2020-04-20
80
Порівняємо індійську модель розвитку з іншими країнами та прикладі азіатських країн.
. Сінгапур - невелика острівна держава, з населенням 4,4 мільйона осіб, площею в 1,3 рази меншою за Київ. Країна імпортує майже всі природні ресурси - водогінну воду, пісок для будівництва, нафту і газ, метал та деревину тощо. При цьому Сінгапур чи не єдина у світі країна, яка змогла здійснити прорив із країн третього світу до класу розвинутих країн. Сьогодні понад чверть національного доходу маленької держави виробляється у сфері високих технологій - таких як інформаційні та біотехнології. Жодна інша країна не має такої прогресивної структури економіки.
Сінгапур - високорозвинена країна з ринковою економікою і низьким оподатковуванням, у якій важливу роль відіграють транснаціональні корпорації.
У рейтингу конкурентоспроможності економіка Сінгапуру зайняла в 2010-2011 роках 3 місце. Стрімкий розвиток Сінгапуру розпочався під час правління прем‘єр-міністра Лі Куан Ю з 1959 р. В 1965 році Сінгапур став незалежною державою, а в 1990 році, після 31 року прем’єрства, Лі Куан Ю пішов у відставку з цієї посади, але фактично досі править своєю країною, вирішуючи всі найважливіші стратегічні питання: спеціально для нього створено небачену ніде у світі посаду міністра-ментора, або міністра-наставника, а формально уряд нині очолює його син - бригадний генерал у відставці Лі Сяньлун [26].
Становище Сінгапуру відразу після проголошення незалежності було не просто складним та проблемним - його без перебільшення можна назвати катастрофічним. Міні-країна практично не мала власної промисловості, окрім первинної переробки, а найчастіше просто сортування та упаковки різних видів сировини, що надходила з сусідніх країн, а потім реекспортувалася до Європи та Америки. А ці країни-сусіди були сповнені рішучості позбутися Сінгапура як зайвого посередника. Найбільший роботодавець міста - британська військово-морська база, яка безпосередньо давала роботу 40 тисячам городян, ось-ось мала припинити своє існування.
Достатньо багато уваги у політиці розвитку держави було присвячено ролі іноземних інвестицій. Оскільки сусіди Сінгапуру планували обмежити свої економічні зв’язки з ним, Лі Куан Ю вирішив налагодити зв’язки з розвиненими країнами: Америкою, Європою, Японією - залучити їхніх виробників для створення підприємств у Сінгапурі і подальшого експорту продукції до розвинених країн.
Лі Куан Ю зазначає наступне: "…загальноприйнята мудрість - транснаціональні корпорації є експлуататором дешевої землі, праці та сировини… ТНК продовжували політику колоніальної експлуатації, яка прирікала країни, що розвиваються, продавати сировину розвиненим країнам і закуповувати в них товари. ТНК… формували союзи з урядами країн, що розвиваються, щоб експлуатувати народи і тримати їх у відсталості. Багато лідерів країн третього світу вірили в ці теорії колоніальної експлуатації, проте на мене вони… не справляли враження. Ми мали вирішувати пекучі проблеми країни і не могли дозволити собі бути обплутаними якимись теоріями та догмами. В кожному разі, якихось природних ресурсів, які ТНК могли експлуатувати, в Сінгапурі не було. Все, що в нас було, - працелюбні люди, добра базова інфраструктура та уряд, який вирішив бути чесним і компетентним" [26].
Отже, уряд країни вирішив забезпечити два мільйони жителів Сінгапура засобами для існування за допомогою приваблення на ринок ТНК, що могли б створити робочі місця для працівників і навчити їх технічних, інженерних та управлінських навичок. Але для реалізації цієї стратегії ще було потрібно, щоб таке бажання виникло в самих ТНК.
До того часу уряд країни вже провів декілька заходів щодо організації порядку на території країни, було скорочено рівень корупції та інших неправомірних дій. Всі роки правління Лі Куан Ю в Сінгапурі практично немає корупції. З одного боку, чиновники мають дуже високу платню: нині прем’єр цієї країни отримує 50 тисяч доларів на місяць - найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці - президент США з 33 тисячами). З другого - покарання за будь-які корупційні дії невідворотне і дуже жорстоке.
У своїй стратегії розвитку уряд керувався таким принципом: Сінгапур має стати організованішим, ефективнішим, енергійнішим, ніж інші країни регіону. Уряд мав створити для інвесторів можливості працювати в Сінгапурі успішно і прибутково, попри відсутність внутрішнього ринку і природних ресурсів.
Першим проектом Лі після його приходу до влади став Джуронг - новий індустріальний район за містом, куди підвели шляхи, електроенергію, воду і все необхідне, а ділянки, готові до початку промислового будівництва, передавали потенційним інвесторам за символічні гроші. 1961 року було створено Агентство економічного розвитку, яке з часом прославилося в цілому світі як "сінгапурське єдине вікно".
Лі був переконаний, що іноземний інвестор у Сінгапурі мусить мати справу не з величезною кількістю міністерств, служб, відділів та департаментів, а з однією агенцією, з одним чиновником цієї агенції - куратором конкретного іноземного інвестора. Діяльність чиновника оцінювалася залежно від успіхів іноземного інвестора в бізнесі. "Ця агенція мала вирішувати всі проблеми, що виникали в інвесторів, - від земельних питань до постачання електроенергії та води, від охорони довкілля до забезпечення безпеки праці" - пише Лі Куан Ю у своїй книзі. І вона таки їх вирішувала і вирішує досі ці питання [26].
В Сінгапурі вітали кожного вкладника капіталів, і коли знаходили великого інвестора з потенціалом для серйозного зростання, допомагали йому розпочати виробництво.
Перших кілька років Джуронг простояв пустим. Наприкінці 60-х з’явилися перші інвестори з Гонконгу і Тайваню, які відкрили там текстильне виробництво та виготовлення іграшок. 1968 року до Сінгапуру прийшли перші американські компанії з високими технологіями. Проривним став 1970 рік, коли "Дженерал електрик" заснувала в Сінгапурі за один рік шість великих підприємств.
Закриття британської військової бази 1971 року (Лі Куан Ю вдалося умовити колишніх колонізаторів відкласти цю подію на три роки) ринок праці практично не помітив. 1972 року чистий експорт вперше в історії Сінгапуру перевищив реекспорт.
Уряд Сінгапуру щороку відбирав і посилав кращих випускників шкіл до кращих університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, а згодом, коли з’явилися кошти, - до США.
Таблиця 2.3 Показники сінгапурської економіки протягом 1990-2011 років
| Показник | 1990 | 2000 | 2007 | 2009 | 2011 |
| ВВП, млрд..дол. | 36,8 | 92,7 | 238,10 | 240,8 | 234,7 |
| ВВП на душу населення, дол.. | 12090 | 23018 | 52300 | 52200 | 50300 |
| Експорт, млрд..дол. | 95,18 | 137,8 | 275,19 | 342,70 | 245,0 |
| Інвестиції, млрд..дол. | 1,018 | 2,473 | 4,815 | 5,013 | 68,2 |
В країні виростили своїх власних підприємців, щоб заснувати такі прогресивні компанії, як "Нептун Орієнт Лайнз" (пароплавство) та "Сінгапур Ейрлайнз". Уряд прагнув вкладати кошти в галузі можливих технологічних проривів, таким чином диверсифікували ризики. Робота уряду полягала в постановці великих економічних завдань на тривалий проміжок часу. Уряд регулярно розглядав плани та коригував їх. Було засновано величезну кількість нових компаній під егідою відповідних міністерств. Коли вони стали успішними, було приватизовано декілька державних монополій.
Сьогодні Сінгапур - це електроніка і точне приладобудування, виробництво оптичних інструментів та лінз, літакобудування і найсучасніші бурові платформи для нафто- й газовидобутку, комп’ютерна техніка та кораблебудування, металургія та нафтохімія. Сінгапурський порт (власне п’ять портів, розміщених у межах міста) - четвертий у світі за перевалкою вантажів після Роттердама, Йокогами та Кобе. Сінгапур - третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка та Лондона.
У довгостроковій перспективі, уряд сподівається встановити новий шлях росту, який буде менш уразливими для глобальних циклів попиту, особливо для продуктів інформаційних технологій.
. Гонконг став частиною Китаю по формулі "одна країна, дві системи", що мало на увазі збереження капіталістичних принципів організації економіки і широкого самоврядування, що поширюється практично на всі сфери громадського життя за винятком оборони, зовнішньої політики й ряду аспектів політичного режиму.
За англо-китайською згодою ця колишня британська колонія, що включає півострів, острів Гонконг і більше 250 інших островів (переважна більшість із яких слабко заселені), з 1 липня 1997 року ввійшла до складу КНР, одержавши статус Спеціального адміністративного регіону (САР).
Багато в чому завдяки ліберальній економічній політиці, основи якої були закладені за 150 років колоніального правління, Гонконг перетворився в один із процвітаючих регіонів планети. Гонконг займає 7 місце у світі по національному доходу на душу населення (44 тис. дол.), обігнавши Швейцарію, Великобританію, Францію, Німеччину, Канаду, Нідерланди і Австрію.
Сфера послуг є традиційною спеціалізацією економіки Гонконгу. У ній працюють близько 85% жителів Гонконгу, і цей сектор становить більше 90% ВВП. До неї належать такі напрямки, як туризм, телекомунікації, роздрібна торгівля (орієнтована на місцевих жителів, китайців і туристів), фінансові послуги і транзитна торгівля, головним чином з Китаєм. Гонконг сильно залежить від міжнародної торгівлі й фінансів, відкрита економіка Гонконгу зробила його відкритим впливу глобального економічного спаду, проте зростаюча інтеграція з Китаєм допомогла йому відновитися після кризи значно швидше, ніж очікували експерти.
Протягом останнього десятиліття, коли обробна промисловість Гонконгу переїхали на материк, його сфера послуг швидко зростає і в 2011 році займала більше 90% від ВВП Гонконгу. Природні ресурси Гонконгу обмежені, і продовольство і сировину доводиться імпортувати.
Тайвань є незалежною державою. Тайвань посідає 17 місце за ВВП і 15 місце за обсягом торгівлі у світі. Він залежить від міжнародної торгівлі, необхідної для його виживання, тому вилучення з міжнародних інституцій, насамперед економічних, ускладнює торговельні стосунки Тайваню, становить загрозу економічній безпеці острова і створює багато незручностей і проблем.
.Тайвань є великим експортером капіталу у світі, особливо в Південно-Східну Азію (за останні п'ять років інвестиції в цьому регіоні досягли 36 млрд. дол.). Тайвань має шість блоків атомної станції потужністю 30 млн квт. Уранова сировина поставляється переважно з Африки. У новітніх технологіях Тайвань спеціалізується на виробництві ЕОМ і дисплеїв для них.
А в судноплавстві Тайвань є одним зі світових лідерів по виробництву спортивних яхт. Тайвань є одним зі світових лідерів по випуску взуття (особливо спортивного), спортивного одягу та інвентарю (тенісні ракетки, м'ячі й т.д.). Важливу роль в економіці країни відіграє туризм. Економіка острова залежить від імпортного палива, сировини, продовольства і устаткування, на експорт ідуть готові вироби сучасної промисловості. Головні торговельні партнери Тайваню - США, Японія, Гонконг і Німеччина.
При наявності політичного ризику у відносинах КНР - Тайвань, в економічному плані співробітництво розвивається успішно вже багато років. Політика нового уряду Тайваню спрямована на послаблення обмежень на інвестиції тайванських підприємств в КНР, організація прямого транспорту, торгівлі, поштового сполучення з материком та створення "спільного ринку". Перспективи розвитку відносин позитивні. Рейтингові агенції відразу відреагували на цю подію, знизивши політичний ризик для інвестиційного середовища Тайваню [7, c. 42].
Бачимо, що індійська модель розвитку дещо схожа на моделі інших азіатських країн. Протягом більшої частини своєї історії після здобуття незалежності, Індія проводила соціалістичну економічну політику з урядовою участю в приватному секторі, строгому контролі над іноземною торгівлею і інвестиціями. Однак, починаючи з 1991 року, Індія провела ліберальні економічні реформи, відкривши свій ринок і зменшивши урядовий контроль у сфері економіки.
В останні роки Індія зберігає високі темпи економічного росту, близькі до 9%. Золотовалютні резерви зросли від 5,8 млрд. доларів США в березні 1991 року до 301,8 млрд. за даними на 18 березня 2011 року, а федеральний бюджетний дефіцит помітно скоротився.
Після реформи економічної реформи 1991 року Індія поступово переходила до експортно-орієнтованої моделі розвитку. Реформа істотно міняє роль, що відводиться державному сектору. Таким чином, державний сектор поступово втрачає роль головного знаряддя структурних перетворень, форсованої капіталістичної трансформації колоніальної соціально-економічної структури і стає по характеру свого функціонування однотипним приватнокапіталістичному укладу.
