Українські землі у другій половині ХVII СТ

¾ Війна Московщини з Польщею та її наслідки.Руїна

¾ Зміни соціально-економічного і політичного устрою України.

¾ Боротьба українського народу проти турецько-татарської агресії та її наслідки.

 

Україно-московська угода призвела до появи нових військово-політичних угруповань. Зокрема, Польща об’єдналася з татарами, які під час козацько-московського наступу в Білорусії спустошили Правобережну Україну. В свою чергу Польща зазнала спустошливого нападу шведів. А невдовзі в Польщу вторглись і козацькі війська в союзі з семигородським королем. Незалежна зовнішня політика України, її зближення зі Швецією загострили україно-московські відносини.

Після смерті Б. Хмельницького 1657 р. розпочалася боротьба козацької старшини за владу, що тривала упродовж століття. І все ж, гетьманський наступник І. Виговський намагався відстояти незалежність держави. Він уклав союз із Швецією та Кримом, розпочав переговори з Польщею, розірвав відносини з Москвою. Розуміючи, що зіткнення з Московщиною неминуче, 1658 р. Виговський підписав у Гадячі угоду з Польщею. Згідно з домовленістю Україна як окреме державне утворення зі своїм урядом входила до Речі Посполитої. Православна церква зрівнювалася в правах з католицькою. Сейм був спільним. Встановлювалися свободи слова, друку. Київська академія зрівнювалася в правах з Краківським університетом, засновувалися ще одна академія і школи.

Але угода залишилася невиконаною. Ще до її підписання в Україну посунуло величезне Московське військо, яке однак було розгромлене Виговським 29 червня 1658 р. під Конотопом. Щоправда Виговський не скористався плодами своєї перемоги.

Новий гетьман Ю. Хмельницький 1659 р. змушений був підписати Переяславську угоду, яка не лише обмежила його владу, а й ще міцніше прив’язала козацьку державу до Московщини. 1660 року між Польщею і Московщиною спалахнула нова війна. У серпні того ж року лівобережні козацькі полки й російські війська під проводом Шереметьєва та наказного гетьмана, переяславського полковника Т. Цицюри виступили з Київа. В одночас польско-шляхетське військо переправилося через Західний Буг та вирушило на Волинь. Бійка відбулася у вересні 1660 р. під Любаром. Біля 1,5 місяців тривали жорстокі бої. Під тиском польсько-шляхетського війська, на допомогу якому прибули кримські татари, російські та козацькі полки почали відступати до с. Слободище (в 25-ти верстах від с. Чудново). На допомогу їм поспішав гетьман Ю. Хмельницький. Однак, коли він прибув на місце боїв, погодився на мирні переговори з польсько-шляхетським урядом та 17 жовтня 1660 р. підписав Слободищенський трактат (Чуднівська угода). Згідно з цією угодою визнавалась дія статей  Гадяцького договору (крім найбільш важливого пункту про створення Великого князівства Руського).

Такий розвиток подій вщент загострив політичні та релігійні протиріччя. Відновленням панування Польщі були не задоволені частина старшини, рядове козацтво, селянські маси. Ю. Хмельницький, який втратив підтримку, відмовився від влади (1663 р.) та прийняв постриг. Гетьманська булава на Правобережжі опинилась в руках зятя Богдана Хмельницького — переяславського полковника Павла Тетери. Українська держава розколювалась на дві частини: правобережну і лівобережну. На Лівобережній Україні, яка отримала назву "Гетьманщина", московський уряд систематично і послідовно обмежував її автономію, посилював свою політичну владу й економічний вплив

Русько-польська війна продовжувалась ще декілька років. Нарешті, обидві сторони проявили зацікавленість у припиненні військових дій та стали шукати шляхи до примирення.

Війна (1654 – 1667 рр.) між Московською і Польською державами за українські землі закінчилася 13 січня 1667 р. підписанням потай від українців Андрусівського перемир’я. Воно закріпило розділ Лівобережної і Правобережної України між цими державами. Остаточно поділ України закріпив "Вічний мир" 1686 р. між ними. Він підтвердив права Московщини на Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя і Чернігово-Сіверські землі. Північна Київщина, Волинь і Галичина залишались за Польщею. Брацлавщина і південь Київщини мали стати незаселеною нейтральною територією.

 Розділ території України та перехід частини земель під владу Польщі серйозно ускладнили становище Правобережній України. 60—80-і рр. XVII ст. принесли на її багатостраждальну землю небачене лихо та тяжкі випробування. Населення було втягнуто у міжусобиці гетьманів та деяких представників української старшини. Турки і татари знищували україн­ців та насильно перетворювали їх в рабів. Родючі ниви краю стали кривавими полями битв держав, які враждували між собою. Руїною називали сучасники цей драматичний період в історії України. Продовжувалась запекла боротьба між деякими гетьманами. Як вже писалось, у 1663 р. правобережне козацтво передало булаву Павлу Тетері.

Павло Тетеря, однак, проводив пропольську політику. Так, наприклад, він стал одним з ініціаторів збройного походу польського короля Яна Казиміра на Лівобережжя. Похід був невдалим. Проти шляхти та її союзника піднялася могутня хвиля визвольного руху. В цих умовах гетьман зрікся від булави й збіг у Польщу (1665 р.). З 1665 р. розвиток політичних подій на Правобережній Україні в значної мірі пов’язаний з діяльністю Петра Дорошенка. Він отримав гарну освіту: в Київо-Могилянської колегії вивчав польську та латинську мови, знайомився з історією та риторикою. Він приймав участь у Визвольній війні, займав ви­сокі старшинські посади у Війську Запорізькому, боровся проти польської шляхти, турок й татар. Дорошенко почав боротьбу проти поляків та пішов на союз з татарами й турками, вів переговори з представниками російського царя. Став у 1668 р. гетьманом на території по обидва боки Дніпра, Петро Дорошенко, здавалось би, досяг власної ціліи. Однак декілько пізніше він втратив Лівобережну Україну. На Правобережжі поча­лися тяжкі бої з королевськими військами. В цих умовах гетьман вирішує змінити свою зовнішньополітичну орієнтацію. У березні 1669 р. він заключив з султаном договір, в якому формально визнавав себя васалом Порти (Осман­ської імперії). Цей союз викликав незадоволення як у рядо­вого козацтва та селянства, так й у частки старшини. Різко негативно на нього відрегувала Запорізька Січ. Ситуація ще сильніше загострилась у зв’язку з появленням на Правобережжі нових претендентів на гетьманську булаву — Петра Суховія, який спирався на допомогу Криму, та Михайла Ханенка — союзника Польщі. Загроза фактичного знищення викликала масовий відтік населення Правобе­режжя на лівий берег Дніпра. Лежали в руїнах перш за все квітуючи міста та села, необробленими залишалися родючі чорноземи.

Особливо руйнівним для краю став похід на «Ляхістан» 300-тисячної армії турецького султану Магомеда IV. Опору ніхто не здійснював. Пали кріпосні стіни Кам’янець-Подільська та інших міст, почалась осада Львіву. Польські комісари прагнули будь-якою ціною домовитись з турками. У жовтні 1672 р. був заключений Бучацький мирний договір, який передбачав, що Україна платить велику щорічну данину, а Поділля передається Туреччині. Петро Дорошенко проголошуваася правителем «Україны у старовинних межах» (практично Брацлавщини та Київщини). Знову розгорнулася масова міграція (пересування) населення. Трагизм становища правобережного гетьмана заключався в тому, що він втрачав підтримку й козаків, й місцевих жителів. Представники більшості правобереж­них полків визнали протекторат московського царя. На загальній раді у Переяславі (серпень 1674 р.) І. Самойлович бів обраний гетьманом Лівобережної та Правобережної Ук­раїни. Полиітична боротьба П. Дорошенка тривала ще два роки. Восени 1676 р. П. Дорошенко, який був залишений всіма, в тому числі своїми найближчими соратниками, склав власні клейноди (знаки гетьманської влади) та присягнув російському царю.

На політичній арені Правобережній України знову з’явився молодший син Богдана Хмельницького — Юрій. Після постригу у монахи його політична діяльність не зупинилась. Ю. Хмельницькому прийшлося багато пережити за цей час: польську тюрму, турецький полон, пребування у Константинополі. У 1677 р. турецький султан, передав йому булаву, знову послав у Правобережну Україну. Будучи у всьому залежним від константинопільського двору, Юрій проводив політику, корис­ну для турків. Він ходив з військом на Лівобережжя, де разом з турецькими яничарами палив міста та села, знищував місцевих жителів. Не менш деспотичним була поведінка Юрія Хмельницького на Поділлі. На плечи селян, міщан, козаків лягли нові тяжкі податки та повинності. Як по­літичний діяч Ю. Хмельницький вже не влаштовував й Турцію. За наказом турецького султані Юрія Хмельницького повісили у 1681 р. в Кам’янець-Подільську.

На Левобережжі, яке залишалося під протекторатом московського царя, боротьбу за гетьманство почали наказний гетьман Сомко та ніжинський полковник Золотаренко. Однак поки обидві сторони враждували між собою, на політичній арені з’явився інший претендент – отаман Запорозької Січи Іван Брюховецький. Кошевий отаман заручився підтримкою Москви, яка в його особі бачила надійного виконувача царської волі. Таким чином, доля гетьманства напередодні «чорної» ради (“чорна” рада – загальна рада, в якої разом з козаками приймали участь селяни та міські жителі) у Нежині (червень 1663 р.) була практично вирішена на користь І. Брюховецького. Сомко та Золотаренко, які були звинувачені в зраді - заарешто­вані та страчені.

У 1668 р. гетьманом Лівобережжя став Дем’ян Многогрішний – чернігівський полковник. Спочатку він підтримував П. Дорошенка, але пізніше став орієнтуватися на Москву. Гетьманом Д. Многогрішний був 3 роки. За цей час він підписав з представниками царського уряду так звані Глуховські статті про призначення воєвод у Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Остер. В той же час воєводи лишались права втручатися у внутрішнє життя України. Гетьман же втратив можливість мати відносини з іншими державами та зберігав тільки право посилати своїх представників на дипломатичні переговори, які торкались України.

За час його гетьманства різко зросли податки. Це викликало невдоволення старшинської верхівки, яка організувала заколот та звинуватила Д. Многогрішного у зраді. Після цього його відправили у Москву й заключили в тюрму. Своє життя гетьман закінчив у Сибіру.

Наступне 15-річчя гетьманства (1672 – 1687 рр.) на Лівобережній Україні пов’язано з им’ям Івана Самойловича. До моменту о­брання гетьманом він займав посаду генерального судді. І. Самойлович, який отримав гетьманську булаву, особливо піклувався про власне збогачення та забеспечення маєтками своїх родичів. Не підпускав коза­ків до рішення державних справ. В роки його правління зросла роль найманного війська, почала формуватися українська аристократія. Гетьман рішуче виступав проти спроб Запоріжжя затвердити свою політичну самостійність. Він пішов на відкритий конфлікт з правобережним гетьманом П. До­рошенко, прагнучи об’єднати всю територію України під своєю владою. І. Самойлович виражав незадоволення тим, що царський уряд відмовився від Правобережжя на користь Польщі. Гетьмана постигла та же участь, що й його попередників. Коли І. Самойлович повертався з Кримського походу (1687 р.), його після доносу старшини заарештували та без суду відправили до Сибіру.

Хід подій призвів до втрати Запорозькою Січчю організуючого центру Козаччини. Він перемістився у Батурин – столицю нового державного утворення Запорозьке військо (в Москві воно називалось Малоросія, у Варшаві – Україна). Його півторамільйонне населення проживало на площі 250 тис. кв. км., 33% яких належали козакам та українській шляхті, 17% – церкві. Відповідно до козачих полків держава поділялась на 16 округів. Їхнє функціонування забезпечувалось досить демократичною системою органів і установ, що виникли в ході визвольної війни. Та по смерті Б. Хмельницького в соціально-економічному й політичному житті українського суспільства відбулися значні зміни. Вони намітилися ще за останніх років його правління.

Знищення великого землеволодіння пожвавило основну галузь економіки України – сільське господарство. Якісні зрушення в системі обробітку грунту швидко підняли його продуктивність. Поглибилася спеціалізація окремих регіонів, місцями вона набувала промислового характеру. Зростала й сільська промисловість. Істотно пожвавився промисловий розвиток Лівобережної і Слобідської України. Набули поширення ткацтво, ковальство, теслярство, шевство тощо. В багатьох населених пунктах діяли ґуральні, медоварні, броварні, солодовні, будувалися млини, розвивалося виробництво скла, заліза, селітри. Лише в Наддніпрянщині налічувалось близько до 300 ремісничих спеціальностей. Розвиток сільськогосподарського і промислового виробництва сприяв поширенню міжнародної торгівлі. Через територію України почав Творитися великий торговий шлях між Московщиною і Західною Європою, Прибалтійськими і Ватіканськими країнами, Кримом, Туреччиною. Найважливішими торговими центрами постали Київ, Ніжин, Чернігів, Стародуб. Досить високо стояла і кредитна система.

На жаль, ці успіхи зводили нанівець негативні тенденції державного розвитку. Зокрема, виборна військово-адміністративна система змінилася на спадкову. Своє становище козацька старшина використала для примноження свого впливу і достатку. За рахунок привласнення громадських, козацьких і селянських наділів вона перетворилася на великих землевласників. Ліквідація польського панування розмила межі суспільних станів. До козацтва могли вільно записатися духовенство, міщани, селяни. Або ж навпаки переходити до інших станів. Небаченого поширення набули ідеї соціальної рівності.

Та нова верхівка поступово поглибила поділ суспільства на стани, зазіхнула на вольності простого козацтва, міщан та селянства. Під її владу підпали майже всі містечка, а ряд міст втратили самоврядування. Козацьку верхівку підтримувало православне духовенство. Уособлюючи віру, виступаючи проти впливу Москви і зазіхань Польщі, українська церква в нагороду отримала нові землі з приписаними до них селянами, перетворившись на великого землевласника. У підсумку така політика розколола навпіл українське суспільство. Чимало цьому сприяв і царський уряд, який з 1663 р. усі справи пов’язані з Україною вирішував через Малоросійський приказ у повній злагоді з гетьмансько-старшинськими органами влади на місцях.

В умовах перманентної турецько-татарської агресії видатну роль у її відсічі відіграли Запорозька Січ та її кошовий І. Сірко. Очолювані ним загони здійснили чотири походи проти Кримського ханства і турецьких фортець Очаків, Ісламкермен. Лише під час походу 1667 р. була зайнята Кафа і звільнено 2 тис. бранців. Та потрібно було не лише боронити, а й поновити незалежність України, що й намагався зробити гетьман Правобережної України П. Дорошенко. 1668 р. він був проголошений гетьманом всієї України. На жаль, боротьба з Польщею та Московщиною на боці мусульман скомпрометувала його. А підписання 1672 р. угоди про перехід України під владу Туреччини, дозволило їй захопити і зруйнувати Поділля, частину Волині і Східної Галичини, що остаточно відвернуло від нього козацькі маси. А тим часом Туреччина, проголосивши "князем Малоросійської України" Ю. Хмельницького, 1677 – 1678 рр. двічі нападала на. Чигирин. Зруйнована столиця козацько-гетьманської України в очах тогочасного українського суспільства постала немов символ загибелі Правобережної України. Намагання ж Ю. Хмельницького підняти Правобережжя призвело до його спустошення військами гетьмана Лівобережної України Самойловича і насильницького переселення населення на лівий берег Дніпра. Військові дії виснажили сили протидіючих сторін. 1681 року в Бахчисараї Туреччина і Московщина підписали перемир’я. Обидві сторони погодились залишити Південну Київщину, Брацлавщину і Поділля під номінальною владою Туреччини. Землі між Бугом і Дніпром залишалися безлюдними і нейтральними.

Таким чином, після смерті Б. Хмельницького серед української старшини розгорнулася боротьба за владу. Одна частина старшини стала орієнтуватися на Росію, інша на Польщу. Кризу політичної влади поглибили грабіжницькі польські і турецько-татарські напади. В решті решт, все це призвело до занепаду українських земель, а період між 1669 і 1683 рр. увійшов в історію під назвою "руїна". Наприкінці XVII ст. українські землі були поділені між Московщиною, Польщею і Туреччиною.

Обмеження, автономії України негативно позначились на культурних процесах. Русифікаторська політика царату призвела до втрати українцями своєї самобутності. Цей процес посилився після підпорядкування у 1686 р. української православної церкви Московському патріархату. Адже українська православна церква перетворилася на один із засобів поширення російської культури в українських землях. І все ж зупинити історичний процес царизм був неспроможний. У цей час освіта в Україні розвивалася на традиціях попередніх часів. Становище на Правобережжі та Лівобережжі було неоднаковим. У зв’язку з тим, що на Правобережжі продовжувалась полонізація українського населення, освітні заклади підпорядковувались цій меті. Навіть Львівський університет, заснований 1661 р, перетворився у знаряддя колонізаторської політики Речі Посполитої.

В Україні кінця ХVII – ХVIII ст. поглиблюється увага до історії та суспільно-політичних знань. Велика заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях відтворені основні історичні події тих часів. Велика і цілком заслужена слава чекала на перший систематизований підручник з історії, який М. Грушевський вважав першою історію України. Його повна назва "Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слав’яно-руського народу". Надруковано його вперше у 1674 р. у друкарні Києво-Печерської лаври, а вже 1678 року другим, а 1680 р. – третім виданням. Всього ж протягом наступних двох століть "Синопсис" видавався 30 разів. Ймовірно, що його автор І. Гізель.

Знаменною подією було видання 1664 року "Києво-Печерського Патерика", який 1678 р. перевиданий вдруге.

Не менш значною подією стала поява козацьких літописів. Їх автори, колишні вихованці Києво-Могилянської академії Самовидець, Григорій Грабянка та Самійло Величко, намагаючись перейти від літописання до історичної науки, змалювали події національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Вони не тільки використали документальні матеріали, але й подали ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі ХVII – ХVIII ст.

Та всі видання перевершила

 

11. УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ ХVII – НА ПОЧАТКУ ХVIII ст.

¾ Гетьманування І. Мазепи. Україна під час Північної війни.

¾ Наступ царизму на автономію України.

¾ Особливості соціально-економічного становища Правобережної України.

 

Історія України на рубежі ХVII – ХVIII ст. пов’язана з особистістю Івана Мазепи. Він народився у 1639 р. на Правобережжі в українській дворянській родині, отримав освіту – спочатку в Києво-Могилянській колегії, а після в ієзуїтської колегії у Варшаві. Потім він служив при дворі польського короля в якості придворного. У 1669 р. перейшев на службу до гетьмана Правобережної України Дорошенка, а потім до гетьмана Лівобережної України – Самойловича, де зайняв пост генерального осавула. Після того, як у 1687 р. Самойлович був знятий з посади, Мазепа, якого підтримали россійські вельможи, становиться гетьманом (1687-1708 рр.). В цьому ж році він підписує Коломацькі статті, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини й закріплювали пільги за старшиною. Мазепа, як його попередники, укріплював положення старшини, роздав їй більше 1000 земельних ділянок. Завдяки щирим дарам царів й неустанному піклуванню про власне благо, він став власником навколо 20 маєтків, тоб то одним з заможнійших людей у Європі. По всій Гетьманщині їм було побудовано багато храмів у витіюватому стилі (мазепінське бароко). На його ж кошти були збудовані нові корпуса Київської академії, а колькість її студентів досягла 2 тыс. В той же час, він восстановлювавпроти себе рядових козаків гетьманщины та запорожців. У 1692 р. проти нього піднялося повстання. Коли на россійський престол вступає молодий Петро I, Мазепа надає енергійну допомогу юному царю в поході на Азов, який був взятий у 1696 рг. Досвічений гетьман постійно снабжав юного Петра політичними мудрими порадами. Меж ними виникає близька дружба.

З кінця XVII ст. посилюється суперництво держав північного сходу Європи, що призвело до Північної війни (1700 – 1721рр.). Війна мала важливі наслідки для майбутнього співвідношення сил на континенті:

замість могутньої на той час Швеції вирішальною силою на сході Європи стає Московська держава, що в ці ж роки стала називатися Росією. Це позначилося в трохи віддаленому майбутньому на долі України. Вона втратила залишки своєї автономії і перетворилася на провінцію Російської імперії.

Для боротьби зі Швецією зусиллями її противників склалась широка коаліція держав у складі Росії, Данії, Саксонії та Польщі, але молодий шведський король Карл XII завдав їм поразки поодинці. 19 листопада 1700 р. шведська армія розгромила московське військо царя Петра І під Нарвою.

Гетьман І. Мазепа та його уряд ставили своїм завданням зберегти в Україні традиційний козацький устрій, запобігти подальшому втручанню Москви у внутрішні справи Гетьманщини, використати сприятливі умови для з’єднання з останньою частиною українських земель, що перебували під владою інших держав. Це була політика, що дісталася у спадщину від попередніх гетьманів – Б Хмель ницького, П. Дорошенка, І. Самойловича. Виходячи з цих завдань, уряд І. Мазепи негативно поставився до союзу Москви з Польщею, вбачаючи в цьому загрозу своїм прагненням приєднати Правобережну Україну, більша частина якої перебувала під польським управлінням, до Гетьманщини.

Україна, внаслідок її становища, визначеного договорами з Московською державою, та геополітичних обставин на сході Європи, змушена була взяти участь в Північній війні. З самого початку війни українські полки – Полтавський, Чернігівський, Ніжинський та інші - були задіяні у військових діях. Козаки пустошили прикордонні шведські землі, відбили шведський напад на Гдов, зупинили наступ загону Шліппенбаха. У 1701 р. українське військо діяло ще більш активно. Одна його частина спільно з московськими загонами під командуванням князя Репіна допомагала полякам і саксонцям під Ригою. Головні ж сили козацької армії на чолі з гетьманом І. Мазепою перебували у Білорусії. З-під Могилева Мазепа відрядив у район військових дій 17-тисячний корпус на чолі з полковником Д. Апостолом. 29 грудня 1701 р. московсько-українське військо під командуванням Б. Шереметьєва розбило загін Шліппенбаха під Ерестфером.

Мазепа отримав користь від козацького повстання, яке виникло на Правобережжі у 1702 р. На чолі повстання стояли полковник Семен Палій та його найближчи однодумці Самусь, Захар Іскра, АндрІй Абазін, повсталі різгромили польські війська на Київщині, в Подолії та на Волині. Були взяті такі значні міста-фортеці, як Біла Церква, Ушиця, Могілев, Бердичив та ін. У 1704 р. повстання почало розпалюватися з новою силою. Козацьке самоврядування було введено в декількох районах Поділля та Брацлавщини. Повсталим Правоберіжжя допомогали запорожці, козацтво Лівоберіжжя, мешканці Молдови, Білорусі, Валахії. Військо Палія нараховивало 12 тыс.

У цей час запеклий ворог царя Петра шведський король Карл ХII вторгнувся у Польщу. Скориствшись цим, Мазепа перконує Петра надати йому, гетьману, дозвіл на окупацію Правобережжя. Крім того Палій бул змальований перед Петром прибічником Швеції. Мазепа отримав згоду царя на арешт Палія та заслання його до Сибіру в липні 1704 р. Так гетьман позбавився від небажаного конкурента та об’єднав під своєю владою Лівобережну й Правобережну Україну. Одночасно гетьман­ські війська захопили основні опорні пункти повсталих, заарештували та покарали сотні селян й козаків.

Біля року Семен Палій знаходився у казематах Батуринської тюрми. У 1705 р. згідно з царським указом його заслали до Сибіру. Декілько років полковник провів у далекому Тоболь­ські. Його визволили, коли стало відомо про перехід Мазепи на бік Карла XII. Семен Палій приймав участь у Пол­тавській битві у складі руської армії в чині капітана. 

 Війна затяглася. На її продовження витрачалися величезні кошти. Багато тисяч українських козаків загинуло в боях, на будівництві фортець та нової столиці Російської імперії Петербурга. Це викликало незадоволення серед широких мас української людності. А цар Петро І вимагав нових жертв з боку України. У таких обставинах керівні кола гетьманської України вирішили встановити союзні відносини зі Швецією, розірвати зв’язки з Росією і домогтися повної незалежності своєї Батьківщини. Але подальший розвиток подій був несприятливим для України. 27 червня 1709 р. війська царя Петра І перемогли під Полтавою шведів.

Полтавська катастрофа мала тяжкі наслідки для України. Гетьман І. Мазепа і його найближче оточення з кількома тисячами козаків змушені були покинути рідну землю. За кордоном з’явилася перша українська еміграція, яку очолив один із провідних співробітників Мазепи генеральний писар П. Орлик.

Перебуваючи в еміграції, П. Орлик написав першу в історії українського народу Конституцію. За Конституцією передбачалося встановлення національного суверенітету України, визначення її кордонів, забезпечення демократичних прав людини. Вищим органом державної влади проголошувався козацький парламент (старшинська рада). Парламент повинен був збиратися тричі на рік. Конституція визначила фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої української суверенної держави. І хоча Конституція П. Орлика не була втілена в життя, вона стала унікальним історичним документом, цінною пам’яткою правової культури України.

Великі випробування випали на долю української людності.

Жорстокі тортури посипалися на всіх, хто був запідозрений у причетності до справи боротьби за незалежність України. Водночас уряд Петра І ігнорував традиції України, обмежував її автономію. За вказівкою царя при особі нового українського гетьмана, яким став І. Скоропадський, була створена посада міністра-резидента з метою стежити за розвитком подій в Україні. Цар став призначати полкову й сотенну старшину, нагороджував маєтками донощиків та інших ворогів української державності, сприяв поширенню кріпацтва. Для обмеження влади гетьмана у 1722 р. засновано Малоросійську Колегію з президентом-бригадиром, російським офіцером, яка перебирала на себе функції управління. В 1724 р. наказного гетьмана П. Полуботка та інших українських старшин, що домагалися в Петербурзі повноти автономних прав України, з наказу царя було ув’язнено в Петропавловській фортеці.

З відновленням гетьманства у 1727 р. і ліквідацією Малоросійської Колегії позиції царського уряду на Лівобережній Україні не похитнулися. Навпаки: місцеве управління дедалі більше перетворювалося на слухняне знаряддя царських урядовців і старшинської верхівки. „Решительные пункты” від 22 серпня 1728 р. застерігали новообраного гетьмана Данилу Апостола, аби той управляв Україною через Генеральну військову канцелярію, раду генеральної старшини і царського резидента. Водночас було утворено незалежний Генеральний суд із 6 осіб (по три особи від старшинського управління і від царського уряду), нову адміністрацію фінансових справ – канцелярію зборів (складалася із двох підскарбіїв – українського старшини і царського урядовця). З 16 червня 1727 р. Лівобережна Україна перейшла у відання Колегії закордонних справ. В той же час Д. Апостолу вдалося провести ревізію рангових земель, що припинило на деякий час процес розкрадання козацьких земель. Гетьману вдалося створити власний бюджет і власну скарбницю. Він отримав право самостійного вирішення прикордонних справ з Польщею, Кримським ханством та Османською Турцією. Час правління гетьмана Д. Апостола (1727 – 1734 рр.) війшов в історію під назвою „Золота осінь гетьманщини”.

Тенденція знищення залишків української державності з деякими відхиленнями продовжувалась і при наступниках Петра І. Врешті, 1764 р. гетьманство на Україні було скасовано, більшість селян перетворено у кріпосних рабів.

Не кращим було життя народу і на Правобережній Україні, що була під польським пануванням. Її людність весь час перебувала під загрозою татарських і турецьких спустошень, зазнавала утисків від польських магнатів. Останні майже не зважали на уряд, утримували на свій кошт свої військові загони, чинили суд і розправу над людьми.

Тяжким було соціальне становище закріпачених селян. Панщина доходила до чотирьох-п’яти днів на тиждень, з кожним поколінням удосконалювались різні форми повинностей. Широкого розповсюдження набули монополії винокуріння, помолу зерна, виробництва й продажу селітри і дьогтю. Значна частина міст і містечок стала власністю великих землевласників, свавілля яких стримувало розвиток торгівлі та ремесел.

Становище людності ставало ще нестерпнішим внаслідок національного гніту. Польські урядовці здійснювали політику колонізації краю, намагалися задушити українську культуру. Згідно з рішенням польського сейму 1696 року в судових та адміністративних установах запроваджувалась польська мова. Соціальний і національний гніт доповнювався релігійним. Все це викликало незадоволення широких верств населення, яке неодноразово виливалось в гайдамацькі повстання.

Таким чином, становище України значно погіршилося. Вона втратила залишки своєї автономії на території Гетьманщини. Її людність терпіла тяжкий національний, соціальний та економічний гніт з боку іноземних урядовців, панівних верств суспільства.