Оволодіння головним елементом вокальної культури вокально - хоровою технікою - основна умова становлення співацьких навичок старших школярів на уроках музики

 

Аналіз психологічної літератури дозволяє стверджувати, що музичне мистецтво діє на внутрішню сутність людей (О. Леонтьєв, В. Петрушин, А. Смирнов, Б. Теплов, та ін.). Б. Теплов визначав музику як засіб спілкування між людьми, підкреслював, що музичність притаманна усім людям, що не існує здібностей, які б не розвивалися в процесі музично - естетичної діяльності [46, 451].

Вокально-хорова техніка - це органічна та суттєва частина музичної культури особистості старших школярів, яка представляє собою сукупність музичних здібностей, які ми умовно назвали специфічними компонентами, та проявів цих здібностей у вокально-хоровій діяльності на підставі загальних компонентів.

Для того щоб учень старшого шкільного віку володів вокально - хоровою технікою, потрібні наступні критерії:

– правильна співацька постава;

–  правильне співацьке дихання;

–  правильне співацьке звукоутворення;

–  правильна співацька дикція;

–  правильна співацька інтонація.

За визначенням С.У Гончаренко хоровий спів - один з найулюбленіших видів музичної діяльності дітей [11, 246]. Його значення різноманітне: сприяє розвиткові не лише музичних здібностей і голосу дитини, а й мислення, мовлення, розширенню словникового запасу. Викликаючи в старших школярів яскраві емоції, хоровий спів впливає на їхні естетичні і моральні почуття.

На початковому етапі розвитку співацьких навичок в учнів старшого шкільного віку доцільно також використовувати метод залучення учнів до вокально - тренувальних вправ. Навчання вокального співу базується на об'єктивні закономірності психофізіологічного розвитку учня та взаємодії таких структурних компонентів голосоутворюючої системи, як дихальні органи, гортань, артикуляційний апарат. Від діяльності цих компонентів залежить формування співацьких навичок - співацьке дихання, звукоутворення, дикція тощо.

Виходячи з цього нами був розроблений комплекс вокально-тренувальних вправ, що враховує як поки що мало розвинені вокальні дані учнів, так і завдання їх подальшого співацького розвитку. Вокальна вправа - це багаторазово повторювана, спеціально організована дія, спрямована на поліпшення якості вокального виконання. На початку уроку вокального співу ми рекомендуємо застосовувати комплекс вокально-тренувальних вправ, спрямованих на активізацію і координацію голосоутворення. До них належать:

·   вправи, що справляють побічний вплив на активізацію співу (беззвучна, дихальна та артикуляційна гімнастика);

·   традиційні вправи, вокалізи (фрагменти вокальних творів популярних жанрів), мелодекламація (скоромовки, літературні тексти пісень на витриманій висоті в певному діапазоні голосу) для розвитку основних співацьких навичок. Бажано спрямовувати їх на формування кращих засад вокальної манери;

·   вправи на імпровізацію, що мають якомога інтенсивніше впливати на формування вокальної манери співу учнів старшого шкільного віку.

Для того, щоб застосування вправ досягло бажаного ефекту, важливо аналізувати з учнями їх дію. Так, учитель фіксує увагу учнів старшого шкільного віку учнів старшого шкільного віку шляхом пояснення та показу на тому, що необхідно зробити, яким чином утворюється той чи інший характер звучання, за чим треба уважно слідкувати під час голосоутворення тощо. Після кожної вправи вчитель обов'язково має узагальнити, наскільки правильно було виконано вправу, які були помилки і як їх виправити.

У результаті проведеної попередньої вокальної діагностики ми з'ясували, що переважна більшість учнів мають певні недоліки звукоутворення: форсування звуку або крикливий спів; «гойдання» голосу; «білий» звук, тобто «відкритий», «плаский» звук; мляве звукоутворення; неточне фальшиве інтонування (детонація та дистонація); носові звуки; затиснута нижня щелепа або в'яла пасивна опущена щелепа. Отже, виявляється необхідним метод спеціальної уваги до усунення в учнів основних недоліків звукоутворення. Крикливість руйнує природність звучання голосу, а це, в свою чергу, відбивається на його тембровій забарвленості. Основною причиною форсування звуку, або крикливого співу, в учнів є їх недостатня загальна і музична культура. Усунення в учнів «розгойдування» голосу, що породжується форсуванням звуку, досягалось ниами при використанні вправ на послідовних нотах, спочатку в межах секунди, потім квінти і нони у швидкому темпі. Поширеним недоліком у співі старшокласників є «білий звук», тобто «відкритий», «плаский» звук. Для усунення цього недоліку в учнів слід використовувати прийом - спів відкритим, водночас затемненим звуком. Тобто «округлення» звуку учнями досягається шляхом «затемнення» голосних, особливо а, є та і. У більшості випадків такий недолік, як мляее звукоутворення, усувався нами вправами на стакато. Під час виконання цих вправ не треба поновлювати вдих на кожному звуці, а лише припиняти вдих між ними з негайним повторенням того ж на легато. Ліквідація фальшивого інтонування в учнів досягається застосуванням вправ на піано та завдяки інтонаційній кореляції, яка виконується головними резонаторами без підключення грудного регістру, при цьому не допускається розслаблення м'язів, що фіксують співацьке дихання на діафрагмі. Наслідком млявої функції піднебінної завіски є носові звуки під час співу. Для запобігання цьому недоліку в учнів доцільно використовувати вправи на голосні у та і. Затиснута нижня щелепа або в 'яла пасивна опущена щелепа є одним з поширених недоліків в учнів під час співу. Усунення цього недоліку в учнів досягається завдяки використанню вправ на різноманітні склади: «ой-ой, дай-дай, ща-ща, яй-яй» тощо.

Метод засвоєння старшокласниками стильових особливостей звукоутворення, характерних для виконання популярної вокальної музики, є одним з найцікавіших методів для учнів старшого шкільного віку.

Важливою умовою хорового звучання є точне виконання звуків за висотою - стрій та співацька інтонація. Хоровий спів - це вміння інтонувати. Завдяки хоровому співу гарно розвивається музичний слух, координація між слухом і голосом з опорою на ладове почуття. Якість хорового співу залежить від уваги і вміння учнів володіти своїм голосом і навичками, від фізичного й емоційного стану співаків (Див. Додаток №3).

Співацька постава, створюючи сприятливі умови для виразного співу, забезпечує зручне положення корпусу, голови, правильне відкривання рота під час співу. Від неї залежать дихання і звукоутворення; крім того, вона дисциплінує дітей, є першою організуючою ланкою колективного співу.

Під час співу важливе значення має дихання. Уміння чи невміння дихати позначається на якості звуку, чистоті інтонування й на інших характеристиках хорового звучання. Розрізняють три види співацького дихання: грудне, діафрагматичне і грудодіафрагматичне (останнє вважають найраціональнішим). Н.А. Дашанова зазначає, що слід не акцентувати увагу учнів на диханні, а виробляти його в процесі навчання поступово, у комплексі з іншими вокальними навичками [12, 42].

Співацьке звукоутворення і звуковедення багато в чому залежить від співацької установки й дихання; якщо ці навички не сформовано, робота над звукоутворенням навряд чи буде успішною. Формувати в голосі учнів співочість, навчити їх «тягти» звук - одне з головних завдань вокального виховання. Від чіткого вимовляння голосних і приголосних звуків залежить розвиток у голосі дзвінкості й рівності - важливих властивостей співацького голосу.

Хоровий спів являє собою найсприятливішу форму навчально-музичної діяльності для розвитку музичного слуху, музичної пам'яті, почуття ритму. У процесі хорового співу розвиваються не лише музичні здібності, але й уява, творча активність, цілеспрямованість, художній смак у сприйнятті прекрасного, тобто ті властивості, що мають значення для розвитку особливості учня старшого шкільного віку [22, 45]. Хоровий спів сприяє також оволодінню культурою мовлення, виробленню правильної, чіткої, виразної вимови.

Виразність хорового виконання учнів старшого шкільного віку на уроках музики, залежить від того, як їх навчили володіти необхідними художньо-виконавськими навичками й уміннями. Проспівати пісню може будь-яка людина, але художньо виконати, тобто виразно передати думки й почуття, закладені в пісні, може лише той, хто оволодів основними співацькими навичками.

Навчання хоровому співу передбачає оволодіння як вокальними, так і хоровими навичками. До вокальних навичок належать:

І) співацька постава;

) співацьке дихання;

) співацьке звукоутворення;

) співацьке звуковедення;

) співацьке дикція;

) співацька інтонація.

Навички строю й ансамблю, а також розуміння диригентських жестів вчителя або керівника хору складають хорові навички.

У процесі співу вокальні й хорові навички взаємодіють і один елемент зумовлює інший. Дійсно, без правильно відтвореного звука не можна говорити про чистоту інтонування, а без розуміння диригентського жесту не буде злагодженого спільного виконання.

Хоровими навичками учні оволодівають тільки в колективі на уроках музики, а також на позакласних музичних заняттях. Вокальні навички кожна дитина здобуває індивідуально на уроках музики. Всі ці навички засвоюються учнями в єдиному, нерозривному комплексі з тією лише різницею, що на початковому етапі навчання співу на уроках музики більше уваги приділяється оволодінню вокальними навичками, а пізніше - хоровими [41, 248].

Співацька постава є необхідною умовою для нормальної роботи голосового апарата і для плідної репетиційної роботи. Неправильна співацька постава приводить до швидкої втоми голосового апарата і організму старших школярівв цілому. Коли співаки на репетиції сидять, їм не слід класти ногу на ногу або сидіти з високо піднятими колінами, бо це спричиняє неправильне дихання і звукоутворення. Під час співу стоячи корпус необхідно тримати прямо. Правильна співацька постава привчає до красивої постави, необхідної не лише при співі, але й у повсякденному житті. Під час співу голову не слід відкидати назад або опускати вниз, вираз обличчя має бути привітним.

Співацьке дихання вирізняється від звичайного тим, що воно складається з короткого вдиху, миттєвої затримки дихання і тривалого видиху. Основна відмінність співацького дихання від розмовного полягає в оволодінні видихом, їмо означає вміння співати на затриманому диханні. Миттєва та гримке дихання сприяє повільному видиху й дає змогу дитині початкових класів починати виконання за рукою вчителя.

Значне місце в системі навчання співу старших школярів займають вокально-хорові вправи. Їх мета - формування співацьких навичок: правильного дихання, звукоутворення, дикції, звуковедення, співу голосних та приголосних і розвиток голосу. Вокально-хорові вправи можна поділити на дві групи. До першої належать ті, що використовуються поза яким-небудь зв’язком з конкретним твором. Вони сприяють послідовному оволодінню засобами вокально-хорової виразності; поступовому, систематичному набуттю певних, необхідних вмінь для досягнення більш високого рівня художнього виконання. Вправи другої групи спрямовані на подолання певних труднощів під час розучування твору. Для цього вибираються в творі складні уривки з боку інтонації, дикції та строю. Природно, що ці вправи націлені на вирішення вузьких завдань і не можуть бути систематизовані з великою чіткістю та послідовністю. При використанні вправ слід звертати увагу на виховання свідомого відношення учнів до них. Необхідною умовою дійовитості вправ є послідовне ускладнення навчальних задач, які будуть вимагати від співаків певних зусиль. Послідовне ускладнення вправ, безумовно, буде сприяти пробудженню (збереженню) інтересу і уваги до занять, а також наполегливості у подоланні вокально-хорових труднощів. Для розспівування можна використовувати нескладні поспівки, прибаутки, музичний матеріал з розучуємого репертуару, мелодії творів для слухання. Всі вправи повинні включатись в урок музики з урахуванням принципів послідовності, систематичності, доступності, єдності художнього і технічного. Для стимулювання позитивних емоцій доцільно розучувати вправи, що звучать у мажорному ладі [29, 50]. На початковому етапі навчання мелодію нової вправи бажано підтримувати акомпанементом. Це потрібно не лише для досягнення чистоти інтонування, а й для розвитку гармонійного слуху в учнів. Іноді для розвитку координації слуху й голосу корисно співати вправи без супроводу (з попередньою ладовою настройкою). Початкові вокально-хорові вправи слід співати неголосно «до 1 октави - до 2 октави». Поступово діапазон вправ розширюється. Корисні різні співацькі вправи на легато, стаккато, з різним звуковисотним і ритмічним малюнком [8, 172].

Головна умова результативності - продуманість вокально-хорової роботи, що запобігає безцільним повторенням. Вчителю слід використовувати ряд поспівок-вправ, які сприятимуть зібраному, округлому звучанню, правильному формуванню вокального звучання голосних, на уроках музики з молодшими школярами.

Щоб активізувати процес набуття дитиною слухових уявлень, слід, перш за все, поставити її у такі умови, коли їй цікаво займатися розвитком власного слуху.

Специфіка хорового виконавства вимагає можливо більш глибокого, причому не тільки індивідуального, але й «синтезованого» у колективне, проникнення, розуміння, відчуття змісту добутку, що виконується. Специфіка всякого виконавства сприяє розвитку в дітях молодшого шкільного віку, прагнення віддати людям у загальній праці те духовне багатство, що здобуває кожний з них у спілкуванні з музичним мистецтвом.

У процесі музичного виховання виконавська діяльність має велике значення й тому, що кожний виступ, кожний концерт є своєрідний підсумок, віха на шляху розвитку дитини початкових класів. Часто на концерті, коли гранично зібрана дитяча увага і юні співаки прагнуть співати якнайкраще, відбуваються відомі зрушення в розвитку колективу [45, 3].

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що одним із головних завдань вокального педагога є не лише виявлення співацьких задатків учнів, але й створення таких умов життєдіяльності голосового апарату, які б сприяли найкращому розвитку співацької функції.