2020-04-20
69
Після проголошення незалежності Індії її велетенська економіка пережила тривалий період надмірної зарегульованості і захисту від зовнішньої конкуренції, який в місцевих ЗМІ отримав назву "Ліцензійного Раджу". З розпадом СРСР та загостренням ситуації у Перській затоці в 90- 91-х роках ХХ ст. політична еліта країни була змушена кардинально переглянути економічні пріоритети, перейшовши до політики лібералізації за залучення прямих іноземних інвестицій (ПЗІ). Відомі економісти переконані, що 2000-і роки стануть для Індії періодом інтенсивного зростання, а економічний розвиток КНР уповільниться.
Нова економічна політика вже дала свої результати. Якщо раніше індійські інвестиції в країни Південної Азії були державними і спрямовувались переважно у інфраструктурні та гідроенергетичні проекти, то нині до регіону починає агресивно проникати приватний капітал, який має незрівнянно більші можливості у порівнянні з державним у таким аспектах як обсяги та диверсифікація його прикладання.
Прямі закордонні інвестиції стали одним із найголовніших чинників розвитку народних господарств країн Азії, які використовували їх для створення експортно-орієнтованих виробництв та модернізації транспортної інфраструктури. ПЗІ позитивно впливають на розвиток країн-реципієнтів у кількох аспектах. Насамперед, вони збільшують зайнятість населення (особливо в депресивних регіонах), сприяють притоку конвертованої валюти, насичують ринок споживчими товарами, виробленими в самій країні, на її потужностях та сировині, за участі її робочої сили.
При цьому відбуваються трансфери технологій та навчання робітників новим навичкам, створення маркетингових мереж зі збуту виготовленої продукції у найвіддаленіших регіонах. Особливо це важливо для країн із великою чисельністю населення, таких як Індія, що має надлишок молодої робочої сили та економічно відсталі штати на півночі та сході. Поява надлишку конвертованої валюти допомагає державі безболісно закуповувати критичний імпорт (у випадку Індії складні види озброєнь, авіатранспорт та енергоносії), від якого залежить її нормальне функціонування, а також підтримувати стабільний курс власної грошової одиниці рупії.
ПЗІ стимулюють економічне зростання, яке в країні в останні роки становило в середньому 8 відсотків. У свою чергу, воно сприяло скороченню чисельності бідних людей та збільшенню купівельної спроможності населення, породжуючи культуру споживання, характерну для західноєвропейських країн. Інвестиції у виготовлення товарів для масового споживача викликають гостру конкуренцію серед виробників, що можна спостерігати в Індії на прикладі автомобільної галузі, в якій представлені всі найбільші автомобільні концерни світу, які намагаються виграти змагання поміж собою за якість та ціну малолітражних автомобілів для місцевого ринку [25].
З 1991 року індійське керівництво почало проводити нову промислову політику, складовою частиною якої стало залучення ПЗІ. Для цього було необхідно створити належну міжнародну договірно-правову базу та лібералізувати зарегульований сектор надання дозволів на інвестування західного капіталу. Станом на 2006 рік договори про уникнення подвійного оподаткування було укладено з 74 країнами, а ще 54 країни підписали угоди з Індією про заохочення та захист взаємних інвестицій, які передбачали національний режим та статус найбільшого сприяння для закордонних інвесторів, повну репатріацію їх прибутків та недопущення націоналізації вкладень без належної компенсації [26].
В грудні 2005 року на 13 саміті СААРК в грудні 2005 року в місті Дакка було прийнято конвенції про багатостороннє уникнення подвійного оподаткування, про адміністративну взаємодопомогу в податкових питаннях, про співробітництво у митних справах. Остання з них мала особливо важливе значення, оскільки в Південній Азії процвітає контрабандна торгівля, від якої найбільше страждають товаровиробники Індії, неспроможні продавати свою продукцію за ринковою ціною в інших країнах Індостану, де функціонує "чорний" ринок зі значно більш дешевою пропозицією товарів [27].
Що стосується внутрішньоіндійського регулювання, то в більшості галузей економічної активності дозволено 100-відсоткові закордонні інвестиції. Уряд Манмохана Сінгха продовжує лібералізувати так звані чутливі сектори, усвідомлюючи, що без приватного капіталу держава не спроможна досягнути їх розвитку. Зокрема, серед його пріоритетних завдань називають забезпечення оборонної самодостатності Індії. Нині 26 відсотків у великих підприємствах ВПК може належати іноземним інвесторам, а 100 відсотків власності допускається на підприємствах із випуску набоїв та запасних частин. Планується, що індійська армія отримуватиме 70 відсотків озброєнь від внутрішнього виробника вже у 2010 році за рахунок збільшення частки закордонних власників у підприємствах ВПК до 49 відсотків.
В 2007 році Сінгх також заявив, що західний капітал зможе відкривати в Індії філії навчальних закладів зі 100-відсотковою власністю, однак їх керівництву доведеться погодитись із квотовою політикою уряду, яка має на меті захист інтересів відсталих каст та племен. Урядовець також планує вкрити все південне узбережжя спеціальними економічними зонами китайського зразка, в яких інвестори матимуть "податкові канікули" і зможуть безперешкодно ввозити засоби виробництва [26].
Провайдери інтернет-сервісу та розважальних телеканалів мають право перебувати в повній іноземній власності, обмеження існують тільки для каналів новин та радіостанцій, які також ретранслюють новини та політичні передачі. Таким чином, уряд сподівається, що приватний капітал вирішить за свій кошт такі традиційні індійські проблеми, як значні витрати на імпорт озброєнь, високий рівень неписьменності серед жінок на півночі та сході країни, відсутність телекомунікаційних мереж у багатьох регіонах. Результати лібералізації перевищили всі очікування, адже в Індії з’явились не тільки інвестиції транснаціональних корпорацій, але й нові спільні підприємства, які створили місцеві конгломерати з західними партнерами, ставши завдяки цьому глобальними гравцями. Зокрема, найбільші індійські інвестиції останнього десятиліття були спрямовані у металургійний сектор за кордоном.
Протягом декількох останніх років підприємець Лакшмі Міттал придбав за 32 млрд. доларів безпосереднього конкурента своєї компанії "Арселор Стіл", а конгломерат "Ратан-Тата" викупив англо-голландського сталевого велетня "Корус" за 11,3 млрд.доларів. Таким чином, компанія Міттала стала вже найбільшою у світі за обсягом випуску металургійної продукції (100 мільйонів тонн сталі на рік або 10 відсотків світового виробництва), а "Тата-Корус" - п’ятою, стрибнувши на нього з 56 місця. Це гарантує обом концернам глибоке проникнення на європейські ринки і покращення технологічної бази для утвердження їх продукції на півострові Індостан та у Південно-Східній Азії.
Потреба в металі в Індії об’єктивна - його поглинуть величезний ринок транспортних засобів та запчастин, на якому працюють місцеві, японські та американські корпорації, сектори житлового та промислового будівництва, суднобудування, ВПК. Підрозділ компанії "Тата" "Тата-чай", який вже має найбільші пакувальні потужності в Індії, придбав одну з найвідоміших фірм Великобританії "Тетлі", що допоможе при збуті південноазійського напою в Західній Європі [27].
