Рис. 1.2. Класифікація економічних зв'язків

Територіальна структура - це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їх реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ країни, району та просторово виділені елементи, де кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення. Сюди відносять промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва тощо.

Залежно від рівня концентрації продуктивних сил на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.

Форми розміщення продуктивних сил це стійкі територіальне економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю, взаєморозміщенням структурних елементів.

Первісними елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі форми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення продуктивних сил на території. У промислових пунктах (містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр - це точка, зв'язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр - це група промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а у ряді випадків - спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол - це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол - це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення цих зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК) -це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район — це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс - це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс - це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших видів діяльності.

Методологія науки. Теорія розміщення продуктивних сил потребує всебічного врахування інтересів як суспільства в цілому, так і його членів, зокрема, збереження навколишнього середовища і природних ресурсів. Тому питання про засади розміщення продуктивних сил є надзвичайно важливим.

Економічна наука почала активно досліджувати проблеми розміщення продуктивних сил наприкінці XIX ст. На той час теорії розміщення продуктивних сил як такої не було. Однак розвиток економічної науки відбувався не тільки завдяки аналізу й узагальненням, а й через створення основ ринкової теорії розміщення виробництва, основоположниками якої є Й.Тюнен, А.Вебер, А.Леш, В.Кристалер, У.Ізард, Дж.Чорлі, П.Хагет.

Найважливішим питанням цієї науки, як уже зазначалося, є питання про засади розміщення продуктивних сил. Мова йде про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює саме таке, а не інакше територіальне розташування об'єктів господарства.

Серед багатьох наукових напрямів, що аналізують цю проблему є "географічний детермінізм", коріння якого сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбон). Пізніше видатними представниками цього вчення стали Ш.Монтеск'є, Ж.Реклю, Е.Гантингтон, Ф.Ратцель. Серед прибічників цієї течії були російські історики С.Соловйов, В.Ключевський, український географ Л.Мечников. Сутність географічного детермінізму полягає в тому, що визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. На думку детерміністів самі природні умови формують структуру та розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.

Різновидом цієї теорії є так званий "вульгарний географізм", згідно з яким процес суспільного розвитку - це наслідок впливу природних сил. Представники цієї течії вважають, що характер суспільного ладу визначають рельєф, клімат, ґрунти, рослинний і тваринний світ. Впливом цих природних елементів вони визначають риси господарського розвитку країни і навіть психологічні риси людей. Окремі вчені (Е.Гантингтон) надають вирішального значення температурним умовам, які обмежують географію діяльності і є кліматичним лімітом розміщення продуктивних сил.

Теоретичні висновки представників "географічного детермінізму" спростовуються досягненнями НТП. А це, в свою чергу, істотно впливає на розміщення сировинної бази окремих галузей промисловості, використання яких завдяки новій техніці стало економічно вигідним. Масове впровадження
ресурсозберігаючих технологій певною мірою теж знижує значення природних ресурсів при розміщенні окремих галузей промисловості. Однак додамо, що недооцінка географічного середовища при розміщенні окремих виробництв може мати негативні наслідки. Адже неточні, необґрунтовані дані про кількісні та якісні параметри природних умов і ресурсів можуть зрештою призвести до економічної недоцільності подальшої експлуатації підприємства, що вплине як на інтереси регіону в цілому, так і людей, зайнятих на цьому підприємстві. Недооцінка грунтово кліматичних умов при розміщенні сільськогосподарського виробництва може зумовити значні втрати не тільки соціально-економічні, але й природні. Свідченням цього є надмірна концентрація посівів цукрових буряків на Поділлі.

До вчення "географічного детермінізму" близько стоїть і вчення "енвайронменталізму". В перекладі з англійської "environment" означає оточення, середовище. Ця течія виникла у США. її представники (Е.Симпл, Р.Сміт, Г.Тейлор) твердять, ніби міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. Серед них особливою популярністю користується теорія "кліматичних оптимумів" Е.Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

І тільки у XIX ст. безпосередньо розробляються теорії розміщення виробництв, їх засновниками були Й.Тюнен, А.Вебер, у XX ст. — А.Гетнер, А.Леш, В.Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства.

Наприкінці XIX і початку XX ст. проблема розміщення виробництва обмежувалась "теорією штандорту". її засновник А.Вебер у праці "Теорія розміщення промисловості" абстрагувався від дії законів ринкової економіки, оскільки об'єктом побудови своєї теорії обрав ізольовану господарську територію. Відповідно до цієї теорії, якщо розглядати розташування джерел сировини та споживачів продукції у певних місцях виробництва, то можна знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальні. Таку точку вчений вважав оптимальним місцем для розташування виробництва. За наявності двох пунктів сировини та одного пункту споживання він будував трикутник, у середині якого визначав вихідну точку (рис. 1.3).

•