Найлегендарніші водоспади Південної Америки

 

В Південній Америці є водоспади, про які місцеві жителі індіанці склали легенди, і вони стали легендарними після якихось подій, що збереглися в пам'яті людей, увічнені у фольклорі, в народних переказах, що передавалися з покоління в покоління і дожили до нашого часу.

Скеля старого (Кайєтур) У дуже давні часи, коли в Південну Америку ще не вдерлися жорстокі й зажерливі колонізатори, а місцеві жителі індіанці Гайани були вільними людьми, на березі середньої течії гірської річки Потаро стояло кілька індіанських хиж-вігвамів.

Ця річка тече серед вічнозеленого тропічного лісу і несе свої води у повноводну річку Ессекібу, а та віддає їх Атлантичному океану у тому місці, де нині знаходиться столиця Республіки Гайани - велике екзотичне місто Джорджтаун.

В одному з вігвамів доживав свого віку старезний дід. Ніхто з жителів селища не знав, скільки років він прожив на білому світі.

Старого звали Приборкувачем Змій. Колись замолоду він був сильним і хоробрим воїном. Якось у єдиноборстві з величезним пітоном він здобув перемогу, і відтоді за ним утвердилося таке ім'я.

Він уже не міг самотужки добувати собі їжу і став тягарем для родичів. Якось, запросивши їх до вігваму, він сказав:

Діти й онуки мої, ви бачите, який я старий, немічний і вже не можу допомагати вам. Час і мені рушати в далеку подорож. Дайте пірогу, і я покину вас...

Прохання Приборкувача Змій було виконане. Старий сів у пірогу і відштовхнувся од берега. Швидкі хвилі помчали його вниз по річці Потаро.

Індіанці мовчки дивилися услід пірозі. Невдовзі вона зникла за поворотом русла. Ті, що проводжали старого, знали: нижче по річці є величезний водоспад, і всі, хто потрапляє в його страшні обійми, вже ніколи не повертаються. Це тому, казали чаклуни, що в надрах водоспаду живе жорстокий і грізний дух води: він умертвляє в бездонній безодні все живе.

Після зникнення старого почали діятися дивні речі.

З безодні раптом випливла та сама пірога. Хвилі викинули її на берег, і вона перетворилася на прибережну скелю. Потім із води виринув ящик, в який були покладені продукти для Приборкувача Змій, і обернувся в камінну брилу кубічної форми навпроти скелі-піроги.

Відтоді, розповідається в легенді, великий водоспад на річці Потаро люди почали називати Кайєтуїк - «скеля старого». Колонізатори ж спотворили чи переінакшили багато індіанських назв, у тому числі й цю; ось чому водоспад нині відомий як Кайєтур [14, 148].

Легенду-казку про нещасного старого і водоспад першим із європейців почув англійський геолог Чарльз Баррінгтон Броун.

За дорученням губернатора Гайани він проводив геологічні дослідження на території цієї країни, надзвичайно багатої на природні ресурси.

Після Броуна в гостях у водоспаду побували й інші дослідники. Завдяки їхнім працям світ дізнався про чудовий водоспад, що загубився у хащах далекої Гайани.

Водоспад Кайєтур утворився в районі гігантського уступу, розташованого в місці переходу Гвіанського нагір'я до Гвіанської низини. Уступ утворений могутньою товщею піщаників, перекритих камінною плитою. - Подекуди серед лісових масивів піднімаються голі вершини скель. На стику цих двох природних елементів рельєфу річки Гайани і сусідніх країн мають велике падіння, течуть у порожистих руслах, часто утворюють бурхливі водоскати, а іноді скидають свої води мальовничими водоспадами.

Серед них відомі водоспади Амаїла, Канаїма, Марина, Барима, Арт та інші. Проте Кайєтур - найбільший з усіх і тому увійшов до числа найбільших водоспадів світу.

Загальна висота його дорівнює 225 метрам, з них близько 200 метрів вода падає вільно у вигляді красивої завіси. Розбиваючись об скелясті брили, вона далі падає у вигляді бурхливого гримучого водоскату, якого майже не видно в хаосі туману, бризок і піни.

Ширина річки Потаро вище водоспаду близько 100, а глибина 5-6 метрів. Ширина гребеня водоспаду при низькій воді близько 30, при високій - понад 100 метрів. Із травня по жовтень у горах буває багато опадів, річка в цей час повноводна, і через гребінь водоспаду щосекунди скидається 1-2, а при дуже великих зливах - до 5 тисяч кубометрів води.

Географ Е. Турн, який відвідував водоспад у різні пори року, писав: «Водоспад, коли я був там раніше, справив на мене чудове враження. Він красивий і величний, хоч тоді ширина річки була утричі менша, і вода падала у вигляді білосніжної колони, яскраво вимальовуючись на тлі темних печер у прямовисній скелі. Ця колона води значно звужувалась перед падінням у нижній вир. Зараз же переді мною з урвища падала величезна завіса води, яку неможливо описати словами; завширшки вона була близько 400 футів. Вона перекривала увесь басейн унизу, де все кипіло, вирувало, ревло».

Широка камінна плита, з якої річка Потаро робить свій гігантський стрибок, утворена з твердого конгломерату. Її товщина досягає 6 метрів. Під плитою аж до підошви водоспаду і нижче залягає потужний шар піщанику.

Падаюча вода, струмені й бризки, що розлітаються увсебіч, поступово руйнують піщаник, і тому за завісою водоспаду в прямовисній скелі утворилися заглиблення, тріщини, печери. їх добре видно в сухі періоди року, коли в річці мало води.

Вивчаючи водоспад, геологи встановили, що він дуже повільно переміщається вгору по річці.

Руйнівна діяльність води призводить до вимивання ґрунту під більш стійкою плитою. З часом край її нависає у вигляді козирка і потім обламується. Але, щоб це сталося, потрібна не одна сотня, а можливо, навіть тисяча років.

Місцевість навколо водоспаду погано обжита. Сюди ще не проклали впорядкованих доріг, і тому він поки що не став об'єктом масового паломництва. І майже ніхто не знає про трагічну подію, яка дала назву цьому природному феномену.

Паулу-Афонсу Якщо від водоспаду Кайєтур пройти майже три тисячі кілометрів строго по прямій лінії на південний схід, то потрапимо, читачу, на береги річки Сан-Франсіску, до її величезного водоспаду Паулу-Афонсу.

Ця річка широкою тектонічною долиною розтинає східну частину Бразильського нагір'я, проривається через пасмо прибережних гір, виходить на приморську рівнину і впадає в Атлантичний океан. У місці прореву і знаходиться її знаменитий, тричі легендарний водоспад Паулу-Афонсу.

Відомий дослідник водоспадів Е. К. Рашлей пише: «Якби мені запропонували побачити один-єдиний із водоспадів-велетнів світу, я вибрав би Паулу-Афонсу, але за умови, що зможу подивитися на нього при низькому, середньому і високому рівнях води в річці Сан-Франсіску. Своє бажання я висловлюю тому, що з усіх водоспадів земної кулі він виділяється багатоманітністю і мінливістю своїх форм, і ніякий інший водоспад не викликає такого великого здивування і навіть... страху» [14, 151].

В історії географічних відкриттів ніде не зафіксовано імені першовідкривача водоспаду Паулу-Афонсу. Вперше у гирлі річки побували на початку XVI сторіччя португальці. Через сто років по річці пройшов один із відчайдушних авантюристів того часу Ж. Суаріш. Він, як і багато інших любителів пригод і наживи, шукав легендарне Ельдорадо. Суаріш, очевидно, був першим європейцем, який побачив цей водоспад.

Немає також достовірних даних, звідки пішла назва водоспаду, не підлягає сумніву тільки те, що вона була дана європейцями.

Щодо цього є кілька версій-легенд. Відомий англійський мандрівник Річард Буртон чув від місцевого населення таку історію.

Коли в Південну Америку рушив потік переселенців з Європи, США та інших країн, серед них було багато місіонерів. Ці люди, несучи «слово боже» диким індіанським племенам, на свій страх і риск пробиралися в найвіддаленіші місця і намагалися навернути аборигенів у «істинну віру».

З-поміж особливо завзятих «служителів бога» був один чернець на ім'я Паулу Афонсу. Якось у супроводі двох індіанців він ішов берегом річки, поспішаючи завидна потрапити в селище. Коли вони минали водоспад, із лісу вискочила зграя вовків. Відбиваючись томагавками, індіанці втекли, а чернець лишився наодинці з хижаками. Він був товстий і не зміг встигнути за втікачами.

Відмахуючись палицею від звірів, чернець твердив: «Рятуй Ісусе, рятуй, діво Маріє!» Але святі виявилися безсилими йому допомогти. Вовки загнали ченця на край урвища, і він, оступившись, полетів у вир водоспаду. Так розповідали індіанці.

Є ще одна версія, мабуть, найбільш імовірна версія.

Кажуть, що першими європейцями-колоністами, які оселилися в минулому столітті біля водоспаду, були два брати французи - Паулу і Афонсу і нібито від них і пішла назва водоспаду.

Сам же водоспад являє собою складне поєднання величезного водостоку, де річка шалено мчить крутим схилом скелястого русла, знижуючись на 22 метри, і могутнього водоспаду близько 60 метрів заввишки, який страшенно гуркоче.

Сан-Франсіску - велика річка. Щосекунди її руслом у районі водоспадів протікає понад 2000 кубометрів води,- більше, ніж у Дніпрі, а в повінь у кілька разів більше. Цікаво відзначити, що коли вище водоспаду рівень води під час повені збільшується на 3-4 метри, то нижче його у каньйоні він досягає висоти майже десятиповерхового будинку, і водоспад виявляється напівзатопленим.

Минувши водоспад, річка Сан-Франсіску стрімко тече вузьким і глибоким скелястим каньйоном, утворюючи 17 водоскатів і низьких водоспадів. Потік звужується до 100 метрів, зате глибина сягає кількох десятків метрів. Геологи вважають, що річці потрібно було близько 50 тисяч років, щоб прокласти в твердому скелястому ґрунті цей вихід до моря. У каньйоні нижче водоспаду є надзвичайно цікаве місце. У лівобережній скелястій стіні потік води й інші руйнівні сили природи зробили глибоку нішу, названу Дракуліанською печерою. Її довжина близько 100 метрів, висота 30, ширина 8-10 метрів.

Печера має погану славу і здавна служить пристановищем для тисяч кажанів. Люди вважали їх упирями, що нападають уночі на сонних тварин та людей і смокчуть їхню кров. Жителі багато років вели війну з крилатими мешканцями печер. Після паводків біля входу в печеру збиралося багато хмизу, колод. Коли вода спадала, вони збирали цей матеріал і підпалювали, сподіваючись таким чином викурити кажанів.

Нині водоспади дещо втратили свою велич, бо частина води відведена до потужних гідроелектростанцій. Проте вони досі ще являють собою вражаюче видовище.

Водоспади позначені на картах світу, однак їх мало хто знає.

Водоспади Паулу-Афонсу справді малопопулярні як об'єкти туризму. Вони лежать осторонь від уторованих туристських стежок, і сценічна краса їх порушена внаслідок відведення частини потоку до гідроелектростанцій.

Дітище Боготи

Річка Богота, що протікає по території Колумбії бере свій початок на схилах Східних Кордільєрів, тече в горах і впадає в річку Магдалену. Кут її падіння дуже великий, і тому вона швидко котить свої води дном глибокої ущелини, утворюючи численні пороги, швидкотоки, водоспади. Найбільший із них - Теквендама - знаходиться приблизно за 30 кілометрів від міста Боготи.

Водоспад - суцільна водна завіса завширшки до 40-50 метрів, яка падає із скелястого краю гігантського урвища; висота падіння води - 147 метрів. Нижче річка бурхливо тече дном скелястої, залісеної й вузької ущелини.

Водоспад Теквендама, як і озеро Гуатовіта, в індіанців племені чибча вважався священним. Біля його підніжжя вони приносили жертви напівбогу Бочику в подяку за врятування від великого потопу і підступів страшної Чиї.

За стародавніми переказами, які передавалися з покоління в покоління, предками чибча були дикі люди, діти гір і джунглів. Одного разу серед них з'явився чоловік, що став їхнім вождем. Це був Бочик, якого бог Сонце послав до людей, щоб вивести їх із дикого стану. Його жінку звали Чиєю.

Бочик справді зробив дуже багато корисного для людей, щоб полегшити їхнє тяжке життя. Він навчив їх скотарювати й землеробити - сіяти кукурудзу, садити картоплю, виготовляти пряжу і шити одяг, жити громадою у добрій згоді.

Чия була зла і підступна, всіляко перешкоджала добрим справам свого чоловіка, але робила це потай. Бочик не знав, що вона виконувала волю злих демонів.

Одного разу Бочик відлучився - пішов доповідати богу Сонцю про те, що зробив за його дорученням для людей.

А Чия, скориставшись з того, що чоловіка нема, задумала страхітливу справу - знищити весь рід людський.

З допомогою чаклунських чарів вона скинула в ущелину, якою протікала річка Фунза (так колись називалася річка Богота), величезні кам'яні брили.

Річці Фунзі нікуди було текти, і вона почала розливатися по долині.

Для людей це було жахливою катастрофою. Вода прибувала, та так швидко, що люди не встигли втекти, вивести худобу, забрати хоч що-небудь із майна. На тих, хто шукав порятунку на незатоплених місцях, Чия напускала полчища демонів, які ловили людей і скидали в воду.

Коли Бочик повернувся і побачив страшний хаос, руйнування і загибель людей, усе лихо, що його завдала Чия, дуже розгнівався і вирішив покарати зрадницю.

Біля острова Гуатовіта він наздогнав утікачку Чию, і тут відбулася велика битва між подружжям. Чия покликала на допомогу демонів пекла, і вони почали перемагати Бочика. Тоді він попросив бога Сонця допомогти йому.

Бог Сонце розкидав демонів, а Чию жбурнув на небо і зробив її Місяцем, щоб світила людям, коли вони сплять. Потім за допомогою небесної блискавки зробив пролом у велетенському завалі і випустив річку Фунзу із полону.

У місці, де вода побігла з озера, утворився великий водоспад Таквен-дама, а від величезного озера, коли з нього витекла вода, залишилося озеро Гуатовіта, як пам'ять про всесвітній потоп.

Учені ще не дійшли остаточної думки про те, чи лежить в основі цього стародавнього переказу чибча дійсний факт, чи він є красивою казкою далекого минулого.

Не виключено, що в давні часи льодовик, низько спустившись, міг перекрити річку, від чого утворилося велике озеро. Коли ж вода прорвала крижану греблю, то виникла катастрофічна повінь, яка завдала багато лиха місцевим жителям, що й закарбувалося в пам'яті народній. Подібні події мали місце і в інших країнах світу.