Навчальний матеріал до заняття

«Щоденник» (1941-1956). Аналіз твору

 

«Коли б можна було Іронію і Жалість зробити суддями і свідками злочинств епохи!» (О.Довженко. «Щоденник»)

 

Довженків «Щоденник» до українського читача йшов довго (його видано аж у 1990 році).

 «Щоденник» О. П. Довженка — важливий документ доби. Він являє собою окремі записи, розташовані в хронологічному порядку. Їх поєднання становлять один із різновидів мемуарної літератури, тобто теж є літературним твором.

Що стосується художніх особливостей “Щоденника”, то вони включають в себе всі ознаки цього різновиду мемуарної літератури. Це фрагментарність, повтори, звернення, емоційно-оціночні вислови.

Стиль суворо-реалістичний, часом романтично-піднесений чи іронічно-саркастичний.

Відомий письменник і літературознавець О. Підсуха так оцінив “Щоденник”:

“Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм... воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території.

Геть – чисто все помічало його всевидюче око – і те, що відбувалося з рідним народом в той чи той момент, що чекало на нього в майбутньому. Не знаю іншого художника, хто б у нашому віці володів даром все бачення і провісництва”.

Із щоденникових записів стає ясно, що літературно-мистецький, кінорежисерський талант Довженка не зміг повністю реалізуватися в тих умовах. А ще більше не здійснився Олександр Петрович як державний діяч, хоч сили і розум мав для цього достатньо.

Записи письменника 1943 р. засвідчують це: «Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася, її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі, і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння… Мене туди не пущено».

Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегти його від помилок, нічого особистого, навіть натяку на почуття або побутові деталі. Вважається, що щоденник — це річ дуже особиста. І сам письменник, напевне, не мав наміру опубліковувати його (а в часи написання це було ще й неможливим, дорівнювалося в самогубству). Можливо, це був «плацдарм» для реалізації нових творчих задумів, а можливо, просто друг, якому можна довіритися і «вилити душу».

Але що вражає – у такій інтимній речі практично немає згадок про особисте життя, про почуття, немає жодних побутових деталей. Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегти його від помилок.

Довженко був далекоглядною людиною. Ще у 1942 р. Довженко записав до свого блокнота: «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо». Цей запис, власне, пояснює поразки наших військ у 1941-1942 pp.

Свого часу Довженко запропонував проекти щодо землекористування та розвитку «неперспективних» сіл, проте його не почули, оскільки погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, але час показував, наскільки він був правий. Це стосується і проектів Довженка щодо реформування культури, освіти, архітектури, сільського господарства, військової справи і багатьох інших галузей.

Письменник гнівно засуджує систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, що не вміють мислити самостійно й у всьому вбачають підступність «класових ворогів, ворожої ідеології». Творча людина не могла жити в такій задушливій атмосфері. Тому, очевидно, найпершими товаришами і розрадою були у Довженка папір та перо. Так можна пояснити появу Довженкового «Щоденника».

Уже в перші роки війни письменник турбувався про літературу цього періоду. Він боявся, що почнеться доба «побутово-описового чтива», а «народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін…»

З висловлювань «Щоденника» випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро: «Треба жити чимсь добрим. Ви нам про Добре напишіть та научіть нас доброму і красивому».

Довженко з болем згадує про розбазарювання національних надбань, занедбаність пам’яток старовини, занепад музеїв, про витравлювання всього українського в освіті: «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік…» «Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас?» Він хвилюється, що загине люд в Україні, а «наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину».

Героїзм, безсмертя народу — ще одна наскрізна тема «Щоденника». І вона показана не лише в безприкладних подвигах воїнів, а і в героїчних вчинках усього народу — від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю; про дідів-перевізників, новітніх Сусаніних, що потопили човна із загарбниками і втонули самі; про жінок, якими прикривалися німці при наступі, а ті кричали: «Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну – скривавлену Матір!»; про мужніх матросів, яких роздягненими в лютий мороз вели в Києві на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.

З особливою теплотою говорить автор про долю жінки, подвиг якої буде возвеличувати не одне покоління митців.

Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось «сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто...» Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пережили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.

При цьому вони не забували лише одне: дотримуватися «пильності». Білгородський комендант вирішив перевірити документи на переправі, де скупчилися величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все розбомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького «мішка» якимсь дивом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допитувати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця «пильність» і дурість?

Письменник обурюється ставленням до тих, хто побував в окупації, в оточенні. Цих людей — винних і безвинних — оголошують державними злочинцями і гонять у табори, тепер уже сибірські.

Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його думки не прислухалися...

Довженко завжди обурювали, що при всіх негараздах офіційні повідомлення бадьорі й оптимістичні: «наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, заклякли, заворожили їх. Бо з них ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці». Звичайно, це ще один наслідок тиску системи, яка нещадно переслідувала і нищила усіх «інакомислячих».

Митець вболівав і про «заблудні душі» дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: «не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей».

Болюча для митця тема зрадництва, яка піднімалась в кіноповісті «Україна в огні», знайшла свій відбиток у Довженковому «Щоденнику». Письменник переймається тим, чому дівчата одружуються з окупантами: «А найстрашніше — що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Тема, яка є актуальною і на сьогодні — зневажливе ставлення жителів міст до селян, — була дуже болючою для Довженка, адже саме на «селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство».

Обурення Довженка стосується і системи освіти, і прокурорського нагляду, оскільки в роки війни прокурори не йшли на передову: «Прокурорів у нас вистачить на всіх, – пише він, – не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року».

Якою сміливою і мужньою людиною треба бути, щоб так написати! Про такі речі навіть думати боялися.

Письменник з ненавистю і сарказмом також говорить про кар’єризм, пристосуванство, підлабузництво. Із гнівом та досадою говорить у своєму “Щоденнику” митець про номенклатурних дурнів, які колись, може, й були непоганими людьми, але, потрапивши на високу посаду, зробилися недобрими, нечесними, злими, холодними і криводушними. Для керівництва справою у них найчастіше не вистачає ні розуму, ні знання, ні широти світогляду. Тому самі нещасні, і роблять нещасними навколо себе сотні, а то й тисяч людей.

Багато рядків у записниках Довженка відведено тим особистим безмірним стражданням, які принесла йому критика кіноповісті «Україна в огні». Цієї теми він торкається і в повоєнний час. Але найбільше його турбує доля його народу. В той час, як по радіо звучали бравурні марші, люди страждали. Письменник записує, що в 1949 р. чотири години вдивлявся, сидячи в машині, в людський потік і не побачив жодного веселого обличчя. Проте письменник все ж вірить у людей, у можливості перебудови недосконалого світу: «Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне був здатний і готовий цілком». Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки письменника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють. Їм не важко, а радісно, легко і спокійно, бо закладається зерно на новий урожай, на нове життя.

Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформування в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архітектури, літератури.

О. Довженко вірить у свій народ, у його національне відродження, в добро, що закладене в людину від природи, у перемогу всього світлого і величного.

Образ автора

Таким чином, із «Щоденника» перед нами постає величний образ автора — людини з глибоким державним мисленням, різносторонньо обдарованої, яка безмежно любить свій народ і вболіває за нього.

Роблячи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в щоденнику: «Мені сорок вісім років. Моєму серцю – шістдесят. Воно заносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв’ялила його». І додає: «Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління». У цьому – весь Довженко. Правдивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чотириста сторінок друкованого тексту – лише кілька рядків про свою любов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не “Щоденником” О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був у своєму «засланні».

Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина – громадський діяч із мудрими і далекоглядними планами перебудови недосконалого світу.

Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фактично «відлучили» від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара) земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.

Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Потрібно, щоб діти знали справжню свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Теж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати «гарну молодь».

Олександр Петрович, спостерігаючи, як фотокореспонденти і журналісти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа – це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий – уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідно виховання на чомусь доброму, на прекрасному.

Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань.

Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та далекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитись не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його «не допущено».

Перед нами постає геніальна, мудра, розважлива у своїх помислах і справах людина з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть провісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницькими бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещасна. Хоч своє призначення митець бачив у житті «для добра і любові».

«Ніч перед боєм» (1942). Аналіз

Жанр: оповідання.

Тема: відображення віри у перемогу звичайних людей Платона Півторака і діда Савки, розкриття їх ролі у формуванні світогляду Петра Колодуба та інших героїв – захисників Вітчизни.

Ідея: уславлення героїчного подвигу народу.

Головні герої: Петро Колодуб, Іван Дробот (онук діда Савки), Дід Платон Півторак, Борис Троянда, Дід Савко.

Основна думка: «Життя – бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!»

У цих словах діда Платона виражена основна думка твору. У такий спосіб Довженко виявив своє бачення ситуації, пропагуючи таку необхідну на той час «науку ненависті». Її своєчасність та актуальність стверджує в оповіданні командир Петро Колодуб, від імені якого ведеться розповідь. Для нього, як і для багатьох відступаючих бійців, переправа через Десну стала справжнім духовним очищенням. Тоді, як сам про те розповідає, його охопив сором і розпач, зникли жаль і туга, натомість «нестерпний вогонь пропік наскрізь». Завдяки цьому вогню, що викресав дід Платон, тепер він, капітан Колодуб, «у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть».

Найвищої емоційної напруги сповнений в оповіданні епізод незвичайної смерті мужніх дідів. Платон і Савка гинуть, потопивши посеред Десни свій човен, вщерть наповнений фашистами. Ця драматична сцена теж працює на основну ідею твору. Адже героїчний вчинок дідів — це приклад мужності та відваги для відступаючих бійців, це переконливе підтвердження істинності та щирості їхньої науки.

Образи дідусів Платона і Савки у творі символізують невмирущий героїчний дух рідного народу. Невипадково для цієї ситуації письменник-романтик обрав саме «крайню» вікову категорію — старість. Вона якраз увиразнює кращі народні риси: глибоку мудрість, зневагу до смерті, сміливість, здатність до самопожертви в боротьбі з ворогом.

Композиція. «Ніч перед боєм» має композицію рамки. Обрамлення — прийом композиції твору, який передбачає включеність одного сюжету в інший. Саме обрамлення містить в собі розмову в окопі військових, що очікують на початок бою. Розповідь у творі веде Герой Радянського Союзу і відомий командир Петро Колодуб.

Експозиція: солдати говорять в окопі.

Зав’язка: повернення солдат з поля бою. Зустріч солдат та двох дідів — Савки і Платона.

Кульмінація: розмова дідів, які впевнені в перемозі, про цінність рішучості в бою.

Розв’язка: прощання з дідами.

Післяслово: розповідь про подальшу долю дідів.

Головні герої

Іван Добробут – молодий танкіст з надзвичайно приємним і скромним лицем, онук діда Савки.

Петро Колодуб – капітан, Герой Радянського Союзу, людина безстрашна і невтомна, хоч на вид такий і маленький, і не дуже неначебто й здоровий. З любого пекла виходить переможцем. «Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе». Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка». «Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх». Про нього «пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну».

Дід Платон Півторак – рибалка, перевізник через Десну. «Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди». «Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас». «Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу».

Дід Савко – рибалка, перевізник через Десну. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Опис діда Савка: «Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак». «Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської й дитячої крові».

Борис Троянда – один з відступаючих через Десну.

Левко Півторак – полковник, син Платона Півторака. Видатний воїн, зі слів діда Платона.

Демид – син Савка, його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить.