Ініціативи ЄС щодо стабілізації ситуації у Східному Середземномор’ї та Північній Африці

Під час становлення ЄС як інституту й міжнародного актора, його роль у регіоні була не такою помітною. Починаючи з 1990-х років, у зв’язку з бажанням європейських держав координувати свою політику і стати активним гравцем на світовій арені, європейський вплив на Близькому Сході значно зріс. Однак, низка факторів об’єктивного характеру не дозволяють Євросоюзу в повній мірі реалізувати в регіоні свій лідерський потенціал.

Важливою причиною обмежених можливостей європейської дипломатії залишаються суперечності всередині самого Європейського Союзу, що перешкоджають досягненню консенсусу, на основі якого має діяти ЄС. Європейська спільнота – це сукупність держав з різним ступенем впливу і особистими національними інтересами, що перешкоджає виробленню спільної політики. Найбільш впливові країни діють самостійно, враховуючи позицію загальноєвропейських інтеграційних інститутів, але не керуючись ними. Враховуючи складні внутрішні процеси, Європейському Союзу відносно повільно реагує на нові тенденції й процеси на Близькому Сході. Керівні органи ЄС не можуть в достатній мірі легко й швидко забезпечити концентрацію ресурсів на необхідних напрямках зовнішньополітичної діяльності, а також (що ще важливіше) переключитися з одного напрямку на інший.

Втім, не бажаючи залишатися у затінку американського домінування, Європейський Союз розробляє свій особливий шлях взаємодії з регіоном, який концентрується не навколо «жорстких» проблем регіональної безпеки, таких як врегулювання регіональних конфліктів, стримування розповсюдження зброї масового ураження та ін., де провідну роль завжди грали Сполучені Штати, а приділяє значну увагу «м’яким» аспектам безпеки, а саме: проблемам демократизації, економічної лібералізації, поглибленню економічної та політичної співпраці між країнами регіону, що є обов’язковою передумовою для загальної стабілізації Близького Сходу і вирішення його основних безпекових проблем.

Донедавна фундаментом цього підходу залишалася створена у 1995 р. організація Європейсько-Середземноморського партнерства (або Барселонський процес), що передбачала поглиблення економічної, стратегічної та соціокультурної співпраці Європейського Союзу з 12 країнами Середземноморья. Структура Партнерства визначається двосторонніми угодами між ЄС та середземноморськими країнами, які зобов’язують країни-партнери дотримуватися принципів демократії та прав людини, містять положення про політичний діалог та кооперацію на різних рівнях та регламентують перехід до режиму вільної торгівлі з ЄС.

У 2004 р. партнерство було доповнене Європейською політикою сусідства (ЄПС), що являє собою новий підхід Європейського Союзу до сусідніх країн (зокрема, 10 країн Середземномор’я) з метою поглиблення відносин та створення зони безпеки та добробуту, «кільця дружніх країн» на кордонах Європейського Союзу. ЄПС передбачає укладання Плану дій з країнами-партнерами, що будуть спиратися на дотримання спільних цінностей у сфері верховенства закону, прав людини, розвитку добросусідських відносин, принципів ринкової економіки та сталого розвитку.

Створений за ініціативою Франції у 2008 р. «Союз для Середземномор’я» мав на меті надати додаткового імпульсу вже існуючим програмам. Новизна Союзу полягає у тому, що співробітництво будується навколо конкретних регіональних проектів в певних галузях, що мало стати потужною рушійною силою для поглиблення співробітництва між країнами-членами ініціативи. Втім, у процесі становлення організаційних структур Союзу виникли певні проблеми, пов’язані з політичними та економічними розбіжностями у розумінні перспектив взаємного співробітництва членів ініціативи, міжнародною ситуацією та амбіціями окремих країн як арабського, так і європейського регіонів Середземномор’я. Це зумовило дуже скромні результати його діяльності.

Таким чином, країни Європейського Союзу за допомогою низки ініціатив та програм будували довгострокову політику співробітництва з державами Близького Сходу, а також намагались забезпечити стабільність та передбачуваність їхнього розвитку. Очікувалося, що підписуючи угоди про торгівлю та асоціацію, а також створюючи регіональні структури, такі як Барселонський процес, ЄС робить важливий внесок в довгострокову політичну та економічну стабільність регіону. Втім, на практиці виявилося, що європейські ініціативи мали позитивні результати, головним чином, у сфері політичного діалогу, однак не призвели до істотних суспільно-політичних та соціально-економічних перетворень в близькосхідних країнах, про що яскраво засвідчили події в Арабському світі 2011 року.