Аналіз теоретичних підходів у вивченні проблеми емпатії в історії та у

Розділ I. Теоретико - методологічні основи дослідження емпатії, як професійно - важливої якості вчителя фізичної культури

Дослідження проблеми емпатії – одна з найскладніших у психологічній науці. Невловимість цього феномена дослідження підтверджує розмаїття у вивченнях його суті, механізмів, функцій, ролі в моральному розвитку особистості, просоціальній поведінці, альтруїзмі тощо. Накопичений матеріал вимагає певної систематизації, узагальнень і доповнень.

Ретроспективний погляд на проблему емпатії та аналіз ії сучасних досліджень дав можливість констатувати відсутність завершеної, несуперечливої теорії емпатії. Більшість сучасних дослідників використовують її в прикладних цілях.

Проте без відносно чіткої теорії емпатії складно розвивати теорії особистості, міжособистісних стосунків, зрозуміти сутність людини як суспільної істоти, суб’єкта, який самодетермінується, та трансцендентальної індивідуальності. Концептуалізація емпатії допоможе у вирішенні основного завдання психології, яка полягає, на думку сучасних психологів не стільки в області суб’єктивної реальності внутрішнього світу людини, скільки в дослідженні і розумінні зв’язків між цим її світом та зовнішнім світом існування особистості, що утворюють у сукупності її цільний життєвий світ.

Розгляд емпатії як специфічної форми відображення об’єктивної реальності однією з форм якої є внутрішній світ іншої людини, та системне її вивчення на основі комплексного поєднання принципів пояснювальної (природничої) та описової (гуманітарної) психології дасть можливість визначити природу, генези емпатії, її роль в осягненні людиною своєї родової сутності та допоможе створити цілісну завершену концепцію емпатії.

Аналіз теоретичних підходів у вивченні проблеми емпатії в історії та у

сучасній психології
У вітчизняній психології одним із перших досить ґрунтовних історичних оглядів зарубіжних досліджень емпатії було зароблено Т.П. Гавриловою. "Перед дослідниками стоїть завдання, - наголошує автор, - створення теорії емпатії, проникнення в ії природу, аналізу функції емпатії в житті людини, вивчення генезису емпатії і умов її формування. У продовж останніх років він був доповненний оглядом дослідження емпатії в рамках особистісно центрованого підходу, в контексті дослідження соціально-психологічної природи емпатії та визначення основних положень у вивченні цього явища. Проте і більш ніж через двадцять років після публікації Т.П.Гаврилової проблема створення цілісних моделей складних психічних явищ, до яких належить й емпатія залишилась актуальною. Доповнимо згадані огляди, систематизуємо різні підходи до розв'язання проблеми емпатії і намітимо деякі перспективи її подальшого дослідження.
Слово "емпатія" походить від грецького "patho", що означає глибоке, сильне, чутливе почуття (відчуття), близьке до страждання. Префікс "em" означає спрямований (скерований) всередину. Поняття "емптія" згадується ще філософами - стоїками. Під ним стоїчна філософія розуміла духовну об’єктивну спільність усіх речей, через яку люди співчувають один одному. Проте серйозні дослідження емпатії були започатковані лише дев'ятнадцятому столітті в Європі в лоні філософських дисциплін - етики й естетики. Етики називали це поняття симпатією, співчуттям, естети - вчуванням. Багато етиків XIX століття вважали, що симпатія це природжена властивість людини. А.Сміт визначив симпатією як здатність співчувати іншому, "...відчуття, яке пробуджує в нас страждання іншої людини". Механізмом симпатії філософ називає уяву, хоча, фактично, за змістом вона тотожна механізму проекції, оскільки А.Сміт вважає, що "...відчуття наші не можуть викликати у нас нічого, крім того, що є в нас".

В А.Шопенгауера співчуття людей одне одному ґрунтується на їх почутті спільності своєї природи і походження. Ідентифікацією він вважав механізмом емпатії: у процесі співчуття людина, переборюючи свій егоїзм, отожнює себе з іншими, робить їхні переживання своїми, прагне припинити страждання інших, що приносить їй задоволення і відчуття щастя.
З еволюційної і культурно-історичної точок зору намагався розглядати розвиток симпатії Т.Спенсер. Він показував її роль у боротьбі за існування в природі та суспільстві і доводив, що в міру ускладнення суспільних форм ускладнюється і зміст симпатії. Ним були виділені інстинктивна (емоційне зараження) й інтелектуальна (співчутлива) симпатії.
Засновник філософської антропології німецький філософ Макс Шелер у своєму творі "Зміст і форми симпатії" поглибив і розширив диференціацію симпатії, яку він розглядав як специфічну емоційну форму пізнання людьми один одного. Вчений розробив класифікацію форм симпатії від нижчих (наслідування, вчування) до вищих (співпереживання і співчуття), аж до космічного відчуття. Він вважав, що здатність співпереживати, співчувати має велике значення для духовного розвитку особистості, оскільки в акті симпатії репрезентуються потенційні можливості людини від нижчого рівня (вегетативного) до вищого (духовного). Симпатія лежить в основі любові. Феноменолог виділив 3 основні щаблі розвитку любові як орієнтації на певні цінності: любов до добра, любов до вищих досягнень культури і до священного, яка може набути певного самозречення (свята любов).
Водночас поняття емпатії почали використовувати як засіб, метод пінання витворів мистецтва. Вважалося, що без емпатії не можна обійтися при описі естетичного досвіду. Особливо вона допомагає відділити естетичний досвід від просто вивчення візуальних та асоціативних чинників, на підставі яких можна описати і в певному значенні зрозуміти витвір мистецтва.
У 1906 році німецький учений-мистецтвознавець Вільгельм Воррінгер написав дисертацію, яка вийшла окремою книгою під назвою "Абстракція та

емпатія". У ній, окрім естетично і психологічного обґрунтування шляхів розвитку сучасного мистецтва, розглянуто співвідношення двох найважливіших психологічних понять - абстракції та емпатії. Два різновиди творчої еволюції (класичний натуралізм і абстракціонізм), які протиставленні В.Воррінгером один одному, на його думку, знаходять своє віддзеркалення безпосередньо у психіці людини у вигляді двох антагоністичних імпульсів: емпатії і абстракції. Емпатією вчений назвав проекцію відчуття життя на простір картини.
Підсумовуючи історію філософських досліджень емпатії ми виокремлюємо два аспекти її розгляду:

• як метод пізнання предмета або об'єкта;

• як властивість, здатність людини.

Т.Ліппсом ідеї про симпатію і вчування були переведені у площину психологічного аналізу. Німецький філософ і психолог дав теоретичне обґрунтування поняттю "Einfuhlung" (вчування, проникнення), перекладеному представником інтроспективної психології Едвардом Тітченером англійською мовою як empathy - емпатія. Т.Ліппс почав із дослідження естетичної емпатії в психологічній теорії впливу мистецтва, але в останніх своїх роботах прагнув пояснити природу і механізми емпатійної взаємодії людей. Вчування Т.Ліппс розглядав як специфічний вид пізнання суті предмета або об'єкта. Не рідко він виступав як крайній суб’єктивіст: "люди, яких я знаю, є лише втілене множення мого власного "Я"". Звідси випливає, що суб'єкт усвідомлює себе і свої переживання через зміст предмета або об'єкта, проектуючи в нього своє "Я". Отже, емпатія, за Т.Ліппсом, функціонує за рахунок дії механізму проекції.
У сучасній психології емпатія та її еквіваленти - емпаційне переживання, співпереживання, співчуття - досліджується багатьма психологічними школами, течіями, які пов'язані з проблемами вивчення спілкування, розвитку особистості, її взаємодії в різних видах діяльності.

Біхевіористи і небіхевіористи вважають емпатію результатом соціального научіння. Суб'єкт може співпереживати лише у випадку наявності його досвіді

реакцій на аналогічний стимул - реакцію.

Представники диспозиціональної теорії особистості розглядають емпатійність суб'єкта як чинник його співучасті, поведінки з допомоги іншим людям.
У психоаналітичних теоріях досліджується співпереживання пацієнтові як необхідний засіб зіткнення с душевним життям іншої людини. У праці З.Фрейда "Дотепність та її відношення до несвідомого" міститься найбільш рання дефініція емпатії: "Ми враховуємо психічний стан пацієнта, поміщаємо себе в цей стан і намагаємось зрозуміти його, порівнюючи його зі своїм власним". У гештальттерпії актуалізується ідентифікація між учасниками групового тренінгу з метою посилення їх емпатійності. Гештальтпсихологи використовують емпатію стосовно пацієнтів для більш глибокого розуміння їх переживань.

Найбільш глибоко і всебічно досліджується емпатія в рамках гуманістичної психології. Вона використовується як невід'ємний елемент психотерапевтичної та педагогічної взаємодії, умова для конструктивних змін особистості, а також особистісного зростання та духовного розвитку.

В гуманітарній психології емпатійне слухання використовується як метод розуміння душевного стану, "феноменологічного поля" (К.Роджерс) іншої людини. Емпатійне слухання базується на здатності людини зрозуміти співбесідника у співпереживанні йому. Вперше використовувати емпатію як базовий метод наук про дух, розуміння духовного життя людини запропонував ще в XIX столітті німецький філософ і психолог, засновник описовує (розуміючої, гуманітарної) психології В.Дільтей. Згодом К.Роджерс описав, обґрунтував і використав у своїй психотерапевтичної практиці емпатійне слухання як засіб спілкування і розуміння клієнта.

Підсумовуючи погляди на емпатію в різних психологічних теоріях можна констатувати, що її вважають важливим чинником морального розвитку особистості. Вона розглядається як ефективний засіб розкриття і засвоєння внутрішнього єства моральних відносин, етичних норм, що культивуються.

10.

Емпатія сприяє розвитку гуманних відносин, альтруїстичного стилю поведінки. Емпатійне співчуття, співпереживання виступає мотивом - посередником у діяльності допомоги. Емпатійність розглядається як один із засобів обмеження людиною своєї агресивності. Вона є ефективним методом пізнання і розуміння внутрішнього світу Іншого. І, нарешті, емпатія - необхідна умова розвитку особистості, її емоційної зрілості, міжособистісного взаєморозуміння.

У трактуванні дослідниками суті емпатії можна виділити п'ять основних тенденцій у розумінні її феноменології, а саме як:

- емоційний процес переживання афективного стану іншого у відповідь на його емоційну поведінку;

- когнітивний процес - розуміння, осмслення внутрішнього життя іншої людини, здатність прийняти роль, перспективу, позицію іншого;

- складний афективно-когнітивний процес;

- раціонально - емоційно - інтуїтивно форма відображення;

- взаємодія афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних) і конативних (моторних, дієвих, поведінкових, комунікативних) компонентів.

Різни погляди існують і щодо форм та видів емпатії. Так, розрізняють наступні форми емпатії:

- співпереживання і співчуття;

- рефлекторну й особистісну;

- конгруентну.

Виділяють 3 види емпатії:

- емотивну;

- пізнавальну (редиктивну);

- -поведінкову (діяльнісну, вольову).

Низку психологічних досліджень присвячено і по будові ієрархічної структури емпатії. Так, одним із перших в даному аспекті досліджував явища симпатії прихильник функціональної психології французький психолог Т. Рібо.

11.

Описуючи цей феномен, він виділяє три його рівні: синергію (нижчий, психофізіологічний рівень), синестезію (середній психологічній рівень), інтелектуальну симпатію (вищий рівень).

Синергетична стадія полягає в узгодженні рухових реакцій. Синергія є неусвідомлюване автоматизоване наслідування рухових реакцій оточуючих. На рівні синестезії тотожність відчуттів, переживань людей обумовлюють їх подібність у вчинках. На інтелектуальному рівні узгодженість почуттів і вчинків виникає завдяки єдності уявлень і темпераменту з об'єктом симпатії.

Як складну багаторівневу інтегральну властивість особистості вивчають емпатію й українські психологи О.П.Саннікова та О.А.Орищенко. У відповідності до континуально-ієрархічної моделі особистості, запропонованої О.П.Санніковою дослідниці виділяють три рівні в її структурі. Формально-динамічний рівень включає динамічні (особливості виникнення та протікання емпатійних реакцій) та якісних (модальнісні) властивості емпатії. До змістовно-особистісного входять ті аспекти емпатії, що стосуються вибору простору для емпатійних переживань і морально-естетичного змісту її об'єкта. Соціально-імперативний рівень відображає соціальні й індивідуальні уявлення про існуючі соціокультурні "норми" емпатійних проявів.

Відсутній єдиний погляд і на генезу емпатії та її механізму. Аналіз відповідної літератури показав, що можна виділити декілька підходів до пояснення природи емпатії:

- симпатія (емпатія) розглядається як психофізіологічна властивість тварин і людини, одна з первинних емоцій, на основі якої розвиваються соціальні почуття;

- теорії інстинктивного походження симпатії;

- в основі виникнення емпатії лежить інтуїтивний відгук на будь-які прояви почуттів з боку інших;

- емпатія - умовнорефлекторний феномен, результат соціального научіння, морального виховання;

- - кінестетична теорія епматії. 12.

Розглядаючи проблему природи емпатії, її розвитку, суть важливо з'ясувати механізми досліджуваного явища. Це питання видається ще складнішим, ніж визначення самого поняття "емпатія", оскільки до різних його трактувань додалося розмаїття в тлумаченнях змісту одних і тих же механізмів.

Деякі дослідники механізмом емпатії вважали емоційне зараження або наслідування. Інші психологи розділяли критику Ф.Олпортом ідеї У.Мак-Дауголла про емоційне зараження як основний механізм симпатії. Вони припускали, що соціальна ситуація вимагає від людини складніших форм реагування, ніж наслідування або зараження, оскільки перед людиною стоїть завдання розуміння досвіду інших людей. Так, Ф.Олпорт, не заперечуючи наявність механізму зараження, вносить умовнорефлекторну поправку, яка дозволяє ставити питання про научіння дитини симпатії шляхом досягнення схожості між досвідом суб'єкта й об'єкта.

Багато психологів основним механізмом емпатії вважають ідентифікацію. У психоаналізі емпатія також пов’язана з ідеєю ідентифікації: "від ідентифікації шлях веде через наслідування до вчування, тобто до розуміння механізму, завдяки якому для нас взагалі можливий дотик до душевного життя іншої людини".

Вважаючи, що ідентифікація у процесі емпатії виступає як єдність проекції й інтроекції, Н.І.Сарджвеладзе, разом з емоційним зараження, описує їх як механізми емпатійного процесу.

Т.П.Гаврилова механізмами емпатії називає емоційне зараження на нижчих рівнях її розвитку (у маленьких дітей) і частково або повну ідентифікацію на вищих рівнях - запевної сформованості "Я" людини. У її пізніших роботах виникнення емпатії пояснюється і механізмом емоційной децентрації. Г.М.Бреслав також вважає емоційну децентрацію початковим моментом співпереживання і співчуття, які він ототожнює.

М.Л. Хоффман підсумовує накопичені психології розвитку дані про становлення здатності до співпереживання і робить висновок, що в основі

13.

емоційного збудження в епатогенній ситуації можуть бути різні процеси: реакція класичного обумовлення; співпереживання, опосередковане моторне наслідування; уявлення того, як людина повинна була б себе почувати на місті того, хто потребує допомоги.

Таким чином, бачимо, що в дослідженнях емпатії не має єдності і щодо її механізмів.

На сьогодні проведена значна кількість досліджень, спрямованих на виявлення умов, чинників, що впливають на виникнення й особливості протікання емпатійного процесу. Перш за все, це група чинників пов'язана з:

- розвитком пізнавальних процесів;

- - минулим досвідом, насамперед емоційним, комунікативним (широтою кола спілкування з ровесниками);

- особливостями особистості суб'єкта.

Основними особистісними чинниками, що впливають на емпатійність людини, є емоційна чутливість, зацікавленість в інших людях, гнучкість, висока поведінкова пристосованість, екстраверсія, тривожність, стійкість особистості, ухвалення ролей, самоототожнення індивіда, домінуюча мотивація (колективістська або егоцентрична) стійкість мотивів, міра суб'єктивної значущості в системі цінностей інших людей і власного "Я" і т.п.

Зазначені особистісні фактори, що впливають на емпатійність людини, доповнив російський психолог І.М.Юсупов. На відміну від К.Юнга, він стверджує, що більш схильні до емпатії не екстернали, а інтернали; заважає формуванню і прояву емпатії егоцентризм, тривожність, агресивність, депресія, невротизація та відповідні особистісні установки: уникати зайвих контактів, вважати неприйнятним проявляти допитливість до іншої особи, спокійно ставитися до переживань і проблем інших людей. А.П.Василькова характеризує високоемпатійних особистостей як м'яких, доброзичливих, комунікабельних, емоційних, високоінтелектуальних, а низькоемпатійних - замкнутих і недоброзичливих.

14.

Наступна група чинників, які впливають на емпатійність суб'єкта, це особливості емоціогенної або емпатогенної ситуації (інтенсивності стимулу, що викликає емпатію: біль, сльози тощо). Серед факторів, що зумовлюють особливості репрезентації емпатії суб'єктом, називають і відповідні характеристики об'єкта емпатії: особливості його особистості, психологічну і соціальну дистанцію з суб'єктом, частоту спілкування й міру схожості з ним.

Для розвитку емпатії важливими є і соціальні фактори. Л.Мерфі досліжденно вплив соціальних груп, у яких виховується дитина на розвиток її емпатійності. І.М.Юсупов вивчив деякі демографічні фактори і показав, що, на його думку, лише за умови соціалізації підлітків у місті можливий розвиток емпатії, а соціалізація їх у сільській місцевості гальмувала розвиток емпатійності.

Із цього короткого огляду вимальовується строката картина думок, гіпотез і підходів до вирішення проблеми емпатії. Вочевидь, така різноманітність обумовлена багатьма причинами. Одна з них, напевно, основна, полягає в тому, що безліч досліджень не спираються на єдину, досить переконливу теорію. Не можна не погодитися з О.О.Бодальовим і Т.Р.Каштановою, що "Створення такої теорії дозволило б інтегрувати всі одержані факти і одночасно дало б можливість більш цілеспрямованно і продуктивно вести пошук нових характеристик емпатії та закономірностей її протікання та формування, а значить і більш ефективно використовувати знання цього феномена в прикладних цілях...".

Створення теорії будь-якого психологічного явища, у точу числі й емпатії, передбачає фундаментальне системне дослідження різних його аспектів. На наш погляд, вивчення емпатії вимагає особливої методології, відмінної від тих, на які спиралися у своїх дослідженнях учені до останнього часу. Ми вважаємо, що вивчення природи емпатії й побудова її концепції можлива за умови інтеграції еволюційного, соціокультурного, власне психологічного (особистісного) підходів на основі принципів системного дослідження, доповненого відповідними положеннями гуманітарної психології.

15.

Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями: