На прапорі Аттили — арійський хрест

Воды старого Дона мы переплыли силою наших коней, Воды молодого Дона мы одолели силой креста и молитв. Впереди наш Ерак [Молодий Дон — то Волга, що у VIII столітті н. е. впадала в Азовське море. Єрак — стародавня назва Дніпра]...

Походная песня гуннов

Жестокий разгром гуннами многих европейских народов создал им на Западе репутацию головорезов и разбойников, в то время как китайские авторы характеризовали их как народ, наиболее культурный из всех "варваров".

Л. Гумилев

— Одна з нісенітниць історії стосується гунів. Досить часто їх характеризують як кровожерливих завойовників Європи [Міф про гунський народ як некультурний, жорстокий, ворожий європейській цивілізації етнос активно поширюють німецькі автори, починаючи з готського історика Йордана. Втім, воно і зрозуміло: свою „європейську історію" гуни розпочали з нищівного удару по готських племенах, що осіли на землях Праукраїни, а закінчили розгромом римських легіонів разом з тими ж готськими загонами (Каталаунська битва) і укладення союзу з галлами (племенами того ж кореня, що й нинішні прикарпатські галичани)], їхнього Аттилу — напівдиким, жорстоким царем. Навіть у підручниках розповідається, як Аттила їздив колісницею, куди запрягалися дівчата скореної Паннонії.

То все вигадки. Аттила — одна з найвизначніших, величних постатей історії, не менша за Александра Македонського й, безперечно, більш значима за Чингісхана.

А в суто людському плані ні Александр Великий, ні Чингісхан у жодне порівняння не йдуть з Аттилою. Александр — це вовкулака, особистість мстива, люта, глибоко розбещена, і коли про нього пишуть в основному добре, то це за принципом: "переможців не судять". Ми вже говорили, що він був причетний до вбивства свого батька, царя Філіппа, легко віддавав накази про знищення мирних мешканців багатьох переможених міст, занадто зловживав алкоголем, перед смертю залишив свою чергову дружину — дочку Дарія, "найкрасивішу дівчину Азії", незайманою і два дні пиячив зі своїм євнухом — партнером по гомосексу. В Бога не вірив: сам себе вважав за бога й вимагав, щоб йому поклонялися.

А Чингісхан? Це теж якась потвора. Для збереження свого здоров’я пив жир, топлений з тіл хлопчиків, убитих спеціально для нього. Не вмів ні писати, ні читати. Його навіть жорстоким назвати не можна, як не назвеш жорстоким вовка. Він просто нищив людей, не задумуючись над тим, жорстоко це чи ні.

Нічого такого не можна сказати про Аттилу. Він народився 401 року в місті, що стало потім Києвом. Батько його — Мундиух (син гунського царя Доната), мати — руська княжна з племені руськолунів, яке жило на узбережжі Азовського моря (до речі, з цього племені згодом пішов і рід князя Олега, засновника династії Ольговичів на Русі). А правив цим племенем за часів Мундиуха князь Кий, котрий і віддав за Аттилу свою сестру.

— Кий?

— Так-так, той самий Кий, якого вважають засновником столиці України. Він доводився дядьком Аттилі, тому й турбувався про виховання, навчання свого улюбленого племінника. Своїм струнким станом, білим тілом, блакитними очима, темним волоссям Аттила відрізнявся від свого брата, котрий народився від іншої матері — кипчацької княжни. Аттила був письменний, сповідував кипчацьку мітраїстську релігію, тобто вірував у Тенгріхана (аналог арійського Мітри). Німецькі історики й літератори доклали багато зусиль, щоб показати Аттилу лише з негативного боку. В багатьох творах (наприклад, в романах Фелікса Дана "Битва за Рим", "Аттила") він зображується кривоногим, малим на зріст, нечепурою, жорстоким варваром, який навіть власних дітей ненавидів так, що міг задавити їх копитами свого коня. Це брехня. Йому більше підійшов би епітет не "жорстокий", а "суворий". За різні провини він виносив переважно одне покарання — смерть. Такі були часи.

Аттила рано виявив військові і дипломатичні здібності. 18-20-річним юнаком водив полки в походи, їздив навіть до Візантії й Паннонії як дипломат. Невідлучно при ньому був Кий. Коли ж Аттила посів царський трон, Кий став фактично "другою людиною" імперії і, звичайно, крім усього іншого багато зробив для зміцнення її столиці. Померли вони в один рік (453).

Про значущість Аттили в історії свідчить створена ним імперія, що простягалася від Атлантичного до Тихого океану, від Балтики до Середземного моря. її столицею був Київ. Тут, точніше — на південно-західній околиці нинішньої столиці України, на місці стародавнього міста Гелона, зруйнованого перським царем Ксерксом, стояв палац "короля Аттили" [Цю думку поділяють деякі історики. Див., напр.: Василенко І. К. Велика Скіфія. —К., 1991].

Історик того часу Йордан так описує цю місцину: "...Поселення (тобто Київ — Ю. К.)  було як велике місто; дерев'яні стіни його були зроблені з гладких дощок. З'єднання між ними були такі щільні, що вони ледве помічалися. Виділялися й триклінії, що простягнулися на значному просторі, і портики, що розкинулися в усій своїй красі. Площа подвір'я була оточена парканом, і уже його розміри давали змогу скласти уявлення про палац. То було житло царя Аттили, котрий тримав під рукою весь варварський світ. Саме йому він віддавав перевагу над усіма іншими завойованими містами".

Як я вже казав, ми, адепти Агарті, сповідуємо смислову, аналітичну історію. А ваші історики часто знають багато, а розуміють мало. Дехто з них гунів повністю уподібнює монголам (прийшли, спустошили, підкорили, подалися далі), а дехто їх ототожнює зі скіфами, інші — із слов'янами або уграми (засновниками угорської нації) тощо. В кожній з існуючих версій є частка правди. Але для розуміння великої проблеми гунів (найважливішого чинника історії України, слов'янства і всієї Європи) конче потрібно враховувати кілька моментів:

1. Гуни (хуну) — то ціла доба (майже 3 тисячі років) в житті Євразії, доба, що розпочалася у XVIII столітті до н. е. в Китаї і закінчилась у XIII столітті н. е. в Європі.

2. Це суперетнос, до якого входило багато народів, різних за етнічними й соціальними ознаками, рівнем культури, менталітетом, мовою. Тому коли стародавні історики пишуть, що гуни голили бороди, дотримувалися певних правил гігієни, любили китайські шовки, делікатесне печиво, багато хто з них був письменний, а їхні царі мали палаци, то це правда. Але не грішать проти істини і ті дослідники, які говорять, що гуни — дикі степовики, які не злізають з коней, заросли волоссям і брудом, не визнають, крім халабуд, будь-якого іншого житла, споживають м'ясо після розпарювання його між власним стегном і спиною коня, зачинають і народжують детей у тісних кибитках. Такий "широкий" спектр характеристик зумовлений тим, що окремі гунські племена і народи розділяє географічна віддаль у 3—5 тисяч верст і часова відстань у 500—1000 років.

3. Гуни — це багато дружніх між собою племен і народів, що "осідлали" й зберігали арійський пояс — Великий степ. Л. Гумільов пише: "Межуючи на сході зі стародавньою цивілізацією Китаю, а на заході з культурою західноєвропейського напівконтиненту, Великий степ з півночі обмежений непрохідною тайгою, а з півдня — гірськими хребтами. Така географічна цілісність, населена різноманітними народами зі своїми господарськими навичками, релігіями, соціальними установками й мораллю, всіма сусідами сприймалась як своєрідна єдність, хоча зміст домінуючої ознаки ні етнографи, ні теоретики, ні соціологи не змогли визначити [Гумилев Л. М. Хунну. — СПб., 1993. — С. 8].

Це і є Велика Гунія, світова імперія Аттили, яка потім розпалася на низку каганатів. Л. Гумільов уловив те, чого ніяк не можуть збагнути інші: що ж "цементувало" багато століть цей різноликий, різноманітний, що розтягнувся на 10 тисяч верст, степ? Лише підхід до історії людства з позицій духовності дає правильну відповідь: домінуючим чинником тут виступала арійська ідея, духовна вісь Агарті — Аратта. Це великий шлях аріїв — шлях духовного зростання людства, що веде до єдиного Бога, до істини, до сонячних висот. Замикає його Припонтида — колиска слов'янства та української нації, яка ще скаже своє слово.

4. Гунами називалися арієзовані (натхнені аріями) народи. Серед них провідну роль — чимдалі, тим більше — відігравав етнічний субстрат хуно-сяньбі, з якого пізніше постав тюрксько-монгольський етнос. На початку IV століття н. е. хуно-сяньбі вийшли на землі аланів та угрів і звідти рушили до Європи, точніше, до Північної Припонтиди, поглинаючи безліч племен. 376 року вони вийшли з Кубані, форсували "два Дони"[Див. виноску до епіграфа цієї глави] й рушили до Борисфена. Саме таких гунів і знає Європа, їх ще називали білими.

Арійське ядро цих кінно-людських мас становила нечисленна хуно-сяньбі-кипчацька народність, що дозріла фізично й духовно у-степах Алтаю. Вона втілювала собою інтелектуальне й духовне єство білих гунів, які увійшли до Припонтиди.

5. Нам відомо, що гуни на чолі з Баламбергом на прохання антських князів розбили остготів і рушили до Дніпра. Готи стали васалами гунів, які об'єдналися з антами, іншими праслов'янськими племенами. Везеготи (західні), злякавшись, почали відходити з правого берега Дніпра до Дунаю. 376 року завершилось визволення всього Нижнього Подніпров'я від панування готів, які століттями пригнічували праслов'янські племена. Готи прийшли до Припонтиди з північного заходу, із земель Пруссії. Це був своєрідний удар "лівих" аріїв (згодом вони сформували тевтоно-рицарські антислов'янські ордени), завданий "правим" аріям. Він знаменує собою черговий етап протиборства Шамбали і Агарті.

Якщо скіфи-сколоти прийшли на землі України, щоб протистояти антично-грецькій експансії (експансії "єгипетського духу"), то гуни прийшли сюди, щоб протистояти лівоарійській експансії з північного заходу (експансії тих, нащадки котрих називатимуть себе "оберменшами" й носитимуть свастику). Гуни, як і скіфи-сколоти, не тільки не боролися з праслов'янами, а, навпаки, асимілювавшись з місцевими племенами, утворили з ними одне ціле.

Л. Гумільов, котрий ретельно вивчав гунську проблему, пише, що важко зрозуміти, чого й навіщо гуни знялися з родючих кубанських просторів і вирушили за Дон до Дніпра, А пояснення тут одне — духовна місія. Цей похід гунів — дуже важлива сходинка в історії слов'янського світу, він не дав загинути Великому арійському поясу: готи з півночі "свинею" вже врізалися в головну частину великого арійського тіла, що розкинулося від Гімалаїв до Карпат.