Рекомендована література 5 страница

місцевих державних адміністрацій, недержавних інституцій, _під_Приємницьких та інших громадських об'єднань. У багатьох країнах існує безліч різноманітних форм суспільної участі у ре-_соціалізації засуджених, у тому числі ще під час їх перебування в УВП. У Польщі, наприклад, з цією метою, починаючи від Голови Ради Міністрів і до керівників місцевих виконавчих органів, при них створені і діють на підставі Кримінально-виконавчого кодексу (ст. 40) ради зі справ суспільної реадаптації та допомоги засудже­ним. Законом на них покладені: координація співпраці державних органів і представників громадськості у виконанні вироків; надан­ня допомоги у суспільній реадаптації; громадський контроль і оцінка пенітенціарної політики і практики. До складу рад поряд з керівниками силових відомств входять представники громадсь­кості, підприємці, та, як сказано у Законі, «особи, гідні довіри». В Україні, незважаючи на декларування в Конституції, інших дер­жавних актах потреб побудови громадянського суспільства, гро­мадські засади участі у діяльності установ виконання покарання, як і загалом правоохоронної системи, розвиваються вкрай слабко й обмежено. Більше того, нові кодекси — і Кримінальний (статті 81, 82), і Кримінально-виконавчий (ст. 54) — не передбачи­ли участі спостережних комісій при місцевих органах влади у роз­гляді питань умовно-дострокового звільнення від відбування по­карання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, а також у наданні допомоги особам, які звільнені від відбування по­карання. Відомо, що десятки років за радянських часів спосте­режні комісії плідно цим займалися, забезпечуючи більш об'єктивну оцінку поведінки і виправлення засудженого, надання Допомоги у його влаштуванні після звільнення. За сучасних ук­раїнських умов склад спостережних комісій комплектується, як правило, з державних службовців, що не представляють громадсь­кості, підприємців, донорів та не здатні, з одного боку, надавати УВП недержавну донорську допомогу, з другого — здійснювати громадський контроль за діяльністю їх адміністрацій;

— за неможливості забезпечити нормативні умови утримання •^суджених адміністрація УВП прагне занадто широко використо­вувати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Зазначений інститут має застосовуватися, «якщо засуджений

567

  Глава? - •' ^•'''•'-

сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправ­лення» (ст. 81 КК). В обґрунтуванні подібного висновку нерідко допускаються «натяжки», через що умовно-дострокове звільнення застосовується без достатніх підстав і скоро закінчується рециди­вом злочину. Якщо у 2000 р. умовно-дострокове звільнення від відбуття покарання отримали 21,5 тис. засуджених, то у 2002 р. цей показник без очевидного покращення стану перевиховання в УВП зріс до 29,1 тис., а у 2005 р. аж до 32,9 тис. Нагадаємо, що па­ралельно з цим процесом щороку зростає питома вага рецидиву серед осіб, до яких застосовувалося УДО (тільки у 2005 р. — на 10,5%);

—       існує низка невирішених питань щодо правового статусу засудженого, збереження за ним конституційних прав і свобод, у тому числі передбачених Кримінально-процесуальним та Цивіль­ но-процесуальним кодексами. Деякі з цих прав не реалізовуються через відсутність у Кримінально-виконавчому кодексі України права засудженого мати «законного представника». Присутність останнього особливо важлива при вирішенні питань помилування, умовно-дострокового звільнення від покарання, за амністією, хво­ робою, а також при накладенні на засудженого стягнення та його оскарження тощо. Інститут законного представника засудженого передбачений у законодавстві низки сусідніх країн, зокрема Польщі, але в КВК України, згідно з загальною тенденцією закри­ тості кримінально-виконавчої системи, йому не знайшлося місця;

—      невідповідний рівень виховно-перевиховної та культурно-ре- соціалізаційної діяльності УВП сприяє рецидиву злочину не лише після звільнення засуджених, а й безпосередньо в цих установах. Наслідком цієї невідповідності є збереження злочинних намірів і традицій серед частини засуджених, їх підкорення не порядку і режиму установи, а впливу кримінальних авторитетів, поширене створення в УВП злочинних угруповань, вчинення злочинів, у то­ му числі посягань на представників адміністрації, обслугу, навко­ лишнє населення. Про це йтиметься в останньому параграфі глави.

Наведене дає підстави зробити висновки, що нинішня система виконання покарань в Україні застаріла, перенасичена консерва­тивними елементами, створює багато умов для збереження зло­чинних намірів і рецидиву злочинів. Зазначені її істотні хиби мають

568

  Рецидивна злочинність

місце не лише через вкрай недостатню фінансово-матеріальну за­безпеченість, що, безумовно, має негативний вплив, але й унаслідок нерішучості та зайвої «обережності» у запровадженні прогресивних норм і стандартів утримання ув'язнених та виконан­ая покарань. Українська держава має приділити більше уваги розв'язанню проблем виконання покарань на цивілізованих, гу­маністичних засадах, адже рівень рецидиву є негативним показни­ком міри прогресивності не лише системи УВП, а й загалом дер­жавної влади. Існує намір розробити Програму щодо забезпечення до 2010 р. більш пристойних умов утримання засуджених в УВП. Але ця Програма проектується фактично у межах діяльності Дер­жавного департаменту з питань виконання покарань, який, як відомо, не в змозі самотужки вирішити цю проблему. Для цього потрібна значна, насамперед ресурсна, участь та допомога багать­ох інших державних установ, органів місцевого самоврядування, підприємств та організацій різного підпорядкування. Проте, як за­ведено в Україні, загальнодержавна проблема знову зведена до рівня відомства, що наперед визначає її реальну нерозв'язаність. Складається враження, що програма такого ґатунку розрахована не стільки на реальну зміну умов в УВП, скільки на створення ви­димості перед європейськими організаціями, з боку яких лунає гостра критика з приводу недотримання конституційних прав лю­дини і громадянина в цих установах, що держава планує змінити таке становище.

Недосконалість постпенітенціарної соціальної адаптації та ре-соціалізації осіб, звільнених з установ виконання покарання після позбавлення волі, завжди вважалася однією з визначальних умов, Що сприяє рецидивній злочинності. Термін «адаптація» у своєму за­гальному значенні означає пристосування організму до умов сере­довища. Соціальна адаптація передбачає взаємодію особи і соціаль­ного середовища в процесі їх суспільного функціонування. Цей термін досить широко використовується у правовій (особливо кримінально-виконавчій) та кримінологічній літературі для визна­чення процесу перебудови поведінки, а значною мірою й особис­тості та свідомості особи після звільнення її від відбування покаран-^{я Б1}Дповідно до вимог і норм, що панують у суспільстві, передусім °Рм законодавства. Процес адаптації цих осіб до умов життя на

569

  Глава 7

волі, особливо після тривалого строку її позбавлення, сам по собі винятково складний. Складність цього процесу зумовлюється тим, що він залежить від низки об'єктивних та суб'єктивних факторів. Серед перших — економічні, соціальні, соціально-психологічні, ор­ганізаційно-управлінські чинники, пов'язані з налагодженням відповідних суспільних відносин та зв'язків, як правило, поруше­них, а значною мірою й втрачених через засудження. Набір так зва­них суб'єктивних факторів пов'язаний з особистістю засудженого. На момент вчинення злочину та засудження його особистість, як було зазначено, мала суспільне неприйнятну (антисуспільну) спря­мованість, як правило, суспільне небезпечного типу, що реалізува­лася у злочинному різновиді останнього. При посткримінальному різновиді цього типу особистості, до якого належить особистість особи, звільненої після відбування покарання, елементи її психо­логічного комплексу, що мали місце на момент вчинення злочину і суб'єктивно спричинювали його, можуть набути різної якості: змінитися в сторону їх послаблення або повної втрати, що означає зниження або втрату суспільної небезпечності особистості (перший варіант); залишитися без змін, з незмінними суспільною неприй­нятністю спрямованості особистості, її суспільне небезпечним ти­пом та кримінальним різновидом останнього, що містить ймовірність вчинення нового злочину (другий варіант); отримати в умовах позбавлення волі та специфічного середовища негативні психічні та психологічні впливи, які за певної обстановки і ситуації після ув'язнення можуть зумовити нові або розвинути минулі нега­тивні якості, що підвищують суспільну неприйнятність та небез­печність особистості стосовно готовності продовження злочинної діяльності, чим переводять її до поглиблено кримінального різнови­ду суспільне небезпечного типу (третій варіант).

Сполучення та взаємодія багатьох згаданих факторів та можли­вого поліваріантного стану суспільної неприйнятності та небез­печності особистості особи, що звільнена з установи позбавлення волі, зумовлюють виняткову складність проблеми її соціальної адаптації у суспільстві після звільнення. Науковими дослідження­ми цієї проблеми в Україні повністю або частково займалися У радянський період П. П. Михайленко, А. Ф. Зелінський, Л. В. Баг-рій-Шахматов, пізніше Л. П. Оніка, В. М. Трубніков, а за часів

570

  Рецидивна злочинність

уверенної України І. М. Даньшин, Т. А. Денисова та інші. Слід визнати, що за радянських часів в Україні, як і в інших республіках Союзу, була опрацьована та здійснювалася більш-менш задовільна система соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі- У ній брали участь установи виконання покарання, спосте­режні комісії виконкомів Рад народних депутатів, правоохоронні органи, передусім міліція, адміністрація та колективи підприємств і організацій, які за визначеною квотою та без неї забезпечували працевлаштування звільнених та вирішення їх елементарних жит­лових і інших побутових проблем, а також різноманітні громадські організації, шефи, наставники тощо. Вирішення цієї проблеми постійно перебувало в полі зору виконавчих комітетів рад, особли­во місцевих. Вона була піднята на рівень загальносуспільної.

З переходом економіки України на шлях ринкових перетво­рень, загальним послабленням організуючої ролі держави у вико­нанні суспільних функцій та розладнанням системи і механізму державного управління, проблема соціальної адаптації осіб, звільнених з установ позбавлення волі, значно загострилася. Вона не стала предметом повсякденної діяльності органів державної ви­конавчої влади та органів місцевого самоврядування, її вирішення обмежене переважно сферою діяльності та можливостями Дер­жавного департаменту з питань виконання покарань.

З метою законодавчого визначення умов і порядку надання соціальної допомоги особам, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк, а також правових засад участі в їх соціальній адаптації органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і об'єднань громадян, із значним запізненням, лише Ю липня 2003 р., був прийнятий Закон, який мав регламентувати Ці питання¹. Закон засвідчив, що українська держава приділяє ува-^ГУ упорядкуванню соціальної адаптації зазначених осіб. Він визна­чив деякі форми останньої, зокрема передбачив соціальний патро­наж як комплекс заходів державної підтримки та допомоги звільненим особам, які здійснюються з метою сприяння у їх пра-

ховної Ради України. - 2004. - № 6. - Ст. 39. 571

,^а)со" України № 1104-ІУ «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді п ІсжеІІпя ^вол' або позбавлення волі на певний строк» від 10 липня 2003 р. // Відомості ^асРХовної Рал й Укпяїии - 9ПП4 _ № К _ Г.т 39

  Глава 7

цевлаштуванні, професійній переорієнтації та перепідготовці створенні належних житлово-побутових умов, запобіганні впливу на них криміногенних факторів. На виконання Закону з метою ор­ганізації здійснення конкретних заходів щодо реалізації передба­чених у ньому норм і вимог Кабінет Міністрів України постановою № 1133 від ЗО серпня 2004 р. затвердив Державну програму соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на 2004-2006 рр. У програмі проголошено, що надання допомоги осо­бам, звільненим з місць позбавлення волі, які втратили соціальні зв'язки, є важливим суспільним завданням, та намічено здійснити низку заходів у цьому напрямку. Проте, як засвідчують фахівці, що займалися аналізом реалізації цих заходів, їх виконання здебільшого мало формальний характер, практично не вирішувало складних проблем стосовно конкретних звільнених, загалом поки що є малоефективним і не забезпечує належної допомоги із соціальної адаптації¹.

Та й сам Закон, на нашу думку, має низку суттєвих вад. По-пер­ше, концептуально неправильно соціальна адаптація визначена не як взаємодія особи з соціальним середовищем з метою пристосу­вання у ньому, відновлення свого суспільного та громадського ста­тусу, обмеженого через засудження та позбавлення волі, а як од­нобічний процес здійснення різних заходів стосовно такої особи з метою її відповідного пристосування. Поставлення цієї особи у підпорядковане, пасивне становище значно знижує її особисту роль і активність щодо бажання виправитися, загалом у своєму став­ленні до суспільства, його норм, прагненні повернути собі по­вноцінний статус людини і громадянина, що мало бути прищеплене їй всією виправно-перевиховною системою відбуття покарання. Водночас — і це другий недолік закону — для застосування заходів соціального патронажу особа має звернутися до спостережної комісії або іншого органу, уповноваженого здійснювати такі захо­ди, тобто просити надати їй сприяння. До того ж таке звертання чо­мусь обмежене терміном лише у шість місяців. Зазначений поря-

¹ Кримінологічні проблеми попередження злочинності неповнолітніх у великому місті-Досвід конкретіїо-соціологічного дослідження / За заг. рсд. В. В. Голіни, В. П. Ємельяно ва. - С. 213.

572

  Рецидивна злочинність

к _не враховує низки моментів, насамперед психологічного, коли особа повинна звертатися до влади, якою вона була покарана і, як зазначалося, часто несправедливо (принаймні у розумінні особи), при цьому вона має подолати як власне упереджене ставлення до влади, так і, що часто спостерігається, небажання зайвий раз «обна­родувати» своє минуле засудження, статус колишнього «зека». Не враховується і вплив мікросередовища, до якого потрапляє особа після звільнення. Як відомо, це середовище, принаймні окремі йо­го елементи, часто мають криміногенний зміст, перебувають під впливом таких самих раніше засуджених, що не перевиховалися, не змінили своєї кримінальної орієнтації, не бажають адаптуватися у «ситому», «несправедливому» суспільстві. Після звільнення особа нерідко знаходить «розуміння» своїх труднощів серед зазначених елементів, отримує підтримку та схиляється до порад «не ходити кланятися за копійки», а самому та за їх участю влаштовувати свою долю шляхом продовження злочинної діяльності. Нарешті, не вра­ховується фактор реального часу, який потрібен звільненому, щоб нормально адаптуватися, отримати житло, працевлаштуватися, нерідко неодноразово, тощо. Шість місяців, протягом яких він мо­же звернутися за відповідним соціальним патронажем, — це дуже обмежений строк, який загалом незрозуміле чому потрібно обме­жувати. Незрозуміле й те, чому було б не поновити порядок, що існував протягом десятків років, коли звільнена особа після при­буття до місця проживання мала з'явитися до спостережної комісії, де з'ясовувалися всі умови та потреби надання сприяння у різних сферах соціальної адаптації, здійснювалися відповідні заходи, підтримувався зв'язок з особою аж до ЇЇ прийнятного влаштування. Одночасно встановлювався контроль за останнім, у тому числі ви­являлися негативні, зокрема криміногенні, зв'язки і впливи, про­яви поведінки, велася робота щодо їх нейтралізації, припинення. Одним словом, держава в особі своїх органів організовувала процес адаптації, тримала його під контролем. Суттєвою вадою Закону є ^визначення У ньому організації та порядку працевлаштування звільнених, Підприємства та установи, де воно має відбуватися, навіть не названі серед суб'єктів здійснення патронажу. Автори за-°^НУ за нинішніх ринкових умов не знайшли прийнятної форми Реалізації цієї найважливішої та найскладнішої потреби звільнено-

573

  Глава 7

го. Вже після прийняття Закону, ніби для компенсації допущеної у ньому прогалини стосовно регламентації порядку працевлашту­вання звільненого, 12 грудня 2003 р. був виданий спільний наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань МВС України та Мінпраці і соціальної політики (№ 250/1402/342) «Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, те­риторіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості насе­лення щодо надання особам, звільненим від відбування покарання, допомоги у трудовому та побутовому влаштуванні, соціальний адаптації». Вся громіздка система взаємного інформування та сприяння звелася до того, що крайнім стосовно обов'язку працев­лаштування звільненого виявився дільничний інспектор міліції, який контролює прибуття звільненого та його реєстрацію. Покла­дення на нього контрольно-реєстраційних обов'язків цілком дореч­не і зрозуміле. А от щодо працевлаштування його реальні можли­вості вкрай обмежені, він повинен звертатися до органів місцевої влади, підприємців, служби зайнятості з проханнями, бо обов'язки щодо надання роботи звільненим з УВП на них законом не покла­дені. Звідси й відповідні результати: більшість звільнених трива­лий час залишаються без роботи і вчиняють рецидивні злочини. Загалом багато норм закону, зокрема щодо надання звільненому місця в спеціальному гуртожитку, центрі соціальної адаптації, а та­кож медичної, соціальної, іншої допомоги, відповідальності за її не-надання виписані декларативно, не передбачають конкретних форм, засобів, містять лише посилання на чинне законодавство, що вимагає від відповідних установ і організацій, а також від самого звільненого в разі потреби відшукувати ці норми, тлумачити їх сто­совно конкретної обстановки, що ускладнює процес адаптації. Вод­ночас механізм останнього має бути виписаний чітко і повно, щоб не ускладнювати вирішення проблем юридичною казуїстикою.

Зрозуміло, що такий декларативний закон не міг забезпечити правові основи для поліпшення соціальної адаптації звільнених. За даними Державного департаменту з питань виконання пока­рань, як до, так і після прийняття Закону лише дві третини звільнених отримують прописку за місцем проживання, менше по­ловини — працевлаштовані; інші лишаються без житла і роботи, четверта частина вчиняє нові злочини ще до погашення судимості-

574

  Рецидивна злочинність

При прийнятті Закону законотворці допустили ще одну прога­лину -~ забули або свідомо не регламентували діяльність спосте­режних комісій при органах місцевої влади. З історії відомо, що ці напівдержавні, напівгромадські утворення багато що робили для контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання, допомогали органам виконання покарань у роботі з такими особами, залучали гро­мадські організації, органи влади й управління, підприємства, установи й організації до виконання названих функцій, вирішення питань в процесі соціальної адаптації конкретних осіб. Через те, що в Законі не знайшлося місця для регламентації цих питань, во­ни знову-таки ніби «навздогін» передбачені у Положенні про спо­стережні комісії, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 429 від 1 квітня 2004 р. Завдання для них передбачені й у Державній програмі соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на 2004-2006 рр. (затверджена Постано­вою Кабінету Міністрів України № 1133 від ЗО серпня 2004 р.), ви­конання яких, як відмічалося, у тому числі щодо діяльності спос­тережних комісій, мало формальний характер і небагато дало для реального забезпечення працевлаштування та вирішення інших питань соціальної адаптації зазначених осіб.

В усіх ланках процесу соціальної адаптації продовжують мати місце суттєві недоліки і прогалини. У кожній з цих ланок конкрет­но вони зводяться до такого:

1) в УВП через обмежені можливості загальноосвітнього і про­ фесійного навчання, залучення засуджених до праці та загалом до виправно-перевиховного процесу значно погіршилася підготовка останніх до звільнення та життєдіяльності на волі;

2) особи, яких звільняють з УВП, через сучасні суспільні та пов'язані з ними родинні і особисті негаразди, часто дуже обме­ жені у власних можливостях соціальної адаптації та потребують у Цьому: а) суспільної підтримки та допомоги, якщо вони прагнуть Д° соціальної адаптації; б) доповнення допомоги чіткою вимог­ ливістю та контролем поведінки щодо влаштування на волі; ^в) здійснення, крім допомоги і контролю, також індивідуальних, у тому числі оперативно-розшукових, заходів запобігання рецидив-

°^го злочину (за оцінки зміни особистості як суспільне небезпеч-⁰¹ та поглиблено кримінальної);

575

Глава 7

3)          мікросередовище звільненої особи як найближча ланка суспільства, в якому вона має адаптуватися, знайти місце прожи­ вання, поновити родинні, інші соціальні зв'язки та стосунки згідно зі своїми потребами та інтересами часто перетворюється у сферу відновлення антигромадських зв'язків, соціальних та побутових конфліктів, стосунків зі злочинними групами, що у поєднанні і₃ кримінальним досвідом, набутим в ув'язненні, перетворюється на чинник, що «підштовхує» звільненого до продовження злочинної діяльності;

4) підприємства та організації, де звільнений має отримати ро­ боту, відновити трудові відносини, одержати кошти для задово­ лення своїх елементарних потреб, за нинішніх скрутних умов жит­ тя, невирішення у суспільстві на макрорівні проблем трудової зайнятості, подолання безробіття, бідності часто не зацікавлені у працевлаштуванні звільнених з УВП;

5) органи та організації, передусім державної влади та місце­ вого самоврядування, які повинні практично організовувати соціальну адаптацію звільнених з УВП, надавати їм допомогу, передусім у трудовому та побутовому влаштуванні, на сьогодні не мають чітко визначених у законодавстві обов'язків стосовно цього, тому переважно не організовують процес соціальної адаптації належним чином;

6) макросередовище, тобто суспільство в цілому, як своєрідна ланка процесу соціальної адаптації, згідно з існуючими у ньому економічними, соціальними, правовими, культурно-освітніми, мо- рально-психологічними відносинами та інституціями, має створи­ ти умови суспільної життєдіяльності, похідними від яких є умови соціальної адаптації звільнених з УВП. У сучасному українському суспільстві через кризові явища та негаразди не забезпечуються умови нормальної життєдіяльності переважної більшості населен­ ня, тому стає неможливою справжня соціальна адаптація значної частини звільнених з УВП. Вони продовжують вести антигро­ мадський спосіб життя, а нерідко й злочинну діяльність. Протягом останніх років у деяких містах органи місцевої влади почали ство­ рювати центри соціальної реабілітації, адаптації, кризові центри для звільнених, які не мають житла і роботи. За деякими даниМА їх вже створено декілька десятків, а також більше 100 притул*¹⁵

576

  Рецидивна злочинність

лля різних категорій осіб, у тому числі не влаштованих після звільнення з УВП. Протягом певного часу, що визначається місце­вою владою, останні отримують помешкання, харчування, психо­логічну допомогу. Ця форма, безумовно, є позитивною, але не вирішу⁶ всіх потрібних питань. Центрів поки ще недостатньо, яв­но менше, ніж здатні задовольнити потребу. Перебування у них є тимчасовим, розрахованими на те, що протягом визначеного часу утриманці будуть влаштовані на постійно на підприємствах, забез­печуватимуться житлом. Проте процес постійного влаштування нормативне не визначений, організаційно не забезпечується і тому переважно не відбувається. Потреба у наданні первинної підтрим­ки новим звільненим змушує адміністрацію центрів звільняти для них місця та передчасно до постійного влаштування залишати по­за центрами раніше вміщених. Головна складність сучасної соціаль­ної адаптації — законодавча невизначеність порядку та умов її організації і забезпечення, передусім надання можливості звільне­ним з УВП працювати та заробляти на своє утримання.

Істотні особливості має соціальна адаптація неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній та інших установ здій­снення примусових виховних заходів. Проблеми вибору місця проживання, працевлаштування, відновлення соціальне корисних зв'язків, які існують і у дорослих звільнених, для неповнолітнього звільненого доповнюються найважливішою потребою відновлен­ня родинних та інших близьких стосунків, без чого значною мірою неможлива соціальна адаптація. Після звільнення проблема відновлення стосунків неповнолітнього у родині, побуті, близько­му оточенні стає незрівняно складнішою і часто неподоланною, змушує його долати труднощі і перешкоди наодинці, через що то-Рується його шлях спочатку з родини на вулицю, а далі — у бездо­глядність, бродяжництво аж до нового злочину. Міжнародні стан­дарти, що стосуються й України — йдеться насамперед про 24 Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлен-^Ня правосуддя стосовно неповнолітніх (так звані Пекінські прави-^Ла)> виходять з того, що створення необхідних умов та надання послуг неповнолітньому засудженому в інтересах його більш приятливої адаптації на волі після звільнення має здійснюватися самого початку відбування строку покарання. Передусім це має

  ¹⁹ 7-328

577

  Глава 7

робитися зусиллями адміністрації виховно-трудової установи з налагодження і зміцнення зв'язків неповнолітнього засудженого з особами й організаціями, передусім громадськими, неформальни­ми, які перебувають поза цією установою, на волі. Саме вони ма­ють допомагати налагодити зв'язки з життям на волі ще до звільнення зі спеціальної установи. В Україні основними видами таких громадських організацій спеціального призначення згідно зі ст. 149 КВК є піклувальні ради при спеціальних виховних устано­вах (Положення про них затверджено постановою Кабінету Міністрів № 429 від 1 квітня 2004 р.), та батьківські комітети, що створюються при цих спеціальних установах і діють на підставі положень, визначених начальником установи. Зазначені гро­мадські органи, за оцінкою фахівців, що предметне вивчали їх діяльність, за сучасних умов створюються, як правило, у порядку «службового навантаження» з представників державних органів, не мають характеру громадської діяльності, не використовують ЇЇ можливостей, обмежуються здебільшого погодженням різних до­кументів та рішень адміністрації, функціонують формально та ма­ло впливають на підготовку засуджених неповнолітніх до життя на волі. Хоча є й окремі приклади їх діяльної, зацікавленої роботи, що має конкретні результати (Курязька виховна колонія Харківської області). У попередній главі йшлося про позитивну діяльність щодо запобігання злочинності неповнолітніх Центрів соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді. В деяких містах вони плідно займаються й соціальною адаптацією підлітків, звільнених зі спеціальних установ¹.

Питання родинної адаптації звільнених неповнолітніх, її забез­печення, допомоги і контролю з боку органів влади мають отрима­ти чітке законодавче визначення, організаційні форми, ефективну систему². Ці питання частково, зокрема щодо здійснення соціаль­ного патронажу за неповнолітніми, які відбували покарання У

¹ Докладніше про досвід роботи громадських формувань при Курязькій спеціальній ви­ ховній установі, у Харківському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, а також про проблеми удосконалення діяльності подібних формувань див.: Кримінологічні проолс ми попередження злочинності неповнолітніх у великому місті: Досвід конкретно соціологічного дослідження. — С. 253-286.

² Яровий А. О. Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховпо-труД вих колоній: Автореф. дис.... канд. юрид. наук — X., 2002. — С. 12-14.

578

  Рецидивна злочинність

вигляді позбавлення волі на певний строк, надання медичної допомоги, здобуття освіти, отримання низки послуг тощо, перед­бачені у відповідному законі¹, але їх практичне вирішення поки що _Не відоме.

Значно впливає на поширення рецидиву фактична відсутність державного контролю за поведінкою звільнених з місць позбав­лення волі. Обов'язки такого контролю стосовно маси дорослих звільнених покладені на кримінально-виконавчі інспекції (КВІ), які перебувають у віданні Державного департаменту з питань ви­конання покарань, а щодо неповнолітніх — на кримінальну міліцію у справах неповнолітніх (КМН). Обидві ці інституції за недостатньої штатної чисельності працівників, що не відповідає непомірне великій масі контингенту, який вони мають контролю­вати, а також через навантаження іншою роботою (зокрема КМН — розкриттям злочинів, ймовірно вчинених підлітками) не в змозі здійснювати належний контроль за звільненими. На обліку в КВІ щороку перебуває 75-80 тис. звільнених та ще близько 200 тис. засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, в основному звільнених з випробуванням (майже 70 %). Се­реднє навантаження на одного працівника КВІ разом становить 250-270 підконтрольних, а в АРК Крим, Харківській, Донецькій, Херсонській областях — ще більше. Зрозуміло, що за такого наван­таження працівники КВІ встигають лише вести облік підконт­рольних та звітні документи. Про контроль, будь-який виховний позитивний вплив не може бути й мови.