Самостійна робота № 1

ТЕМА: Природа психіки і предмет психологічної науки: історичні аспекти розвитку психології; рефлекторна природа психіки; основні форми прояву психіки

Актуальність

Вивчення історичного розвитку психології від найдавніших часів до сьогодення дає можливість сучасному спеціалісту більш ґрунтовні знання з предмету, розуміння розвитку психічних явищ та процесів особистості

Мета:

Знати короткі відомості з історії психології; поняття про психіку, рефлекторну природу психіки; етапи (стадії) розвитку психіки; вміти характеризувати сучасні напрямки психології

План

1. Історичні аспекти розвитку психології
2. Рефлекторна природа психіки
3. Стадії психічного відображення

Література

1. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. Основи психології. – Вінниця: НОВА КНИГА, 2008 – С. 30-36

2. Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – С. 10-21

3. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія: Навч. посіб. – К., 2001. – С. 5-14

4. Основи загальної та медичної психології / За ред. І.С. Вітенка, О.С. Чабана. – 2003. – С. 30-40

5. Психологія: Підручник / Під ред. Ю.Л.Трофімов. – К.: Либідь, 2003. – С. 12-49

6. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки. – К., 2006. – С. 18-27

Завдання:

Ознайомившись з теоретичними відомостями вміти відповідати на запитання і завдання до теми, на практичному занятті вміти коротко характеризувати історичні аспекти розвитку психології, особливості розвитку та прояву психіки.

Теоретичні відомості

1. Історичні аспекти розвитку психології

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі – «Пам'ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н.е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган психіки – це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».

У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у «Книзі про внутрішнє» – VIII ст. до н.е.) головним органом, або «князем тіла», з яким пов'язана психічна діяльність, також називається серце.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469-399 до н.е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності («маєвтика» як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу. Сократ розглядав її як сукупність психічних властивостей індивіда, який діє відповідно до розуміння моральних ідеалів.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384-322 до н.е.). У трактатах «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об'єктивного і генетичного методів. За Аристотель, душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях – почуттєвих, рухових, розумових. Арістотель перший вказав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування людського характеру у процесі діяльності.

Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабськими вченими Авіцена (Ібн-Сіна) і Аверроес (Ібн-Рудш) ( 1126-198). У працях відомого лікаря Ібн-Сіни (бл. 980-1037) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн-Сіна пов'язував із тілесними змінами. Його ім'я стоїть за відомою легендою про лікаря, який визначив душевну причину тілесного виснаження юнака. Лікар називав йому ряд слів, імен і зафіксував зміни в пульсі, пов'язані з ім'ям дівчини, в яку юнак був закоханий. Дослідами Ібн-Сіни були закладені основи майбутнього асоціативного експерименту і так званого «детектора брехні». Ібн-Сіна надавав великого значення вихованню, завдяки якому здійснюється вплив психіки на стійкість організму, зміцнюється почуттєва сфера людини.

Німецький мислитель Лейбніц (1646-1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу і пам'ять). Психічне життя, за Лейбніцем, доцільно уявляти не як арифметичну суму явищ, а як інтеграл, що має активний характер і перебуває у безперервному розвитку. Всесвіт складається з безлічі духовних субстанцій, регулюється гармонією, джерелом якої є найвища монада.

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення лікаря Альбрехт фон Галлера (1708-1777) і чеського анатома Іржі Прохаски (1749-1820). У першій половині XIX ст. англійський невролог Чарлз Белл (1774-1842) і французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783-1855) вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де переробляється на руховий нерв та іде до м'язів. Ці дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І.П.Павловим (1849-1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи («перші сигнали»).

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка базується на слові «Другі сигнали» – це звуки усної мови, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення, що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути заміщені «перші сигнали». Слово як «сигнал сигналів» надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин. Рефлекторне вчення І.М.Сєченова і І.П.Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В.Вундт (1832-1920). Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в Лейпнізі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В.Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід суб'єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку психології як науки. Дослідна психологія повинна вивчати свідомість за допомогою експериментальних процедур фізіології, які дають змогу розчленовувати безпосередній суб'єктивний досвід і реконструювати в наукових поняттях архітектоніку свідомості індивіда. Тому В.Вундт називав дослідну психологію фізіологічною психологією.

На зламі XIX-XX ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е.Тітченера, вюрцбурзька школа О.Кюльпе, К.Марбе, К.Бюлера, О.Зельца, функціоналізм в американській психології (В.Джеме, Дж.Дьюї, Г.Керр, Р.Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

У психології наприкінці XIX – на початку XX ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку).

На основі цих положень у радянській психології утвердилися методологічні принципи детермінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в діяльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як П.П.Блонський, М.О.Бернштейн, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Б.М.Теплов та ін.

За принципом детермінізму психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва, матеріальних умов життя та культури.

За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навколишнім світом.

Відповідно до принципу розвитку психіки в діяльності психіка людини розглядається як результат діяльності людини. Розвиток психіки на різних вікових етапах залежить від здійснюваних видів діяльності – гри, навчання, спілкування, праці, творчості.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці.

       Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та суспільно-історичного розвитку людства.

Заповніть таблицю, там де є пропуски: