Політика ЄС щодо соціально-політичних трансформацій в Арабському світі на початку 2011 р. та їхні наслідки для європейської безпеки

Початок «Арабської весни» став для країн Заходу несподіванкою, про що свідчать серйозні зовнішньополітичні прорахунки європейської дипломатії на початковому етапі антиурядових виступів. З початком масових протестів в Тунісі та спроб уряду жорстко їх придушити, ЄС зайняв дуже стриману та обережну позицію, обмежившись закликами до туніської влади не застосовувати непропорційні силові методи щодо маніфестантів. Така реакція не відповідала ані традиційній риториці Заходу про необхідність демократизації, ані реальним тенденціям змін суспільно-політичного життя в Арабському світі.

Позиція Євросоюзу пояснюється низкою факторів, ключове місце серед яких посідало намагання зберегти стабільність енергопостачань до країн ЄС, а також добре налагоджені економічні зв’язки з країнами Північної Африки. Крім того, авторитарні режими Мубарака, Бен Алі та Каддафі в останні десятиліття ефективно стримували ісламістські організації, що загрожують як самим режимам, так і європейській безпеці. Необхідність протистояння цим загрозам сприяла зближенню та налагодженню співробітництва між північноафриканськими та європейськими країнами. Важливість співробітництва між ЄС та арабськими державами була зумовлена також проблемою нелегальної міграції, що швидко загострюється останнім часом. Було укладено низку угод щодо співробітництва, спрямованого на стримування потоку нелегальної арабської та африканської імміграції через Середземне море. Жорсткі та авторитарні режими арабських країн були надійними партнерами для ЄС у цьому питанні.

Можлива нестабільність в багатомільйонних арабських країнах загрожували настільки серйозними наслідками для Європи (пов’язаними з активізацією ісламістських організацій, збільшенням потоку біженців та мігрантів, енергетичною кризою та ін.), що на практиці підтримка авторитарних, але надійних, режимів переважувала заклики до демократизації арабських країн. В таких умовах ЄС фактично ігнорував порушення прав людини та «фасадну» демократію в країнах Північної Африки, не виходячи за межі демократичного дискурсу. Подібним чином програма Європейсько-Середземноморського партнерства між Європейським Союзом та північноафриканськими країнами сприяла лише тому, що було зроблено обмежену кількість невпевнених кроків щодо лібералізації північноафриканських режимів, але ця програма не призвела до масштабних демократичних перетворень в цих країнах.

Усвідомивши безперспективність курсу «на стабільність», ЄС суттєво скорегував свою зовнішньополітичну стратегію, адаптуючи її під ті процеси, що розгорталися в Арабському світі. Новий підхід передбачав позитивну оцінку революційної суспільно-політичної тенденції, сприяння та підтримку цієї безпрецедентної трансформації арабських держав та встановлення відносин довіри і партнерства як з ліберально налаштованими елітами, так і з опозиційними групами, що не мали до цього серйозної політичної ваги.

В результаті цього переосмислення, одразу після початку протистояння уряду та опозиції в Лівії, більшість країн Європи підтримала сторону опозиції та засудила режим Каддафі. Франція та Велика Британія доклали всіх зусиль для формування коаліції західних країн з метою початку військової операції, зайнявши в ній лідируюче положення. Безкомпромісна підтримка опозиції під час бойових дій призвела до порушень резолюції РБ ООН № 1973, що обмежувалась установкою на захист мирного населення та не передбачала зміну режиму в Лівії. Збройне втручання країн Заходу у внутрішній лівійський конфлікт на боці однієї сторони призвело до затягування конфронтації і її перетворення в громадянську війну, що поставило країну на межу гуманітарної катастрофи.

Втім, підтримавши опозиційні сили та визнавши новий уряд Лівії, ЄС не має жодних гарантій щодо впливу на них у майбутньому та прогнозу щодо її можливої політичної орієнтації. На кшталт ситуації в Іраку, в Лівії зберігається ймовірність продовження бойових дій навіть після повалення режиму М. Каддафі, що перетворює цю країну у перманентне джерело нестабільності поблизу кордонів Європи. Також існує ризик загострення сепаратистських рухів в інших країнах під впливом лівійського прецеденту.

Нарешті, дискусія навколо вирішення лівійського питання та небажання Німеччини підтримати військову операцію ще раз виявили глибокі протиріччя всередині самого Європейського Союзу. Вони ставлять під сумнів можливість вироблення спільної європейської зовнішньої політики щодо кризових ситуацій та значно звужують претензії ЄС на лідерство в близькосхідному регіоні.