Проблеми етнічної самосвідомості особистості

Тепер, здійснивши необхідний засновковий аналіз самосвідомості, ми ще раз повертаємося до констатації того факту, що ця гносеологічна абстракція має діяльнісну природу. А це означає, що вона внутрішньо багатоманітна — настільки, наскільки соціальне багатоманітна сама людська діяльність. Найбільш значимі феномени останньої онтолоґїчно пов'язані з певними соціальними ролями, виконуваними особистістю й усвідомлюваними нею. Тому не існує самосвідомості як такої, реальними є лише багатоманітні її прояви: політична, національна, етнічна, дружньо-товариська, батьківська, подружня, професійна, споживацька, власницька та ін. Одним з членів цього шерегу є, як ми бачимо, етнічна самосвідомість особистості.

Зрозуміло, що вищенаведені загальнотеоретичні тези й зроблені висновки цілком правомірно екстраполювати на конкретний рівень цієї самосвідомості, який відображає етнічне буття. А останнє репрезентоване й життям людства як своєрідного гігантського поліетносу, й життям найнепомітніших моноетнічних утворень. При цьому етногенеза як глобальний процес починає виявляти раніше невідомі тенденції. Так, сьогодні людство злютовується в системну цілісність, і тому більшість проблем, які стосуються життя великих людських груп, спільнот, суспільств, народів, треба розв'язувати крізь призму цього факту. Саме такими є етнічні проблеми, й їх розв'язування вимагає врахування того, що "в індивідуальному розвитку живі й неживі системи еволюціонують від більш надійного до менш надійного, кореляційні зв'язки системи слабшають; ентропія зростає, а негентропія та ймовірність подальшого існування зменшується. В історичному розвитку, навпаки, системи еволюціонують від менш надійного до більш надійного, ентропія системи зменшується, негентропія та тривалість життя зростають"¹. Тобто сьогодні етнічні проблеми мають своїм конкретно-історичним тлом тенденцію здобуття людством цілісності, всталеності й безсмертя.

 

¹ Там же.

² Юнг К.Г. Современность и будущее. — Минск, 1992. — С.30

³ Фрольскис В.В., Мурадян Х.К. Старение, эволюция и продление жизни. Киев, 1992. — С.50.

Еволюція людства — це, звичайно, й еволюція людського індивіда, його свідомості й самосвідомості, в тому числі й етнічної. Й бачиться ця еволюція так.

Ранньолюдський індивід був включений у локально-замкнуті, дуже нечисленні спільноти, які являли собою природні форми відособлення й відчужено протистояли решті подібних людських об'єднань. Індивід доби цивілізації локалізований вже у соціальній групі, яка сама е лишень одним з елементів складної й численної суспільної системи. Природно-історично утвореною межею, кордоном такої системи найчастіше є етнос або інтегрована група етносів.

Етноси, отже, виникають, з одного боку, як соціальні форми природно зумовленого відособлення, а з іншого — як історичні форми соціальне зумовленої інтеграції. Етноси в межах соціогенези не унікальні, а універсальні, проте водночас вони не одноманітні, а багатоманітні, тобто їхня соціально-історична цінність полягає в унікальності породжуваних ними форм. Своєю універсальністю етноси спрямовані до загальнолюдської всеєдності, водночас своєю унікальністю вони передбачають органічно-гармонійну багатоманітність цієї всеєдності.

Вільно припустити, що історична місія етносів полягає в тому, щоб піднести людину як індивіда від симбїоза з природою у формі напівтваринної залежності від неї, від одиничності, обмеженості й примітивності родоплемінного буття, кревних зв'язків і стосунків — через достатньо широку відкритість, повноту пульсування Й цивілізованість відносно замкнутих, але інтенсивно взаємодіючих суспільних утворень, кожне з яких виросло на своїх єдиних для нього господарчо-економічних, державно-політичних і духовно-культурних засадах і забезпечує розвиненість людини як особистості, при дедалі виразніше окреслюваній, проте, дисгармонії соціума та біогеосфери — до безмежної відкритості соціальних зв'язків і стосунків, до безмежної повноти інтелектуального й духовно-культурного взаємообміну, до всеєдності всіх головних царин суспільного життя на підставі принципів самореалізації, до саморегулятивного й органічного симбіозу з природою у формі феномена соціобіосфери, які забезпечують у сукупності саморозкриття й самоствердження людини в усьому багатстві її індивідуальності й надають їй статус космічної істоти.

Відповідно до цього припущення історична еволюція атомарної етнічної самосвідомості здійснюється від стану "Я-індивід" (як усвідомленню своєї цілковитої підпорядкованості якомусь згори заданому сенсу, як відчуття своєї цілковитої розчиненості у своїй покревненій групі, поглиненості нею) через стан " Я-особистість " (як усвідомлення значимості свого соціального статусу завдяки приналежності до певного станово-профссійного або іншого корпоративно-згуртованого елемента суспільної структури, який пов'язаний з рештою елементів останньої специфікою духовно-культурної єдності й у певному розумінні протистоїть будь-яким елементам інших суспільних структур з інакшою духовно-культурною специфікою) до стану " Я-індивідуальність " (як усвідомленню себе як реально визнаного вищого сенсу суспільного буття, як суб'єкта, соціальний статус якого розчинений в його суб'єктивній самоцінності; й саме тому, що репрезентований цією індивідуальністю сукупний суб'єкт — носій духовно-культурної специфіки — сам постає перед лицем усієї безлічі подібних до нього суб'єктів як неминуща самоцінність).

Такий загально концептуальний підхід допомагає, як уявляється, розгортанню логічно впорядкованих уявлень про зміст етнічної свідомості й самосвідомості. І, йдучи цим шляхом, ми наголошуємо, що кожний соціальний індивід має певну сукупність уявлень про те, що являє собою той чи той етнос, до якого сам цей індивід належить, якими є Інші етноси, як вони співвідносяться один з одним, яку етнічну ієрархію утворюють, що ввіходить у поняття "етнічні особливості особистості" тощо, тобто йдеться про етнічну свідомість соціального індивіда.

Одним із компонентів цієї свідомості є етнічна самосвідомість. При цьому поняття "самосвідомість особистості" означає покладання суб'єктом себе як об'єкта самопізнання, це — стан саморефлексії. Суб'єкт же етнічної самосвідомості — це суб'єкт етнічної свідомості, етнічної культури, внутрішньоетнічного та міжетнічного спілкування, який спостерігає себе збоку.

Етнічна самосвідомість особистості являє собою результат подвійного зіставлення й співвіднесення: свого "Я" з "не-Я", з "Вони" як з етностереотипом "чужого" та з "Ми" як з етнічним ідеалом "свого". У першому випадку спрацьовує установка на пошук у собі максимуму протилежних щодо "не-Я" та "Вони" рис; у другому — на пошук максимальної кількості схожих з "Ми" рис і властивостей.

Тут варто зазначити, що самосвідомість особистості, будучи цілісним феноменом, разом з тим постає й як структура, й як процес. Це означає, що вона багатоманітна за формами свого прояву й мінлива за своїм змістом, у тому числі — на рівні кожної з форм, включаючи, звичайно, й таку форму, як етнічна самосвідомість особистості. Остання є усвідомлення своєї приналежності до певного етносу й є результатом включеності у життєдіяльність цього етносу.

Тому етнічна самосвідомість індивіда не може, звичайно, сформуватися лише на грунті його уявлень про себе самого. Вона, ця самосвідомість — це результат засвоєння самосте-реотипу, створеного етносом (до якого належить цей Індивід), певною мірою скоригованого особистим досвідом індивіда та наявними у нього відповідними фактичними знаннями. Адекватність етнічної самосвідомості індивіда реальному етнічному типові залежить від критичності засвоєння ним групового етнічного самостереотипу, досвіду особистого внутрішньо-етнічного спілкування та запозичених етнофактів.

З цієї причини формування самосвідомості будь-якого етносу ніколи не відбувалося як самоплинно-стихійний процес. Уже з найдавніших часів воно спрямовувалося й контролювалося. Як відзначає В.В.Столін, "контроль як чинник, що впливає на розвиток самосвідомості, передбачає наявність стандартів, очікувань, планів, норм, ідеалів. Проте контроль має й свій власний "вимір", позаяк передбачає спосіб, за допомоги якого здійснюється управління конкретною дією, вчинком, поведінкою"¹. Тому, скажімо, подорослішання, соціалізація юнака у стародавніх родоплемінних співтовариствах включали в себе не тільки проходження через випробування ініціації, але й знання легенди походження свого етнічного співтовариства, достатньо жорстке дотримання звичаїв І традицій, виконання ритуалів та обрядів, врахування посталих стандартів, стереотипів, норм, цінностей та ідеалів, виправдання колективних експектацій.

Будь-який етнос вироблював свій символ — еталон духовної самоідентифікації. Так, у Стародавній Греції це були "Одіссея" та "Іліада" Гомера; в сучасній Грузії — "Витязь у тигровій шкірі" Шота Руставелі; для сучасного росіянина, звичайно ж, — творчість геніальних О.С.Пушкіна та С.О.Єсеніна; для сучасного українця — геніальна поезія Кобзаря.

Розгляд етнічної самосвідомості особистості вимагає вра­хування її соціальної приналежності, позаяк фіксування відмінностей, зумовлених такою приналежністю, дає можливість констатувати й помітні відмінності в етнічній самоідентифі-кації між членами одного й того самого етносу. Адже "етнічне самопочуття" багато в чому визначається соціальним ста­новищем людини. Так, етнічна самосвідомість різко загострюється за умов соціального пригноблення цього етносу Іншим етносом. І навпаки, етнічна асиміляція здійснюється тим швидше, чим більшою мірою вона сполучена з підвищенням соціального статусу асимільйованих. Антисемітизм, наприклад, там, де він має місце, часто породжується не етнічними, а саме соціальними причинами. Річ у тім, що євреї загалом, як правило, мають більш високий співвідносний соціальний статус, ніж ті етноси, серед яких вони живуть.

Можна припустити, що люди з високим соціальним статусом переважно відзначаються більшою національно-расовою та етнічною толерантністю, ніж люди, які перебувають на нижчих щаблях соціальної ієрархії (звідси легко розпалювана агресивність, "погромність" маси, юрби).

Повертаючися до етнічної самосвідомості, можна загалом підсумувати, що їй передує етнічна свідомість, тобто людина осягає себе як певний етнофеномен, лише поступово осягаючи як такі етнофеномени інших навколо себе. Крім того, рівень розвиненості етнічної самосвідомості (за порівняно однаково розвиненій етносвідомості) може бути неоднаковим у різних етнофорів. Він може залежати й від рівня освіти, й від професії, й від власного життєвого досвіду, й від чисельності того етносу, до якого індивід належить, та від багатьох інших чинників. Головне, на чому ми вважаємо за доцільне зробити тут наголос, це те, що не існує середньостатистичної етнічної самосвідомості.

 

 

1 Столин В.В. Самоеознание личности. — М., 1983. — С.41.

 

Роблячи певні висновки, можна підкреслити, що, аналізуючи етнічну самосвідомість, ми маємо справу з рефлексивною здатністю індивіда, із зверненістю на самого себе, зі здатністю ідентифікувати себе з певною соціальною групою-спільнотою, дистанціюючи себе водночас від інших таких груп І навіть, можливо, протиставляючи себе деяким з них. Причому ідентифікація, дистанціювання та протиставлення здійснюються за цілком усвідомлюваними етнічними критеріями.

Постає природне питання: якими ж є ці критерії? Й відповісти на нього порівняно неважко, позаяк у сучасній науковій літературі відповідні переліки наведені (з різним наповненням) з необхідною достатністю. Етнічність будь-якої людської спільноти, як правило, пов'язують з локалізацією останньої у певному географічному просторі, з наявністю єдиної мови спілкування, з відносно відособленою та іноді доволі специфічною господарчо-економічною діяльністю, з єдністю культурного та історичного минулого, з низкою характерних психологічних рис тощо.

Проте справа полягає не в тому, щоб вишикувати кількісний шерег критеріїв етнічного, а також не в тому, щоб вичленувати один або кілька з них як визначальні. Справжня проблемність, гадаємо, полягає у з'ясуванні соціальної природи цього феномена. Й це з'ясування розгортається у два питання. По-перше, чи є етноси багатоманітними сутностями ачи ж вони — багатоявленість єдиної сутності? По-друге, в залежності від відповіді на перше питання, ми маємо чітко визначитися: чи етнічне — це те, що принципово відрізняє й віддаляє одну людську спільноту від іншої, ачи ж, навпаки, — це те відмінне в іншій людській спільноті, дивлячися в яке ця людська спільнота осмислює й впізнає себе саму?

Можливо, етнічна багатоманітність — це той подарунок історичної долі людству, приймаючи який йому поталанить врятуватися під сумних, набридлих І вмертвляючих одноманітності й монотонності, до яких його постійно збочує його посередній і марнотливий глузд та які його постійно спонукає долати його ж власний всепроникний І могутній розум, що прагне гармонії й звернений до вічності. Можливо, мав цілковиту рацію А.Уайтхед, коли ще 1925 року писав: "Різноманітність серед людських спільнот необхідна для виникнення спонукальних мотивів і матеріальних умов для Одіссеї людського духу. Різні нації з різними звичаями не є ворогами, це щасливий подарунок долі. Люди вимагають від своїх сусідів чогось достатньо схожого, щоб бути зрозумілими, чогось достатньо відмінного, щоб пригортати увагу, й чогось значного, щоб викликати захоплення. Проте ми не повинні сподіватися, що вони мають лише чесноти. Ми маємо бути задоволені, якщо виявимо в них хоча б якусь цікавинку"¹.

Якщо соціально-історична природа етнічного відкриється нам як багатоявленість єдиносущого, як зреалізована здатність соціальної матерії наповнювати різні елементи будь-якої своєї сутності, що нерівномірно розвивається у часі й у прос­торі, різним змістом, а зміст, у свою чергу, — втілювати у багатовідмінність форм, тоді з етнічного буде зняте марево містичності, чужо- й позірно-уявно-таємничості. Тоді такі феномени, як "душа народу", "національний характер", "етнічна самосвідомість" тощо, постануть перед нами в їхній всеохопності як гармонійне багатоголосне виконання однієї й тієї самої мелодії соціального життя.

Отже, ми покладаємо етнічні відмінності як відмінності не сутнісного, а змістового порядку, а що більшою мірою — як відмінності у формах функціювання соціально-всезагального. Проте треба визнати, що хоча об'єктивно ці відмінності є малозначимими, але суб'єктивно, тобто у груповій та індивідуальній етнічній свідомості й самосвідомості, вони зазнають майже гіпертрофованої абсолютизації. Тому стосовно етнічних ознак ми, мабуть, повинні уяснити, чому як в індивідуальній, так і в груповій самосвідомості їм, цим ознакам, надається настільки неспіввимірна їхній дійсній значимості у взаємодіях між людськими спільнотами вагомість.

 

¹ Уайтхед А. Избранные работы по философии. -- М., 1990. — С.270.

 

І тут доводиться констатувати, що коли мова заходить про етнічне, передовсім виникає психолого-когнітивний і соці­ально-культурний образ безлічі взаємно відмітних феноменів. Звичним, стереотипним, майже само по собі зрозумілим стало сприйняття етнічного через відмінність і відмітність. Етнічне найчастіше навантажувалося смислом протилежності (аж до протистояння) якомусь Іншому імпліцитно заданому етнічному. Якими ж є витоки. Історичні коріння саме таких підходів, сприйняття, реагування?

Гадаємо, що вони взасадничені одвічним ставленням до будь-якої конкуруючої групи як до чужих. Сама ж конкуренція взасадничена прагненням або убезпечити свою групу від можливої або реальної експансії конкуруючої групи (якщо відчувається більша міць останньої), або придушити (у деяких випадках аж до безпосереднього винищення) конкуруючу групу (якщо відчувається власна міць стосовно неї). У будь-якому разі індивід, включений у відносини протистояння, а може навіть — конфронтації або ворожнечі, бачить свою соціальну (й не тільки соціальну!) захищеність, найбільшу безпеку для себе, а також і можливий власний успіх у найщільнішому взасмо- й спільнодіяннї з членами "своєї" групи. Проте це взаємодіяння має свої правила, регламентації, яким треба підпорядковуватися

Якщо історично початкові форми міжгрупової конкуренції були звідні переважно до боротьби за втримання або роз­ширення життєвого простору, то у ході поступового "всу-спільнення" людства ці форми стали більш різноманітними, втілюючись у протистояння між етносами, державами, соці­альними класами, професійними та іншими групами людей. Сьогодні вони репрезентовані боротьбою у сфері виробницт­ва товарів, послуг, ідей, боротьбою на ринках праці, бороть­бою за ринки збуту та ринки сировини, боротьбою у царинах розподілу та споживання, боротьбою за владу тощо. Й у кож­ному випадку соціальна всталеність втягненого у ці протисто­яння Індивіда визначалась і визначається мірою його "зрощен­ня" зі "своєю" групою або "своєю" спільнотою. На когнітив-но-психологічному рівні це завжди виявляється в усвідомлен­ні й відчутті своєї причетності до відповідного соціального цілого, своєї залученості до нього й приналежності йому.

Звідси можна зробити висновок, що і в міжетнічному протистоянні головним для залученого до нього індивіда є усвідомлення його надійної включсності у "свій" етнос. І відповідне почуття є етнічним лише за формою, будучи знач­ною мірою соціальним за своїм змістом. Адже етнос — це форма соціальної консолідації, в якій індивідам гарантована всебічна безпека. Ті етноси, які не змогли забезпечити такої безпеки, зникли або у фізичному, або в історичному розумінні. Так, ми знаємо, що свого часу безслідно зникли обри й пруси, сьогодні зникають вепси, ханти, мансі, долганці, коряки та інші малі народи.

Головна причина таких негативних "зигзагів" усесвітньої етногенези — Ірраціональна індустріально-промислова експансія в екологічні простори етносів-автохтонів. Ми приєднуємося до точки зору В.В.Степанова, яка полягає в тому, що "нинішнє загострення міжнаціональних відносин, кризові явища у розвитку самосвідомості й культури етносів — це ли­ше один з проявів зруйнування рівноваги між етносом та його природним, соціальним і культурним середонищем"¹. Й деструктивних змін зазнають сьогодні не лише малі народи. Є підстави казати про дедалі ширше діючу тенденцію розмивання етнічної специфіки взагалі. Докорінною причиною, що породжує цей результат, є знов-таки індустріально-промислове зростання, яке викликає дедалі численніші міграційні потоки з яскраво вираженим урбанізованим забарвленням.

Такі потоки мають як ендоетнічну, так і екзоетнічну спрямованість. У першому випадку розмивання етнічної специфіки виступає у вигляді якогось "самозменшення" етносу. У другому випадку має місце утворення етнодисперсних груп з наступною поступовою їх асиміляцією. Загалом же обидва потоки мігрантів уливаються в доволі обсяговий масив своє­рідних соціально-етнічних маргіналів, неперервно збільшуючи його.

 

 

¹ Степанав В.В. Этноэкологическая экспертиза для изучения проблем межнациональных отношений // Этнические факторы в жизни общества. — М., 1991. — С.39. Див. про це докладніше: Степанов В.В., Сусоколов А.А. Экология этноса // Ноmо. — 1990. — № 5; Рывкина Р.В., Косалс Л.Я., Ковалкина К.А. Малочисленные народы Севера СССР: итоги жизни в империи и перспективы // Социологические исследования. — 1992. — № 4. — С.37 - 45.

 

При цьому, якщо взяти до уваги, з одного боку, наприклад, той факт, що "від І917 по 1983 рік кількість го­родян зросла у 6 разів при зростанні загальної кількості на­селення (СРСР. — О.Н.) у 1,5 раза"¹, а з іншого — ту думку, що "асиміляційний процес повною мірою може, ймовірно, реалізовуватися лише впродовж життя кількох генерацій"², то треба погодитися з тим висновком, що «маргінальний статус став нормою існування мільйонів людей у різних регіонах світу»³

Проте це, звичайно, не тільки статус, але й відповідний стан свідомості й самосвідомості соціальних індивідів як етнофорів. Причому етнічна маргіналізація, сприяючи розмиванню традиційної етнічної специфіки й наповненню культурних традицій рисами, які мають інтегрований характер, -міжетнічними й надетнічними інноваціями, веде до прояву, за словами Г.В.Старовойтової, "так званого "етнічного парадокса" сучасності (протиріччя між послабленням етноспе-цифічних властивостей об'єктивованої культури та піднесен­ням етнічної свідомості)"⁴. Ця дослідниця сучасних етнічних процесів уважає за необхідне підкреслити, що "в усій сукупності соціальних явищ етнокультурні та етнопсихологічні характеристики (передовсім — етнічна самосвідомість) виявляються досить усталеними, натомість соціально-економічні характеристики — дуже рухливими"⁵.

Крізь ці позірні парадокси проглядає нова форма міжетнічного буття, яка грунтується на розумінні взаємоцінності етносів, на розумінні того, що "самовтрата етносу є водночас ударом по генофонду всієї світової культури"⁶. Але таке розуміння, у свою чергу, виростає з усвідомлення об'єктивної суспільної потреби у перетворенні особистості на найвищу цінність, на сенс і мету суспільного розвитку. Адже ясно, що перетворення особистості на повноцінну індивідуальність можливе лише на рідному етнокультурному фунті.

Щоправда, сам цей грунт, як уже було відзначено, розмивається, втрачає свої традиційні форми, проте аж ніяк не зникає. Він видозмінюється, а разом з ним видозмінюється як групова, так і індивідуальна етнічна самоідентифікація (як феномен самосвідомості). Змістом цієї зміни стає поступовий вихід із соціально-психологічного простору протистояння " Ми — Вони " (як форми міжетнічного взаємосприйняття) й одночасне закріплення у самосвідомості групи та індивіда відображених форм об'єктивного процесу поступового органічного ввіходження "Ми -етносу " в " Ми-мегаетнос ", тобто — в "усуспільнюване" людство.

 

Висновки

Отже, ми бачимо, що етнічне являє собою історично рухливе явище, породжуване наростанням, поглибленням соціальності. Це — об'єктивно закономірний результат розвитку цивілізаційних процесів в їх взаємодії з культурогенезою (й у певному протистоянні їй). Тому, з одного боку, "соціальні спільноти, й у певному розумінні як стрижневі — національні (тут національне практично ототожнюють з етнічним. О.Н.), це життєво необхідна універсальна форма. За її допомоги людина здобуває соціальну захищеність (курсив наш.-0.Н.), цілісність, цивілізованість свого "Я"⁷. Проте, як і будь-яке інше явище, етнічне у своєму саморозвитку поступово переростає свою власну необхідність і починає втрачати традиційну стабільність. Адже, як слушно вважає А.Уайтхед, "треба визнати, що існує міра стабільності, яка несумісна з цивілізацією"⁸. Тоді, з досягненням цієї міри, метаморфоз починають зазнавати як носії традиційної стабільності, так І цивілізація, що їх містить у собі.

 

¹ Этносоциальные проблемы города. — М., 1986. — С.13.

² Старовойтова Г.В. Этнические группы в современном советском городе. Социологические очерки. Л., 1987.С.140

³ Кострюкова Л.О Изучение генеалогии как одного из путей исследования национального самосознания маргиналов // Национальная психология: Те-зисы докладов и выступлений на межрегиональной Научно-теоретической конференции. — Днепропетровск, 1992. — С.59.

⁴ Старовойтова Г.В. Этнические группы в современном советском городе. Социологические очерки. Л., 1987.С.140.

⁵ Там же. — С. 150.

⁶ Лосєв І.В. Духовний суверенітет і культуротворча активність етносу // Етика, естетика і теорія культури. — Київ, 1992. — Вип.37. — С.27.

⁷ Мороз И.А., Плаксина О.И. Проблема социального и национального (методологический аспект) // Национальная психология: Тезисы докладов и выступлений на межрегиональной научно-теоретической конференции. -Днепропетровск, 1992. — С.28.

⁸ Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии. — М., 1990. — С.271.

Це означає, тепер уже — з іншого боку, ту межу, коли не просто з'являється індивід, котрий повстає проти роду (подібно до того індивіда, яким був М.О.Бердяєв¹), але коли саме родове життя стає несумісним із соціально-замкнутим індивідом. Водночас це межа перетворення проблеми соціальної захищеності особистості на проблему становлення інтелекту­ально й духовно розкріпаченої індивідуальності. Власне кажучи, сама людська історія "починається з виявлення протиріччя між індивідом та родом і усвідомлюється з часом як завдання піднесення індивіда над соціальною системою та етнічною культурою (курсив наш. — О.Н.), як вихід особистості в духовний універсум і здобуття нею самовсталеності"². Звідси, проте, ще не випливає, що будь-який індивід навіть найбільш цивілізованих сьогоднішніх людських спільнот має саме гаку етнічну самосвідомість. Йтися може радше про певну перспективу, про зароджувану тенденцію. Причому для люд­ського співтовариства загалом поступ до надетнічності не буде, ймовірно, означати перетворення на безетнічну громаду. А проте вже сьогодні можна було б зробити висновок, що етнічний зміст особистісної самосвідомості сучасного індивіда зазнає змін, відповідних змінам самого феномена етнічного. Етнічне ж еволюціонує віл виконання у певному відносно замкнутому соціально-економічному й духовно-куль­турному просторі функцій гарантування своєму індивідуальному етнофору соціальної захищеності, цілісності та встале-ності, духовного самовизначення, самовираження й самоствердження як особистості — до виконання у дедалі відкриті-шому мегаетнічному просторі функцій духовно-культурного грунту для творчої асиміляції своїм індивідуальним етнофором загальнолюдських цінностей, асиміляції, яка перетворює його на індивідуальність нового типу. З новим типом етнічної самосвідомості.

 

 

Контрольні питання і завдання

1. В якому напрямку і чому здійснюється сьогодні зсув головних формовиявів етнічного?

2. Дайте загальну характеристику самосвідомості суспільства, групи, особистості.

3. Якою є залежність між предметною свідомістю та самосвідомістю особистості? Розкрийте предметно-дійовий характер самосвідомості особистості?

4. Схарактеризуйте соціологічний та психологічний аспекти самосвідомості особистості.

5. В чому полягає зміст зв'язків "Я — Ми", "Ми — Вони"?

6. Дайте повне визначення феномена самосвідомості особистості?

7. Перелічіть головні форми самосвідомості особистості Й покажіть місце серед них етнічної самосвідомості.

8. Як ви собі уявляєте історичну еволюцію етнічної самосвідомості особистості?

9. Розкрийте співвідношення етнічної свідомості та етнічної самосвідомості.

10. Що таке суб'єкт етнічної самосвідомості?

11. Покажіть формування етнічної самосвідомості особистості як процес, спрямований та контрольований етнічною групою.

12. Що таке етнічна самоідентифікація взагалі та етнічний символ —еталон духовної самоідснтифікації особистості — зокрема?

13. Розкрийте зміст етнічного самопочуття особистості як елемента її етнічної самосвідомості.

14. Зіставте етнічну свідомість та самосвідомість. Якою є залежність між ними?

15. Перелічіть головні чинники формування етнічної самосвідомості особистості.

16. Якими є головні критерії етнічного самовизначення?

17. Дайте повне визначення феномена етнічної самосвідомості особистості.

18. Яким є зміст сучасною етапу еволюції етнічної самосвідомостіособистості?

 

¹ Кантор К.М. История против прогресса (опьгг культурно -исторической генетики). — М., 1992. — С.4.

² Див.: Берднев А.Н. Самопознание: Опыт философской автобиографии. — М., І990. - С.8 — 9, 35, 49 - 50, 70.

 

 

Література

1. Абэ К. Женщина в песках, Чужое лицо. — М., 1969.

2. Бакетер М. Что такое собственное "Я". — СПб., 1910.

3. Бахуров В.Т. Я и Не-Я // Химия и жизнь. — 1983. — № 6.

4. Бердяев Н.А. Самопознание: Опит философской автобиографии. — М., 1990.

5. Божович Л.И. Особенности самосознания у подростков // Вопросы психологии, 1955 № 1.

6. Бобров Е. О самосознании. — Казань, 1898.

7. Галич А. Картина человека. — СПб., 1834.

8. Гурьянов С.К. Этничсское самосознание мордвы и современные этнокультурные процессы // Этнические аспсктьты современных культурно-бытовых процессов в Мордовской АССР. Саранск, 1987.

9. Дробижева Л.М. Национальное самосознание: база формирования и социально-культурные стимулы развития // Советская этнография. — 1985. — № 5.

10. Духовная культура и этническое самосознание. — М., 1990.

11. Клеметьев Е.И. Национально-культурные ориентации карельского городского населения // Советская этнография. — 1976. —№3.

12. Кожанов А.А. Методика исследования национального самосознания: Автореф. дис. канд. истор. наук. — М., 1978.

13. Кожанов А.А. Элементы этнической идентификации и признаки этнической общности в оценках карел и вепсов (по материалам экспериментального исследования) // Этнография Карелии. -Петрозаводск, 1976.

14. Козлов В.И. Проблема этнического самосознания и ее место в теории этноса // Советская этнография. — 1974. — № 2.

15. Кон И.С. Открытие "Я". - М., 1978.

16. Королев С.И. Вопросы этнопсихологии в работах зарубежных авторов. — М., 1970.

17. Кузнецов И.М. Об обьщенных этнокультурных психологаческих представленнях // Советская этнография. — 1983. — № 2.

18. Кукушкин В.И. К вопросу о структуре национальной психологии // Социальная психология и философия. — Л., 1973. — Вып.2.

19. Левкович В.П. Социально-психологические аспекты этнического сознания // Советская этнография. — 1983. — № 4.

20. Левкович В.П., Папкова Н.Г. Проблемы формирования этнического самосознания у детей в работах зарубежных ученых // Советская этнография. — 1973, — № 5.

21. Михайлов Ф.Т. Загадка человеческого "Я". — М., 1976.

22. Мыльников А. С. Народная культура и генезис национального самосознания // Советская этнография. — 1981. — № 6.

23. Наумова О.Б. Материалы к изучению этнического самосознания омских и бельагашских казахов // Полевые исследования Института этнофафии СССР 1978 года. - М., 1980.

24. Неймарк М.С. О соотношении осознаваемых и неосознаваемых мотивов в поведении // Вопросы психологии. — 1968. — № 5.

25. О национальном чувстве (беседа Д.Лихачева с Н.Самвелян) // Наука и религия. 1988. № 5.

26. Снежкова И.А. К проблеме изучения этнического самосознания у детей и юношества (по материалам Киевской и Закарпатской областей) // Советская этнография. —1982. — № 1.

27. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. — М., 1972.

28. Старовойтова Г.В. К исследованию этнопсихологии городских жителей // Советская этнография, — 1976. — № 3.

29. Столин В.В. Самосознание личности. — М., 1983.

30. Чамата П.Р. Вопросы самосознания в советской психологии // Психологическая наука в СССР: В 2-х т. — М., 1960. — Т.2.

31. Чамата П.Р. К вопросу о генезисе самосознания личности // Проблемы сознания. М., 1968.

32. Чеснокова Н.И. Самосознание личности //Теоретические проблеми психологии личности. — М., 1974.

33. Чистов К.В. Этничсская общность, этническое сознание и некоторые проблемы духовной культуры // Советская этнография. —1972. - № 3.

34. Чумаченко А.А, Этническое самосознание и развитие драмы —Херсон. 1993.

35. Шорохова Е.В. Проблема "Я" и самосознание // Проблеми сознания. — М., 1966,

36. Этническая психология. — М., 1984.

Лекція 4. ПОЧУТТЯ БАТЬКІВЩИНИ ЯК ЕЛЕМЕНТ ЕТНІЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ

 

План лекції

4.1. Вступ до теми.

4.2. Почуття етнічної Батьківщини, Батьківщини осілості та малої Батьківщини.

4.3. Почуття національної Батьківщини.

4.4. Висновки, або Загальне почуття Батьківщини.

Вступ до теми

Етнічна самосвідомість, як ми вже відзначали, неможлива без почуття належності до певної етнічної групи, тобто вона, ця самосвідомість, уявно охоплює певний соціальний (етнічний) простір. Але соціальний простір завжди поєднаний з від­повідним природним, екологічним простором (до речі, давньогрецьке оіkos означає дім. Батьківщина). Таким чином, коли той чи той етнофор ставить перед собою питання "Хто я є?", то він має з'ясувати не тільки те, від кого, з якого роду-племені, а й те, звідки, з яких країв він походить. І це почуття подвійної належності саме й є почуттям Батьківщини.

Воно, будучи, таким чином, соціально-екологічним за своїм змістом, постає як найважливіший елемент етнічної самосвідомості та, мабуть, і самосвідомості людини взагалі. Бо хоч би якою відбилася у людській самосвідомості Батьківщина, відрив від неї завжди породжує перманентний ностальгічний біль. Це — біль перерваних душевних зв'язків. Але почуття Батьківщини може породжуватися також постійною можливістю відтворення, відновлення радості душевних зв'язків з рідним соціальним та природним середовищем. Навіть урба-нізованим.

Це почуття може мати у Індивідів різноманітні вияви: від переживання своїх зв'язків із субкультурою певного соціального мікросередовища, локалізованого на відносно невеликому географічному просторі, до переживання зв'язків із значними етнічними, національними й навіть мегарегіональними угрупованнями (як європеєць, африканець, азієць, сибіряк, кавказець, скандинав тощо). Почуття Батьківщини можуть викликати спогади про "садок вишневий коло хати", "над тихою греблею ставок" (як у Тараса Шевченка), або про "низкий дом с голубыми ставнями", "ракитник, кривой и безлистый" (як у Сергія Єсеніна), або як в одному із сучасних шлягерів:

Улица, улица, улица родная,

Мясоедовская улица моя...

або як, нарешті, у Булата Окуджави:

Ах, Арбат, мой Арбат,

ты мое отечество...

Наукові дослідження почуття Батьківщини як феномена етнічної самосвідомості особистості до сьогодні не здійсню­валися. Проте завдання нового історичного періоду, що його переживає Україна, конче потребують позбавлених Ідеологічних нашарувань підходів та концептуальних вторгнень. До почуття Батьківщини як феномена самосвідомості особистості ми підходимо як до складного явища, формування якого зумовлене дією багатьох чинників. Отже, простежимо, як спрацьовують деякі з них.

Перш ніж приступити до відповідного аналізу, зазначимо, що за даними всеукраїнського соціологічного опитування 1994 року (було опитано 1200 респондентів) в Україні народилися 82,0 відсотка респондентів, у Росії — 12,0 відсотка, решта 6,0 відсотка — в інших республіках СНД та за їх межами. При цьому виявляється, що серед респондентів-українців 95,4 відсотка народилися в Україні, 3,1 відсотка — у Росії, 1,5 відсотка — в інших країнах. Звертає на себе увагу дуже помітне розпадання всіх респондентів на, так би мовити, " укорінених " та " мігрантних ". Що стосується перших, то це — респонденти-поляки (100,0 відсотка з них народилися в Україні), болгари (100,0 відсотка), греки (100,0 відсотка), німці (100,0 відсотка), цигани (100,0 відсотка), євреї (91,7 відсотка), молдовани (83,3 відсотка).

Серед "мігрантних" респондентів перше місце за "укоріненістю" посідають росіяни, 47,0 відсотка з яких народилися за межами України (при цьому 40,0 відсотка — у Росії), друге місце — бєларуси, з яких за межами України народилися 73,0 відсотка (при цьому у Бєларусі — 67,0 відсотка, у Росії — 6,0 відсотка). З опитаного загалу кримських татар за межами України народилися 95,0 відсотка. Стосовно усієї решти рес­пондентів інших етнічних приналежностей цей показник становить 100,0 відсотка, тобто всі вони є такими, що приїхали в Україну¹.

 

 

¹ Вважаємо за необхідне особливо підкреслити, що йдеться про диференціацію за ознакою країни народження не всього населення України, а тільки 1200 респондентів, які увійшли до соціологічної вибірки.

А тепер подивимося, як розподіляються за етнічною ознакою позитивні відповіді респондентів на кілька запитань про те, що вони вважають своєю Батьківшиною (див. таблицю 4.1). Першочергову увагу ми зосередимо на українцях як ти­тульному етносі, на росіянах як найбільшій етнічній меншині України й на євреях як на етнічній меншині, яка хоча й не є дуже численною (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 року в Україні налічувалося 486326 осіб єврейської національності¹), але, по-перше, справляє доволі помітний вплив на головні царини життя українського суспільства, по-друге, виявила найбільшу схильність до еміграції (так, упро­довж 1987— 1992 років, за даними Управління віз та реєстра­ції Міністерства внутрішніх справ України, було видано до­звіл на постійне місце проживання в Ізраїлі 213498 особам²).