Національно-визвольна війна українського народу

СЕРЕДИНИ ХVII СТ.

¾ Причини, характер та рушійні сили визвольної війни.

¾ Особливості першого етапу боротьби за визволення України.

¾ Відсіч польсько-шляхетській агресії 1649 – 1653 рр.

¾ Україно-московська угода 1654 року та ставлення до неї різних верств населення.

¾ Військово-політичні події у 1654 – 1657 рр.

 

Хід історичного розвитку України призвів у 1648 р. до загальнонаціонального повстання проти польсько-шляхетського поневолення. Його причинами стали нестерпний соціальний, економічний, національний та релігійний гніт усіх верств українського народу. Головною рушійною силою виступало селянство. Найкраще озброєною й організованою частиною повсталих були запорозькі козаки. Повсталих підтримали козацька старшина, українська шляхта, православне духовенство, міська біднота. Повстання переросло у війну, яка за характером була визвольною, справедливою, загальнонародною і набула форми національної революції.

Очолив боротьбу українського народу видатний державний діяч, блискучий дипломат і талановитий полководець Богдан Зіновій Хмельницький. Він народився у сім’ї українського шляхтича. Отримав чудову освіту й став найосвіченішою людиною свого часу. Володів іноземними мовами, знав історію, право, географію, мав великий військовий досвід. Повернувшись з турецької неволі, Б. Хмельницький вступив до реєстрового війська, став чигиринським сотником. Навколо нього згуртувалися прихильники рішучої боротьби за національне визволення. Польська влада почала переслідувати його. Тому звільнившись з-під арешту, він наприкінці 1647 р. разом з однодумцями втік на Запоріжжя.

Перший етап визвольної війни українського народу розпочався повстанням козаків на Запорозькій Січі. Саме там у січні 1648 р. Б. Хмельницький розгромив польсько-шляхетський гарнізон, поставлений для контролю над Січчю. Тоді ж козацька рада обрала його гетьманом, після чого підготовка до виступу проти польського уряду набрала широкого розмаху.

Намагаючись розгромити повсталих, польські війська вирушили на Запоріжжя. Але у битвах під Жовтими Водами 15 – 16 травня, а згодом під Корсунем 26 травня були вщент розгромлені. Повсталі захопили великі трофеї. До полону потрапили декілька тисяч чоловік і штаб шляхетської старшини на чолі з гетьманами Потоцьким і Калиновським. Перші перемоги повсталих створили сприятливі умови для переростання хвилі повстань в могутню національно-визвольну війну українського народу, що в свою чергу дозволило не лише знищити королівську владу на Лівобережжі, а й звільнити влітку 1648 р. Київщину, Чернігівщину та Брацлавщину.

Розуміючи, що з пануванням шляхетської Польщі ще не покінчено, Б. Хмельницький восени 1648 р. створив регулярну армію. Вона складалася з 35 полків чисельністю в 80 тис. чоловік. Водночас в Західне Поділля вторглися польсько-шляхетські війська. Обидві армії зустрілися поблизу містечка Пилявці. Запеклі бої тривали декілька днів. Нарешті 13 вересня у вирішальній битві селянсько-козацькі війська вщент розгромили противника, захопили величезні трофеї і увійшли у Галичину. Там їх підтримали багаточисленні повстанські загони. Розпочалася облога Львова і міцної фортеці Замостя. Упав Високий Замок. По суті, доля Львова була вирішена. Але осіння негода, труднощі постачання війська, епідемія чуми змусили Б. Хмельницького не руйнувати місто, а задовільнитись викупом і повернутися в Подніпров’я. До того ж, Хмельницький втратив одного із талановитих своїх сподвижників М. Кривоноса, який відіграв вирішальну роль в боях під Корсунем, Пилявцями й штурмі Високого Замку.

В грудні 1648 р. на чолі переможного війська Б. Хмельницький повернувся до Києва, де його зустріли як "українського Мойсея", що "звільнив свій народ від польського рабства". Розпочався період державотворення, який перервав новий польсько-шляхетський похід в Україну. В червні 1649 р. під Збаражем селянсько-козацькі загони обложили частину ворожих військ, хоча й самі зазнали відчутних втрат. Зокрема, загинули відомі полковники - С. Морозенко та К. Бурляй. На початку серпня під Зборовим відбулася вирішальна битва. Від повного знищення шляхетські війська врятував ненадійний союзник повсталих – татарський хан. У вирішальний момент бою він зажадав від Б. Хмельницького припинити бойові дії й розпочати переговори з польським.королем. Їх наслідком стало укладення 18 серпня Зборівської угоди. За його умовами українська старшина отримала значно менше, ніж вимагала, що не відповідало успіхам повсталих на першому етапі війни. Зокрема, козацька територія з гетьманським правлінням обмежувалася Київщиною, Чернігівщиною і Поділлям. Адміністративні посади там могли займати лише козацька старшина та православна українська шляхта. До реєстру запорозького війська вписувалося лише 40 тис. козаків. Їм підтверджувались всі попередні вольності. На їх території не мали права з’являтися польсько-литовські війська. Що ж стосовно унії, то питання про її існування виносилося на засіданні чергового сейму. Обіцялося також місце православному митрополиту в польському сеймі.

Умови договору задовільнили заможне козацтво, бо воно зберегло своє панівне становище. Але над іншими верствами населення нависла загроза відновлення польсько-шляхетського панування. Зборівська угода майже не полегшила життя селянства. Десятки тисяч з них залишилися кріпаками. Козацька і міська біднота теж була приречена на феодальне гноблення.

І все ж таки, саме ліквідація польської адміністрації під час першого етапу війни, заклала умови для творення власної національної державності. Її програма викристалізувалась на початку 1649 р. А Зборівська угода дозволила певною мірою втілити її в життя.

Оскільки фактично влада перейшла в руки Запорозького війська, що складало самостійну адміністративно-територіальну одиницю, то його досвід військової полково-сотенної організації був перенесений на визволені території України. Ці території поділялися на 16 полків і 272 сотні. Ця організація й стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Складалася вона із трьох урядів: генерального, полкового і сотенного. Формально вищим органом влади на цей час була військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася лише для вирішення найважливіших питань життя України. Реально ж вища влада належала генеральному урядові. До генерального уряду входили гетьман і генеральні старшини. Вони виконували функції кабінету міністрів і займалися організацією держави. Гетьман, як глава України, її правитель наділявся широкими державновладницькими повноваженнями в політичній, військовій, фінансовій і судових сферах. Він видавав загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, скликав ради, був вищою судовою інстанцією. Генеральні старшини керували окремими галузями управління. На місцях управляли полкові і сотенні уряди. Полковий уряд складали полковник і полкові урядовці, що обиралися полковою старшиною. Сотенний уряд складався з сотника та його помічників. У містах і селах управління здійснювалося через розгалужену систему місцевого самоврядування.

В цей період Україна створила й свої збройні сили. Їх чисельність не була постійною. Але загалом у період війни армія сягала 300 тис. чоловік.

Для матеріального забезпечення державного будівництва була введена власна податкова система. Доходи йшли найбільше з прямих податків, які сплачувало все населення України, за винятком реєстрових козаків, а також від збору різного роду мита. Створювалася в цей час і своя грошова система.

Своєрідною склалася правова система. З одного боку зберегли свою силу Литовські статути. Магдебурзьке право, що діяли в Україні до 1648 р. А з іншого, зріс вплив звичаєвого права в поєднанні з актами вищої розпорядчої влади – гетьманськими універсалами. Одночасно за церквою залишилися давні церковні суди.

Мирний перепочинок Б. Хмельницький використав для походу в Молдавію, яка підтримувала польських магнатів, і добився в серпні 1650 р. укладення союзного договору. Україну як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин визнали Крим, Туреччина, Молдавія, Угорщина, Московщина, Швеція, Волощина, Литва та інші держави. З багатьма іноземними державами Україна підтримувала дипломатичні зв’язки. За подіями в Україні уважно спостерігали в Англії, Данії, Франції. Цьому сприяла й досить активна зовнішньополітична діяльність Б. Хмельницького, який робив все можливе для зміцнення міжнародного авторитету української держави

Протягом 1650 – 1651 рр. відбулося багато сутичок українських і польсько-шляхетських військ, бо Зборівський договір нікого не задовільнив. Так, у лютому 1651 р. польські війська на Поділлі зненацька напали на один з козацьких полків армії Б.Хмельницького. У запеклому бою під містечком Красне з частиною козаків загинув народний герой І. Нечай. А польський наступ під Вінницею зупинив талановитий полковник І. Богун. Нарешті у червні 1651 р. на Волині під Берестечком відбулася одна з найбільших битв. В боях з обох сторін брали участь 300 тис. чоловік. Перші два дні були успішними для українців. Але зрада татарського хана у найвідповідальніший момент битви призвела до оточення селянсько-козацької армії. За таких умов командування прийняв І. Богун, який і зумів вивести частину військ з оточення і пробитися в Подніпров’я.

Поразка під Берестечком була тяжким ударом для національно-визвольного руху. Становище ускладнювалось ще й тим, що в Україну. вторглися литовські війська князя Радзивілла. Вони захопили й сплюндрували Київ. І хоча їхнє просування вглиб України було зупинено, сил і засобів для подальшої боротьби не вистачало. Тому переговори з польським урядом завершилися 18 вересня 1651 р. підписанням Білоцерківського договору.. За Білоцерківським 1651 р. договором майже вся Україна поверталася до Польщі. Лише Київське воєводство залишалося під гетьманським правлінням. Шляхта поверталася і отримувала право знову володіти колишніми своїми маєтками. Ще більше закріпачувалось селянство, вдвічі скорочувався козачий реєстр, обмежувались права гетьмана.

Але мир не прийшов на українську землю. 1652 року виникла нова війна. Розпочався завершальний етап національно-визвольної війни.

23 травня 1652 р. в бою на рівнині Батіг селянсько-козацькі полки здобули блискучу перемогу над польсько-шляхетською армією, після чого була звільнена майже вся територія України. Сучасники навіть назвали ці події українськими Каннами. Восени 1653 р. під Жванцем селянсько-козацькі війська оточили 80-тисячне польсько-шляхетське військо. Але й цього разу зрада кримського хана дозволила полякам уникнути поразки. Б. Хмельницький змушений був відвести свої полки в Подніпров’я. Під кінець року бойові дії припинились.

Українська Гетьманська держава сформувалася в запеклій боротьбі проти польського панування. Але Польща не змирилася з реаліями життя, домагалася втраченого. Ось чому Б. Хмельницький покладав надії на підтримку із зовні. Та укладені союзи були ненадійними і не забезпечували незалежності. Становище погіршувалось. Руїна і спустошення поставили молоду державу перед вибором: або капітулювати і втратити надбане, або ж врятуватися через зверхність сильного сусіда. Пошуки покровителя й захисника, який би захистив на міжнародній арені і не втручався б у внутрішні справи, зупинилися на Туреччині й Московщині. Формально 1б51 р. турецький султан визнав Україну своїм васалом. Та внутрішні негаразди і несприйняття українцями "бусурманів" не дозволили здійснити задумане. Залишалася Москва. За період війни з поляками в Україні перебувало 13 московських посольств. Неодноразово намагаючись схилити Московщину до війни з Польщею, Б. Хмельницький взамін пропонував прийняти її протекторат. Але московити вичікували поки українці й поляки виснажать один одного. І хоча в лютому 1651 р. Земський собор погодився на цю пропозицію, якихось реальних кроків зроблено не було. Лише коли виснаження українського народу дійшло до краю, царський уряд скликав 1 жовтня 1653 р. Земський собор. Його учасники погодилися прийняти козацько-гетьманську державу під царський протекторат. До України було послано надзвичайну дипломатичну місію на чолі з боярином В. Бутурліним, а Польщі - оголошено війну.

На початку січня 1654 р. в Переяславі відбулася зустріч дипломатичної місії В. Бутурліна з Б. Хмельницьким і козацькою старшиною, під час якої було остаточно вирішене питання про перехід України під зверхність царя. 8 січня Б. Хмельницький підтвердив його на міському майдані. Та виникли серйозні ускладнення. Заприсягаючи на вірність цареві, козацька старшина вимагала, щоб царські посли від імені монарха присягнули боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. На що послідувала різка відмова, бо московський лад тримався не на демократичних, а на абсолютистсько-тоталітарних принципах. Щоб не зірвати переговорів і не втратити підтримку царя Б. Хмельницький і козацька старшина погодились на односторонню присягу. Присягнуло 284 особи з козацького середовища і невелика група переяславських міщан. Не випадково, що 12 січня генеральна старшина зажадала від московських послів укладення письмового державного гарантійного договору, але й на цей раз отримала відмову.

У вітчизняній історіографії основною метою повстання 1648 р. оголошувалося возз’єднання українців і росіян. Переяславська рада висвітлювалася як акт здійснення споконвічної мрії українства, під час якого козацька старшина виголосила клятву від імені всіх соціальних верств, класів-станів тогочасного українського суспільства. Все це не відповідає дійсності. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав туди І. Сірко. Не сприйняв ідеї Переяславської ради І. Богун, перший козацький стратег після Б. Хмельницького. Не присягнули уманський, гадяцький, брацлавський полки, українське духовенство, багато міщан, а жінки й селянство взагалі не присягали.

Як бачимо, взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні Переяславського договору 1654 р. Відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка носила репрезентативний, декларативний характер і не мала ніякої юридично-правової сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, частини старшин, козацтва й міщан. У Переяславі український уряд не одержав жодного офіційного документа, який би визначив умови об’єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Щоправда, події в Переяславі стали поворотним пунктом в історії України, Росії і Східної Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила велетенський крок на шляху перетворення на велику державу. Відтепер доля України в усьому була пов’язана з долею Росії.

Для вирішення умов союзу між Московщиною та Україною Б. Хмельницький спорядив до царя своє посольство. Прибувши до Москви, воно розпочало переговори, які тривали з 13 по 28 березня 1654 року. Внаслідок переговорів було укладено договір з 11 статей. За цим договором закріплялося збереження в недоторканості суспільного ладу Гетьманської держави, попередній порядок управління і судову систему, давній поділ на стани, за козацтвом та окремими станами попередніх прав і привілеїв, фінанси, право зносин із зарубіжними країнами, самостійність православної церкви. Московщина взяла на себе обов’язок захищати свого союзника від зазіхань Польщі. Але при цьому українці мали сплачувати данину в царську казну, а в Києві вводилася московська військова залога.

Окремими царськими грамотами передавалися у власність Б. Хмельницького Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.

Погоджені в Москві статті увійшли в історію як "Березневі статті". Підписаний договір мав визначати державно-правовий статус автономії України.

Отже, союз із Московщиною 1654 р. було укладено із твердих, реальних міркувань української політики. Значна частина України, сприйнявши протекторат московського царя, виступила як васальна адміністративно-територіальна одиниця, залишаючись і надалі окремим державним організмом.

Якщо в перші роки після підписання угоди московський уряд не втручався у внутрішні справи України, то потім поступово ще за життя Б, Хмельницького намагався підпорядкувати її своєму правлінню. Московські бояри почали втручатися у фінансові справи Гетьманської держави, намагаючись захопити доходи в свої руки.

Всі здобуті території Москва намагалася взяти під свою владу і усувала з них українські залоги. Московські посли у гетьманській столиці Чигирині вдалися до шпигунства, провокували заколоти у козацьких полках, агітували проти гетьманського уряду, намагалися дискредитувати його політику. Ворожнеча виникла і в щойно завойованій Білорусії, де населення бажало мати козацьку, а не московську систему правління, що ледве не призвело до війни між союзниками.

Уряд шляхетської Польщі не бажаво миритися з втратою українских земель. 23 лютого 1654 р. король звернувся з маніфестом до українського народу з закликом повернутися до підданства Речі Посполітої. Султанська Турція та Кримське ханство не визнали умов «Березневих статей» та розгорнули військові дії. У березні 1654 р. польско-шляхетське військо вдерлося на територію Брацлавщини, Поділля та Волині. Росія об’явила війну Польщі. Військові дії відбувалися мляво. Загальний похід русько-українських військ під Львів (літо – осінь 1655 р.) закінчився безрезультатно. Російські війська успішно розвивали наступ у Белорусію. Швеція, яка скористалася послабленням Речі Посполітої у липні 1655 р. вступила у війну проти Росії та Польщі. В умовах такої міжнародної обстановці Росія припинила військові дії проти шляхетської Польщі та підписала Виленську угоду в жовтні 1656 р. Під час переговорів з Польщею, московська комісія не допустила до них українських делегатів, уклавши без їхньої згоди Віденську угоду. Цей акт Московщини розцінили в Чигирині як зраду царя. Хмельницький, вважаючи, що Україну зрадили, підписує угоду про створення антипольського військового союзу зі Швецією – найзлішим ворогом Росії. Це викликало лютість царизму. 6 серпня 1657 р. Хмельницький помер, а протиріччя між Україною та Росією залишились.

Таким чином, виходячи з геополітичного стану України Б. Хмельницький пішов на союз з Московією, яка на той час могла дати Україні гарантію її оборони. Такий крок був політичне виправданим. Але подальшого розвитку союзних відносин не сталося. Україна не мала державотворчих перспектив у складі Росії, оскільки інтереси російської монархії і української козацької республіки з її демократичними інститутами були протилежними. Згодом ці протиріччя переросли у боротьбу між Україною і Росією. Хід і наслідки цієї боротьби залежали від співвідношення сил обох сторін. В решті решт ситуація склалася не на користь України і вона втратила свою незалежність.

Таким чином, визвольна війна закінчилась перемогою українського народу. У своєму розвитку вона пройшла чотири етапи (І – 1648 р.), (II – 1649 – 1652 рр.), (ІІІ – 1652 р. – початок 1654 р.),(IV – 1654 – 1657 рр.) Незважаючи на ряд прикрих поразок і невдач, український народ розгромив добірні частини польської шляхти і визволив значну частину України. В ході боротьби було знищене велике феодальне землеволодіння польських магнатів і шляхти, послаблено кріпосницький гніт, значно розширено козацький стан, створено збройні сили України. Повною мірою проявився патріотизм Б. Хмельницького, який повів український народ по шляху національного й соціально-економічного визволення.