Розділ 3. Лабораторні методи дослідження органів дихання

До лабораторних методів дослідження органів дихання належить:

. Дослідження крові

. Дослідження плевральної рідини

. Дослідження мокротиння

Дослідження крові

Більшість хвороб органів дихання характеризується розвитком запального процесу в дихальних шляхах або легенях, на який організм реагує захисною реакцією - посиленням лейкоцитопоезу (лейкоцитоз). Збільшується як правило, кількість нейтрофілів. У лейкограмі спостерігається просте (регенеративне) зміщення нейтрофільного ядра - зростає кількість паличкоядерних, зрідка з’являються юні нейтрофіли. Лейкоцитоз і нейтрофілія є типовими для мікробронхіту, лобулярних і лобарної пневмонії. Для лейкограми при гострому перебігу пневмонії характерним є також зменшення кількості еозинофілів (еозинопенія) та лімфоцитів (лімфоцитопенія)

Для діагностики і, особливо, характеристики перебігу катаральної бронхопневмонії проводять ряд біохімічних досліджень. Кисневе голодування та інтоксикація зумовлюють розвиток дистрофії гепатоцитів, що у свою чергу призводить до порушення білоксинтезувальної функції печінки. Внаслідок цього в сироватці крові хворого молодняку зменшується вміст альбумінів та збільшується кількість глобулінів. Порушення співвідношення білкових фракцій при бронхопневмонії знижує колоїдну стійкість білків сироватки крові. Враховуючи розвиток диспротеїнемії, професор І.П. Кондрахін (1998) розробив метод прогнозування перебігу бронхопневмонії за біохімічним тестом. Суть цього методу полягає в осадженні грубо дисперсних білків сироватки крові розчином цинку сульфату. Чим тяжчим є перебіг захворювання тим більший у сироватці крові вміст грубо дисперсних білків і тим інтенсивніше вони випадають в осад. Біохімічний тест дозволяє робити об’єктивних висновок про стадію запального процесу в легенях, ступінь тяжкості захворювання та ефективність лікування. У клінічно здорових телят 1-3 місячного віку показник біохімічного тесту становить 1,6-1,8 мл і більше. На початковій стадії хвороби (легкий і середній ступінь тяжкості хвороби) - 1,5-1,3 мл, при тяжкому і затяжному - 1,2 мл і менше. При показнику легеневого тесту 0,9 -0,8 мл і менше прогноз хвороби не сприятливий. Підвищення його свідчить про видужування тварини, а зниження - про ефективність лікування і поглиблення патологічного процесу.

До складу фракції альфа-глобулінів сироватки крові входить білки, які належать до групи білків «гострої фази» - гаптоглобін і церуплазмін. Уміст їх, як і трансферину, у хворих на бронхопневмонію телят, збільшується, що має пристосувальних характер. Водночас із цим знижується інгібітор ний потенціал плазми крові,оскільки зменшується кількість α1-інгібітора,протеїназ та α2-макроглобуліну. Який є також інгібітором протеїназ (Козій Н.В.,2000). У крові хворих тварин підвищується вміст фібриногену, який бере учать у процесі гемокоагуляції, проявляє протизапальну активність. При чому, чим тяжчим є перебіг хвороби, тим вищий уміст фібриногену. Унаслідок цього розвивається пригнічення фібринолізу і посилюється гемо конденсація, що є одним із механізмів, яким обмежує зону запалення. У цих змінах інгібіторів протеїназ і фібриногену є важливий біологічний зміст, оскільки при переважанні фібринолізу та елімінації фібрину запальний інфільтрат поширюється.

Функцію зовнішнього дихання характеризує газовий склад артеріальної крові. Для визначення його в артеріальній крові досліджують вміст кисню і вуглекислоти та парціальний тиск цих газів. Насиченість гемоглобіну артеріальної крові і кисню у здорових тварин становить 96-99%, парціальний тиск кисню -80-90 мм.рт.ст., уміст кисню - 18-20 об%, вуглекислоті - об%. Насиченість венозної крові гемоглобіном при парціальному тиску кисню 40 мм.рт.ст. становить 70-72 об%. При емфіземі легень та пневмонії насичення крові киснем знижується до 70-80% (гіпоксемія). Стан артеріальної гіпоксемії супроводжується вмістом вуглекислоти, тобто гіперкапнією. В останні роки при діагностиці патології окремих органів визначають активність клітинних ферментів. Проте легені не містять специфічних ферментів чи ізоферментів, за активністю яких можна діагностувати патологію в них. У легенях міститься однакова кількість усіх ізоферментів лактатдегідрогенази, а загальна активність якої при пневмоніях зростає.

Окремі інфекційні хвороби вірусної етіології перебігають з ураженням верхніх дихальних шляхів (парагрип, інфекційний ринотрахеїт, респіраторно-синтиціальна інфекція) або легень (аденовірусна бронхопневмонія). Діагноз на них підтверджується серологічним дослідженням - постановкою реакції нейтралізації: у сироватці крові визначають титр специфічних антитіл (на початку хвороби та через 20-26 днів після одужання) збільшення титру антитіл у 4 і більше разів підтверджує діагноз.

Дослідження плевральної рідини

У плевральній порожнині нагромаджується рідина, для визначення характеру якої (транссудат, ексудат, кров, гній) проводять фізико-хімічне, мікроскопічне і бактеріологічне дослідження. Дослідження плевральної рідини має також важливе значення для діагностики деяких хвороб, особливо для диференційної діагностики плевриту і грудної водянки. Ексудат є характерним для плевриту, а транссудат - для грудної водянки.

Транссудат - це абсолютно прозора ледь жовтувата, інколи безбарвна рідина. Серозний і серозно-фібринозний ексудат, як правило, забарвлений в інтенсивний лимонно-жовтий колір і менш прозорий. В ексудаті при відстоюванні випадають в осад пластівці фібрину, від чого він мутніє. Крім того, у ньому міститься багато лейкоцитів, еритроцитів та епітеліальних клітин. Транссудат при цьому залишається прозорім, у ньому зовсім не утворюються осад або він дуже ніжний і має вигляд хмарки. Серозно-гнійний ексудат мутний, білувато-жовтого кольору. При відстоюванні він розділяється на два шари - верхній (серозний) і нижній (гнійний). Гнійний ексудат густий, зеленуватий, не прозорий. Геморагічний ексудат не прозорий, червоного кольору, при розпаді еритроцитів - червоно-бурий. Гнильний ексудат має брудний колір і неприємний запах. Отже, гнійний, гнильний і геморагічний ексудат легко розрізняється за зовнішнім виглядом. Певні труднощі можуть виникати при диференціюванні транссудату і серозного ексудату, які за кольором і прозорістю можуть бути подібними. Розрізняють їх за відносною густиною (в ексудату вона більша 1,016, а транссудату - менше 1,015) і вмісту білка (ексудат містить його більше 3,5 %, а транссудат - менше 2,0%).

Для одержання плевральної рідини роблять асептичний пробний прокол (торакоцентез), який є безпечним методом дослідження. З цією метою використовують спеціальні троакари або шприц із голкою та аспіратори. Прокол грудної клітки у великих тварин (коней, жуйних, свиней) проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані, а в дрібних - у сидячому. Після фіксації тварини в зоні тупого перкусійного звуку, спричиненого нагромадження рідини у плевральній порожнині, визначають місце проколу грудної клітки: у коней - 7-й міжреберний проміжок зліва, або 5-6 справа; у ВРХ, овець і свиней - 6-те міжребер’я зліва або 5-6-те справа. Голку вводять перед ребром вище грудної зовнішньої вени: у великих тварин на глибину 2-4, у дрібним на 1-2 см. Просування голки по тканинах грудної клітки зустрічає певний опір. При проникненні кінця голки у плевральну порожнину опір відразу ж зникає. Після цього шприцом (аспіратором) засмоктують патологічне випотівання. Голку виймають із плевральної порожнини, після чого обробляють місце пункції.

Дослідження мокротиння

Мокротиння - це патологічний секрет слизової оболонки дихальних шляхів, нерідко - з домішками крові, розпаду тканин, мікроорганізмів та інших домішок, що виділяються назовні при кашлі. Одержують його з трахеї за допомогою зонду Габрійолавічуса або з ротової порожнини. Для цього в ротову порожнину тварини вводять зівник, язик виводять набік, штучно викликають кашель і після кашльового поштовху, просувають руку з тампоном до гортані, збирають слиз. У телят, овець, кіз і собак мокротиння беруть аналогічно, але збирають його фарингальною ложкою невеликого розміру або стерильним ватним тампоном, який тримають артеріальним пінцетом. У коней з цією метою використовують гумову трубку, яку вводять через ніс у глотку або верхню третину трахеї, викликають кашель і нахиляють голову коня вниз.

При макроскопічному дослідженні визначають кількість мокротиння, його консистенцію, колір, запах, різні домішки (повітря, частинки пухлин, кров), при мікроскопічному - наявність у мазку різних клітин, інших формених елементів, бактерій.

При ларингіті, трахеїті, на початку гострого перебігу бронхіту та при хронічному його перебігу мокротиння виділяється мало, а в розпалі катаральної бронхопневмонії, гнійної пневмонії, при гангрені легень кількість його досить велика. Консистенція мокротиння, як правило, в’язка. В’язкість, тягучість і клейкість залежить від вмісту в ньому слизу. Клейкість мокроти підвищується при значному вмісті в ньому фібрину. Велика кількість рідкого мокротиння виділяється при набряку легень. Його називають серозним, оскільки воно має рідку консистенцію, пінисте, а за зовнішнім виглядом нагадує збитий яєчний білок, безбарвне, іноді - з рожевим відтінком (через домішки еритроцитів), прозоре або опалесцентне. Крім серозного, мокротиння може бути слизистим і гнійним. Слизисте складається переважно із слизу, що є характерним для гострого катару гортані і трахеї та катаральної бронхопневмонії. Воно в’язке, прозоре, безбарвне або білувате. Мокротиння часто буває слизово-гнійним, коли до слизу додається гній. Гнійне мокротиння має вершкоподібну консистенцію і жовто-зелений колір, а слизово-гнійне - такого ж, але менш інтенсивного кольору, має ознаки і слизового і гнійного. Червоного кольору мокротиння набуває від домішок крові, що виявляють при туберкульозі, ранах і пухлинах. Абсцесах і гангрені легень, гострій пневмонії, особливо гіпостатичній, застої крові в легенях при серцево-судинній недостатності, а також при захворюваннях верхніх дихальних шляхів. При повільному виділенні крові з гемоглобіну утворюється гемосидерин, який надає мокротинню іржавого відтінку (крупозна пневмонія).

Свіже мокротиння здебільшого не має запаху. Смердючий гнильний запах його зумовлюється діяльністю мікробів - анаеробів, що викликають гнильне розкладання білків легеневої тканини з утворенням індолу, скатолу та сірководню, які й надають мокротинню неприємного запаху, що спостерігається при аспірацій ній бронхопневмонії, ускладненні гангреною легень, та бронхоектазах.

До мокроти при гангрені легень можуть приміщуватись шматочки змертвілої легеневої тканини, які мають вигляд сіро-чорних клаптиків різного розміру, зліпки слизу та фібрину з бронхів, інколи - шматочки пухлин, кров, згустки фібрину, які зустрічаються при дифтерійному ларингіті та крупозній пневмонії.

Мікроскопічне дослідження мокротиння проводять у незабарвлених (нативних) і забарвлених препаратах. При мікроскопічному дослідженні препаратів знаходять лейкоцити, переважно нейтрофіли, а при бронхіальній астмі в мокротинні міститься багато еозинофілів. Крім лейкоцитів, у ньому виявляють еритроцити, епітеліальні клітини (плоскі - із порожнини рота та гортані; циліндричні - з носа і глибоких дихальних шляхів); альвеолярний епітелій - овальні клітини із зернистою цитоплазмою та одним або кількома ядрами. При розпаді легеневої тканини (абсцес, гангрена легень, туберкульоз) у мокротинні зустрічаються еластичні волокна. Для їх виявлення в мокротиння додають 10% розчинний розчин калію гідроксиду (1:1) і нагрівають до кипіння. Після цього до вмісту пробірки додають 2-3 краплі 1% спиртового розчину еозину, центрифугують, осад наносять на предметне скло і притискають покривним. Еластичні волокна забарвлені еозином у рожевій колір, являють собою двоконтурні різко окреслені блискучі нитки, які сильно заломлюють світло й утворюють сітку або петлі з розгалуженням у вигляді двох гілочок на кінцях. При бактеріологічному дослідженні мокротиння в ньому можна виявити збудників різних легеневих захворювань та перевірити їхню чутливість до антимікробних засобів.