Реабілітаційні процеси в період розгортання десталінізації(1953-1964 рр.), їх періодизація та характер

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.

Перший етап. Март—іюнь 1953 р.

Спочатку роль реформатора спробував узяти на себе Л. П. Берія, для багатьох втілюючий колишній репресивний курс. 27 березня 1953 р. Верховна Рада СРСР оголосила амністію для всіх ув’язнених, чий термін був менше 5 років. Головним результатом амністії стало звільнення великого числа карних злочинців, які, вийшовши з в'язниць, створили в містах напружену криміногенну обстановку. У квітні послідували реабілітації людей, проходящих у справі «лікарок-вбивць» і «мінгрельському» справі. У цьому був розрахунок на отримання симпатії частини радянського суспільства.

Другий етап. Червень 1953 р. — січень 1955 р.

За ініціативою Н. С. Хрущева була створена спецкомісія, яка повинна була вивчити всі матеріали репресій проти партійних і радянських діячів періоду 1930—1940-х рр. На їх основі Хрущев вирішив засудити «культ особи Сталіна» на майбутньому XX з'їзді КПРС. До складу комісії з розслідування діяльності Сталіна увійшли: секретар ЦК КПРС А. Б. Арістов, голова ВЦСПС Н. М. Шверник, працівник Комітету партійного контролю при ЦК П. Т. Комарів. Очолив роботу комісії секретар ЦК КПРС академік П. Н. Поспелов. Масовим процес реабілітації репресованих став після XX з'їзду КПРС, що відбувся 14—25 лютого 1956 р. Прагнення звести проблему до особливостей характеру Сталіна, представити масові репресії історичною випадковістю було ще помітніше в постанові ЦК «Про подолання культу особи і його наслідків» від 30 червня 1956 р., де злочини сталінського режиму критикувалися куди менш жорстко, чим в емоційній доповіді Хрущова.

Третій етап. Січень 1955 р. — червень 1957 р. Частину партійних керівників рахували, що критика радянських буд, все ж завуальований що звучала в доповіді Хрущева на XX з'їзді, здатна поступово підірвати і зруйнувати соціалізм в СРСР. Засудження «культу особи» Сталіна викликало обурення в Р. М. Маленкова, В. М. Молотова і Л. М. Кагановіча, значною мірою відповідальних за масові репресії 1930—1940-х рр., ы саме тому вони невдовзы прибрали Хрущова,щоб не стати засудженими.

Успіху Хрущева у внутріпартійних сутичках сприяло те, що він акумулював сподівання більшості партійного апарату, що опасався репресій і що ненавидів сталінську систему влади, де контроль над КПРС здійснювали і органи держбезпеки. Усунувши від влади Молотова і його сподвижників, а також ліквідіровав загрозу сили з боку маршала Жукова, Хрущев встановив свого роду обмежену демократію. Не дивлячись на те що керівна роль партії залишилася незмінною, фактично в самій партії з'явилася можливість для створення блоків і угрупувань, об'єднань лобістів, що боролися за владу як в центрі, так і на місцях. Ця система виявилася куди гнучкішою, ніж пряме диктаторське правління Сталіна, проте куди менш керованою з самого «верху». У результаті саме поступове впровадження основ внутріпартійної демократії і коштувало Хрущеву посади першого секретаря і керівника СРСР.

Розширення повноважень Української РСР у складі СРСР в період десталінізації.

Даний процес полягає у розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісаріати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР. У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між союзними й республіканськими урядовими органами на користь останніх. Зменшувалася кількість загальносоюзних міністерств, а кількість союзно-республіканських збільшилася. Ліквідація зайвих та паралельно діючих установ давала змогу протягом 1954-1956 pp. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб.
Розширенню повноважень республік сприяв Закон СРСР від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання союзних республік розв'язання питань обласного, крайового адміністративно-територіального устрою". З Конституції СРСР було вилучено положення про те, що "до відання СРСР належить затвердження утворених нових областей та країв". За Союзом РСР залишалося лише "затвердження утворених нових автономних республік та автономних областей у складі союзних республік".