Українськи землі в середині й наприкінці ХVIII СТ

¾ Тимчасове відновлення гетьманського правління. К. Розумовський – останній гетьман України.

¾ Ліквідація автономного устрою. Зруйнування Запорозької Січі.

¾ Національно-визвольна і антикріпосницька боротьба в Україні в середині та у другій половині ХVIII ст.

¾ Особливості розвитку культури.

 

Після смерті Д. Апостола в січні 1734 р. царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а управління Лівобережною Україною переклав на правителя слобідської України князя О. Шаховського. Як виконавчий комітет для управління Лівобережною Україною при ньому було створено (з числа російських та українських урядовців) тимчасовий орган – Правління гетьманського уряду (1734 р.), до якого входили О. Шаховський із двома представниками від російського командування та генеральний обозний Я. Лизогуб із двома українськими старшинами. Це сприяло посиленню контролю і втручанню у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царського уряду. Лівобережна україна знову підпорядкувалася Сенату, в якому утворилася особлива контора під назвою „Канцелярия малороссийских дел”. Така ситуація зберегалася з 1734 по 1750 рр. У 1744 р. Правління гетьманського уряду зробило кодифікацію всіх українських законів і випустило книгу під назвою „Законы, по которым судится малороссийский народ».

У середині ХVІІІ ст. козацька старшина порушила клопотання про відновлення на україні гетьманства. 5 травня 1747 р. у сенат надійшов царський указ „О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям».

Останній період гетьманської держави тісно пов’язаний з гетьманом Кирилом Разумовським (1750 – 1764 рр.). Після повернення К. Разумовського з Європи Єлізавєта I призначила його президентом Императорської академії наук, а в1750 р. у Глухові 22-річного Кирила урочисто проголосили новим гетьманом. Молодой гетьман почав реорганізацію системи судочинства. В 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщина була розподілена на 20 округів, кожний з власним судом, в яких розглядали кримінальні, цивільні та земельні справи. Суддів обирали звичайно з заможної знаті.

Крім того, гетьман почав модернізацію козацького війська шляхом систематизації військової підготовки, забезпечення уніформою, переозброєння артилерії. Планувалося створити університет в Батурині, а також дати початкову освіту всім козацьким дітям. Саме в період гетьманства К. Розумовського козацька старшина добилася поступового перетворення козацького офіцерства в россійське дворянство. В той же час К. Разумовському так і не вдалося підпорядкувати себе Київ та запорожців. Його спроби перетворити посаду гетьмана в спадкоємницьку провалились, тому що Катерина II не збиралася увічнити українську автономію.

У другій половині XVIII ст. російський уряд продовжував політику обмеження влади українських гетьманів. Ця тенденція посилилася на початку царювання Катерини II, наміром якої було скасування автономій та посилення централізму в Російській імперії. В таємній інструкції генерал-прокуророві князеві Вяземському цариця лицемірно писала: "Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно... Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".

Але це було тільки маскування, про що свідчать брутальні дії як самої Катерини ІІ, так і її сатрапів. У 1764 р. цариця запропонувала гетьману К. Розумовському "добровільно" зректися своєї влади. Останній змушений був підкоритися монаршій волі, висловивши при цьому прохання звільнити його "від такого важкого і небезпечного уряду". За свою покірність К. Розумовський отримав рідкісну для того часу пенсію в розмірі 60 тис. крб. щорічно та величезні земельні маєтки. 10 листопада 1764 р. з’явився маніфест цариці до "малоросійського народу" про звільнення К. Розумовского від гетьманства та введення Малоросійської колегії на чолі з президентом і генерал-губернатором графом П. Румянцевим. Про обрання нового гетьмана нічого навіть не згадувалося. Почало здійснюватися давнє бажання московських можновладців, "щоб навіть сама назва гетьманів зникла".

Граф П. Румянцев одержав від Катерини II таємну інструкцію, в якій містилася програма його діяльності. В ній говорилося, що казна має малі прибутки від багатої української землі. Особливий наголос робився на тому, щоб ліквідувати відмінності, якими українці відрізняються від московського народу. Цариця радила своїм чиновникам пильно стежити за українською верхівкою та приборкувати прояви незадоволення російською політикою з боку старшини. Це була програма перетворення українських земель в безправні провінції російської імперії, знищення національних традицій України. Її здійснювали російські урядовці неухильно і послідовно. Водночас знищувався старий полковий устрій, запроваджений Б. Хмельницьким. Козаків позбавили давніх прав й перетворювали в солдатів, що призвело до заворушень і збройного опору. Зокрема, в 1769 – 1770 рр. відбулися повстання Донецького і Дніпровського пікінерних полків на півдні України, які були жорстоко придушені російською владою.

Єдиним осередком козацького устрою залишалась лише Запорозька Січ. Та й тут царський уряд повів курс на поступове обмеження її території. 1751 року на північно-західному краї запорозьких земель була утворена провінція Ново-Сербія з центром у Єлисаветграді, де осідали сербські колоністи. У 1753 р. на східному краї Запорожжя засновано Слов’яно-Сербію з центром у Бахмуті. Унаслідок цього виникають конфлікти з приводу розподілу земель між запорожцями і сербськими колоністами. Сама ж доля Запорозької Січі була вирішена остаточно 23 квітня 1775 р. На нараді, зібраній Катериною ІІ, свій план ліквідації Січі запропонував генерал-губернатор князь Г. Потьомкін.

Скориставшись раптовістю, підступно вибравши момент, коли більшість козаків ще не повернулися з театру російсько-турецьких бойових дій 1775 р. 100-тисячне російське військо рушило на запорозькі землі. Корпус під командуванням князя Прозоровського зайняв Лівобережжя, корпус під командуванням генерал-поручика П. Текелі оточив Запорозьку Січ. Після тривалої облоги, не бажаючи кровопролиття, старшинська рада за участю духовенства вирішила здати Січ без опору. Січ була зруйнована, а вища козацька старшина репресована. Прапори, клейноди, цінності й архів Січі були вивезені до Петербурга. Водночас був ліквідований і духовний центр Запорожжя - Межигірський монастир.

Серед найважливіших чинників, що зумовили знищення Запорозької Січі були: по-перше, незмінна підтримка і безпосередня участь козацтва у соціальних конфліктах проти панівних верств не тільки в українських землях, а й за їх межами; по-друге, постійна допомога і притулок, що надавались козаками селянам-втікачам, які втікали від своїх поміщиків; по-третє, втрата Запоріжжям своєї найважливішої функції для імперії – захисту її кордонів, бо після російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. російсько-турецький кордон пересунувся на південь; по-четверте, невдоволення дворянства колонізаційною діяльністю козацтва, яке захоплювало й освоювало найродючіші землі. До того ж, козацькі фермерські господарства були більш прогресивними, ніж поміщицькі господарства, бо базувалися на вільній найманій праці і т.д.

Та все ж таки головна причина полягала в тому, що Запорозька Січ з її демократичним устроєм і традиціями увійшла в суперечності з устроєм і традиціями східної деспотії – Російської імперії.

Після ліквідації Січі по-різному склалася доля козацтва. Так, останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу – в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого – в Тобольський монастирі.

Намагаючись стерти запорожців навіть у народній пам’яті, Катерина ІІ заборонила вживати словосполучення "запорозький козак". Значну частину козацтва було перетворено на державних військових поселенців. Козацька біднота і селяни-втікачі потрапили в залежність до нових землевласників, яким царський уряд передав запорозькі землі. Близько 5 тис. запорожців переселилися в Турецькі володіння, створивши Задунайську Січ (1775 – 1828 рр.). Частину козаків царський уряд використав у війні з Туреччиною (1787 – 1791 рр.), сформувавши Чорноморське козацьке військо (12,5 тис.). 1792 року це військо переселили на Кубань. У 90-х роках XVIII ст. там вже було близько 25 тис. козаків цього війська. Туди ж поступово переселилася частина козаків Задунайської Січі. Її ліквідували турки наприкінці 20-х рр. XIX ст. Після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. царський уряд оселив частину колишніх задунайських козаків на Азовському узбережжі, між Маріуполем і Ногайськом. З них було сформоване Азовське козацьке військо.

Запорозька Січ перестала існувати. Український народ втратив захисника своїх прав і свобод. Але цим не вичерпується її історична роль в історії українського народу, бо це була одна з форм української державності з усіма притаманними їй атрибутами. Запорозька Січ відігравала важливу роль у формуванні національної свідомості українського народу, підготувала грунт для подальшого розгортання національно-визвольного руху в Україні.

Після ліквідації Запорозької Січі Катерина II ще більше обмежила права України. Подальший процес русифікації та ліквідації сепаратизму козацької старшини призвів і до ліквідації Гетьманщини. 1781 року на Лівобережжі було скасовано 10 його традиційних полків. Після ліквідації Малоросійської колегії на українських землях було створено три намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об’єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. Кожне намісництво було поділене на повіти. Замість українських адміністративних установ виникли імперські. У 1783 р. козацькі формування реорганізували в регулярні російські полки, до яких на шестирічний строк набрали селян і неукраїнців.

Поширення російської імперської системи в Україні ще більше погіршило долю селянства. Указом 1783 року українське селянство було остаточно закріпачене. Панівна верства Гетьманщини - українська старшина, не вчинила опору ліквідації козацького суспільного устрою, бо її інтереси багато в чому співпадали з інтересами російських феодалів. Ось чому російське самодержавство пішло їм назустріч. 1785 року Катерина II "Жалуваною грамотою дворянству" поширила привілеї і права російського дворянства на козацьку старшину. Нові порядки в цілому покірно зустріло українське громадянство, бо воно давно було усунуте від всякої участі в політичному житті й не мало будь-якого впливу на громадські справи.

У 1786 року монастирська реформа довершила скасування порядків Гетьманщини. Багато монастирів були закриті, а їхні маєтності відібрані. З монастирських селян почали комплектувати армійські підрозділи російської армії. Усе це призвело до погіршення стану й освіти і друкарства в Україні, бо вони значною мірою були зв’язані з монастирями.

Майже століття Гетьманщина була центром політичного життя в Україні. І хоч російська адміністрація контролювала її зовнішні стосунки та воєнні дії, українці самі здійснювали управління і творили соціально-економічну політику, їм належала вирішальна роль в судах, фінансах, армії. Гетьманщина стала зразком українського самоврядування. Ліквідація автономії України не призвела до втрати державно-національних традицій. Вони збереглися, витримали випробування часом і дійшли до наших днів. Вони були втілені у кінці XX ст. у відродженій незалежній Україні.

Аналогічні процеси з певними особливостями відбувалися на Правобережжі.Внаслідок війни між Росією і Туреччиною Петро І втратив цей регіон України. Відступаючи, царські війська руйнували міста і села, а їхніх жителів забирали з собою на лівий берег Дніпра. 1714 року обезлюдненні землі за польсько-турецьким договором відійшли до Речі Посполитої. Польський уряд розпочав "нову колонізацію" краю. Обіцянки допомоги в облаштуванні господарства та звільнити від повинностей сприяли швидкому заселенню цих земель селянами з Волині, Галичини та Полісся. Та невдовзі панщина й повинності поновились. Відновились утиски православної церкви. Ліквідовано православні парафії, переслідувалось духовенство, а нижчі верстви його змушені були, відбувати панщину разом з селянами.

Протест проти польсько-шляхетського панування на Правобережжі набув форми гайдамаччини. Гайдамаками поляки називали селян, які втікали від кріпацтва, переховувались у малодоступних місцях і звідти робили наскоки на панські маєтки. Перші масові виступи відбулися у 1734 р., 1750 р. Могутню підтримку гайдамакам надала Запорозька Січ. Нерідко запорожці не тільки переховували у себе гайдамаків, а й самі очолювали гайдамацькі загони.

У 1768 року під тиском Росії польський сейм зрівняв у правах католиків з прибічниками інших віросповідань і заборонив смертну кару для селян. Частина шляхти виступила проти прогресивних реформ, за посилення панування католицизму, утворивши так звану Барську конфедерацію. Між конфедератами і російськими військами розпочалися - бойові дії. Широкі маси українського селянства сприйняли їх як сигнал до повстання проти панства та орендарів-євреїв.

Гайдамацький рух 1768 року увійшов в історію під назвою Коліївщина (від слова колій). Рух охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля, Волині та Полісся. Його організаторами були православні священики на чолі з ігуменом Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворським і послушником цього ж монастиря козаком Максимом Залізняком. Чинниками, що зумовили розгортання цього руху, були: по-перше, посилення магнатсько-шляхетського гніту; по-друге, скорочення земельних володінь селян; по-третє, зростання панщини: по-четверте, посилення наступу на права православної церкви: по-п’яте, насильство конфедератів і т.д. Активну участь у повстанні взяли реєстрове, надвірне козацтво, селяни, міщанство, православне духовенство. Їхніми вимогами були: по-перше, визволення від шляхетського гніту; по-друге, відновлення козацьких вольностей; по-третє, захист православної віри та боротьба з примусовим окатоличенням; по-четверте, визволення від іноземного гніту і т.п.

Повсталі захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Фастів, Канів, Богуслав та інші населені пункти. У червні, коли до повстанців приєднався сотник надвірного війська Потоцьких Іван Гонта з частиною уманського гарнізону, вони захопили добре укріплену Умань і розправилися з своїми визискувачами. На зібраній раді М. Залізняк був обранив гетьманом, а І. Гонта – поковником і князем уманським.

У червні – липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. На захоплених територіях вони відтворювали традиційні козацькі органи управління, відміняли кріпосне право, розправлялися з ненависною шляхтою і орендарями-євреями.

Спільними зусиллями Росія і Польща придушили повстання. Близько тисячі повстанців польських підданих і сам І. Гонта після страшних тортур були страчені у Польщі. 250 повстанців російських підданих, в тому числі М. Залізняка, після катувань царський уряд заслав до Сибіру.

Коліївщина 1768 року завдала ще одного удару по прогнилому режиму, який існував у Польщі на крові, і відіграла значну роль у ствердженні волелюбних традицій українського народу. Але це було останнє велике повстання на Правобережжі. Після того, як російське самодержавство відкрито підтримало польську шляхту у боротьбі проти повсталих, надії українського селянства на своє визволення згасли. До того ж ліквідація Запорозької Січі 1775 року позбавила їх надійної бази, що давала притулок і підтримку.

В інших районах України у другій половині XVIII ст. теж відбувалися селянські виступи. Так, на Прикарпатті повстанців називали опришками. З 1738-го до 1745 року їхній рух очолював син наймита з с. Печеніжин на Покутті Олекса Довбуш. Опришки нападали на польську шляхту і ділили панське майно. У 1745 р. О. Довбуш загинув від рук шляхетського найманця. Але рух опришків продовжувався. Його очолили послідовники Довбуша Василь Баюрак та Іван Бойчук. Повністю придушити цей рух поляки не змогли, оскільки опришки діяли у важкодоступних районах Карпат, а в разі загрози переховувались за кордоном у Молдавії або Угорщині. Тільки після приєднання цих територій до Австрійської імперії рух опришків почав згасати.

Подальша колонізаторська політика царизму теж активізувала боротьбу українців проти поневолювачів. 1754 року відбулося повстання у районі Житомира, 1757 р. – у Немирові й Умані, 1761 р. – у Лисянці, 1764 р. – у Вінниці.

Значний вплив на визвольну боротьбу українського народу мала і селянська війна 1773 – 1775 рр. під проводом О. Пугачова, в якій брало участь чимало вихідців з України. Деякі полки очолювали українські отамани В. Журба, С. Черкашин та інші. На Слобожанщині в цей час діяли повстанські загони під проводом Утвенка та Неустроєва, а на Січ для агітації козацтва прибули пугачовські полковники Ємельянов та Стодола.

У 70-х – на початку 80-х рр. XVIII ст. серед селянства прославився повстанський загін на чолі з Семеном Гаркушею. Неодноразово його заарештовували, але він тікав і знову продовжував боротьбу аж поки його остаточно не спіймали й не відправили на каторгу.

Процес подальшого закріпачення народних мас в Україні завершився юридичним оформленням кріпосного права 3 травня 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині. Були заборонені переходи селян, а панщина подекуди досягала 4 – 5 днів на тиждень. У відповідь спалахнули нові виступи.

Широкого розголосу набуло селянське повстання у с. Турбаях на Полтавщині. Це село раніше входило до Миргородського полку і вважалося вільним. Але коли його мешканці були силоміць перетворені у кріпосних селян і всі скарги виявилися безрезультатними, селяни розправилися зі своїми поміщиками Базилевськими, пограбували їхнє майно. Турбаївці створили козацьке самоврядування із 1789 по 1793 рр. намагались відстоювати свої права. 1793 року царські карателі придушили повстання. Понад 100 селян були покарані канчуками і вислані на каторгу до Сибіру. Решту виселили у південні райони України.

Визвольна боротьба українського народу у другій половині XVIII ст. була природною реакцією на нове утвердження в Україні феодально-кріпосницької системи. Вона розхитала її устої і сприяла формуванню національної свідомості України. На жаль, незважаючи на найбільш гостру форму соціально-політичної боротьби, селянська боротьба завершилась невдало. Селянські маси нічого конструктивного запропонувати не змогли, та й не могли у тих умовах. І хоч моральний дух народу, його згуртованість у боротьбі з своїми поневолювачами були високими, стихійність народних рухів, їх неорганізованість, локальність, неоднорідність складу учасників, наївний монархізм, відсутність чіткої програми дії та мети, погана озброєність - причини їхньої поразки.

Отже, у відповідь на політичне, соціальне, національне, релігійне гноблення в середині та у другій половині XVIII ст. розгорнулась визвольна боротьба народних, мас України проти своїх поневолювачів у найбільш гострій формі – збройних народних повстаннях. І хоч повстанці зазнали поразки, вони сприяли: по-перше, піднесенню національно-визвольного руху; по-друге, продовженню козацьких традицій у справі захисту прав простого люду; по-третє, зростанню національної свідомості українського народу.

У середині та у другій половині XVIII ст. відбувалося подальше піднесення української культури. Її розвиток значною мірою гальмувався реакційною політикою царизму та польської влади на українських землях. Водночас кращі інтелектуальні сили українського народу втягувалися в культурну і освітню діяльність Росії. Такі видатні діячі української культури, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та багато інших очолили російські церковні й освітні установи. Величезної шкоди національній культурі завдав виданий 1721 року указ Петра І про заборону друкувати українською мовою. Після переходу І. Мазепи на сторону Карла XII протягом 30 років зазнавала різних утисків Києво-Могилянська академія. Домагання української громадськості відкрити університет в Гетьманщині у XVIII ст. так і лишилися безрезультатними. НаПравобережжі у другій половині XVIII ст. з’явилися гімназії у Кремінці, Чернівцях, семінарія в Мукачеві – все ж таки і тут переважали не освітні, а ідеологічні цілі, що гальмувало розвиток культури в Україні.

На Лівобережжі ситуація була дещо сприятливішою. Тут вже в середині XVIII ст. склалася певна система початкової освіти (цифірні, полкові та гарнізонні школи). 866 таких шкіл діяли на Лівобережжі і 129 – на Слобожанщині. Певна роль у поширенні освіти належала й мандрівним дякам та вихованцям Києво-Могилянської академії. Саме за зразком Києво-Могилянської академії в Україні були відкриті Чернігівська, Харківська й Переяславська колегії, які давали середню освіту. Вищу ж освіту в Україні здобували у Києво-Могилянській академії. У той час це був чи не єдиний у Східній Європі позастановий навчальний заклад, який довгий час відігравав роль центру освіти, науки і культури для східноєвропейських народів. Навіть до того, як Києво-Могилянська академія набула статусу академії у 1701 р., вона своїм освітнім рівнем ні в чому не поступалася європейським центрам вищої освіти. Відомо, що опікуном і меценатом довгий час був гетьман І. Мазепа, який збудував для академії новий будинок і Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах.

В академії термін навчання не регламентувався. Слухачі мали змогу кілька років залишатися в одному класі або переходити з старших у молодші класи для закріплення знань. Чільне місце у навчальному процесі посідали філософія, історія, математика, географія, риторика. Особлива увага приділялась вивченню мов. У граматичних класах вивчались старослов’янська, українська книжна, грецька, латинська та інші мови.

Кращі викладачі академії були й відомими діячами освіти, науки, культури того часу. Серед них Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Йосиф Горбацький, Іоаникій Галятовський, Йосиф Краковський та багато інших. Кращі її вихідці зробили помітний внесок у розвиток культури своїх країн. Тільки серед випускників академії росіян – відомий дипломат Порфирій Зеркальников, автор російського "Букваря" і "Малой грамматики" Каріон Істомін, перший російський доктор медицини Костянтин Щепін, фельдмаршал Борис Шереметьєв та інші. Видатний російський вчений Михайло Ломоносов якийсь час навчався в академії.

Розгорнувши наступ на українську культуру, Петро І та Катерина II не обминули й академію. Хоч вона вистояла і продовжувала залишатись центром культури України, з середини XVIII ст. європейський освітній рівень став для неї недосяжним. Кращі її викладацькі сили тепер працювали на славу іншої держави. Тільки у Слов’яно-греко-латинській академії працювало 95 професорів з цього славетного навчального закладу. Під кінець XVIII ст. російський уряд пришвидшує занепад академії. З 1738 р. там стає обов’язковою російська мова. Спроби Данила Апостола, Кирила Розумовського, навіть П. Румянцева й Г. Потьомкіна поширити вищу освіту в Україні, зокрема відкрити університети, не дістали підтримки з боку російського уряду.

Серед українських вчених того часу посилюється увага до природознавчих наук, математики, медицини, філософії, історії, суспільно-політичних знань в цілому. Зокрема Ф. Прокопович у своїй промові "Про заслуги й користь фізики", яку виголосив у Києво-Могилянській академії, закликав до наукового пізнання світу. Академія була центром математичної школи, яку репрезентували вчені Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркевич та інші. Ф. Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника, Галілея.

Філософську думку другої половини XVII ст. розвивали Й. Горбацький, І. Гізель, С. Яворський. Перша половина XVIII ст. представлена новою плеядою відомих вчених-філософів (Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.).

Особливо помітний слід в українській науці і культури залишив філософ і просвітитель, письменник і поет Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.). Після закінчення Києво-Могилянської академії він викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Зіткнувшись з нерозумінням і ворожістю, вивчивши 5 іноземних мов і філософські теорії минулих та сучасних йому мислителів, Г. Сковорода останні 25 років свого життя провів у мандрах, пропагуючи передові ідеї. Саме у період мандрів він. створив свої основні праці - "Діалог, или разглагол о древнем мире", "Наркисс. Разговор о том: узнай себя" та ін. Сковорода розробив філософську концепцію трьох світів: безкінечного всесвіту-макрокосмосу, мікрокосмосу – людини і "символічного" світу Біблії. І хоч Г. Сковорода виступав з критикою офіційного християнства як догматичного і схоластичного вчення, він не заперечував релігії, намагався відшукати в ній невидимий духовний початок. Стосовно людського буття, видатний філософ вважав, що своє щастя в житті людина досягає лише тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. На його думку, самопізнання і праця – шлях до щасливого життя. Г. Сковорода став найвидатнішою постаттю серед європейських філософів XVIII ст. Його творчість відіграла значну роль у розвитку громадсько-політичної думки і мала великий вплив на українську літературу.

Одночасно розвивалася історична наука, яка впливала на процес формування національної самосвідомості.Так, наприклад, у 60-х рр. XVIII ст. написана "Історія русів "., ця праця вперше вийшла друком у 1846 р. Її автор розпочинав історію України з часів слов’янського розселення. Український народ він вважав окремим етносом. Автор наголошував, що українці приєдналися до Росії як рівні з рівними, як вільні з вільними. Таким чином, цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її у майбутнє.

Найбільш відомими істориками того часу були Петро Симоновський (1717 – 1809 рр.) – автор "Короткого описання про козацький малоросійський народ", Василь Рубан (1742 – 1795 рр.), який видав "Короткий літопис Малої Росії", вчений-історіограф Микола Бантиш-Каменський (1737 – 1814 рр.).

Розвиткові освіти, науки, літератури сприяли книговидавничі центри у Києві, Чернігові, Новгород-Сіверську. Тут видавалися підручники С. Полоцького, М. Смотрицького; Д. Янковича, М. Ломоносова та ін. Тільки Київська друкарня до кінця XVIII ст. видала понад 100 назв книг, найбільш знаменитою серед них був "Синопсис".

У складних умовах лаврська друкарня 1760 року виконала замовлення лубенського полковника і видрукувала 2 тис. букварів і часословів для навчання дітей козаків. А 1775 року видрукувала букварі для навчання грамоті солдатських і селянських дітей.

Незважаючи на заборону друку і викладання українською мовою, українська літературна мова вже існувала. Про це засвідчують здобутки на літературній ниві Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Г. Сковороди та ін. У цей час склалася українська поетична школа. Її становлення відбулося завдяки копіткій роботі викладачів Києво-Могилянської академії, які не тільки написали ряд посібників з поетики і риторики, а й активно розробляли теорію літератури, зокрема поезії. Тільки в академії вивчалося до 30 поетичних жанрів, хоч здебільшого тут захоплювалися античною поезією.

Від О. Митури й до Г. Сковороди формується Київська поетична школа. У Чернігові її представниками були Лазар Баранович та Іван Максимович, у Ростові творив Дмитро Туптало, у Харкові - Григорій Сковорода і т.д.

В українському мистецтві в цей час все виразніше відчувається відхід від старих, середньовічних канонів і потяг до національних форм. У монументально-декоративному мистецтві того часу відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі. Особливо це помітно у розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Святого Духа в Потеличі та ін.

В архітектурі того часу поширюється стиль Мазепинського, або українського барокко. Тільки у період гетьманування І. Мазепи було збудовано 12 храмів і відреставровано 20 церков. Найвизначнішими з мазепинських будов були церкви Іоана Предтечі в Борисоглібськом монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври у Києві, церква Вознесіння у Переяславі та ін. Одним з найвизначніших досягнень українського барокко став Успенський собор, відреставрований після пожежі 1718 р. українськими майстрами.

З 20-х рр. XVIII ст. у монументальному будівництві України поступово поширюється стиль класицизму, посилюються взаємозв’язки українських і російських будівничих. Водночас розвивається і світське будівництво із застосуванням нових композиційних матеріалів (камінь, скло, метал): магістрати, школи, колегії тощо. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Переяслав, Харків та інші міста.

Унікальні пам’ятки архітектури постали в середині XVIII ст. Це Андріївська церква у Києві (архітектори Б. Растреллі, І.Мічурін), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А. Квасов, І. Григорович-Барський), комплекс церков Почаївської лаври (архітектори Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький)та ін.

Великою популярністю у світському мистецтві користувався портретний живопис. В основному малювали козацьку старшину, гетьманів Б. Хмельницького, І. Сулиму та ін. Портретам притаманні документальність передачі образу та інші характерні риси. У XVIII ст. широко відомими були твори А. Лисенка, Д. Левицького, В. Боровиковського. Написані ними портрети стали окрасою російських і західноєвропейських художніх галерей.

В Україні зародився й театр. Його осередком була Києво-Могилянська академія. Вистави, як правило, ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського.

Серед українських драматургів того часу широко відомими були Л. Горка, Д. Ростовський, С. Полоцький, Ф. Трофимович, І. Некрашевич та інші.

Вагоме місце у культурній спадщині того часу належить музично-пісенній творчості. Зокрема, у церковній музиці утвердився багатоголосий спів. Партесний спів під назвою "київський" поширився у Росії. Його теоретичні основи узагальнив український композитор Микола Дилецький у "Граматиці музикійській" (1677 р.), яка стала найкращим музичним посібником того часу.

Музичні осередки виникли у Чернігові, Львові, Харкові, Ніжині. Резиденція гетьмана К. Розумовського Глухів водночас стала музичною столицею України XVIII ст. Тут працювала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, флейтах, гуслях. К. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Михайло Березовський (1745 – 1777 рр.) та Артемій Ведель (1767 – 1808 рр.). М, Березовський вважається першим російським церковним композитором. А. Ведель прославився як церковний композитор, що в церковних співах використав українські мотиви. Широко відомою була творчість Д. Бортнянського (1751 – 1825 рр.), автора ряду опер, камерно-інструментальних творів, хорових церковних наспівів тощо.

З життям і побутом українського народу було тісно пов’язане декоративно-прикладне мистецтво. Високим був рівень народних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого. Розвивалися такі види мистецтва, як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, розпис.

У народному побуті широко використовувалися художні тканини, орнаментальні композиції, інтенсивно розвивається килимарство. Одним з найпоширеніших видів народного мистецтва стала вишивка. Вона відзначалася чіткою композицією, різноманітною технікою виконання -хрестиком, гладдю, мережкою і т.п. Для вишивок Галичини, Закарпаття, Буковини властиві геометричні узори, для Київщини, Полтавщини, Чернігівщини характерні рослинні орнаменти. Серед українського населення дуже поширеними були вишиті рушники, сорочки та інше вбрання.Широкого розвитку набуло гутне мистецтво. З скла виробляли посуд та побутові речі. Кераміку випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині. Тут робили посуд, облицювальну плитку для печей, іграшки тощо.

Таким чином, у названий період освіта в Україні і культура досягли високого рівня. Було створено широку мережу шкіл, писемність охопила усі верстви українського населення. Важливим осередком освіти і науки стала Києво-Могилянська академія, яка постачала вчених не тільки для України, а й для інших країн.Значними були здобутки в українській літературі і мистецтві. В них зміцнилися елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму.Важливим напрямком у розвитку художньої культури стало декоративно-прикладне мистецтво. Воно було тісно пов’язане з життям і побутом українського народу. Найпоширенішим видом народного мистецтва стали вишивка, килимарство, виробництво гутного скла тощо.

 

13*. ВХОДЖЕННЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я ТА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ

¾ Боротьба за нові землі.

¾ Заселення та освоєння приєднаних територій.

¾ Наслідки розподілу Польщі для українського народу.

 

Протягом століття після невдалого походу 1686 р. Росія намагалася завоювати Крим. Російські та українські війська між 1734 і 1739 рр. вийшли на територію півострова, але військова кампанія завершилась безрезультатно. Протягом другої половини XVIII ст. за участю українського козацтва відбулися ще дві кровопролитні російсько-турецькі війни (1768 – 1774 і 1787 – 1792 рр.) за право панування у Північному Причорномор’ї. Це було зумовлене: по-перше, боротьбою за безпеку ‘ південних кордонів Росії; по-друге, намаганням закріпитись на Чорному морі; по-третє, домаганням територіальних надбань; по-четверте, потребою дворянства у нових родючих землях; по-п’яте, боротьбою за вихід у Середземне море і утвердженням своєї присутності на Балканах; по-шосте, суперництвом між Росією, Австрією та Францією і т.д. Туреччина ж намагалася зберегти статус-кво у Південно-Східній Європі.

Військові дії показали слабкість Османської імперії. Так, 1769 р. російська армія, у складі якої були й українські полки, взяла Азов, Таганрог, Хотин, Ясси. 1770 року турецькі війська були розгромлені на річках Ларга і Кагул. Одночасно запорозький полковник Третяк розгромив у гирлі Дунаю турецьку флотилію і знищив 11 кораблів. Цього ж року російський флот розгромив турецьку ескадру в Чесменській бухті на Егейському морі. Наступного року Росія оволоділа Кримом. 1773 року війська під командуванням О. Суворова оволоділи фортецею Туртукай, а 1774 р. розгромили турків біля села Козлуджі.

Активну участь у війні брали українські козаки. Так, з лівобережного козацтва було утворено корпус у складі 12 тис козаків, а з жителів Правобережної України - добровільний козачий корпус. Січовики теж входили до складу діючої армії. На 1796 р. запорозьке військо налічувало 7474 кінних і 5773 піших козаків. Командував ними Петро Калнишевський, який виявив під час бойових дій справжній хист полководця. Козаки здійснювали охорону окремих районів України, забезпечували комунікації російської армії, виконували окремі стратегічні завдання, сприяли відокремленню ногайських орд від Кримського ханства тощо. У листопаді 1769 р. козацькі загони завдали поразки татарським військам біля р. Вовчої, взяли участь у битвах при Кінбурні, під Очаковим та. Хаджибеєм. Ходили козаки під Тулугу, Ізмаїл, штурмували Перекоп, захопили Кафу. У 1771 – 1772 рр. у вирішальних боях уславився у складі створенної П. Румянцевим Дунайської флотилії запорозький флот (19 чайок з тисячною командою козаків-піхотинців).

Війна завершилась підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору у 1774 р. Росія здобула вихід до Чорного моря і право вільного торгового судноплавства. До Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом по нижній течії до узбережжя Чорного моря, фортеці Кінбурн у гирлі Дніпра, східна частина Керченського півострова, Азов з навколишніми землями. Кримське ханство проголошувалось незалежним. До того ж Росія домоглася права виступити на захист прав християнських народів Османської імперії.

Після закінчення війни суперництво між Росією і Туреччиною продовжувалось. Туреччина почала докладати значні зусилля для повернення Криму. У відповідь у квітні 1783 р. Крим було включено до складу Російської імперії. В свою чергу Туреччина не могла примиритися з цим актом і 1787 р. розпочала нову війну.

Разом з російськими військами у цій війні активну участь брало так зване Бузьке козацьке військо, створене 1784 р. з колишніх запорожців. (У 1775 р. Запорозька Січ була розгромлена за наказом Катерини П). Козацькі загони брали участь в Очаківській битві (1788 р.), здобули острів Березань (1788 р.), Хаджибей, Акерман, брали участь у штурмі Ізмаїла. За хоробрість у боях козацьке з’єднання стали називати "Військо вірних чорноморських козаків". Г. Потьомкін навіть прийняв титул "великого гетьмана". В цілому ж участь козаків у військових діях була не такою значною, як у попередній війні.

Після поразки під Мачіном 1791 р. Туреччина уклала з Росією Ясський договір. До Росії відійшла територія між Дністром і Південним Бугом, включаючи Очаків. Крим остаточно визнавався російським.

Як бачимо, унаслідок російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії. Почалося його активне господарське освоєння, хоч перші кроки у цьому напрямку були зроблені ще до зруйнування Січі та завоювання Кримського ханства. Цьому сприяло посилення феодального гніту на Гетьманщині, на Польському Правобережжі, що призвело до масової втечі селян на запорозькі землі. Та й самі запорожці досить активно освоювали нові землі. Крім того значні земельні наділи були надані царським урядом також православним сербам та німецьким поселенцям. Опір запорожців цим діям лише прискорив зруйнування Січі. Тому у 80-х рр. XVIII ст. після переселення запорожців і завоювання Кримського ханства розпочинається масове заселення Півдня.

На берегах Чорного і Азовського морів виросли великі портові й промислові центри: Херсон (1778 р.), Маріуполь (1784 р.), Миколаїв (1789), Одеса (1794 р.) та інші. На родючих чорноземних грунтах півдня високого рівня досягла культура землеробства, був здійснений перехід від екстенсивного до інтенсивного господарства, впроваджена багатопільна система. Тут вирощували кращі сорти збіжжя, кукурудзу, цукрові буряки, тютюн тощо. Південні райони України стали житницею Європи. Досліджувались родовища залізної руди в районі Кривого Рогу, будувалися військові караблі у Миколаєві та Херсоні.

2 лютого 1784 р. на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. З її утворенням Азовська і Новоросійська губернії, яку в 1775 р. складали Північне Причорномор’я, втратили значення порубіжних земель і перетворилися на внутрішній регіон Російської імперії.

Внаслідок російського експансіонізму втратив державність польський народ, територія Польщі поділена між трьома найагресивнішими сусідами – Росією, Прусією та Австрією. Перший поділ Польщі відбувся 1792 р., 1793 р. відбувся другий, а після її третього поділу у 1795 р. Річ Посполита перестала існувати. 62% території та 45% населення польської держави відійшли Росії; 18% території і 32% населення – Австрії; відповідно 20 і 23% - відійшло до Прусії. Ці радикальні зміни істотно позначилися на долі Правобережної України. За першим поділом до Австрії відійшла більша частина західноукраїнських земель. Львів був проголошений столицею "коронного краю Голіції і Льодомерії", до якого 1774 року Австрія приєднала ще й Буковину, відірвавши її від Молдавського князівства. За другим поділом Росія приєднала Правобережну Україну (Київське, Брацлавське, Подільське воєводства і східну частину Волині). За третім поділом Росія приєднала Західну Волинь і Східну частину Холмщини. Більша частина Холмщини відійшла до Австрії.

Отже, у другій половині XVIII ст. в результаті двох російсько-турецьких воєн Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії. Розпочалося господарське освоєння степових просторів Причорномор’я. Російська експансія призвела до ліквідації польської державності. Внаслідок розподілу Польщі Українські землі, що раніше входили до її складу, стали знову розірваними між двома сусідніми державами:

Лівобережна і Правобережна Україна залишилися під владою Російської імперії, а Галичина, Буковина й Закарпаття - Австрійської. Це позначилося на всій подальшій долі українського народу.