Почуття національної Батьківщини

Ця деяка неуважність до такої цінності, як "країна дитинства", зумовлена, мабуть, тим, що головні увага й сила почуття у респондентів-українців зосереджені на більш значущому для них компоненті загального почуття Батьківщини. Про неї взнаємо, розглянувши результати позитивних відповідей на запитання " Чи є Вашою Батьківщиною вся Україна?" й переконавшися, що саме вся Україна як фактично національна Батьківщина й є цим найпоширенішим компонентом (97,0 відсотка) загального почуття Батьківщини серед респондентів-українців.

Причому він, цей компонент, охоплює на 1,6 відсотка респондентів-українців більше, ніж кількість тих з них, що на­родилися в Україні. Тут ми спостерігаємо ефект, дуже схожий на той, який щойно був зафіксований нами у найвищій точці підйому почуття Батьківщини у респондентів-євреїв. Отже, узагальнюючи, зробимо той висновок, що найпоширенішим і найвагомішим компонентом загального почуття Батьківщини серед представників титульного етносу є почуття національної Батьківщини. Це почуття не є такою мірою локалізованим, як почуття до місцевості власного народження й зростання або сучасного вкорінення. Не є воно спрямованим і в етноісторичне минуле. Воно охоплює у пред­ставників титульного етносу всю сучасну державу, в якій вони живуть, усю територію цієї держави з її природою й населенням, усе суспільство цієї держави тощо.

Залишивши поки що осторонь той факт, що 3,0 відсотка респондентів-українців (100,0 відсотка мінус 97,0 відсотка) все ж таки не вважають Україну своєю національною Батьківщиною (ми до цього ще повернемося), констатуємо, що так само, як і респонденти-українці, всі респонденти-росія ни, які народилися в Україні, визнають Україну своєю національною Батьківщиною (7-й тип). Разом з тим "додатковий" відсоток респондентів-росІян-іммігрантів у сім разів більший, ніж відповідний відсоток респондентів-українців (11,0 відсотка проти 1,6 відсотка). Це — з одного боку. А з іншого боку, мусимо констатувати, що загальний відсоток респондентів-росіян, які визнають Україну своєю національною Батьківщиною, менший, ніж відповідний відсоток як респондентів-українців (64,0 відсотка проти 97,0 відсотка), так і респондентів-евреїв (64,0 відсотка проти 79,0 відсотка). Це й зрозуміло, позаяк найменшим є й відсоток тих респондентів-росіян, які народилися в Україні (відповідно 53,0 відсотка проти 95,4 відсотка та 53,0 відсотка проти 91,7 відсотка).

Бачимо також і те, що серед респондентів-росіян поширеність почуття національної Батьківщини — України (64,0 відсотка) приблизно така сама, як і поширеність почуття великої етнічної Батьківщини Росії (66,0 відсотка). Але, як ми пам'ятаємо, носіями другого почуття є всі респонденти-росіяни, які народилися в Росії (40,0 відсотка), й половина рсспонден-тів-росіян з тих, що народилися в Україні (26,0 відсотка). Носіями ж почуття національної Батьківщини України є всі респонденти-росіяни, які народилися в Україні (53,0 відсотка), й частково ті, що народилися за її межами (11,0 відсотка). Отже, можна зробити висновок, що до великої етнічної Батьківщини Росії тяжіють переважно респонденти-росіяни, які народилися у Росії, а до національної Батьківщини України — переважно респонденти-росіяни, які народилися в Україні. Загалом же у респондентів-росіян почуття цих обох "варіантів" Батьківщини поступаються за своєю поширеністю почуттям Батьківщини осілості та малої Батьківщини. До речі, те ж саме спостерігаємо й у респондентів-євреїв. Тобто це є притаманним представникам етнічних меншин взагалі.

Проте є й протилежності. Й першою з них є та, що, на відміну від респондентів-українців та респондентів-росіян, ми бачимо зменшення відсотка респондентів-євреїв, які сприймають Україну як національну Батьківщину, порівняно з відсотком респондептів-євреїв, які народилися в Україні (79,0 відсотка проти 91,7 відсотка). Чому це так? Отже, звернімося до кількісних показників, наведених у таблиці 4.2.

 

Таблиця 4.2

Розподіл відповідей респондентів на запитання про те, які почуття викликає у них їхня національність (у відсотках)

"Які почуття викликає у Вас Ваша національність?"1	Національність респондентів
	українці (899 осіб)	росіяни (234 особи)	євреї (19 осіб)
1. Почуття соціальної захищеності	19,0	12,0	0,0
2. Почуття незадоволення, бажання змінити свою національну приналежність	3,6	4,3	0,0
3. Почуття фізичної безпеки	12,5	12,0	10,5
4. Почуття духовної нерівноваги, душевного занепокоєння, розірваності життя	10,8	8,6	10,5
5. Почуття гордості, самоповаги	36,0	35,0	26,0
6. Почуття фізичної небезпеки	4,7	5,1	10,5
7. Почуття духовної рівноваги, душевного СПОКОЮ	22,8	22,2	21,0
8. Почуття зверхності над іншими націями	2,9	3,4	21,0
9. Почуття соціальної незахищеності, невпевненості	17,8	21,8	21,0
10. Важко відповісти	30.0	28,0	42,0

 

Примітка¹: Оскільки для білшості респондентів термін "національний" є більш звичним і зрозумілим, ніж термін "етнічний", ми у нашій анкеті свідомо пішли на відповідне спрощення.

 

Гадаємо, що почуття Батьківщини та почуття національної (а точніше, етнічної) приналежності тісно пов'язані між собою, тому, з'ясовуючи сутність одного, ми можемо отримати додаткові уявлення про сутність другого. Так, перше, що впадає в очі, — це те, що у жодного з респондентів-євреїв його етнічна приналежність не викликає почуття соціальної захи­щеності, але водночас немає серед них І таких, у кого ця приналежність викликала б почуття незадоволення, бажання змінити свою національність. І навпаки, хоча серед респон-дентів-українців та респондентів-росіян І є такі, у яких їхня етнічна приналежність викликає почуття соціальної захище­ності (відповідно 19,0 відсотка та 12,0 відсотка), але є й такі, хто незадоволений своєю етнічною приналежністю й бажав би змінити запис про його національність (відповідно 3,6 відсотка та 4,3 відсотка).

Таким чином, можна констатувати, що великі економічні труднощі разом із специфікою політичного українського сьогодення породжують в етнічній самосвідомості респондентів-україїнців та респондентів-росіян неправомірні екстраполяції на власну етнічну приналежність. Відповідно — на зразок, так би мовити, або етнічної ейфорії, або повного етнічного нігілізму. Що стосується респондентів-євреїв, то вони свій соціальний добробут не ставлять у жодний зв'язок зі своєю етнічною приналежністю, а тому й не вважають у цьому випадку за необхідне змінювати цю свою приналежність.

З таблиці 4.2 ми бачимо, що поширеність практично всіх почуттів, які може викликати етнічна приналежність, у респондентів-українців та у респондентів-росіян майже однакова. У кількох випадках ця поширеність майже збігається у представників усіх трьох етносів. І тут слід підкреслити, що коли і у респондентів-українців, і у респондентів-росіян, і у респондентів-євреїв у зв'язку з їхньою етнічною приналеж­ністю виникають майже однакової поширеності почуття соціальної незахищеності, невпевненості (відповідно 18,0 відсотка, 22,0 відсотка та 21,0 відсотка) або духовної нерівноваги, душевного занепокоєння, розірваності життя (відповідно 11,0 відсотка, 9,0 відсотка та 11,0 відсотка), то цілком правомірно, з нашого погляду, вважати, що у всіх них у цих випадках зв'язок з етнічною приналежністю є геть безпідставним.

Але коли ми бачимо, що у респондентів-євреїв більш по­ширеними, ніж у респондентів-українців та респондентів-росіян, є викликане етнічною приналежністю почуття фізичної небезпеки (10,5 відсотка проти відповідно 4,7 відсотка та 5,1 відсотка) або невизначеність стосовно того, які почуття викликає ця приналежність (42,0 відсотка проти відповідно 30,0 відсотка та 28,0 відсотка), а почуття гордості, самоповаги, навпаки, є менш поширеними (26,0 відсотка проти відповідно 36,0 відсотка та 35,0 відсотка), то помітна перевага у виявленні почуття зверхності над іншими етносами (21,0 відсотка проти відповідно 3,0 відсотка та 3,4 відсотка) сприймається вже як зрозуміла.

Справа в тому, що останнє із зазначених співвідношень (21,0 відсотка проти відповідно 3,0 відсотка та 3,4 відсотка) виглядає як таке лише тоді, коли кількісний прояв відповід­ного почуття береться у відсотках до загалу респондентів кожної з етнічних груп. Коли ж це співвідношення взяти не у відсотках, а в абсолютних величинах, то матимемо 4 особи проти відповідно 26 та 8 осіб. Тобто на кожного респондента-єврея, у котрого його етнічна приналежність викликає почуття зверхності над іншими етносами, у нашій вибірці припадають умовно 6,5 респондентів-українців та 2 респонденти-росіянина з таким самим етнічним самопочуттям. Важко припустити, що відповідні цим почуттям установки ніколи й ніяким чином не реалізуються у практиці міжетнічних відносин. Хоча, з іншого боку, немає серйозних підстав абсолютизувати, а тим паче догматизувати цей виявлений у нашому дослідженні факт.

Він. цей факт, у порівняльному відсотковому вираженні полягає в тому, що серед респондентів-євреїв такі, що став­ляться до інших етносів із зверхністю, становлять 21,0 відсотка, а серед респондентів-українців — приблизно 3,0 відсотка (див. таблицю 4-2), тобто різниця (21,0 відсотка мінус 3,0 відсотка) дорівнює 18,0 відсотка. Це достатньо пояснює не тільки ту обставину (див. таблицю 4.1), що серед респондентів-євреїв відсоток тих, хто визнає всю Україну своєю національною Батьківщиною (79,0 відсотка), менший, ніж відсоток тих, що народилися в Україні (91,7 відсотка), а й ту обставину, що цей відсоток (тобто 79,0 відсотка) водночас менший, ніж відсоток тих респондентів-українців (97,0 відсотка), які однаково з цими 79,0 відсотка респондентів-євреїв сприймають всю Україну. Й менший він саме на 18,0 відсотка (97,0 відсотка мінус 79,0 відсотка). Отже, необхідним завданням українського сьогодення, як бачимо, є підвищення рівня взаємної толерантності у міжетнічних відносинах. Успіх у цій справі означатиме зближення позицій представників різних етносів в їхньому ставленні до України як до національної Батьківщини.

У зв'язку з останнім виникає досить цікаве з наукової точки зору й вельми важливе з практичних міркувань питання про те, яку забарвленість має для респондентів різних етнічних приналежностей почуття національної Батьківщини України. Логічно було б припустити, що, скажімо, у респондентів-українців це почуття як найбільш поширений компонент почуття Батьківщини взагалі має досить виразні ознаки етнічності.

Перевіримо це припущення.

Звертаючися до даних, наведених у таблиці 4.2, ми бачимо, що з усіх негативних почуттів, що їх викликає у респондентів-українців їхня етнічна приналежність, найпоширенішим є почуття соціальної незахищеності, невпевненості (17,8 відсотка). До носіїв цього почуття, до речі, належать і ті респонденти, які водночас незадоволені своєю українською етніч­ністю й бажали б змінити її на іншу незалежно від будь-яких умов (3,6 відсотка). Зрозуміло, що про решту цього загалу респондентів-українців (17,8 відсотка мінус 3,6 відсотка) не можна говорити, що вони теж безумовно готові змінити свою етнічність.

Додаткову інформацію надають результати відповідей на запитання " Чи не краще жити серед людей своєї національності? " (див. таблицю 4.3).

 

Таблиця 4.3

Розподіл відповідей респондентів на запитання "Чи не краще жити серед людей своєї національності?"(у відсотках)

Національність респондентів	Краще жити серед людей своєї національності
	Не має значення	Так	Ні	Не знаю	Загалом
Українці (899 осіб)	48,0	46,0	3,0	3,0	100,0
Росіяни (234 особи)	66,0	24,0	7,0	3,0	100,0
Євреї (19 осіб)	42,0	42,0	16.0	0.0	100.0

Як бачимо, 3,0 відсотка респондентів-українців відповіли однозначно негативно, ще 51,0 відсотка (48,0 відсотка плюс 3,0 відсотка) — нейтрально та невпевнено, й тільки 46,0 відсотка — однозначно позитивно. Мабуть, з деякою впевненістю можна віднести 46,0 відсотка респондентів-українців до тих, хто тяжіє до сприйняття України як переважно моноет-нічної національної Батьківщини, а 48,0 відсотка — до етнічно толерантних. З останнього, проте, зовсім не випливає висновок, що всі з цих 48,0 відсотка респондентів-українців є етнічно байдужими.

Ще одним шляхом з'ясування змісту почуття національної Батьківщини України є вивчення відповідей на запитання про готовність респондентів-українців змінити свою національну (етнічну) приналежність за певних умов. Відповідні дані наведені у таблиці 4.4. Звернімося до них.

Таблиця 4.4

Розподіл відповідей респондентів на запитання"Якими можуть бути цілі та умови зміни Вами своєї національності?" (у відсотках)

Цілі та умови зміни своєї національності	Національність респондентів
	українці (899 осіб)	росіяни (234 особи)	євреї (19 осіб)
1. Отримати громадянство в одній з країн СНД	1,9	2,6	0,0
2. Емігрувати в одну з розвинених країн Заходу	5,2	10,7	10,5
3. Стати представником корінної національності або більш престижної національності	1,0	0,9	0,0
4. Змінити віросповідання	0.2	1.3	0.0
5. Взяти шлюб	3.0	8.1	10.5
6. Змінити національність своїх дітей	0,8	1,7	5,3
7. Убезпечити себе від фізичного насильства, морального терору	7,0	14,5	15,8
8. Убезпечити себе від національної політики держави	2,8	9,4	5,3
9. Ні за яких умов змінювати свою національність не збираюся	78,1	64,5	63,2
10. Не знаю	8,0	7.7	10,5

Перш за все ми виокремили б той факт, що певна кількість респондентів-українців (5,2 відсотка) готова навіть відмови­тися від своєї етнічної приналежності заради того, щоб виїхати геть з України на Захід, тобто щоб залишити Батьківщину.

До речі, з таблиці 4.1 ми дізналися, що 97,0 відсотка рес­пондентів-українців вважають Україну своєю національною Батьківщиною. А ще 3,0 відсотка? Гадаємо, що ми не тільки "знайшли" ці 3,0 відсотка, але й з'ясували, чому вони існують. Отже, вони існують тому, що є 3,6 відсотка респондентів-українців, які за будь-яких умов бажали б змінити свою етнічну приналежність (див. таблицю 4.2), тому, що є 3,0 відсотка респондентів-українців, які незгодні з тим, що краще жити серед людей своєї етнічності (див. таблицю 4.3), та тому, що є 5,2 відсотка респондентів-українців, які готові змінити свою етнічність заради того, щоб емігрувати в одну з розвинених країн Заходу (див. таблицю 4.4). Зрозуміло, що до кожної із щойно перелічених загалів респондентів-українців входять ті самі 3,0 відсотка респондентів-українців, для яких Україна не є національною Батьківщиною.

Ще один важливий факт. Згідно з даними, наведеними у таблиці 4.4, серед усього загалу респондентів-українців не збираються змінювати свою національну (етнічну) приналежність ні за яких умов 78,1 відсотка. Всі вони народилися в Україні, всім їм притаманні почуття і етнічної Батьківщини, і Батьківщини походження, і національної Батьківщини, а також почуття малої Батьківщини України та Батьківщини осілості.

А як же виглядає з цього боку решта 21,9 відсотка (100,0 відсотка мінус 78,1 відсотка)? Атак, що 8,0 відсотка цієї решти теж народилися в Україні й є такими, що вагаються, чи змінювати свою етнічну приналежність, ачи ж ні. Вони разом з 78,1 відсотка "етнічно стійких" утворюють загал у 86,1 відсотка, який "поглинає" тих 85,0 відсотка, які визнають своєю Батьківщиною країну походження свого етносу, й "занурюється" у загали 87,0 відсотка, 93,0 відсотка та 97,0 відсотка (див. таблицю 4.7). При цьому серед тих 8,0 відсотка респон­дентів-українців, які вагаються щодо зміни своєї етнічної приналежності, 1,1 відсотка (86,1 відсотка мінус 85,0 відсотка) не визнають землю предків своєю Батьківщиною, а ще 0,9 відсотка (87,0 відсотка мінус 86,1 відсотка) серед цих 8,0 відсотка позбавлені також і почуття Батьківщини осілості на теренах України.

Далі. 5,1 відсотка серед решти у 21,9 відсотка — це такі респонденти-українці, які народилися в Україні, але за певних умов воліли б змінити свою етнічну приналежність; проте виїжджати з України вони не збираються. Вони знаходяться за межами загалу у 86,1 відсотка (становлять разом з ним 91,2 відсотка), а тому (див. таблицю 4.1) відрізняються від нього не тільки повною відсутністю почуття етнічної Батьківщини, але й відносно великою часткою у 4,2 відсотка (91,2 відсотка мінус 87,0 відсотка), в якої відсутнє почуття Батьківщини осілості.

Тепер узагальнимо викладені міркування й зробимо висновки стосовно змісту почуття національної Батьківщини — України у респондентів-українців. Поширеність цього почуття, як зазначалося (див. таблицю 4.1), сягає 97,0 відсотка всього загалу цих респондентів. Воно, це почуття, кількісно "вбирає" в себе всіх респондентів-українців, які народилися в Україні (95,4 відсотка), всіх респондентів-українців, які визнають етнічну Батьківщину (і цей загал у 85,0 відсотка, без­перечно, є носієм етнізованого почуття Батьківщини). Воно також "вбирає" загал респондентів-українців — носіїв почуттів Батьківщини осілості (87,0 відсотка) та малої Батьківщини (93,0 відсотка). Але перше з двох останніх почуттів є зовсім неетнізованим, а друге етнізоване лише частково, позаяк інтеріоризувало не тільки процес етнізації індивіда (формування його як етнофора), а й більш широкий процес його соціалізації, духовно-душевного визрівання.