А. Європейська філософська традиція

Постпозитивізм як новітній етап розвитку номіналістичної філософії історії.Постпозитивістська філософія історії як еволюціоністська антитеза неопозитивістській філософії історії. Спростувальний постпозитивізмК.Р. Попера. Т.С. Кун, М. Поланьі, І. Лакатос, С.Е. Тулін, П. Фейерабенд.

Цивілізаційна філософія історії А.Д. Тойнбі.

Постструктуралістська філософія історії. М.-П. Фуко. Промарксистський поструктуралізм Е. Морена і Ж. Бодрийяра. Континентальний потструктуралізм Ж. Делеза і Ф. Гваттарі. Р. Барт, П. Бурдьє, Р. Жирар. Метафологія Х. Блюменберга.

Постмодерністська (постнекласична) філософія історії. Деструктивний постмодернізм Ж. Дерріди. Ж.Ф. Лиотар.Ч. Дженкс. Промарксистський постмодернізм Д. Ваттимо. Нова філософія історії інтелектуального емпіризму Ф.Р. Анкерсміта. Новітня філософія інтелектуальної історії в Росії (О.М. Медушевська).

Гносеологічна філософія історії Р. Арона. «Хвилева» філософія історії Е. Тоффлера.

Неоєвразійська течія у новітній філософії історії (Л.М. Гумільов, О.Г. Дугін).

Постмарксизм в умовах науково-технічної революції. Неофранкфурська школа (Ю. Хабермас (Габермас) та його комунікативна філософія історії), А. Негрі). Соціально-економічний постмарксизм І. Месароша. Теорія антагоністичного плюралізму Ернесто Лаклау та Шанталь Муфф. К. Касториадіс. Російський радикальний постмарксизм (Б.Ю. Кагарлицький).

Новітній неомарскизм (промарксизм): Світ–системна філософія історії І. Валлерстайна (США) та його послідовники в Росії (теорія «світоцілісності» М.О. Чешкова, А.В. Коротаев, Л.Є. Гринін) та Україні (О.С. Гурбич, А.М. Малюк,); Ф. Бродель, А. Гундер Франк, С. Амін, Дж. Аррігі, Т. дус Сантус. К. Чейз-Данн, Дж. Абу-Лутход. Аналітичний марксизм Дж.А. Коена та його прихильників Е.О. Райта і С.Боулза. Структуралістський «марксизм» Л. Альтюссера. Антибюрократичний марксизм Е.Е. Менделя. Критичний (либертарний) марксизм М. Рюбеля. Консервативний неомарксизм В.О. Вазюліна. Ф. Джеймисон. Теорія «матеріалістичної суб’єктивності» Каньіті Куроди.

Синергетична філософія історії (синергетичний історизм). Російська гілка: В.П. Бранський, С.Д. Пожарський, С.Ю. Малков, Л.Є. Гринін, А.В. Коротаєв, Ю.В. Яковець. Північноамериканська гілка: кліодинаміка П.В. Турчина).

Новітній квазімарксизм (або псевдомарксизм) в російській філософії історії пострадянської доби («творчий» неомарксизм і глобально-стадіальна концепція Ю.І.Семенова, ноосферо-соціалістична філософія історії О.І. Субетто, історіософія проектизму К.М. Кантора).

Неоадептовий марксизм в Росії:В.С. Семенов, К.Х. Момджян, І.А. Гобозов, Ю.К. Плетников.

Неораціоналістична філософія історії (сучасний органічний раціоналізм М.М. Моїсєєва).

Постмарксистський інтегрально-функціональній матеріалізм.

Внесок кожної з них у розвиток світової філософсько-історичної думки.

Б. Азійська та північноафриканська філософська традиція.

Індійська філософія історії. Неоіндуїзм в умовах науково-технічної революції. Абсолютний ідеалізм Пулли Тірупаті Раджу. Синтетична санатана-дхарма Свамі Ранганатхананди. «Вічна релігія» Сервапалли Радхакринана. Ведантна «філософія науки» П.Дж. Чаудхурі та «філософія науки» А. Рахмана. Євро-американські філософсько-історичні концепції другої половини ХХ ст. у філософському просторі Індії.

Японська філософія історії. «Товариство езістенціалізму». Японський марксизм Кодзаі Єсісіге. Судзукі Тору і традиції Кіотської школи в її квазімарксистській гілці: Концепція «трудової екзистенції» і «світу відлуння-буття» Судзукі Тору, як результат адаптації екзистенціалізму та історичного матеріалізму, та «Соціальна екзистенція» Муто Міцуру.

Арабо-мусульманська філософія історії. 1950-х – 1960-х рр.: єгипетський неопозитивіст (логічний позитивізм) З.Н. Махмуд. Провідний арабський екзистенціаліст - єгипетський філософ Абд ар-Рахман Бадаві (1917—2004) та його послідовники (Рене Хабаші, Закарія Ібрахім, Абд аль-Азіз). Ліванський філософ-екзистенціаліст Кемаль Юсуф аль-Хадж (+ персоналізм). Видатний екзистенціаліст ливанський философ Рене Хабаші (+ персоналізм). Реалістичний персоналізм марокканського філософа Мухаммада Азида аль-Хабабі (Лахбабі) (1950-і – 1980-ті). Філософія джувваніййі єгипетського філософа Османа Аміна (праця «Аль-джувваниййа. Основи віри та філософія революції»). «Коранічна філософія» єгипетського філософа Яхйя Хувейді (1960-і – 1970-і рр.). Квазімарксизм: ліванець Жорж Ханна, єгиптянин Махмуд Амін аль-Алім. «Ісламізація» марксизму кінця 1960-х – 1970-х рр.: Х. Мрувве, ліванець Сухейль Фарах, «Недогматичний» марксизм 1980-х: Тауфік Камель Ібрагім (Т. Саллюм), Палестинский марксист Фейсал Даррадж. «Культурологічна філософія» Мейсам аль-Джанабі (серединність опозицій: праця «Мусульманська цивілізація: дух поміркованості и достовірності»). «Арабські ліві» 1960-х – 1980-х рр.: єгипетський філософ Хасан Ханафі. «Нова нахда» (Нове арабське Відродження) ісламської теософії: єгипетський філософ Закі Нагиб Махмуд як представник науково-секулярізаційної течії (вважає «спадщину» органічним поєднанням причинно пов’язаних рядів і тенденцій, котрі еволюціонують і розвиваються. Як живе історичне явище кожен елемент цього ряду має свою передісторію, середовище виникнення і наслідки свого існування.), «теорія спадщини» Фахмі Джадаане. Концепція «епістемологічного розриву» марокканського філософа Мухаммад Абид аль-Джабірі. Алжирський філософ (історик філософії) у Франції Мухаммад Аркун – критик «арабського розуму» шляхом протиставлення розуму постмодерну розумові модерну.

Внесок кожної з регіональних філософських традицій у розвиток світової філософсько-історичної думки.

Місце філософії історії доби за доби генезису і становлення інформаційно-індустріального суспільства в еволюції філософії історії.

Тема 8. Основні засади інтегральної циклічно-висхідної цивілізаційної теорії.