Скасування кріпосницького господарства

В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ. РЕФОРМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ В 60-70-х РОКАХ XIX ст.

¾ Селянські зворушення напередодні реформи 1861 р.

¾ Ліквідація кріпацтва.

¾ Реформування адміністративно-політичного устрою.

Криза крпосного господарства, що розгорталася в умовах зростання промисловості, торгівлі, соціального розшарування, проявилася і в посиленні прагнення селянства до незалежності. Реальним свідченням цього стала зростаюча антифеодальна боротьба не селі. Протягом 1800 – 1860 рр. в Україні за далеко не повними даними сталося близько 2400 виступів селян.

Чи не найгострішим виявом антифеодальної боротьби селян став рух 1855 р. під час Кримської війни, приводом для якого було опублікування маніфесту про створення державного ополчення. Навесні та влітку він охопив 16 губерній Росії. Найбільшого розмаху повстання набуло на Київщині, діставши назву „Київська козаччина”. В селах посилювались чутки про існування указу, прихованого поміщиками і попами, за яким усі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками. Козацький стан у свідомості селян завжди асоціювався з волею. Хвиля повстання охопила 422 села, в яких проживало не менше як 183 тис. душ чоловічої статі. Протягом повстання виникли органи селянського самоврядування. Урядовим військам удалося придушити повстання.

Відгомоном на „Київську козаччину” став виступ у квітні 1855 р. 5 тис. кріпаків у селах графа Розумовського в Конотопському повіті Чернігівської губернії. навесні 1856 р. піднялось нове повстання – „Похід в Таврію за волею”. Серед селян поширились чутки, що царський уряд закликає переселитися у Крим і що переселенцям будуть давати там землю. Рухом було охоплено 574 села з населенням 76 тис. чоловік.

Таким чином, поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи в умовах наростання селянських заворушень призводило до того, що правлячі кола починали розуміти неможливість зберегти в старому вигляді своє панування.

19 лютого 1861 р. російський імператор Олександр II підписав "Маніфест" про скасування кріпацтва і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". Ці документи були оприлюднені в Україні у період з 9 березня до 2 квітня 1861 р. Селяни ставали вільними, але землевласниками і надалі залишалися поміщики.

Як бачимо, кріпосне право було скасоване зверху реформістським шляхом в інтересах панівних класів. Головними причинами цього справді епохального акту були: по-перше, економічні чинники, які призвели до кризи феодально-кріпосницької системи господарювання і визрівання в її надрах буржуазних виробничих відносин; по-друге, поразка царської Росії у Кримській війні 1853 – 1856 рр., яка поклала край імперській ролі "жандарма Європи" і показала світу економічну та військову відсталість Росії; по-третє, загроза селянської революції, яка могла призвести до небачених потрясінь існуючої системи; по-четверте, усвідомлення правлячою верхівкою неможливості збереження свого панування у колишньому вигляді і т.д.

Основна мета скасування кріпосного права – збереження панування поміщиків на основі зміцнення самодержавного ладу.

Внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили понад 15% загальної площі земель, якою вони користувалися. 94% колишніх поміщицьких селян отримали наділи менше норми середнього прожиткового мінімуму, а 220 тис. залишилися взагалі безземельними. Виняток становило Правобережжя, де сумніваючись у лояльності шляхти, уряд роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони їх мали до 1861 р. Усі селяни повинні були сплатити викупні платежі за одержану землю протягом 49 років. Для селян, які не мали змоги виплатити викуп у початковому розмірі, сума знижувалась на 15%. До переходу на викуп селяни вважались тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов’язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20%.

Близько половини всієї кількості селян в Україні становили державні селяни. Їхню долю визначив прийнятий 1866 р. спеціальний закон про поземельний устрій. Згідно з ним за селянами закріплювались усі наділи, які були в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. До викупу свого наділу вони повинні були сплатити щорічний державний оброчний податок, 58 % державних селян отримали наділи менші 5 десятин.

Загалом викупна сума за селянські наділи була визначена у 867 млн. крб., у той час як ринкова ціна становила 648 млн. крб. З 1862 по 1907 р. колишні поміщицькі селяни виплатили за землю і волю 1 540 570 тис. крб., але залишались боржниками казні. Лише революція 1905 – 1907 рр. змусила царизм скасувати викупні платежі.

Водночас на Україні царський уряд запровадив загальноросійську систему селянського управління. Тепер кругова порука - загальна відповідальність у платежах, яка до реформи не існувала серед українських селян-подвірників, була застосована як до них, так і до лівобережних козаків.

Як бачимо, усі питання були розв’язані на користь поміщиків. Залишились пережитки панщинно-кріпосницької системи господарства, такі як: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею і відсутність права вільно розпоряджатися нею, викупні платежі, напівкріпосницька форма експлуатації селян, общинне землеволодіння і т.п. Реформи не зрівняли селян у громадянських правах з іншими суспільними верствами. І все це гальмувало господарський і культурний розвиток селянства.

Але разом з тим реформи створили більш сприятливі умови для індустріального розвитку: земля стала об’єктом купівлі-продажу, інтенсивно розвивалося селянське підприємництво, розширилися ринкові відносини, в рамках яких формувався ринок праці.

Слідом за скасуванням кріпацтва царський уряд реформував протягом 1860-1870 рр. адміністративно-політичне управління та поширив громадянські права населення.

Найважливішою була земська реформа (1 січня 1864 р.), яка передбачала створення виборних органів місцевого самоврядування. Це був радикальний відступ від імперської політики призначення "згори" усіх урядових чиновників, бо реформа передбачала створення земських установ для управління місцевими справами: торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров’я, роботою пошти, утриманням шляхів, розвитком культури, благоустрою тощо.

Земське самоуправління було запроваджене у 1865 – 1875 рр. на Лівобережжі та Півдні, а на Правобережжі у зв’язку з недавнім повстанням польської шляхти - тільки у 1911 р. Земські зібрання відбувалися один раз на рік. Делегати на них обиралися від трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селянства. Оскільки вплив виборців був пропорційним кількості землі, яку вони мали, більшість у земствах належала дворянам. Вони складали понад 75% усіх членів земств, у той час як селяни – до 10%. Для постійної роботи були створені земські управи, які діяли під наглядом предводителів дворянства і губернаторів. У земських установах працювали тисячі демократично настроєних інтелігентів – лікарів, агрономів, учителів, інших фахівців, частина з яких стали активними діячами українського національного руху. Серед них – Іван Лучинський, Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля Шраг, Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський та багато інших.

У цілому земства в Україні відіграли позитивну роль у піднесенні добробуту, рівня освіти, національної самосвідомості українців, привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування.

Найближчою до земської реформи за змістом і призначенням була реформа самоврядування у містах. Згідно з Міським положенням (16 червня 1870 р.) у містах були запроваджені виборні органи місцевого самоврядування – міські думи. Вибори членів міських дум проводились населенням за куріями, а тому перевага була за заможним міщанством. Міські думи займалися тим же, що й земські управи у сільській місцевості. Як і земські органи самоврядування, міські думи стали одним з осередків ліберально-демократичного руху і привчали міське населення до самоврядування.

Важливою була реформа судочинства (20 листопада 1864 р.). Згідно з нею, суди перестали бути закритими державними установами, перетворившись на публічні судові органи. Вони стали незалежними і закритими для втручання органів адміністративного управління. Тепер судочинство велось за участю обвинувачення й захисту, присяжних засідателів та судді. Реформування судочинства сприяло оновленню правової системи, обмеженню станових привілеїв, формуванню нового почуття законності. Внаслідок реформи з’явилася нова група високоосвічених інтелігентів адвокатів-юристів.

Проникнення буржуазних відносин в усі сфери економіки підняло роль грошової системи. Тому царське міністерство фінансів на всій території імперії, в тому числі й в Україні, з 1862 р. взяло її під свій повний контроль. Реформою був створений Державний банк.

Законодавчими актами 1862 – 1874 рр. здійснено військову реформу. Більше ніж у півтора рази була скорочена армія, значна частина якої перебувала на території України. Військова повинність скоротилася з 25 до 6 – 7 років. Водночас із стратегічною метою прискорилися роботи на будівництві залізниць, які проходили через українську територію. Переозброювалася і переобмундирувалася армія, вдосконалювалося її постачання, керування, управління системи підготовки офіцерських кадрів тощо.

З 1864 р. розпочалось реформування освіти. За реформою усі типи початкових шкіл стали початковими народними училищами, а керівництво ними здійснювали повітові і губернські ради. Гімназії ж поділили на класичні та реальні. Значно збільшилась кількість технічних вузів, розширилась автономія університетів, вдосконалювались навчальні програми і т.п. Водночас сумнозвісний Валуєвський циркуляр (1863 р.), а потім Емський указ (1867 р.) заборонили українську мову, не дозволяли користуватися нею у навчальних закладах, у земствах, міських думах і судах.

Таким чином, у другій половині XIX ст. в Російській імперії, до складу якої входили і українські землі, поглибилася криза феодально-кріпосницької системи. Панівна верхівка, шукаючи виходу з кризи, вимушена була стати на шлях ліквідації кріпацтва. Відміна кріпосного права зумовила потребу докорінного реформування усіх сторін життя суспільства. Саме це мали на меті реформи 60-х – 70-х рр. Вони не тільки сприяли, з одного боку, подоланню економічної кризи у суспільстві, з другого, відкрили нові перспективи для подальшого соціально-політичного розвитку.