Рекомендована література 3 страница

1) визначені за різними підставами різновиди структуризації особистості рецидивіста (соціальної, психологічної, кримінологічної тощо) не замінюють один одного та не протиставляються, а до­повнюють її характеристики, взяті з різних сторін погляду на неї. При цьому, оскільки йдеться про особистість, тобто соціальну ха­рактеристику особи, пріоритет у проведенні диференціацій має бу-^и наданий соціальній типологізації;

^) соціальна типологізація особистості, що визначається насам-^ПеРед відповідністю останньої соціальним рисам суспільства, мав

541

  Глава 7

проводитися послідовно за рівнями, на яких розглядаються: по-пер-гие, її сутність; по-друге, явища (прояви останньої); по-третє, їх взаємодія (взаємовплив), що було детально викладено у § 2 глави 6 Книги 1 Курсу. Це стосується і диференціації особистості реци­дивіста з того погляду, що, перш ніж ЇЇ проводити, має бути через соціальну типологізацію визначено структурне місце цієї особис­тості у соціальній типології особистості загалом, а далі на рівні ди­ференціації останньої, де виділяється тип особи злочинця — серед її типів (підтипів). У змістовому відношенні наведене відбиває той факт, що в особистості рецидивіста є елементи, властиві особис­тості саме цього суспільства, і елементи особистості злочинця зага­лом. Нагадаємо, що за своєю сутністю особистість злочинця нале­жить насамперед до типу суспільно неприйнятної (антисуспільної) спрямованості та переважно до суспільно небезпечного типу остан­ньої, його кримінального різновиду. Ознака «переважно» тут озна­чає, що в окремих випадках особистість злочинця може через деякі відмінні характеристики соціальне неприйнятної спрямованості належати до інших її типів, зокрема асоціального та антисоціально­го. Особистість рецидивіста, що має в основі сутнісні риси особис­тості злочинця, у соціальній типології належить до типу суспільна неприйнятної (антисуспільної) спрямованості та переважно до її суспільно небезпечного типу. Від особистості злочинця особистість рецидивіста відрізняється тим, що вона, набувши після вчинення минулого злочину рис першої, під час відбування покарання або після нього не позбулася цих рис, а отримала нові риси, що свідчать про більшу міру ЇЇ суспільної небезпечності. Через наведене серед типових різновидів особистості злочинця виокремлюється но­вий її різновид — поглиблено кримінальний, до якого і належить особистість рецидивіста. Від цього різновиду й має починатися подальша диференціація, специфічна для особистості рецидивіста, у тому числі психологічна, соціально-психологічна, соціально-ро­льова, за мотивом, способом, видом вчиненого злочину, обставина­ми, умовами, що вплинули на рецидив тощо;

3) до методологічних вимог будь-якої диференціації належать однорівневість, однопорядковість, повнота. Вимога однорівне-вості не дозволяє ставити в один ряд структуризації елементи, що належать до різних рівнів диференціації. Наприклад, ставити в

542

  Рецидивна злочинність

один ряд останньої належність особистості рецидивіста до суспільне неприйнятного (антисуспільного) типу її спрямованості _та суспільне небезпечного типу цієї суспільної неприйнятності, оскільки вони типологізуються на різних рівнях і останній є різно­видом першого. Вимога однопорядковості пов'язана з однією (єди­ною) ознакою (підставою) диференціації. Тому методологічно по­милково ставити в один ряд диференціації елементи структури, що виділені за різними ознаками, скажімо, за типом суспільної не­прийнятності (асоціальний, антисоціальний, суспільне небезпеч­ний типи) та за мірою впливу, який чинить на реалізацію злочин­ного наміру особи ситуація вияву останнього, з чим пов'язується більша чи менша міра ситуативності злочину та віднесення осіб із сильним впливом ситуації до так званого ситуативного типу. Тим більше, що «ситуативність» особи не замінює віднесення її особи­стості до певного типу суспільної неприйнятності, про що йшлося при розгляді механізму злочинного прояву, зокрема ситуації ос­танньої (див. главу 7 Книги 1 Курсу). Яким би сильним не був вплив ситуації на вчинення злочину, він не є самодостатнім та не реалізується в останньому без участі та взаємодії з особистістю певного типу суспільної неприйнятності, в тому числі асоціально­го чи антисоціального типу. Належність злочинця, у тому числі ре­цидивіста, до ситуативного типу визначається при диференціації його особи за мірою впливу на вчинення злочину ситуації, а до асоціального, антисоціального чи суспільне небезпечного типів — при типологізації його особистості, що належить до суспільне не­прийнятного типу, за глибиною, суперечливістю суспільству цієї неприйнятності. Тому ставити в один ряд особистісних характери­стик особи рецидивіста, як і будь-якого іншого злочинця, згадані типові її належності методологічно помилково.

Вимога повноти диференціації полягає у тому, щоб при прове­денні останньої були визначені та названі всі різновиди, які відрізняються мірою вияву тієї ознаки, на підставі якої відбу­вається структурування. Так, проводячи її за мірою суспільної не­прийнятності особистості рецидивіста, не можна обмежуватися виокремленням лише асоціального або антисоціального типів ос­танньої, залишаючи поза диференційованим переліком суспільне небезпечний її тип. Останній визначається антисуспільним став-

543

  Глава?             ,:

ленням особи не загалом до суспільне значущих цінностей та інте­ресів, що характерне для антисоціального типу суспільне неприй­нятної спрямованості, а саме до тих з них, які становлять основні умови життєдіяльності суспільства;

4) наведені вище варіанти диференції особистості рецидивіста, що пропонуються у сучасній українській кримінології, обмежу­ються переважно типологічними та іншими ознаками особистості суспільне небезпечного типу, які властиві таким різновидам останнього, як передкримінальний та кримінальний, тобто особі, яка виявляє криміногенну мотивацію або вже вчинила злочин. Ці ознаки особистість рецидивіста набуває ще перед та у зв'язку із мотивацією, підготовкою і вчиненням першого злочину, тобто як особистість злочинця загалом. Водночас, як відзначалося, особис­тість злочинця у зв'язку із засудженням, під час відбуття покаран­ня та після нього отримує певні зміни у бік зменшення, або збереження, або посилення її суспільної небезпечності. У разі останнього варіанта особистість рецидивіста набуває якості тако­го різновиду особистості суспільне небезпечного типу, як поглиб­лено кримінальний. Слід визнати, що запропоновані у сучасній кримінологічній літературі варіанти диференціації особистості рецидивіста, як правило, не відображають «нових» ознак, власти­вих названому різновиду. Вони здебільшого повторюють для особистості рецидивіста ту диференціацію особистості, яка має місце у злочинця загалом, та не визначають нових набутих специфічних особливостей особистості рецидивіста.

Більше від інших українських авторів просунувся у напрямку відображення специфіки особистості рецидивіста А. Ф. Зелінсь-кий. Проводячи її класифікацію за рівнем психічної активності та домінуючими психологічними якостями, він намагався наблизити її до врахування прояву названих ознак в особистості рецидивіста. Проте слід визнати, що і психічна активність, і значною мірою домінуючі психологічні ознаки мають інший вияв після засуджен­ня особи та в період перебування в установах позбавлення волі. До того ж, і це слід враховувати, класифікація А. Ф. Зелінського по­будована в основному на психологічній диференціації А. Ф. Ла-зурського, яку той відносив до людей загалом. Саме серед них він виокремив психологічний різновид «особи спотвореного типу», Д°

544

  Рецидивна злочинність

якого А. Ф. Зелінський не без підстав відніс психологічний контур злочинця-рецидивіста. Проте жодна з названих ним для цього ти­пу психологічних рис прямо не пов'язана із засудженням особи, перебуванням її у специфічному статусі ув'язненого і соціально-психологічному середовищі установи позбавлення волі, загалом не відображає її рецидивну «специфічність».

Названа специфічність, на наш погляд, психологічно залежна передусім від ставлення особи до злочину, за вчення якого вона за­суджена та до самого факту засудження. Це ставлення визна­чається насамперед визнанням чи невизнанням вини у скоєному та в разі першого — щирим каяттям. Саме досягнення щирого ка­яття винуватця у разі доведення його вини є головною метою всієї системи кримінальної юстиції, правосуддя і особливо системи ви­конання покарання, її виправно-перевиховної діяльності. Каяття стимулює низку позитивних перетворень у психології злочинця, у спрямованості його особистості, зокрема стосовно зниження або навіть позбуття нею суспільної небезпечності. Не випадково ст. 45 КК передбачає щире каяття як підставу звільнення особи, що вчи­нила злочин невеликої тяжкості, від кримінальної відповідаль­ності. За невизнання своєї вини (навіть при її доведеності), а та­кож підставності засудження і покарання, справедливості його ви­ду і розміру, особистість засудженого набуває комплексу нових суспільно небажаних психологічних якостей. Останні доповню­ються критичним ставленням, нерідко обґрунтованим, до умов відбування покарання, викривленим сприйняттям виправно-пере-виховних заходів як непотрібних «невинному», а ще більше — не­гативним впливом оточення засуджених злочинців, а також надмірним застосуванням примусу, проявами черствості, байду­жості, порушення прав людини, з якими засуджений стикається в установах виконання покарання та після виходу з них «на волі».

Наведені відмінності, а також породжувані ними різні комплек­си психологічних якостей та рис засуджених (а серед них — мож­ливих потенційних рецидивістів) поки що явно недостатньо відомі кримінології та кримінальній і кримінально-виправній пси­хології. Водночас вони мають, безперечно, братися до уваги в ор­ганізації діяльності зі скорочення рецидиву злочинів, передусім запобігання їх вчиненню. Для потреб вивчення згаданих осо-

¹⁸ 7-328                                                      545

  Глава 7

бистісних відмінностей, рис і якостей та подальшої диференціації з їх урахуванням виправно-перевиховної та запобіжної роботи із засудженими, залежно від визнання вини, дійового розкаяння та щирого каяття, тривалості періоду настання останнього або, на­впаки, тривалості невизнання вини, засуджених доцільно роз­поділяти (класифікувати) за такою схемою:

1.       Засуджені, що визнали свою вину у вчиненні злочину та:

1.1.        розкаялися, у тому числі:

1.1.1. до засудження;

1.1.2. після винесення вироку (до прибуття в установу виконан­ ня покарання — УВП);

1.1.3. в УВП, з них:

 

— зразу після прибуття (до початку або на початку виправно- перевиховного процесу);

— під впливом виправно-перевиховних заходів;

— під впливом тривалої ізоляції та пов'язаних з нею обмежень;

 

1.1.4. після застосування умовно-дострокового звільнення;

1.1.5. після звільнення з УВП за відбуттям покарання, в умовах «волі»:

 

— за умов продовження впливу каяття та наміру не вчиняти злочини;

— за умов зміни наміру щодо вчинення нового злочину;

... можлива подальша класифікація цих умов та їх впливу на згаданий намір;

1.2.        не розкаялися:

1.2.1. проте не мають намір вчиняти новий злочин;

1.2.2. мають намір вчиняти новий (рецидивний) злочин або до­ пускають можливість його вчинення;

... можлива подальша класифікація підстав виникнення цього наміру.

2.       Засуджені, що не вважають себе винними у вчиненні злочи­ ну, за який засуджені, зокрема:

2.1. після винесення вироку (до перебування в УВП);

2.2. під час перебування в УВП;

2.3. після звільнення з УВП, у тому числі:

 

2.3.1. зробили висновок не займатися злочинною діяльністю;

2.3.2. мають (мали) намір продовжувати злочинну діяльність, з них:

546

  Рецидивна злочинність

— під переважним впливом індивідуальних негативних мораль­ но-психологічних якостей;

— під впливом несприятливих умов;

... можлива подальша класифікація цих умов;

—     під впливом неблагополучної ситуації.

Стосовно кожної з наведених груп засуджених мають визначи­тися диференційовані виховно-перевиховні та запобіжні заходи. Обсяг та інтенсивність останніх повинні нарощуватися та індивідуалізуватися: а) стосовно тих, хто розкаявся, — залежно від тривалості періоду настання розкаяння; б) щодо тих, хто не розка­явся, — залежно від допущення, наявності, сформованості наміру вчинити новий злочин (1.2.2.), зумовлення ним криміногенної мо­тивації, формування мотиву вчинити конкретний злочин; в) щодо тих, хто не визнав свою вину, — залежно від твердості наміру про­довжувати злочинну діяльність (2.3.2.), передусім — під переваж­ним впливом власних негативних морально-психологічних якос­тей (ознак).

Диференціація та зміст виховно-перевиховних та запобіжних заходів щодо запобігання рецидивним злочинам та рецидивній злочинності загалом будуть розглянуті у § 3.

Причини й умови рецидиву злочину. У Книзі 1 Курсу (глава 5 «Детермінація злочинності») визначено, що у детермінуючому комплексі першої безпосередньої ланки детермінації роль безпосе­редньої причини злочинного прояву відіграють суспільне неприй­нятні елементи індивідуальної свідомості особи, які через досяг­нення суспільної небезпечності стали підґрунтям формування криміногенної мотивації та перетворення на мотив конкретного злочину як його внутрішньої (суб'єктивної) причини. Це визна­чення у своїй принциповій основі стосується і безпосередньої при­чини рецидивного злочину.

Після засудження та відбування покарання особистість злочин-Ця, як правило, набуває нових якостей, що диференціюють її як посткримінальний різновид суспільно небезпечного типу. Цей різновид особистості, залежно від визнання чи невизнання вини у ^вчиненні минулого злочину, розкаяння чи нерозкаяння у ньому, ^ВІДМовлення або невідмовлення від наміру продовжувати злочин-У Діяльність та під впливом багатьох інших обставин, що відобра-

547

Глава 7

жені на запропонованій вище схемі, має декілька варіантів зміни. Ці зміни фактично відбуваються з особистістю. У разі позитивних, суспільне бажаних змін особистість раніше засудженого може позбутися типових ознак суспільне небезпечного типу суспільне неприйнятної спрямованості, набути ознак асоціального або анти­соціального типів останньої або навіть змінити свою спрямо­ваність на суспільне прийнятну.

Якщо наведені позитивні зміни особистості не відбуваються, вона набуває ознак, що свідчать про поновлення або навіть по­глиблення суспільної небезпечності. Особистість злочинця ніби повернулася «на круги свої», а її суспільна небезпечність, як пра­вило, стала вищою, ніж при першому вчиненні злочину та засу­дженні за нього. Підвищена суспільна небезпечність особистості злочинця-рецидивіста визначається тим, що на нього не вплинув осуд суспільства і держави, від імені якої був проголошений вирок суду. Він не став на шлях виправлення, відбуваючи покарання. Для нього виявилися марними виховні та перевиховні заходи. Він не скористався умовно-достроковим звільненням, якщо таке за­стосовувалося, не став на суспільне прийнятний шлях поведінки та способу життя після звільнення. Негативні суспільна неприй­нятні та суспільна небезпечні елементи спрямованості особис­тості раніше засудженого стають безпосередньою причиною вчинення нового (рецидивного) злочину, а його особистість набуває ознак поглиблено кримінального різновиду суспільної небезпечності.

Виникає питання, чи обов'язково в усіх випадках вчинення но­вого злочину особистість рецидивіста має типові риси, що відно­сять її до суспільне небезпечного типу антисуспільної спрямова­ності та ще й поглиблено кримінального різновиду цього типу? На наш погляд, вчинення рецидивного злочину, тобто суспільне не­безпечного діяння, свідчить, як правило, про суспільне небезпеч­ний тип особистості рецидивіста та переважно про більш високий рівень цієї небезпечності, ніж при вчиненні першого злочину, про поглиблено кримінальний різновид цього типу особистості. Проте тут можливі й інші варіанти, коли рецидивний злочин вчинений під сильним впливом негативних умов або у критичній криміно­генній ситуації. За цих обставин безпосередньою причиною реци­дивного злочину можуть бути такі елементи спрямованості особи-

548

  Рецидивна злочинність

стості, які за мірою суспільної неприйнятності не досягають суспільне небезпечного типу, тим більше його поглиблено кримінального різновиду, а належать до асоціального або анти­соціального типів. При цьому у детермінуючому комплексі безпо­середньої ланки детермінації рецидивного злочину значна роль, інколи переважаюча, належить умовам, що безпосередньо сприя­ють формуванню та реалізації криміногенного мотиву, а також чи/або конкретній життєвій ситуації, яка позначається на форму­ванні та реалізації злочинного наміру. Проте за всіх умов та у будь-якій криміногенній ситуації при вчиненні нового злочину має місце криміногенний мотив та намір вчинити рецидивний злочин, які є свідченням та породженням (продукуванням) суспільне не­прийнятної спрямованості особистості злочинця-рецидивіста.

Рецидиву злочину, як і злочину загалом, у тому числі минуло­му щодо нового, сприяють багато умов різного походження. При вчиненні рецидивного злочину нерідко певною мірою позначають­ся як віддалені у часі умови, які сприяли минулому злочину. Це в ос­новному умови минулого формування особистості або несприят­ливі умови мікросередовища, оточення особи, що не змінилися з часу вчинення першого злочину.

Водночас вчиненню рецидивного злочину сприяє низка умов, які мають місце лише за рецидиву злочинів. Зазвичай за пов'язаністю їх поділяють на декілька груп. Це, зокрема, умови, що пов'язані: а) з недосконалістю законодавства, передусім кримінального закону, зокрема визначених ним системи, видів покарань та міри покаран­ня за окремі злочини, а також кримінально-виконавчого законо­давства; б) з недоліками слідчої та судової практики у застосуванні кримінального та кримінально-процесуального законодавства, на­самперед у застосуванні запобіжних заходів, доведенні винуватості обвинуваченого (підсудного) та призначенні покарання; в) з недо­сконалістю (консерватизмом) системи виконання покарань, знач­ними упущеннями щодо гуманізації останньої, досягнення мети морально-психологічного виправлення, передусім стосовно засу­джених до позбавлення волі; крайнім виявом неспроможності пе-рє-виховної функції та діяльності цієї системи є вчинення засудже­ним нового злочину (пенітенціарний рецидив); г) з прогалинами, відсутністю реального функціонування значної частини системи

549

  Глава 7

постпенітенціарної соціальної адаптації та ресоціалізації осіб, звільнених з установ виконання покарань після позбавлення волі; реальний її стан дозволяє лише умовно іменувати її системою; г) з організаційним, методичним, виконавським недоглядом у здісненні контролю за звільненими з УВП та спеціального за­побігання рецидиву, у першу чергу з прогалинами та безсис­темністю цієї діяльності на індивідуальному рівні. Окремі автори називають ще деякі умови сприяння рецидиву злочинів, які роз­глянемо при висвітленні згаданих основних груп умов.

Названі групи умов традиційно в тій або іншій інтерпретації визначалися і раніше, у тому числі в радянський період. Проте за нинішніх негараздів сучасного українського суспільства, пере­дусім соціально-економічних, організаційно-управлінських та морально-правових, ці традиційні умови багато в чому набули нового змісту та значення. Деякі з них розширили сферу дії та по­силили свій криміногенний вплив на рецидив злочинів, про що йтиметься далі.

Недосконалість кримінального закону, незважаючи на прий­няття у 2001 р. нового Кримінального кодексу України та внесен­ня до нього у наступному численних змін і доповнень (за 5 років внесені більш як двомастами законами), все ще має місце. Головні його вади полягають у явно недостатній відповідності сучасним вимогам щодо: гуманізації та реальної диференціації системи пока­рань; звуження сфери передбачення кримінальної відповідальності та позбавлення волі, заміни його альтернативними нев'язничними видами впливу. Загальним недоліком є передбачення у багатьох нормах Особливої частини Кримінального кодексу України повторного вчинення або рецидиву злочину як кваліфікуючої оз­наки незалежно від того, якою мірою останній зумовлювався свідомим наміром, забезпечувався підготовчими діями, іншою передзлочинною діяльністю підсудного або став переважно наслідком сильного криміногенного впливу безпосередніх умов чи конкретної ситуації його вчинення. Як зазначалося, наведені чин­ники механізму злочинного прояву, зокрема рецидивного, мають суттєве значення для кримінологічної оцінки суспільної небезпе­ки рецидивного злочину й особи, яка його вчинила. Безперечно, останнє має враховуватися при визначенні міри та розміру пока-

550

  Рецидивна злочинність

рання. Проте кримінальне законодавство обходить ці обставини _при кваліфікації злочину як повторного чи рецидивного, залишає їх оцінку на розсуд суду при застосуванні покарання. Оскільки в законі прямо не передбачено врахування згаданих обставин, суди, як правило, також залишають їх поза увагою і з огляду на те, що вчинення злочину повторно та рецидив злочинів визначені як об­ставинами, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК), беззасте­режно посилюють його, в основному за рахунок збільшення стро­ку позбавлення волі, що опосередковано поширює можливості рецидиву злочинів.

Думається, настав час у кримінальному законодавстві у руслі загальних вимог його гуманізації, зокрема реальної диференціації системи покарань та їх призначення, передбачити більш гнучке ставлення до визнання вчинення нового (рецидивного) злочину обставиною, що обтяжує покарання. При цьому врахувати наве­дені вище результати сучасних кримінологічних досліджень, згідно з якими нині в українському суспільстві є підстави розріз­няти два типових варіанти зумовлення та спонукання вчинення рецидиву злочинів, у тому числі той з них (більш масовий), за яко­го визначальний вплив на детермінацію нового злочину справля­ють суспільні, передусім матеріальні та зумовлені ними соціальні і соціально-психологічні негаразди, насамперед об'єктивні труд­нощі (якщо не неможливість) адаптації у суспільстві, забезпечен­ня елементарних правомірних умов та засобів життя осіб, які звільнені з установ виконання покарання. В законі доцільно пе­редбачити певні обмеження, що пов'язані з названими об'єктивни­ми труднощами, щодо визнання рецидиву обставиною обтяження покарання. Відомо, що в абсолютній більшості зарубіжних країн Рецидив злочинів так чи інакше визнається обставиною, що обтя­жує покарання¹. Водночас у законодавстві багатьох з них передба­чені обмеження щодо застосування цього обтяження. У деяких з них воно застосовується лише у разі вчинення злочину обмежено­го переліку (Данія), або злочину «подібного» (Польща) чи «того

І ^.__________

("пиргареєва В. Рецидив злочинів за кримінальним законодавством України і зарубіжних Де!"' "орівмяльний аналіз // Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 1

551

  Глава 7

самого характеру», що і минулий (Іспанія), або за наявності сукуп­ності певних умов (Австрія). Кримінальний кодекс Італії передба­чає, що суд «здійснюючи своє право розсуду» (виділення моє. — А. 3.) має брати до уваги «нахили винного до вчинення діяння, які випливають з: мотивів злочинного діяння і характеру злочину; по­передніх засуджень і судових справ; поведінки і життя винного; по­ведінки під час і після вчинення злочинного діяння; індивідуаль­них, сімейних і соціальних умов життя злочинця». Залежно від розсуду: а) підвищується покарання за рецидив; б) застосовуються заходи безпеки; в) настають спеціальні наслідки, вказані у законі¹. Щоправда, наведене стосується лише злочинців «за схильністю». Однак наразі принципове значення має надання суду можливості «на розсуд» враховувати об'єктивні соціальні та індивідуальні умо­ви та не чинити лише однозначно в оцінці рецидивного злочину. Переконаний, що і в українському законодавстві безумовна обтя­жуюча оцінка рецидивного злочину має бути диференційована.

На розсуд суду у багатьох нормах Особливої частини КК Ук­раїни залишено фактично визначення міри покарання, а не її за­стосування, як це належить суду. Останнє відбувається через передбачення у цих нормах занадто широкого інтервалу між верх­ньою та нижньою межею покарання у вигляді позбавлення волі. Більш ніж у 20 статтях Кодексу він сягає 7-10 років (статті 113, 114, ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 149, ч. 4 ст. 152, ч. 4 ст. 190, статті 255,257, ч. 2 ст. 294, ч. З ст. 345, ст. 349, ч. З ст. 377, ч. 2 ст. 378, ст. 379, ч. З ст. 409, ч. З ст. 423, ч. 2 ст. 439, статті 441, 443). Визна­чаючи у передбаченому інтервалі міру покарання, суди нерідко на своє суб'єктивне розуміння, а не на підставі чіткого передбачення законом інтервалу у 3-4 роки, обирають більш тривалий строк позбавлення волі, чим знову-таки збільшують ймовірність реци­диву злочину. Адже безперечно доведено пряму залежність між тривалою ізоляцією від суспільства та деградацією особистості щодо морально-культурних норм і стандартів цього суспільства.

З метою гуманізації покарання фахівцями вносилися пропо­зиції різного характеру, зокрема про передбачення конфіскації

¹ Хавропюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи. - С. 440-443.

552

  Рецидивна злочинність

майна як основного виду покарання (ч. 1 ст. 52 КК) та заміни нею позбавлення волі за низкою складів злочинів проти безпеки виробництва, безпеки руху та експлуатації транспорту, у сфері службової діяльності тощо. Пропонувалося також внести зміни до низки норм розділу VII Особливої частини КК для того, щоб замінити позбавлення волі за деякі злочини у сфері господарської діяльності передбаченням основним видом покарання позбавлен­ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке має супроводжуватися додатковим покаранням у вигляді штрафу. Вносилися й інші пропозиції щодо гуманізації, дек-риміналізації, забезпечення доцільності покарання, його міри і розміру¹. Останнім часом у Міністерстві юстиції України із залу­ченням фахівців з-поміж експертів апарату Верховної Ради та науковців підготовлені системні зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України у напрямку гу­манізації кримінальної відповідальності. Проект відповідного За­кону 24 січня 2007 р. зареєстрований у Верховній Раді України (реєстраційний № 3031). Хочеться сподіватися, що ці пропозиції будуть з розумінням сприйняті народними депутатами, які досі, зокрема при прийнятті Кримінального кодексу 2001 р., здебільшо­го виступали за посилення покарань.

З метою забезпечення прав підозрюваного (обвинуваченого) на об'єктивне розслідування висунутих проти нього підозр, обвину­вачення, а також дотримання гуманності, диспозитивності при проведенні досудового слідства, запобігання обрання без до­статніх підстав запобіжного заходу у вигляді арешту, що на прак­тиці у багатьох випадках впливає на подальше призначення пока­рання у вигляді позбавлення волі, вносилося багато пропозицій Щодо відповідних змін у новому Кримінально-процесуальному кодексі України, у тому числі передбачення, що строк затримання не повинен перевищувати 24 годин, обов'язкове повідомлення про останнє адвоката або близьких родичів і загалом регулювання лише законом затримання, навіть короткочасного, його підстав і порядку тощо. Провідний кримінолог сучасності академік

идичний вісник України». - № 17. - 2006 р. 553

ь^ввроцький В. Кримінальний кодекс України 2001 року: підсумки та перспективи // юридичний вісник Укаїни». - № 17. - 2006.

  Глава 7

В. М. Кудрявцев, в одній з останніх праць зазначав: «Очевидно, що стратегія ізоляції злочинця від суспільства зживає себе. Суспільство глобалізується, стає більш різноманітним і за типами культур, і за політичним устроєм тощо, і водночас більш однорідним стосовно за­безпечення і охорони основних прав і свобод людини. «Виключити» назавжди або надовго людину, навіть і винну, з «великого суспільства» стає морально все більш неприпустимим, а скоро бу­де — хочеться у це вірити — і юридичне неможливим. Інше супере­чило б принципам загальної рівності, поваги до особистості та її конституційних прав, загальних тенденцій розвитку людства»¹.

Оновленню кримінально-виконавчого законодавства відпо­відно до цивілізаційних вимог могло посприяти прийняття у 2003 р. нового Кримінально-виконавчого кодексу України та 23 червня 2005 р. Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». Проте виконуються ці акти не по­вною мірою та до того містять низку застарілих норм, походження яких тягнеться з радянських часів, про що йтиметься далі.