Рекомендована література 4 страница

Недоліки слідчої та судової практики у застосуванні криміна­льного та кримінально-процесуального законодавства давно визнаються істотною умовою, що сприяє рецидиву злочинів. Ці недоліки починаються ще на початковій стадії протидії злочин­ності та виявляються у несвоєчасному та неповному реагуванні на повідомлення про вчинені злочини, несвоєчасному заведенні кримінальної справи, занадто широкій практиці відмов у заве­денні справи за надуманими підставами, невиправданому затягу­ванні розслідування справ, їх закритті без виявлення та викриття злочинця, за відсутністю згоди потерпілого тощо. Недоліки у практиці реагування на злочинні прояви в сучасній Україні за останнє десятиріччя збільшилися через поширення так званого «вибіркового підходу» до застосування передбачених законом за­ходів припинення злочинних проявів та притягнення винних до відповідальності. Ця «вибірковість», як зазначалося, зумов­люється, як правило, не вимогами індивідуалізації відповідаль­ності, а груповою, клановою, політичною належністю винних, яку керівники правоохоронних органів під тиском державних струк-

¹ Кудрявцев В. Н. Стратсгии борьбм с просту пі юстью. — С. 169.

554

  Рецидивна злочинність

_тур що мають над ним владу, вимушені «враховувати», визначаю­чи «вибірковість» реагування. Зміни у практиці реагування на злочинні прояви, здійснені у середині 2003 р., мали позитивні наслідки, але, як з'ясувалося, тимчасовий кон'юнктурний харак­тер, щоб створити після припинення цих змін у 2004 р., тобто у рік проведення чергових президентських виборів, враження про ско­рочення злочинності.

Кримінальна політика, правоохоронна та судова практика но­вої Української держави все ще зберігають властивий тоталітарній системі переважно каральний характер. Дуже повільно запрова­джуються у життя міжнародні та європейські норми та стандарти забезпечення прав людини та громадянина стосовно підозрюва­них, затриманих та притягнутих до кримінальної відповідаль­ності, вимоги гуманізації призначення покарання та практики йо­го застосування. Недемократичною залишається процедура і практика застосування затримання та досудового арешту за фор­мальними підставами. Занадто значна кількість осіб без достатніх підстав береться до суду під варту. За показником питомої ваги та­ких осіб серед усіх притягнутих до кримінальної відповідальності Україна посідає одне з перших місць у світі (після США, Росії, Білорусі). Паралельно зростає кількість підсудних, які заявляють у суді про застосування до них насильства, тортур, морального ти­ску під час досудового перебування під вартою, особливо у приміщеннях тимчасового затримання міліції, з метою примусу до визнання вини у вчиненні злочину. Вкрай рідко використовують­ся більш цивілізовані запобіжні заходи, не пов'язані з ув'язненням, такі, як застава, порука та інші, що дозволили б пом'якшити де­структивний вплив умов утримання та злочинного середовища в слідчих ізоляторах на осіб, які не становлять значної суспільної небезпеки та до того ще не визнані судом винними.

У суспільстві все більше звертається увага на недбалість під час Розслідування кримінальних справ, порушення процесуальних норм, однобічність і неповноту, особливо щодо перевірки пояс­нень та показань підозрюваного, обвинуваченого. Серед багатьох причин такого неприпустимого явища називаються: малокваліфі-^к°ваність слідчого, поєднання у його процесуальному становищі різних та почасти суперечливих функцій (розшуку, обвинувачення

555

  Глава 7

і водночас захисту прав підозрюваного та оцінки доведеності його вини), неможливість перебороти тиск з боку осіб, що мають над слідчим, а подекуди й судом, формальну та неформальну владу то­що. В. Т. Маляренко, перебуваючи на посаді голови Верховного Су­ду України, цілком обґрунтовано вважав головним принциповим недоліком залишення у досудовому слідстві в Україні зі старих часів незмінним інквізиційного начала, яке пронизує всю цю стадію процесу від початку до кінця і суперечить засадам змагальності сторін¹. Як наслідок, пояснення підозрюваного та обвинуваченого, заперечення ним своєї вини залишаються фактично неперевірени-ми або перевіреними формально та відкинутими.

Зневажливе ставлення до підозрюваних, обвинувачених, а далі — засуджених, застосування до них насильства, катування, тортур, нелюдського поводження (про це детальніше йшлося в § 4 глави 1 цієї книги) за висновком спеціально проведеного дослідження стало характерною рисою української правоохорон­ної системи², установ виконання покарань. Ця проблема привер­нула увагу багатьох міжнародних правоохоронних організацій, зокрема пропонується ввести щодо України прискіпливий моніто­ринг та обговорити його результати на найвищому європейському рівні³. Зазначена проблема не менше, ніж економічна недоско­налість та політична нестабільність, може завадити вступу України до Європейського Союзу. Тут же підкреслимо, що практи­ка аморального та протизаконного ставлення до людей, які потра­пили під варту та позбавлені волі, є чинником, що стимулює у них озлобленість, ворожість до системи, яка декларує права людини, а насправді грубо порушує їх, в кінцевому рахунку зумовлює моти­вацію чинити так само несправедливо, у тому числі вчиняти нові злочини. Незважаючи на крайню гостроту проблеми, до неї не

¹ Малярепко В. Т. Про досудовс слідство, його недоліки і реформу // Голос України. — 2004. - 12 жовт.

² Див. докладніше: Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ: Соціологічний та історико-правовий аналіз / За заг. ред. О. Н. Ярмиша. — X., 2005; Мартиненко О. А. Детєр- минация й предупреждение прсступности среди персонале органов внутрснних дел Украи- ньі. - X., 2005.

³  Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти тортур та інших жорстоких, не­ людських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання: подальші кроки України / Матер. Міжн. конф. 24 листопада 2005 р., м. Київ.

556

  Рецидивна злочинність

прикута увага найвищої державної влади. Проблема залишається відомчою, а тому фактично незмінною.

Позитивне реагування керівництва МВС України на матеріали зазначеного дослідження та виявлені факти протизаконного на­сильства в діяльності міліції є швидше винятком, ніж правилом, та до того навряд чи зможе скоро змінити систему та ганебні тра­диції; що складалися протягом десятиріч.

Прокуратура, яка залишається в Україні органом обвинувачен­ня, реально не виконує функції нагляду за законністю досудового слідства, додержанням прав підозрюваного та обвинуваченого. Неефективним у багатьох справах є й судовий контроль за прове­денням слідчих дій, які виконуються з санкції суду, та загалом за підставністю і законністю результатів досудового слідства. Навіть за цих умов щороку до десяти тисяч порушених кримінальних справ закривають за відсутністю події чи складу злочину або за не­доведеністю участі обвинуваченого у злочині. У майже кожній десятій справі, яка надійшла до суду, а це десятки тисяч справ, ос­танній все ще використовує анахронізм, що залишився в криміна­льному процесі зі сталінських часів, — замість оцінки доказів по суті та прийняття рішення згідно з нею повертає справу на додат­кове розслідування або прокуророві. Тим самим визнається, що доказів вини підсудного недостатньо, але виправдувальний вирок не виноситься. А в скількох справах суд закриває очі на недове­деність вини та всіляко «підправляє огріхи» обвинувачення, стаю­чи фактично його спільником? У результаті обвинувальний вирок отримують десятки тисяч осіб, які незгодні з доведенням їх вини, вважають висновок суду щодо цього несправедливим, упередже­ним і з цим переконанням ідуть до місць позбавлення волі «споку­тувати вину» та перевиховуватися.

Незважаючи на давно відоме суперечливе значення покарання, особливо до позбавлення волі, яке поки що необхідне для суспільства, але має небажані наслідки, останнє продовжує зай­мати значне місце серед інших видів покарання. В Україні не-помірно високим є показник коефіцієнта осіб, які беруться під ^ВаР^тУ до суду і за вироком суду (в останні роки це 420-425 осіб на 100 тис. населення), що у понад 3 рази перевищує середній показ­ник кра'їн Європи і є меншим лише порівняно з Росією та Білорус-

557

  Глава? ••'• •'-•-• -І

сю. При цьому питома вага застосування судами України позбав­лення волі, незважаючи на її скорочення з 40,3 % у 2001 р. до 25,9 % у 2005 р., все ще є значно вищою, ніж у більшості країн Європи, де вона коливається від 8 % до 11 %, і навіть у США (22 %), при тому, що ця країна відрізняється високим рівнем тю­ремного ув'язнення. З цивілізаційним розвитком суспільства більшість європейських країн на досвіді переконалися, що значна частина засуджених може відбувати покарання без ізоляції від суспільства, під певним контролем чи наглядом, позитивним впливом, що не деформує їх особистість, залишає низку соціаль­них зв'язків, які не потрібно після покарання поновлювати. Тут на­були поширення види покарання грошово-майнового (штраф, компенсаційні виплати, конфіскація особистого майна як основ­ний вид покарання) та застережно-контрольного (звільнення під чесне слово, обіцянка не повторювати протиправного вчинку, прийняття зобов'язання щодо поведінки, умовне засудження із на­глядом та без нагляду, офіційне застереження тощо) характеру. За­стережно-контрольні види покарання мають широке розмаїття. Це соціальне попередження у Болгарії, застереження з відстроченим штрафом у Німеччині, зареєстрований, але не виконаний вирок у Північній Ірландії, взяття вироку «до уваги» в Ірландії, відвіду­вання центру порядку, де здійснюється виправно-перевиховна програма (Англія, Уельс), обмеження свободи, домашній арешт (Італія), ув'язнення у вихідні дні, не повний день та не у нічний час (Нідерланди, Португалія), запобіжний нагляд, відстрочка від виконання, у тому числі за певних умов або за порукою в Польщі. Аналіз розподілу засуджених в Україні за тяжкістю злочину та призначеного строку позбавлення волі свідчить про чисельне пе­реважання осіб, які вчинили злочини, що не становлять значної суспільної небезпеки, а близько 50 % були засуджені до нетрива­лих (до 3 років) строків позбавлення волі. Після введення у дію нового Кримінального кодексу (2001 р.), що передбачив низку но­вих видів покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, їх застосу­вання судами виявилося досить обмеженим. Якщо це певною мірою було зрозумілим у першому півріччі 2002 р., коли нова практика тільки складалася та питома вага покарань у вигляді гро­мадських робіт, арешту, обмеження волі та існуючих і до того ви-

558

  Рецидивна злочинність

правних робіт та штрафу разом узятих склала 11 %, то зростання цього показника через три роки, у 2005 р. лише до 12,9 %, тобто на І 9 %, може свідчити про небажання (можливо, інерційне) судів використовувати альтернативні заходи покарання. Якщо змен­шення застосування виправних робіт (з 4,8 % у 2001 р. до 1,2 % у 2005 р.) прийнято пояснювати скороченням робочих місць, збільшенням безробіття, загалом труднощами у виконанні цього виду покарання, то причини вкрай обмеженого використання інших альтернативних видів покарання, очевидно, лежать в іншій площині. У 2003 р. авторським колективом за загальною ре­дакцією О. В. Беци, який особисто багато займається обґрунтуван­ням, аналізом використання в різних країнах та сприянням запро­вадженню в Україні нев'язничних видів покарання, опубліковані результати дослідження застосування останніх¹. Автори не­безпідставно вважають, що недооцінка альтернативних видів по­карання та віддання переваги позбавленню волі пояснюється про­довжуваною з радянських часів ставкою держави на кримінально-правову репресію, що знайшла відображення у Кримінальному ко­дексі 2001 р., позиції народних депутатів щодо посилення у ньому санкцій, традиційній орієнтованості практики судів на більш суво­ре покарання. При цьому не враховуються економічні збитки, соціальні та моральні згубні наслідки для держави і суспільства тримання в умовах позбавлення волі сотень тисяч ув'язнених².

Суди більш охоче використовують такий вид залишення засу­дженого на волі, як його звільнення від відбування покарання з випробуванням. Щороку цей захід застосовується до понад 100 тис. засуджених (у 2005 р. — 103,6 тис.). Вони становлять ле­вову частку серед осіб, які після засудження залишені на волі. Звільнення від відбування покарання з випробуванням, введене новим КК, є, безумовно, гуманним актом, в якому висловлюється Довіра до засудженого та сподівання, що він зрозуміє ставлення до нього суспільства та стане на шлях чесного способу життя, буде виконувати покладені на нього обов'язки, прагнутиме до виправ-

"Провадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні / За ред. О. В. Бс-^Ци- ~ К., 2003.

² Там

само.-С. 6-9.                    ,

559

  Глава 7 -;•; цн-'н',-- • /*

лення. Проте виконання цього заходу викликає низку складнощів. Насамперед здійснення дійового контролю за поведінкою засу­дженого з боку кримінально-виконавчої інспекції ускладнене її обмеженими штатами та пов'язаним з цим перевантаженням її працівників. В останні роки на обліку інспекції перебувало щоро­ку понад 150 тис. осіб (у 2004 р. 183,7, у 2005 р. - 156,3). З них до 90 % становили особи, звільнені з випробуванням. Середнє наван­таження на одного працівника інспекції становило близько 150 за­суджених. Зрозуміло, що здійснити ефективний контроль за по­ведінкою кожного з них практично неможливо. Ще більш склад­ною є проблема сприяння цим особам у забезпеченні прийнятною роботою та елементарними житлово-побутовими умовами. У цьо­му інспекції потребують підтримки та допомоги з боку місцевих органів влади, підприємств, установ різних форм власності, громадських організацій. Участь останніх особливо потрібна у здійсненні виховного впливу, розвитку у засуджених моральних та культурних інтересів та цінностей суспільства. Однак інспекції у цьому здебільшого не отримують достатньої підтримки. Багато ор­ганів місцевого самоврядування не відчувають свого обов'язку щодо координації цієї діяльності, забезпечення потрібної взає­модії. Згадані чинники зумовлюють те, що значна частина звільне­них з випробуванням не відчуває зацікавленого ставлення суспільства до їхньої долі та й самі вони здебільшого не доклада­ють наполегливих зусиль до відновлення свого суспільно прий­нятного статусу. В результаті щороку зростає кількість засудже­них з випробуванням, які вчиняють нові злочини (у 2004 р. — 2 971, у 2005 р. — 3 708). Ця категорія осіб за рецидивом злочинів вже багато років становить понад 90 % серед усіх інших категорій, що перебували на обліку в інспекції.

Менш рецидивонебезпечним є такий вид покарання, як гро­мадські роботи. Виправно-трудовий кодекс України (ст. 82²) вста­новлює порядок його виконання, обов'язки працівників криміна­льно-виконавчої інспекції, територіальних органів внутрішніх справ щодо індивідуально-профілактичної роботи з особами, що відбувають покарання у вигляді громадських робіт, самих цих осіб, а також (що дуже важливо) власника підприємства, установи, ор­ганізації за місцем виконання цих робіт. Покладення законом

560

  Рецидивна злочинність

обов'язків на власника структури, де виконуються громадські ро­боти, вимагає від нього предметне ставиться до забезпечення і ор­ганізації останніх. У результаті рецидив засуджених до громадсь­ких робіт є найнижчим (у 2005 р. — 0,8 %) серед інших категорій, що перебувають на обліку в інспекції. Водночас потреба предметне регламентувати та встановлювати відповідальність конкретних осіб щодо організації громадських робіт позначаються на тому, що суди застосовують їх менш ніж до 2 % засуджених (у 2004 р. — 1,7 %, у 2005 р. — 1,9 %). Водночас коли судді беруть під контроль виконання громадських робіт, використовують свій авторитет та здійснюють організуючий вплив щодо фактичного забезпечення останніх (наприклад, суддя Глухівського міськрайсуду Сумської області Трекова Г. Ф.), тоді застосування покарання у вигляді гро­мадських робіт збільшується до 10-12 %, а рецидив не перевищує 0,3-0,5 %. Підстави, умови та досвід призначення та виконання громадських робіт в Україні та інших країнах останнім часом до­сить докладно висвітлені¹, і можна сподіватися, що застосування цього виду покарання буде у судовій практиці поширюватися.

В руслі розширення державної і загалом суспільної турботи щодо перевиховання осіб, які вчинили злочини, передусім засуд­жених до нев'язничних видів покарання, та запобігання з їх боку рецидиву, особливе значення мали протягом останніх років напо­легливе обґрунтування та часткове запровадження в Україні за прикладом інших країн служби пробації. Про це докладніше йти­меться далі. Зараз же повернемося до розгляду впливу судової практики на рецидив злочинів.

Крім наведених чинників недосконалості судової практики що­до запобігання рецидиву, слід назвати ще три, які негативно позна­чаються на ній та пов'язані з несприятливими умовами діяльності судів у сучасній Україні. Перший — це тривала незавершеність су­дової реформи, певна її відірваність від практики розгляду справ, через що зберігаються колишні вади судової діяльності, у тому числі репресивна спрямованість стосовно покарання. Остання

2пп^^{Л ьк}* роботи: Практика призначення та виконання / За заг. ред. О. В. Бони. — К., ¹ Матеріали семінару «Гуманізація кримінального законодавства та судової практики», Ровсдепого 25-26 травня 2006 р. Верховним Судом України та Міжнародним центром УДДІвських студій // Вісник Центру суддівських студій. - 2006. - № 3.

561

  Глава 7

фактично збігається з сучасною державно-кримінальною політи­кою. Другий, що пов'язаний із першим, — це залежність бюджет­ного фінансування судів та виділення їм реальних коштів на утри­мання від виконавчої гілки влади, у тому числі від утвореної в Україні Державної судової адміністрації, у матеріально-фінансову залежність від якої потрапила судова система (крім Верховного Суду України). Недостатність коштів у багатьох випадках обме­жує можливості суду у перевірці доказів, поданих обвинувачен­ням, передусім у проведенні незалежної експертизи, а також у задоволенні клопотань підсудного та його захисту щодо виклику додаткових свідків, витребування документів тощо. Третій чинник пов'язаний із перевантаженням судів справами, що є наслідком • значного зростання їх компетенції та обсягів судової діяльності (більш ніж у 3,5 рази) та невідповідності цьому штатної чисель­ності та оплати праці суддів і інших працівників суду. Наслідком дії цього чинника є квапливість, поверховість у розгляді справ, максимальне відхилення заявлених клопотань, передусім захисту. До того недостатнє матеріальне становище багатьох підсудних не дозволяє залучити до справи високопрофесійного захисника, який забезпечив би потрібну наполегливість у відстоюванні інтересів захисту. Наведені чинники зумовлюють численні недоліки і по­милки в судовій практиці, які далеко не завжди отримують ви­правлення у вищих інстанціях судової системи. Неправосудні ви­роки стають умовою, що посилює відторгнення від суспільства та суспільну небезпечність засуджених, підвищує ймовірність зали­шення їх у злочинному середовищі й після звільнення. За даними Т. А. Денисової, яка протягом кількох років займається вивченням ефективності покарання, 79,6 % опитаних у 2002-2003 рр. засу­джених, які перебували у СІЗО та колоніях, визнавали свою вину у вчиненому злочині, а 72,1 % вважали, що заслуговують покаран­ня. Проте лише 18,5 % були згодні з призначеним видом та стро­ком покарання, а інші вважають, що воно є невиправдано жорсто­ким, руйнує перспективи життя та позбавляє назавжди сподіван­ня і можливості зайняти місце у суспільстві. Пленум Верховного Суду України 24 жовтня 2003 р. прийняв постанову «Про практи­ку призначення судами кримінальних покарань», в якій вказав на наявні у ній недоліки, звернув увагу судів на те, що вони при

562

  Рецидивна злочинність

значенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудно­го який визнається винним, мають суворо додержуватися вимог

_т 55 КК, у тому числі стосовно того, що призначене покарання має бути достатнім для виправлення особи та запобігання новим злочинам (виділення моє. — А. 3.), чим забезпечується реалізація принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Як видно з наведених даних, суди у 2004-2005 рр. скоротили застосування позбавлення волі майже на 4 %, а покарань, не пов'язаних з останнім, збільшили на 4,7 %. І все ж зваженості та поміркованості у призначенні покарання, особли­во з огляду на гуманістичне розуміння його оптимальної достат­ності, багатьом судам ще бракує.

Недосконалість системи виконання покарань, як і виправно-перевиховної функції самого інституту покарання, давно вва­жається істотною умовою посилення антисуспільної спрямова­ності і суспільної небезпечності особистості багатьох, якщо не більшості осіб, що відбували покарання в установах кримінально-виконавчої системи, передусім в установах позбавлення волі. Сис­тема та умови ув'язнення з інквізиційних часів та до новітніх ре­пресивних режимів сформували в народі переконання, що «тюрма не лікує, а калічить», а перебування в ній — це проходження «тю­ремного університету».

Україна, на жаль, опинилася серед країн, переважно постра­дянських (Росія, Білорусь, Молдова та ін.), де не тільки непомірне застосовується позбавлення волі, але й система та зміст цього пока­рання мало в чому змінилися зі старих часів, коли ґрунтувалися на каральних, репресивних, екзекуційних засадах. Слід визнати, що ос­новні засади і недоліки, які були характерні для радянської системи виконання покарань, багато в чому збереглися й у кримінально-ви­конавчій системі суверенної України, а деякі з них за умов сучасних негараздів, передусім соціально-економічних, стали ще більш знач­ними і навіть небезпечними. Серед основних недоліків сучасної си­стеми виконання покарань в Україні слід назвати такі:

~ недосконале вивчення осіб, що надходять до системи вико­нання покарань для їх класифікації з метою розподілу до

Оповідних установ. При цьому слабо виявляються та не врахову­йтеся їхні індивідуальні професійні, інтелектуальні, соціальні, ме-

563

  Глава 7 ••••-- «*••••> -••

дичні характеристики, не кажучи вже про психологічні та пси­хофізіологічні. Фактично розподіл як у слідчих ізоляторах (СІЗО), так і по колоніях відбувається лише за кримінальними оз­наками (кількість засуджень, тяжкість злочину, строк позбавлення волі). У 70-х рр. минулого століття у Київській філії ВИДІ МВС СРСР за ініціативи та за сприяння Міністерства внутрішніх справ УРСР були розроблені і практично перевірені та дослідне запро­ваджені науково-методичні та організаційно-виконавчі засади принципово нової системи організованого розподілу засуджених (СОРЗ) за методами професійного відбору з урахуванням їх про-фесіограм, соціальних, психологічних, психофізіологічних якос­тей і властивостей. Перша черга СОРЗ на початку 80-х рр. була експериментальне запроваджена у багатьох регіонах і колоніях та засвідчила свою корисність і результативність. Ліквідація Філії ВИДІ, проведена під тиском тодішнього союзного Міністра внутрішніх справ В. В. Федорчука, зупинила розробку другої чер­ги системи, коли вона мала стати автоматизованою та перетвори­тися на АСОРЗ. В умовах економічної кризи та хронічного бюд­жетного недофінансування системи виконання покарань, що су­проводжували становлення суверенної України, використання СОРЗ фактично припинилося;

— поверхове знання індивідуальних якостей засуджених, у то­ му числі насамперед їх ставлення до вчиненого злочину, у поєднанні з обмеженими матеріально-фінансовими можливостя­ ми УВП не дозволяють диференціювати виправно-виховний про­ цес; останній ведеться за шаблоном і, як правило, не досягає бажа­ ного результату;

— зусилля адміністрації УВП в основному спрямовуються на забезпечення вимогливості щодо дотримання засудженим режи­ му, при цьому переважають екзекутивні засоби, які нерідко без жодних підстав супроводжуються приниженням честі і гідності ув'язнених, невиправданими, а іноді й незаконними обмеженнями, неоднаковим ставленням до них, традиційною опорою адмі­ ністрації на засуджених «кримінальних авторитетів», використан­ ням специфічного «досвіду» та впливу останніх, часто силового, для утримання інших ув'знених «у рамках». За цих умов у масово­ му порядку допускається порушення норм законодавства про за-

564

  Рецидивна злочинність

_хист життя, здоров'я, честі і гідності громадян, рекомендацій Комітету Ради Європи щодо запобігання тортурам та нелюдсько­му або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Потребує більш детального законодавчого врегулювання низка відносин між представниками адміністрації УВП і засудженими, особливо щодо дотримання визначених законом прав останніх;

— через гостру нестачу приміщень, матеріального обладнання та інвентарю, хронічний дефіцит коштів установи позбавлення волі, особливо слідчі ізолятори та тюремні лікарні, постійно пере­повнені. В останніх понад наявність місць утримується в середнь­ому до 15-35 % осіб. В установах позбавлення волі кожний деся­тий засуджений хворіє на туберкульоз, а це 16-17 тис. ув'язнених. Захворюваність на нього в установах позбавлення волі у 17 разів, а смертність у 10 разів вищі, ніж на волі. Щороку від туберкульо­зу помирає більше тисячі ув'язнених; майже три тисячі безнадійно хворих звільняють та відправляють додому помирати. Можна уявити, скільки вони інфікують людей навколо. Численні пропо­зиції про переведення медичного обслуговування ув'язнених до загальної системи Міністерства охорони здоров'я кримінально-виконавчою системою відкидалися. Постійно не додержуються санітарно-побутові норми, у камерах відчувається задуха. Тисячі ув'язнених не мають постійних спальних місць, сплять у 2-3 зміни, перебувають у казармених приміщеннях на 50, а то й 100 чоловік. Особливо неприпустимі ці умови для осіб, що перебу­вають у слідчих ізоляторах, тобто ще не визнані судом винними і не можуть бути обмежені у будь-яких правах і свободах, гаранто­ваних іншим громадянам, крім позбавлення волі. На ґрунті Дефіциту елементарних умов між ув'язненими виникають конфлікти, бійки, насильство, запровадження силового авторите­ту як регулятора відносин та гуртування засуджених на цій основі. Через наведені негаразди та недоліки в установах кримінально-ви­конавчої системи, де станом на 1 березня 2006 р. утримувалося майже 170 тис. осіб, а також через неможливість створити належні комунальні, санітарні умови, потрібний рівень медичних послуг, *^арчування тощо гострою проблемою залишається забезпечення конституційних прав і свобод засуджених, особливо, вимог та стандартів, передбачених міжнародними до-

565

  Глава 7

кументами. Це є головний недолік системи виконання покарань, щ₀ зводить нанівець її виправно-виховну функцію;

—        незважаючи на омолодження контингенту засуджених та відсутність у значної їх частини загальної освіти і трудової спеціальності, в УВП за обмеженістю фінансування та навчальної бази значно скоротилися можливості якісного загальноосвітнього (зокрема для неповнолітніх) та професійного навчання; фахівці обґрунтовано відзначають, що відбування неповнолітніми позбав­ лення волі повинно мати низку особливостей, проте практично во­ ни не забезпечуються; і стягнення, і виховний вплив щодо них майже не відрізняються від дорослих. Необхідно повною мірою виконати вимоги статей 11 та 19 КВК, згідно з якими непо­ внолітні, засуджені до позбавлення волі на певний строк, мають відбувати покарання у спеціальних виховних установах, які, на відміну від ВТК, не належать до кримінально-виконавчих установ. Кримінально-виконавче законодавство і практика його застосу­ вання у сфері виконання покарань щодо неповнолітніх мають бу­ ти поступово виведені із загального правового поля, яке переваж­ но орієнтоване на виконання покарань щодо дорослих;

—      істотним недоліком нинішньої системи виконання покарань е її неспроможність забезпечити зайнятість працею та трудове пе­ ревиховання засуджених; за сучасних ринкових відносин вироб­ ництво в УВП не може бути повноцінно конкурентним, їх вироб­ нича діяльність, як правило, є дотаційною і не може здійснювати­ ся без сторонньої фінансово-економічної підтримки. Нині остання є майже виключно державною (бюджетною), а тому хронічно не­ достатньою. Водночас виконавча влада, перш за все органи місце­ вого самоврядування, як правило, не працюють над створенням привабливих умов та механізмів для підприємців, щоб заохотити їх до надання партнерської чи благодійної підтримки виробництву в УВП, насамперед у забезпеченні його замовленнями, сировиною і матеріалами, сучасною технікою, а також організованими умова­ ми реалізації продукції;

—        за зазначених умов вбачається логічним і доцільним ініціативне залучення до вирішення питань забезпечення вироб­ ництва, поточних потреб у харчуванні, побутовому влаштуванні, медичному обслуговуванні, культурному спілкуванні засуджених

566

  Рецидивна злочинність