде, проте маємо сподіватися на здійснення покладених надій на розвиток соціального захисту через компетентне ведення контролю та фінансування соціальних програм для розвитку малозабезпечених громадян.
Дослідивши теоретичні аспекти проблем соціального захисту, основні категорії соціального забезпечення, ми дійшли такого висновку.
Розвиток системи соціального захисту в Україні відбувається разом з реформуванням системи соціального забезпечення, яка відтепер має меншу сферу значення ніж соціальний захист в цілому, тобто є його складовою. Це підтверджується в Конституції України, а отже взаємозалежність цих понять дає можливість даним категоріям надалі розвиватися.
Розвиток страхування в соціальній сфері також має перспективи на покращення саме соціального захисту в цілому, прикладом є медичне страхування. В своїй основі соціальний захист населення потребує нормативного корегування щодо класифікації понять, тобто їхнього нормативного визначення.
Важливим питанням виступає проблема малозабезпеченості, яка потребує подальшого вирішення завдяки наявним перспективам розвитку та програмам державної допомоги в цілому. Таким чином соціальний захист виступає важливим фактором в розвитку та становленні економічних реформ через політику держави на соціальну сферу в цілому.
