Розробка комплексу задач «Вдосконалення системи управління залученням позикового капіталу з метою забезпечення фінансової стабільності підприємства»

Вдосконалення системи управління залученням позикового капіталу з метою забезпечення фінансової системи підприємства.

 

ПЛАН

Вступ.................................................................................................................. 3

1. Розробка комплексу задач «Вдосконалення системи управління залученням позикового капіталу з метою забезпечення фінансової стабільності підприємства».................................................................................................. 4

2. Аналіз складу та структури позикових фінансових ресурсів ДП «Діапазон» в динаміці....................................................................................................... 12

3. Аналіз ефективності залучення і використання позикових коштів ДП «Діапазон»..................................................................................................... 21

Висновок......................................................................................................... 30

Список використаної літератури.............................................................. 32

Додатки........................................................................................................... 34

Вступ

 

Однією з важливих задач діяльності підприємства є управління оборотним капіталом. Управління оборотним капіталом підприємства представляє собою важкий та багатофакторний процес, який направлений перш за все на задоволення поточних потреб підприємства в фінансових ресурсах для здійснення статутної діяльності.

При практичній реалізації управління оборотним капіталом підприємство вступає в фінансові відносини з власниками, банками та іншими кредиторами, виходить на різні ринки матеріальних та трудових ресурсів, а також на фондовий ринок.

Для  будь – якого підприємства достатній рівень ліквідності є однією з важливих характеристик стабільності господарської діяльності. Втрата ліквідності призведе не тільки до додаткових витрат, але й до періодичних зупинок виробництва. Якщо грошові кошти, дебіторська заборгованість та виробничо матеріальні запаси підтримуються на відповідно низьких рівнях, то ймовірність неплатоспроможності чи нестачі коштів для здійснення рентабельної діяльності досить велика. З ростом величини чистого оборотного капіталу ризик ліквідності зменшується. Але взаємозв'язок між ризиком ліквідності та рівнем чистого оборотного капіталу має більш складний вид, так як не всі поточні активи однаково позитивно впливають на рівень ліквідності. Все одно можна сформувати найпростіший варіант управління оборотними коштами, який зводить до мінімуму ризик втрати ліквідності: чим більше перевищення поточних активів над поточними зобов’язаннями, тим менша міра ризику; таким чином, потрібно прагнути до нарощування чистого оборотного капіталу.

 

Розробка комплексу задач «Вдосконалення системи управління залученням позикового капіталу з метою забезпечення фінансової стабільності підприємства»

 

 

    Процес організації  управління оборотним капіталом складається з таких принципів:

1. Надання підприємству самостійності в розпорядженні та управлінні оборотними коштами.

2. Визначення планової потреби, та розміщення оборотних коштів по окремим елементам.

3. Підтримка раціонального співвідношення між власними та запозиченими засобами;

4. Забезпечення необхідного рівня ліквідності підприємства.

Перший принцип, а саме надання підприємству самостійності в розпорядження та управління оборотними коштами  - це означає оперативну самостійність у використанні оборотних коштів.

    Другий принцип - визначення планової потреби   - це зводиться до визначення    оптимальної потреби  оборотного капіталу, яка забезпечувала б безперервність процесу виробництва, виконання планових завдань за умови забезпечення ритмічної роботи. Крім цього, це досить дорого обходиться підприємству, так як, виникають додаткові затрати на зберігання та складування. Заниження може призвести до перебоїв у виробництві та реалізації продукції, до несвоєчасного виконання підприємством своїх зобов'язань. І в цьому, і в іншому випадку наслідком є нестабільний фінансовий стан, нераціональне використання ресурсів,  що веде до втрати прибутку.

Конкретні розміри оборотного капіталу визначаються поточною потребою і залежать від:

· характеру та важливості виробництва;

· тривалості виробничого циклу;

· сезонності роботи;

· темпів росту виробництва, змін об'ємів і умов збуту продукції;

· порядку розрахунків і організація розрахунково –касового обслуговування;

· фінансових можливостей підприємства;

· періодичності та строків находження платежів[1].

Обсяг фінансових ресурсів, що необхідні для забезпечення діяльності підприємства, визначається через нормування, яке представляє собою встановлення оптимальної величини оборотних коштів, необхідних для організації здійснення нормальної господарської діяльності підприємства. Нормування оборотних коштів є предметом внутрішньогосподарського планування, одним із ключових направлень управління формуванням і використанням оборотного капіталу. За допомогою нормування фінансові служби підприємства визначають потребу у власних оборотних коштах в мінімальному, але в достатньому об'ємі, що забезпечує виконання запланованих завдань і підтримку безперебійності виробничого процесу.

    Наступним принципом є підтримка раціонального співвідношення між власними та залученими засобами  , що особливо важливо при різних умовах кредитування, та визначення правильної політики управління фінансуванням оборотних активів.

    В умовах ринкової економіки нормальна виробничо – господарська діяльність неможлива без використання залучених   коштів, як одне з  джерел формування оборотного капіталу. Залучення фінансових ресурсів дозволяє підприємству прискорити обертання оборотних коштів, збільшувати об'єми господарських операцій, зменшувати незавершене виробництво. Але використання даного джерела призводить до виникнення деяких проблем в фінансовій діяльності підприємства, які пов'язані з необхідністю подальшого обслуговування прийнятих на себе боргових зобов'язань. До тих пір, поки розмір додаткового доходу, який забезпечується залученням позикових ресурсів, перекриває видатки на обслуговування кредиту, фінансове положення суб'єкта господарювання залишається стабільним[2].

    При рівності цих показників виникає питання про доцільність залучення кредитних ресурсів, як таких, що не забезпечують додаткового доходу. При перевищенні розмірів затрат по обслуговуванню кредиторської заборгованості додаткові доходи від неї будуть погіршувати фінансову ситуацію в формі:

1. Зменшення прибутку через необхідність направлення значної частини виручки від основної діяльності на рахунки кредиторів (підприємство фактично починає працювати не на себе, а на кредиторів);

2. Подальше збільшення заборгованості через необхідність залучення нових позик для обслуговування раніше отриманих кредитів (різновидність ефекту “фінансової піраміди”);

3. Збитки фінансової самостійності підприємства через неможливість здійснення своєчасних розрахунків за своїми зобов'язаннями (банкрутство, як кінцевий результат некомпетентного управління запозиченими коштами)[3].

    Таким чином, задача забезпечення раціонального співвідношення власних та залучених фінансових ресурсів в сучасних умовах набуває загальну актуальність для будь – якого суб'єкта господарювання. На практиці для контролю за співвідношенням запозичених та власних коштів частіше всього використовують розрахунковий коефіцієнт, який визначається за формулою:

 

                                          Кс = Сзс: Ссс, де

 

Кс – коефіцієнт співвідношення власних та залучених коштів підприємства в розрахунковому періоді;

Сзс - сума залучених коштів в розрахунковому періоді;

Ссс – сума  власних коштів в розрахунковому періоді (14; 162).

 

    При значенні даного коефіцієнта більше 1 - підприємство втрачає фінансову незалежність від кредиторів.

    Співвідношення залучених та власних коштів буде вважатися прийнятною до тих пір, поки видатки на обслуговування всіх отриманих кредитів будуть покриватися додатковими доходами від їх використання.

    На думку Ковальова В.В. – автора підручника “Фінансовий аналіз: Управління капіталом”[4] велике значення має   вибір стратегії фінансування  оборотних коштів в залежності від джерела покриття (довгострокові, короткострокові кредити чи за рахунок власних коштів) змінної їх частини (тобто, це та частина, яка відображає додаткові поточні активи, необхідні у вигляді страхового запасу чи в “пікове періоди”, тобто до вибору відносної величини чистого оборотного капіталу (власних оборотних коштів)[5].

    Саме цей автор виділяє 4 моделі фінансування активів: агресивна, ідеальна, консервативна, компромісна. Вибір тієї чи іншої моделі стратегії фінансування зводиться до встановлення величини довгострокових пасивів і розрахунку на її основі величини чистого оборотного капіталу як різниця між довгостроковими пасивами та необоротними активами[6].

    Ідеальна модель   - ґрунтується на самій сумі категорій «поточні активи» та їх взаємній відповідності із джерелами фінансування. Модель означає, що поточні активи по величині співпадають з короткостроковими зобов'язаннями, тобто чистий оборотний капітал дорівнює нулю. На практиці така модель практично не зустрічається. Крім того, з позиції ліквідності вона найбільш ризикована, оскільки при несприятливих умовах (наприклад, необхідно розрахуватися зі всіма кредиторами одночасно) підприємство може опинитися перед необхідністю продажу частини основних засобів для покриття поточної кредиторської заборгованості. Суть цієї стратегії полягає в тому, що довгострокові пасиви встановлюються на рівні необоротних активів.

    Агресивна модель означає, що довгострокові пасиви служать джерелами покриття необоротних активів і системної частини поточних активів, тобто того їх мінімуму, який необхідний для здійснення господарської діяльності. В цьому випадку чистий оборотний капітал дорівнює цьому мінімуму. Змінна частина поточних активів в повному обсязі покривається короткостроковою кредиторською заборгованістю. З позицій ліквідності ця стратегія також досить ризикована, оскільки реального обмежитися тільки мінімумом поточних активів неможливо[7].

    Консервативна модель  означає, що змінна частина поточних активів також покривається довгостроковими пасивами. В цьому випадку короткострокової кредиторської заборгованості немає, відсутній і ризик втрати ліквідності. Чистий оборотний капітал дорівнює величині поточних активів. Безумовно модель носить штучний характер. Ця стратегія передбачає встановлення довгострокових пасивів на рівні необоротних активів, системної частини оборотних активів, змінної частини оборотних активів[8].

    Компромісна модель  - найбільш реальна. В цьому випадку необоротні активи, системна частина поточних активів покривається довгостроковими пасивами. Чистий оборотний капітал дорівнює по величині суми системної частини поточних активів та половинні їх змінної частини. В окремі моменти підприємство може мати лишні поточні активи, що негативно впливає на прибуток, але це можна вважати як плата за підтримання ризику втрати ліквідності на  потрібному рівні[9].

    Принцип забезпечення необхідного рівня ліквідності підприємства, тобто можливість своєчасного і в повному обсязі виконати свої фінансові зобов'язання з використанням лише грошових коштів, а не інших видів свого майна.

    Для будь – якого підприємства достатній рівень ліквідності є однією з важливих характеристик стабільності господарської діяльності. Втрата ліквідності призведе не тільки до додаткових витрат, але й до періодичних зупинок виробництва. Якщо грошові кошти, дебіторська заборгованість та виробничо матеріальні запаси підтримуються на відповідно низьких рівнях, то ймовірність неплатоспроможності чи нестачі коштів для здійснення рентабельної діяльності досить велика. З ростом величини чистого оборотного капіталу ризик ліквідності зменшується. Але взаємозв'язок між ризиком ліквідності та рівнем чистого оборотного капіталу має більш складний вид, так як не всі поточні активи однаково позитивно впливають на рівень ліквідності. Все одно можна сформувати найпростіший варіант управління оборотними коштами, який зводить до мінімуму ризик втрати ліквідності: чим більше перевищення поточних активів над поточними зобов’язаннями, тим менша міра ризику; таким чином, потрібно прагнути до нарощування  чистого оборотного капіталу.

    Зовсім інший вид має залежність між прибутком та рівнем оборотного капіталу. При низькому рівні оборотного капіталу виробнича діяльність не підтримується належним чином, звідси – можлива втрата ліквідності, періодичні збої в роботі та низький прибуток. При деякому оптимальному рівні оборотного капіталу прибуток стає максимальним. Подальше зростання величини оборотних коштів призведе до того, що підприємство буде мати в розпорядженні тимчасово вільні поточні активи, а також надмірні витрати функціонування, що призведе до зниження прибутку.

    Таким чином, політика управління оборотним капіталом повинна забезпечити пошук компромісу між ризиком втрати ліквідності  та ефективністю роботи.

    Це призводить до вирішення двох важливих задач:

· Забезпечення платоспроможності. Така умова відсутня, якщо підприємство не здатне оплатити рахунки, виконувати зобов'язання. Підприємство, яке не має достатнього рівня оборотного капіталу може зіткнутися  з ризиком неплатоспроможності;

· Забезпечення прийнятного об’єму, структури та рентабельності активів. Різні рівні різних поточних активів по – різному діють на прибуток. Наприклад, високий рівень виробничо – матеріальних запасів потребує відповідно значних поточних витрат, в той час, як широкий асортимент готової продукції в подальшому може теж призвести до підвищення об’єму реалізації та збільшенню доходів. Кожне  рішення, пов’язане з визначенням рівня поточних активів повинно бути розглянуто як з позиції рентабельності даного виду активів, так з позиції оптимальної структури фінансових ресурсів.

Ризик втрати ліквідності чи зниження ефективності, зумовлений змінами в поточних активах, прийнято називати лівостороннім, оскільки ці активи розміщенні в лівій частині балансу. Подібний ризик, але зумовлений змінами в зобов’язаннях називається  правостороннім [10].

    Можна виділити явища, які потенційно несуть в особі  лівосторонній   ризик:

· недостача грошових коштів;

· недостатність власних кредитних можливостей;

· недостатність виробничих запасів;

· надлишковий об’єм поточних активів[11].

До найбільш суттєвих явищ, які потенційно несуть в собі  правосторонній ризик, можна віднести:

· високий рівень кредиторської заборгованості;

· неоптимальне співвідношення між короткостроковими та довгостроковими джерелами запозичених коштів;

· висока частота довгострокового позичкового капіталу.

В теорії фінансового менеджменту розроблені різні варіанти впливу на рівні ризиків. Основними з них виступають такі:

1. Мінімізація поточної короткострокової заборгованості, в тому числі кредитів банків. Цей підхід зменшує можливість втрати ліквідності. Проте, така стратегія потребує використання довгострокових джерел та власного капіталу для фінансування більшої частини оборотного капіталу;

2. Мінімізація сукупних витрат фінансування. В цьому випадку ставка робиться на переважне використання короткострокової кредиторської заборгованості як джерел покриття активів. Це джерело найбільш дешеве, разом з тим для нього характерний високий рівень ризику невиконання зобов’язань на відміну від ситуації, коли фінансування поточних активів здійснюється переважно за рахунок довгострокових джерел;

3. Максимізація повної вартості фірми. Ця стратегія включає процес управління оборотним капіталом в загальну фінансову стратегію підприємства. Ця стратегія означає, що будь – які зміни у складі капіталу, які призводять до підвищення “ ціни” підприємства, слід визнати доцільним.