Рекомендована література 6 страница

Суттєвою вадою процесу виконання покарання та наступної соціальної реабілітації звільнених є відсутність у ньому такого важливого суб'єкта, як потерпілий. Ця традиція, заведена з ра­дянських часів за умов закритості від суспільства правоохоронної системи та установ позбавлення волі, як не дивно, продовжується Досі. В літературі правильно відмічається, що крім суперечливості ^Та соціальної несправедливості такої практики стосовно ^п°терпілого, вона має й інший негативний наслідок. Через відсут-

д₀°^к°'.' України № 3167-ІУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України Іцо-^ соціальної адаптації осіб які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлен-20пк°'"¹ "^{а иев}пий строк» від 2 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — "°. — № 19 _ Гт іпл

  Глава 7

ність потерпілого у ланці між засудженим (звільненим) та грома­дянським суспільством останнє багато в чому не виконує своїх функцій щодо соціальної реабілітації звільнених, а потерпілий, до­дамо від себе, втрачає можливість бути «збудником», що зацікав­лений в активізації у цьому процесі громадянської співпраці та суспільного контролю. З метою зміни існуючого становища обґрунтовано пропонується внести доповнення до законодавства, чітко визначити правові відносини між потерпілим і засудженим, залучення першого до процедури амністії, помилування, зняття судимості, умовно-дострокового звільнення, а також «медіації» (укладення угод із засудженим щодо відшкодування моральної та матеріальної шкоди) тощо¹.

За досвідом багатьох країн (США, Канада, Австралія, країни Скандинавії, а в останні роки — Польща, Чехія, Словаччина, Ру­мунія, Естонія тощо) неодноразово вносилися пропозиції про створення в Україні замість кримінально-виконавчої інспекції або поряд з нею служби пробації з переорієнтацією ЇЇ функцій з переважно контрольних на соціально-профілактичні та інші за­побіжні. Ця державна служба, як правило, перебуває поза поліцією та в'язницею і покликана здійснювати не лише контроль за звільненими з УВП, а й позитивний вплив, надавати допомогу у розв'язанні конфліктів, вирішені соціальних питань, працевлаш­туванні тощо. Ще у 2003 р. під керівництвом О. В. Беци розробле­ний проект Закону України «Про службу пробації»². Позитивний досвід діяльності державної служби пробації у країнах Європи нині достатньо відомий в Україні, переважно завдяки публікаціям, що організовані Інститутом відкритого суспільства та його ук­раїнським фондом «Відродження»³. Ніхто в Україні не заперечує корисності служби пробації, але урядовці посилаються на відсутність коштів. Думається, що цей аргумент не досить обґрун­тований. Наприклад, у Чехії функцію пробації здійснюють трохи

¹ Колб О., Батюк О. Соціальна реабілітація засуджених в Україні — основа загально' профілактики злочинів // Юридична Україна. — 2004. — № 5. — С. 70-71.

² Впровадженім альтернативних видів кримінальних покарань. — С. 97-114.

³ Вітфілд Л. Вступ до служби пробації. — К., 2004; Пробація та служби пробації в країнах кандидатах у члени ЄС / За рсд. А. вап Кальмтоута та ін. — К., 2005.

580

  Рецидивна злочинність

більше 200 офіцерів пробації, які працюють у 74 центрах, їх праця дає помітні позитивні результати. Особи, якими опікується служ­ба пробації, як правило, не вчиняють нових злочинів.

В Україні, де «не знаходять» коштів для служби пробації, вико­нання її деяких функцій взяла на себе кримінально-виконавча інспекція. Першим її кроком (за фінансової підтримки фонду «Відродження») стала реалізація проекту «Експеримент з досудо-_вою підготовкою матеріалів на підсудного, як елемент пробації». Ідея цього проекту полягає у тому, щоб після передачі матеріалів кримінальної справи до суду на стадії попереднього розгляду спра­ви здійснити соціальне дослідження особистості підсудного, про що працівниками КВІ складається «попереднє соціальне повідо­млення» («досудовий звіт»). Останній дає можливість суду краще знати особистість підсудного та врахувати її у визначенні виду та міри покарання. У разі нев'язничного характеру останньої досудо­вий звіт використовується КВІ у роботі із засудженим (звільненим від покарання), у чому своєрідно виконуються елементи служби пробації. Якщо вирок суду визначає позбавлення волі, досудовий звіт направляється в УВП за місцем відбування покарання та вико­ристовується для індивідуалізації виправно-перевиховного проце­су. З питань досудової підготовки матеріалів як елементу пробації Державним департаментом України з питань виконання покарань за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» двічі видані ме­тодичні матеріали¹. За свідченням керівників управління КВІ Дер­жавного департаменту, за три роки існування цієї практики жоден, на кого складався досудовий звіт (лише за його згодою) та прово­дилася з урахуванням звіту індивідуальна робота в інспекції, не до­пустив рецидиву злочину. Але ця практика — лише один елемент служби пробації, що здійснюється без збільшення штатної чисель­ності КВІ. Час Уряду вже вирішити питання про запровадження пробації у повному обсязі.

За окремими категоріями осіб з-поміж звільнених, у тому числі Умовно-достроково (засуджені до позбавлення волі за тяжкі, особ­ливо тяжкі злочини або засуджені два і більше разів за умисні

теп        ^жепш У діяльності кримімально-виконавчої інспекції досудової підготовки ма-

^{р Іш ЯІ}< елементу пробації: Методичні матеріали. — К., 2004.

581

  Глава 7

злочини, якщо вони під час відбування покарання або після звільнення не стали на шлях виправлення, або засуджені за один із злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків), згідно з за­коном може бути встановлений адміністративний нагляд міліції¹. Останній встановлюється у судовому засіданні суду за поданням начальника УВП безпосередньо перед звільненням, або судом разом з винесенням вироку за вчинення злочину, пов'язаного з наркотиками, або за поданням начальника ОВС після звільнення особи з установи позбавлення волі. Адміністративний нагляд встановляється терміном від одного до двох років, але якщо особа, за якою встановлено нагляд, залишається небезпечною для суспільства, за поданням ОВС термін може продовжуватися кож­ного разу ще на шість місяців, але не більше терміна, передбачено­го для погашення чи зняття судимості. Протягом останніх років до судів надходило щорічно від 13 до 15 тис. подань про встановлен­ня адміністративного нагляду (у 2005 р. — 14,6 тис.), за 98 % яких суди приймали постанову про його встановлення.

Адміністративний нагляд надає працівнику міліції низку кон­трольних повноважень, у тому числі й за місцем проживання осо­би, що перебуває під наглядом. Водночас він накладає на останню низку обов'язків, які полегшують нагляд за нею: прибути у визна­чений УВП термін до обраного місця проживання та зареєструва­тися в ОВС, з'являтися за викликом до органу міліції та давати по­яснення щодо виконання вимог нагляду, повідомляти ОВС про зміну місця роботи чи проживання, а також про виїзд за межі району (міста) у службових справах, у разі перебування там більше доби зареєструватися у місцевому ОВС тощо. Загалом адміністративний нагляд надає низку дійових засобів для запобігання правопорушенням піднаглядного. Водночас у засто­суванні нагляду виявилися й негативні тенденції. Зокрема, з ме­тою уникнути зайвого навантаження, пов'язаного із здійсненням адміністративного нагляду, та відповідальності у разі вчинення піднаглядним злочину, працівники міліції нерідко вдаються до то-

¹ Закон України № 264-94 «Про адміністративний нагляд за особами звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р. з наступними змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради. - 1994. - № 52. - Ст. 455; 1995. - № 10. - Ст. 64; 2001. - № 40. - Ст. 19* 2004. - № 7. - Ст. 49; 2005. - № 11. - Ст. 198.

582

  Рецидивна злочинність

_го, що прискіпливо, іноді навіть тенденційно, фіксують декілька найменших порушень ним правил адміністративного нагляду та на ній підставі заводять проти нього кримінальну справу за озна­ками ст. 395 КК. Тим самим штучно збільшують обсяг рецидивної злочинності. Стосовно осіб, що перебувають під адміністративним наглядом, так само, як і щодо підконтрольних в КВІ та КМН, за нинішніх умов, як правило, не проводиться необхідна виховно-профілактична робота, тому зазначені форми контролю за звільне­ними мало впливають на спеціальне запобігання вчиненню ос­танніми рецидивних злочинів.

Ј 3. Запобігання рецидивній злочинності

Запобігання рецидивній злочинності, як і злочинності загалом, включаючи й окремий злочинний прояв, в кінцевому рахунку має на меті та зводиться до усунення (нейтралізації, послаблення впливу) причин і умов, що зумовлюють ці прояви кримінальної активності. У попередньому параграфі зазначалося, що причини й умови рецидивної злочинності мають нібито дві пов'язані між со­бою та взаемозумовлювальні складові (площини). Перша з них — це причини й умови злочинності та злочинних проявів загалом, які зу­мовлюють первинну (щодо рецидиву) злочинну діяльність. Стосов­но рецидивної злочинності вони виконують роль віддалених у часі: а) особливостей формування та змісту особистості особи, яка вчинила первинний злочин, та які є складовою, а можливо, й осно­вою особистості злочинця-рецидивіста, що у сукупності стано­вить безпосередню причину вчинення рецидивного злочину; б) умов, Що сприяли вчиненню первинного злочину та зберегли своє зумов-лювальне значення і для його рецидиву. Другу складову (площину) причин і умов рецидивної злочинності становлять чинники, які є специфічними детермінантами, у тому числі причинами й умова-^ми, лише стосовно рецидивної злочинності.

Питання запобігання злочинності загалом, тобто запобіжного впливу на чинники першої складової причин і умов рецидивної злочинності, в тому числі щодо структури, суб'єктів, заходів за­побіжної діяльності, були розглянуті в главі 8 «Запобігання зло­чинності» Книги 1 Курсу, і повторювати їх тут немає потреби. Слід зазначити, що всі теоретичні положення щодо рівнів, мас-

583

Глава 7 '•

штабу, класифікації запобіжних заходів, у тому числі їх поділу за цільовим призначенням на цільові (спеціально-кримінологічні) та загальносоціальні, ранні та безпосередньо запобіжні тощо, які ви­значені стосовно діяльності щодо запобігання злочинності зага­лом, зберігають своє методологічне значення та поширюються і на діяльність щодо запобігання рецидивної злочинності. Це сто­сується, наприклад, загальносоціальних суспільних заходів соціально-економічного, політичного, правового, соціокультурно-го, морально-психологічного, управлінського спрямування, які, побічно впливаючи на усунення (нейтралізацію) соціальних пере­думов злочинності, впливають і на ті з них, які стосуються реци­дивної злочинності. Запобіжний вплив щодо останньої прямо чи опосередковано справляють спеціально-кримінологічні заходи за­побігання злочинності в цілому. Зокрема, на загальному їх рівні до них належать: судово-правова реформа, що супроводжується роз­витком та удосконаленням законодавства, судової системи, відправлення правосуддя; реформа досудового слідства, яка повинна спрямовуватися на усунення репресивних засад та обви­нувального ухилу, забезпечення прав і свобод людини і громадя­нина, рівності, демократизму, неухильного дотримання закон­ності, справедливості, запровадження змагальності сторін тощо; законодавче визначення правових і організаційних засад діяль­ності щодо запобігання злочинності тощо. Ці та інші спеціально-кримінологічні заходи загального рівня щодо злочинності зага­лом, безумовно, мають сприяти й удосконаленню запобіжної діяльності стосовно рецидивної злочинності. І на індивідуально­му рівні спеціально-кримінологічних заходів визначені методичні та організаційні засади запобігання вчиненню злочину окремою особою в принципі здатні використовуватися і в індивідуально-запобіжній роботі з раніше засудженим, передусім тим, з боку якого високоймовірним є вчинення рецидивного злочину. Наве­дене не виключає певної специфіки щодо раніше засуджених, пов'язаної з особливостями постпенітенціарних умов та статусу звільнених з УВП, насамперед тих, що підлягають адміністратив­ному нагляду.

З огляду на наведене у подальшому висвітлюватиметься лише та частина діяльності щодо запобігання рецидивній злочинності,

584

  Рецидивна злочинність

яка стосується запобіжного впливу на причини й умови, що є спе­цифічними саме для рецидиву злочинів.

Перш за все необхідно підкреслити важливість діяльності, що має проводитися на всіх рівнях та в усіх ланках запобігання реци­дивній злочинності, із виправлення суспільна неприйнятних дефор­мацій, нашарувань, прогалин особистості осіб, які вчинили злочин, •це розкаялися в ньому, зберігають суспільну небезпечність та наміри продовжувати злочинну діяльність. Цей напрямок за­побігання рецидиву злочинів є вирішальним, оскільки спрямо­вується на їх безпосередні причини. Йому в кінцевому рахунку мають бути підпорядковані й інші напрямки запобіжної протире-цидивної діяльності, що спрямовуються на умови, які сприяють рецидиву злочинів, в першу чергу формуванню і реалізації тих елементів особистості раніше засуджених, які визначають її по­глиблену суспільне неприйнятну спрямованість та підвищену суспільну небезпечність.

Запобіжний вплив щодо умов, які є специфічними стосовно сприяння вчиненню саме рецидивних злочинів, здійснюється на різних рівнях і напрямках їх запобігання. Так, серед заходів за-гальносоціального (не цільового) спрямування, що опосередко­вано впливають й на запобігання рецидиву злочинів, зокрема на усунення умов, які йому сприяють, можна назвати додаткове створення робочих місць, розширення соціального житлового будівництва за рахунок держави, надання адресної допомоги нуж­денним сім'ям у забезпеченні елементарних потреб побутового влаштування, підвищення правової освіти та культури, формуван­ня морально-психологічних якостей, несумісних з неповагою до людини, насильством, злочинною субкультурою тощо.

Важливе місце у запобіганні рецидивним злочинам належить спеціально-кримінологічним заходам протирецидивної спрямо­ваності. Серед таких заходів правового характеру назвемо Удосконалення законодавства, насамперед кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого. У Кри­мінальному кодексі України слід розширити засади гуманізації та Диференціації системи покарань, у тому числі їх альтернативні евязничні види; відмовитися від однозначного визначення по-торного та нового вчинення злочину кваліфікуючою ознакою та

585

  Глава 7

обставиною, що безумовно обтяжує покарання, поставити останнє у залежність від тяжкості рецидивного злочину, відповідної міри суспільної небезпечності злочинця-рецидивіста, його визначаль­ної ролі у механізмі повторної злочинної діяльності тощо. Вва­жається за доцільне звузити коло норм, що передбачають застосу­вання позбавлення волі, знизити його максимальні строки, скоро­тити інтервали між верхньою та нижньою межами строків цього виду покарання, розглянути інші пропозиції, спрямовані на гу­манізацію системи покарання, надання йому переважно не караль­ного, а соціально-коригувального та морально-відновлювального характеру, більшої участі у цьому процесі самого засудженого, ак­тивної перебудови його свідомості.

При висвітленні матеріалів попереднього та на початку цього параграфа названо низку пропозицій щодо удосконалення, а фак­тично перебудови на новій гуманістичні основі кримінально-процесуального законодавства України, передусім щодо норм, які регулюють досудове слідство. Немає потреби їх повторення. Вва­жаємо за необхідне лише наголосити на особливій важливості та­ких позицій: стосовно більш уважного, обґрунтованого, за участю сторін та прискіпливо контрольованого судом обрання запобіжно­го заходу, звуження застосування таким заходом арешту, забезпе­чення при цьому та загалом на досудовому слідстві прав і свобод людини і громадянина, реальної рівності та змагальності сторін. Наведені та інші пропоновані корективи кримінально-процесу­ального законодавства та практики його застосування спряли б усвідомленню злочинцем доведеності вини, справедливості обви­нувального висновку і вироку, а тим самим скороченню можли­вості рецидиву. Незважаючи на порівняно недавнє прийняття Кримінально-виконавчого кодексу України, він також потребує подальшого удосконалення у напрямках визначення правового статусу засудженого, оптимального збереження за ним прав і сво­бод людини і громадянина, визначених Конституцією України та міжнародними правовими актами, реального гарантування цих прав у діяльності системи виконання покарань, її гуманізації; підкорення переважно соціальне- та морально-відновлювальним функціям, виправленню суспільне неприйнятної спрямованості особистості засудженого.

586

  Рецидивна злочинність

У попередньому параграфі досить детально висвітлені не­доліки слідчої, судової та пенітенціарної практики щодо застосу­вання кримінального, кримінально-процесуального та криміналь­но-виконавчого законодавства, які виконують роль умов, що спри­яють рецидиву злочинів. Усунення цих недоліків, удосконалення відповідної практики на цивілізаційних, демократичних, соціаль­но-моральних засадах є важливим напрямком спеціально-кримінологічних заходів загального рівня щодо запобігання ре­цидивної злочинності. У всіх ланках цієї практики, починаючи від затримання як підозрюваного і закінчуючи перебуванням як ув'яз­неного в установі виконання покарання, особа, що вчинила злочин або підозрюється (обвинувачується) у ньому, повинна постійно відчувати високу, що перевищує її особисту, правову, моральну, за­гальну культуру державного органу (установи), його працівників, у віданні яких він перебуває. Він має пересвідчитися у їх бажанні допомогти йому позбутися негативних рис і звичок, проявити («пробудити») позитивні культурно-моральні якості, поступово піднятися у цьому відношенні і на цьому ґрунті переконатися у згубності та безперспективності вчинків, які є суспільне небезпеч­ними, власної шкоди від них. Відчути можливість і перспек­тивність соціально-правового та морального відновлення як по­вноправного і повноцінного члена суспільства.

Наступним напрямком спеціально-кримінологічних заходів загального рівня щодо запобігання рецидивній злочинності є ре­формування та удосконалення системи виконання покарань. На­самперед має бути змінена головна спрямованість цієї системи з репресивної та екзекуційної на соціально-відновлювальну, пере­дусім у напрямку загальної, правової і моральної культури. Відповідно до цього має бути змінений статус, уклад, зміст діяль­ності установ виконання покарань, розширені її позав'язничні форми, а в'язничні зведені до виключних, суворо регламентованих Щодо застосування. Реформування має відбутися у напрямках Усунення недоліків, визначених у попередньому параграфі, зокре­ма Щодо:

~ налагодження вивчення осіб (особливостей їх особистості, поведінки), що надходять до системи виконання покарань, поши­рення такого вивчення у визначених формах на стадію досудового

587

  Глава 7

слідства, принаймні з моменту пред'явлення обвинувачення. Усі заперечення щодо суперечності вимогам Конституції України діяльності зі збору інформації про особу мають бути спростовані на підставі аргументів, викладених у § 2 «Конституційні та інші правові засади запобігання злочинності в Україні» глави 8 Книги 1 Курсу;

— забезпечення на більш широкій інформаційній основі та за відповідного кадрового ресурсу диференціації та раціоналізації виправно-виховного та відновлювального процесу в усіх видах по­ карань, особливо в'язничних;

— зведення до вкрай обмеженого мінімуму та з обов'язковим дотриманням прав і свобод людини, її честі і гідності застосування екзекуційних заходів; останні, як і інші засоби відповідальності, засуджений повинен мати право оскаржити, в тому числі за допо­ могою свого представника, статус та порядок залучення якого ма­ ють бути визначені у законодавстві;

— розширення та зміцнення матеріальної бази, передусім жит­ лових та виробничих приміщень УВП, лікарень для засуджених та слідчих ізоляторів, приведення їх у відповідність з елементарними санітарно-побутовими та медичними нормами; розглянути мож­ ливість запровадження медичного та побутового обслуговування ув'язнених на загальних засадах, що визначені для населення, в то­ му числі на платній основі;

— відновити та розширити до потрібних обсягів мережу загаль­ ноосвітніх та професійних навчальних закладів в установах вико­ нання покарання у вигляді позбавлення волі; забезпечити набуття засудженими трудової спеціальності (професії) в разі її відсут­ ності та їх розподілу за видами робіт на основі методів про­ фесійного відбору, індивідуальної психофізіологічної та психо­ логічної діагностики;

— розробити, прийняти на рівні Кабінету Міністрів та реально забезпечити державну програму трудової зайнятості та трудового перевиховання засуджених, ширше використовувати для цього можливості місцевих органів влади, державного замовлення, підприємницьких структур, недержавних організацій, об'єднань громадян, благодійну та донорську допомогу тощо;

— всіляко розширити участь громадських інституцій, передусім

588

  Рецидивна злочинність

спостережних комісій, піклувальник рад при спеціальних вихов­них установах та інших формувань громадянського суспільства, а також місцевих рад у здійсненні громадського контролю та на­данні допомоги в діяльності УВП, насамперед у виконанні функцій соціально-культурного та морально-психологічного від­новлення та трудового виховання; паралельно оновити склад спо­стережних комісій і піклувальних рад за рахунок представників громадських об'єднань, правозахисних організацій, підприємців, що займаються благодійництвом, тощо;

— більш предметне визначити правові підстави та процесуаль­ний порядок, включаючи участь спостережних комісій, здійснення умовно-дострокового звільнення, передбачити підвищену відповідальність певних службових осіб за помилки у його засто­суванні, пов'язані з порушенням (недотриманням) правових норм, підстав і порядку УДЗ.

Виконання згаданих спеціально-кримінологічних заходів щодо реформування та удосконалення діяльності системи виконання покарань з метою запобігання рецидивній злочинності потребує відповідного фінансового, переважно бюджетного забезпечення. Проблема останнього, враховуючи її загальносуспільне значення, має бути розв'язана на рівні Верховної Ради України та Кабінету Міністрів.

Окремий дуже важливий напрямок здійснення спеціально-кримінологічних заходів загального рівня щодо запобігання ре­цидивній злочинності становить постпенітенціарна соціальна адаптація та поновлення соціального статусу (ресоціалізація) осіб, що звільнені з місць позбавлення волі. Як було зазначено в попередньому параграфі, проблема соціальної адаптації та ре-соціалізації дуже складна, багатогранна, її розв'язання залежить від значної кількості чинників. У її реалізації повинні брати участь Декілька основних суб'єктів: 1) установи виконання покарання; 2) особи, що звільнені з цих установ; 3) мікросередовище зазначе­них осіб, у тому числі сім'я, найближче оточення, групи звичайно­го спілкування; 4) підприємства, установи, організації, в тому числі спеціалізовані, де звільнені мають отримати місце для праці, ^а нерідко й побутового влаштування; навчальні заклади, де непо­внолітні повинні продовжити навчання до загальнообов'язкового

589

  Глава 7                ;      ?

рівня; 5) органи та організації, переважно державні, що організо­вують процес соціальної адаптації; 6) органи міліції, інші органи державної влади, що здійснюють контроль за трудовим, житло­вим, іншим побутовим влаштуванням звільнених, поведінкою ос­танніх, ведуть їх облік та повинні вести запобіжну протирецидив-ну роботу з ними, насамперед індивідуальну, а стосовно визначе­них законом категорій цих осіб — адміністративний нагляд.

Кожний з названих суб'єктів процесу соціальної адаптації, включаючи самих звільнених, повинен проявляти потрібну ак­тивність, а державні та недержавні установи, органи та організації здійснювати згідно зі своєю компетенцією цілеспрямовані заходи щодо запобігання рецидивній злочинності. Ці заходи переважно є загальними, тобто здійснюють вплив стосовно усієї маси звільне­них в межах різного масштабу: всієї країни, певного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, окремого підприємства, установи, організації, населеного пункту. Водночас значна частина заходів соціальної адаптації, ресоціалізації, особливо безпосеред­нього запобігання злочинному прояву, здійснюється на індивіду­альному рівні, тобто стосовно окремого звільненого.

З огляду на складність, багатогранність, поліваріантність про­цесу соціальної адаптації, участь у ньому значної кількості суб'єктів різного правового статусу, компетенції, можливостей, міри обов'язковості для них цієї діяльності, а також зважаючи на* потреби значного фінансового, матеріального, правового, інфор­маційного, кадрового та іншого ресурсного забезпечення, цей про­цес має бути програмою на державному рівні. Вище згадувалося про те, що Кабінет Міністрів ЗО серпня 2004 р. затвердив програму соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на 2004-2006 рр. Вказувалося також на те, що низка заходів, передба­чених Програмою, та особливо їх виконання мали здебільшого формальний характер та не дали конкретних результатів у справі докорінного поліпшення трудового, побутового та іншого соціаль­ного пристосування осіб, звільнених з УВП. З огляду на це та бе­ручи до уваги, що строки виконання Програми закінчилися, є по­треба у прийнятті нової Програми. У ній на підставі глибокого аналізу, у тому числі результатів сучасних наукових криміно­логічних досліджень, мають бути визначені предметні завдання

590

  Рецидивна злочинність

щодо розв'язання проблем соціальної адаптації та конкретні захо­ди стосовно їх здіснення, організаційного, інформаційного, ре­сурсного та іншого забезпечення тощо. Затвердженню Програми має передувати прийняття Верховною Радою України в новій ре­дакції Закону «Про соціальну адаптацію та ресоціалізацію осіб, звільнених з установ виконання покарання», в якому повинні бу­ти більш предметне законодавче визначені правові засади цієї діяльності, повноваження, права, правові засоби та обов'язки усіх суб'єктів її реалізації, включаючи самих звільнених, механізми ви­конання окремих повноважень та контролю за їх здійсненням і ре­зультатами.

При розробленні проектів Закону та Програми та при їх ре­алізації потрібно передбачити конкретні заходи та засоби щодо усунення недоліків у функціонуванні основних ланок процесу соціальної адаптації. Прийнятий 1 грудня 2005 р. Закон, згідно з яким з метою соціальної адаптації звільнених з УВП осіб внесені зміни до низки законодавчих актів¹, не передбачає правових форм і засобів вирішення деяких основоположних питань адаптаційно­го процесу. Це стосується передусім сприяння звільненим в ор­ганізованому отриманні роботи, наприклад через створення спеціальних державних підприємств (на зразок відомих з історії «роботних домів»), квотування, бронювання робочих місць на підприємствах різних форм власності, стимулювання з цією ме­тою певним чином суб'єктів підприємницької діяльності недер­жавних форм власності. Зазначеним законом замість визначення конкретних обов'язків у цьому відношенні місцевих державних адміністрацій внесені доповнення до Закону про них (п. 17 ст. 25)² декларативного загального змісту, згідно з яким останні забезпечу­ють «здійснення заходів щодо соціальної адаптації» відповідних осіб. Надання житлової площі у спеціальних гуртожитках, які ма­ють бути створені для звільнених осіб, що не мають житла, постав­лено у залежність від «порядку, що визначається відповідними ор-

Закон України № 3167-ІУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України що-^до соціальної адаптації осіб які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлен­ня волі на певний строк» від 1 грудня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 4)06. - №І2. _ Ст. 104.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» з наступними змінами та доповнен­нями // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 20-21. - Ст. 190.

591

  Глава 7

  

ганами місцевого самоврядування» (ст. 128 Житлового кодексу України), які за свого, як правило, мізерного бюджету на мають жодних коштів на житлове будівництво, до якого належить будівництво чи переобладнання гуртожитку. Предметне не ви­рішена, а лише задекларована низка інших питань, які потребують розв'язання на державному рівні.

На основі запропонованої у попередньому параграфі системи вивчення осіб, які як підозрювані, обвинувачені, підсудні, а потім і засуджені потрапляють до сфери діяльності правоохоронних, су­дових органів та установ виконання покарання, доцільно розроби­ти процедуру оцінки їх особистості на момент звільнення з УВП, у тому числі ставлення до вчиненого злочину, намірів продовжу­вати злочинну діяльність. У разі засвідчення наявності такого наміру відповідні звільнені мають бути органом міліції за місцем їх проживання поставлені на облік та стосовно них має бути ор­ганізоване прогнозування ймовірності вчинення злочину і при підтвердженні прогнозу — заплановані та здійснені необхідні індивідуально-профілактичні заходи, спрямовані на запобігання рецидиву злочинів. Для передпрогнозного вивчення, проведення прогнозу та складання плану індивідуально-профілактичних за­ходів як методичну форму доцільно використовувати Карту обліку інформації про раніше засудженого, що не підлягає адміністративному нагляду, а в разі встановлення останнього — Карту обліку інформації на особу, що підлягає адміністративному нагляду (див. § 2 глави 4 Книги 3 Курсу). Як зазначалося у попе­редніх главах, ці методичні документи пройшли неодноразове ви­пробування в органах внутрішніх справ, показали свою до­ступність для практичних працівників, надійність виконаних про­гнозів, результативність стосовно запобігання рецидиву злочинів, за умови виконання запланованих профілактичних заходів. Оскільки форми Карт, порядок користування ними, в тому числі проведення прогнозу та складання плану профілактичних заходів, а також аналіз результатів здійснення останніх опубліковані до­сить давно¹ і донині навряд чи збереглися, вони вміщені у додатку до Книги 3 Курсу.