В другій половині XIX СТ

¾ Розвиток промисловості.

¾ Розвиток капіталізму в сільському господарстві.

¾ Зміни у соціальній структурі населення.

¾ Переселенські рухи українців.

 

Капіталістичні ринкові відносини почали свій переможний шлях у Західній Європі з ХV – ХVІ ст. В українських землях їх розвиток розпочався з XIX ст., після скасування кріпацтва у 1848 р. в Австро-Угорщині (до складу якої входили західноукраїнські землі) і в 1861 р. в Росії (до якої входила Наддніпрянська Україна). Феодально-кріпосницькі відносини в Україні були скасовані шляхом реформ.

Скасування кріпосного права прискорило промисловий розвиток Наддніпрянської України. Однією з найрозвинутіших галузей української промисловості стало цукроваріння. Його питома вага у всеросійському виробництві цукру в 1882 – 1885 рр. досягла 88%. Внаслідок технічної перебудови цукроварень відбулася концентрація виробництва. Машинна індустрія в цукровій промисловості сформувалася на базі великих мануфактур через зміну ручної праці кріпаків на машинну вільнонайманих робітників. З часом технічний прогрес торкнувся важкої промисловості.

У 60-ті роки почався інтенсивний розвиток вугільної промисловість в Донбасі. Донбас став давати 70% загальноросійського вуглевидобутку. З 1864 по 1900 рр. видобуток вугілля тут зріс майже в сто разів. Важливе значення для розвитку металургійної промисловості України мало створення власної залізорудної бази. Цьому сприяло відкриття у 1883 р. Нікопольського марганцевого родовища, Криворіжжя стало основним районом видобутку руди.

Переломним у розвитку металургійної промисловості України стали 80-90 рр. XIX ст. На території Катеринославської і Херсонської губерній виникло 17 великих металургійних заводів (Олександрівський поблизу Катеринослава, Дніпровський у Кам’янську, Гданцівський у Кривому Розі та ін.). Наприкінці 90-х рр. Україна виплавляла 52% загальноросійського чавуну.

Слідом за металургійною промисловістю в Україні розвивалося машинобудування У 1876 р. у Луганську було засновано паровозобудівний завод Гартмана, виникли трубопрокатні й металообробні заводи у Катеринославі, машинобудівний у Горлівці та ін. Протягом 90-х рр. в Україні діяло 109 машинобудівних заводів, що складало 32%. Найбільшими центрами машинобудування стали Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ, Харків.

У 90-ті роки продовжувалося інтенсивне залізничне будівництво. Якщо перша залізниця була збудована у Наддніпрянській Україні у 1865 р. (вона з єднала Одесу з Балтою), то на початку 90-х рр. діяло вже 9 залізничних магістралей (їх загальна довжина становила 7,6 тис верст). Всі головні міста України були зв’язані між собою залізницею. Для задоволення потреб залізничного транспорту крім металургійних і чавуноливарних заводів на яких вироблялися рейки, у Харкові і Луганську були збудовані паровозобудівні заводи У Києві, Миколаєві, Одесі та інших містах виникли суднобудівні заводи. Наприкінці XIX ст. по річках Наддніпрянщини ходило 220 пароплавів до портів Чорного і Азовського морів було приписано 280 суден. Складалася єдина транспортна система, яка сприяла швидкому економічному розвитку українського господарства.

Протягом 90-х років в Україні склалася промислова спеціалізація: Правобережжя відзначалося розвинутою харчовою промисловостю та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Придніпровський район з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням та Донбас – з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю. Мав свою спеціалізацію Харківський промисловий район (машинобудування, цукрова промисловість) та Одесько-Миколаївський (машинобудування суднобудування, харчова промисловість).

Набагато повільніше у порівнянні із Наддніпрянщиною розвивалась промисловість у західноукраїнських землях. У нову формацію західноукраїнські землі увійшли із значними пережитками феодально-кріпосницьких відносин, що в поєднанні з колоніальною політикою монархії та іноземного капіталу гальмувало економічне піднесення.

Наприкінці 60-х рр. у промисловому розвитку західноукраїнських земель відбулося пожвавлення, 70 – 90-ті рр. стали періодом становлення тут фабрично-заводської промисловості. Виникли десятки підприємств, зріс кількісно фабрично-заводський пролетаріат. Однак понад 94% промислових підприємств Галичини залишилися дрібними (мали до п’яти робітників), були слабо механізованими. Крім того, на заваді розвитку промисловості стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в австрійських провінціях. А все ж основною причиною промислового застою краю був імпорт фабрично-заводських виробів з більш розвинутих західних провінцій імперії. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих виробів західних провінцій Австрії і стала занепадати.

У 70 – 80-х рр. під впливом збільшення попиту на нафтопродукти почалося швидке переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Найбільше нафти давали райони Борислава і Дрогобича. Неперероблену сировину вивозили аж до Австрії.

Значними у Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам’яної солі. Західна Україна давала 64% загального видобутку солі в Австро-Угорщині.

У 60 – 70-ті рр. західноукраїнські землі були з’єднані залізницею із Заходом. Була прокладена залізнична колія з заходу через Краків і Перемишль до Львова, згодом до Чернівців, а у 80-ті рр. – через Стрий на Закарпаття. Проте залізничне будівництво, яке в Росії виникло і викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західно-українських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва, головним чином лісової і виробництва будівельних матеріалів. Натомість західний район України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту продукції з Австрії. Отже, промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоке, у напрямку розширення видобутку і первинної переробки сировини, а не виробництва кінцевої продукції. Це стало результатом диктаторської політики уряду Австро-Угорщини та іноземного капіталу.

Протягом XIX ст. капіталізм розвивався не тільки у промисловості, а й у сільському господарстві. Законом від 17 квітня 1848 р. у Галичині скасовувалися панщинні та інші кріпосні повинності. Внаслідок аграрної реформи шляхта втратила владу над селянином, але зберегла маєтки і грошові доходи у вигляді викупних платежів. У західноукраїнських землях реформа створила умови лише для повільної еволюції села.

У Російській імперії приготування до селянської реформи тривали майже 5 років. Головні її положення були викладені у царському "Маніфесті" від 19 лютого 1861 р. та "Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності". Згідно з документами скасовувалося кріпосне право. Селяни могли купувати, володіти і продавати рухоме та нерухоме майно, торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани.

Разом з тим зберігалися обмеження, що залишали селян нижчим податним станом. Вони отримували паспорт лише на рік, платили подушний податок, виконували рекрутську повинність, підлягали покаранню різками.

Подальший розвиток капіталістичних відносин примушував поміщиків переходити до нових форм господарювання, застосовувати техніку, багатопільну систему обробки землі, найману працю. Та частина землевласників, яка не змогла пристосуватися до нових відносин.вимушена була продавати свої маєтки. Дворянство в українських землях продало наприкінці XIX ст. майже 6 млн. десятин землі. Втрачена дворянами земля переходила здебільшого до заможних селян. Так, на Лівобережжі у 1863 р. (за 2 роки реформи) селянське землеволодіння збільшилося на 25% у порівнянні з 1861 р. Капіталізм втягував у свої відносини і дрібне селянське господарство, воно поступово розшаровувалося. Внаслідок цього, з одного боку, виділявся заможний прошарок селянства (сільська буржуазія), а з другого боку – значна кількість селян розорялась, поповнюючи пролетаріат. Наприкінці XIX ст. у сільському господарстві в українських землях, що входили до Російської імперії, застосовувалася праця 425 тис. найманих трудівників, а разом з поденними і строковими було 1,5-1,8 млн. найманих сільськогосподарських робітників. Розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві сприяв збільшенню його продуктивності. Частина зібраного хліба йшла на забезпечення власних потреб, але велика кількість його потрапляла на зовнішній ринок. Реформа 1861 року посилила процеси розшарування на селі. Близько 40% землі і 50% худоби зосередилися в руках сільської буржуазії. Заможні селяни мали 18-21 десятину землі. З іншого боку значна частина селян втрачала землю і поповнювала люмпен.

Не кращим було становище селян у Західній Україні. Вони так само сплачували борги за землі, були позбавлені права володіння лісами, пасовиськами. Середній розмір селянського наділу у Східній Галичині становив 12 акрів, а 80% селян були незаможниками. У західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробництва у 2 – 3 рази. Масове безробіття та малоземелля спонукало людей до еміграції. Виїжджали переважно за океан, до Америки. Протягом 1890 – 1913 рр. із Західної України емігрувало 800 тис. осіб. То була перша хвиля української еміграції. У Російській імперії зайве сільське населення з України переселялося за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. З 1885 р. з українських губерній виїхало понад 200 тис. переселенців.

Щодо соціальної структури українського суспільства, то вона протягом XIX ст. не дуже змінилася. За переписом 1897 р. лише 5,7% українців мешкали в містах, а 18,1% – проживали у сільській місцевості. В українських містах жили здебільшого росіяни, євреї, поляки. Міста були імперськими адміністративними центрами, які не знали автономії. Українська буржуазія формувалася як національна у межах Російської імперії і була такою ж нерішучою, економічно і політичне залежною від царизму, як і російська. Західноукраїнська буржуазія суттєво не відрізнялась від наддніпрянської, хіба що була ще менш розвинутою.

З другої половини ХІХ ст., особливо у 80-ті роки, українські селяни, користуючись введеними для переселенців пільгами, у масовому порядку мігрували на східні та південно-східні окраїни Російської держави. На Північному Кавказі чисельність українців досягла 1,3 млн. чоловік. Пониззя Волги опановували 400 тис. українців, біля 100 тис. переселилися у казахстан та середню Азію. На початку ХХ ст. українське населення у Сибіру, Примор’ї та Приамур’ї складало понад 230 тис. Їми була опанована територія в 1 млн. км², від узбережжя Японського та Охотського морей до Забайкалля. Ця територія мала назву Зелений Клин. Родини, які туди прибували отримували до 100 десятин землі.

Таким чином, скасування кріпосництва дало значний поштовх для економічного розвитку українських земель. Швидкими темпами стала розвиватися капіталістична промисловість, формувалися ринкові відносини, відбувалися значні зрушення у сільському господарстві. Але цей розвиток здійснювався екстенсивним шляхом. Україна істотно відставала від передових країн світу, і це було наслідком грабіжницької колоніальної політики з боку Австро-Угорської та Російської імперій. Зміни в економіці призвели до суттєвих зрушень в соціальній структурі українського суспільства.

 

18. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ У ДРУГИЙ XIX ст.

ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ.

¾ Національне гноблення українців у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

¾ Активізація українського національного руху та його наслідки.

 

У другій половині XIX ст. українські землі перебували у складі двох імперій - Росії та Австро-Угорщини. Царська Росія була, за відомим виразом, "тюрмою народів". 57% від загальної кількості населення імперії були представниками національних меншин, до складу яких відносилися і українці. В Україні царат переслідував національну культуру і проводив політику русифікації. У 1863 році царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр, спрямований проти українського друкованого слова. Він заявив, що "ніякої малоросійської мови (тобто української) не було, нема і бути не може". Циркуляром заборонялося видавати українською мовою наукові праці і книжки. Валуєвський циркуляр супроводився закриттям недільних шкіл і адміністративним висланням деяких українських діячів. Подальшим кроком російської влади у цьому напрямку став Емський указ (виданий у 1876 році царем Олександром II у німецькому місті Емс). Це був таємний указ про заборону друку і поширення книжок українською мовою. Крім того, указ забороняв ввозити книжки, видані "на малороссийском наречии" за кордоном, не допускав сценічні вистави, читання українською мовою і навіть друкування українських текстів до музичних творів. Незабаром власті закрили Південно-Західний відділ Географічного Товариства, який займався вивченням української етнографії, історії, мови, економіки. Було заборонено прихильну до українців газету "Київський телеграф", звільнено ряд професорів з Київського університету. Сама назва "Україна" ніде офіційно не згадувалася - тільки "Малоросія".

Зазнавало національного гноблення і населення західноукраїнських земель. Правда, в Австро-Угорській імперії національне гноблення здійснювалося не в таких грубих формах, як у Росії. Поряд з австрійським парламентом існували крайові сейми у Галичині і Буковині. Вибори до них здійснювалися за участю всього населення. Однак виборчий закон встановлював високий майновий ценз, який забезпечував перевагу у Галицькому сеймі польським, а в Буковинському - румунським панівним класам. Українських представників були одиниці. Українська мова і культура формально не заборонялися, хоч і зазнавали всіляких утисків. На Закарпатті проводилася політика мадяризації українського населення, у Північній Буковині - румунізації, у Східній Галичині - полонізації. Хоч існували українські школи, але їх було дуже мало, щоб задовольнити потреби людей. Мізерну частку становили студенти-українці у Львівському і Чернівецькому університетах, де викладання велося польською і німецькою мовами.

В таких умовах активізувався український національний рук і в Наддніпрянщині. Тут він був пов’язаний з ім’ям Т. Шевченка, який особисто допомагав демократам у заснуванні недільних шкіл і видавав для них український "Буквар". Після смерті Т. Шевченка, незважаючи на заборону царського уряду, щорічно святкувалися дні пам’яті поета. Вони виливалися у демонстрацію справжнього протесту проти національного гноблення. Значну роль у розвитку українського національного руху у цей час відігравали громади. Перша громада виникла у Петербурзі на початку 60-х років. До неї увійшли Т. Шевченко, О. Кістяківський, Г. Вашкевич та інші. У 1861 – 1862 рр. тут став виходити її перший літературно-публіцистичний український журнал "Основа". Його заснували звільнені після заслання члени Кирило-Мефодіївського братства В. Білозерський, М. Костомаров і П. Куліш. У 1861 р. виникла громада у Києві, а згодом і в інших містах України (Харкові, Чернігові, Полтаві, Львові). Вони спочатку складалися з студентів-українців, що працювали у "недільних школах", пропагували українську мову, збирали бібліотеки, розповсюджували газети і журнали, проводили концерти і т.п. Репресивний тиск з боку царської влади на деякий час загальмував діяльність Київської громади. Але у 70 – 90-ті рр. її робота знов активізувалася у зв’язку з приходом визначних науковців і культурних діячів В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Чубинського, Т. Рильського, О. Кониського та інших. Київська громада стала називатися "Старою громадою". Влада розпочала нову хвилю репресій, у ході якої у 1876 р. з викладацької роботи у Київському університеті звільнили одного з найактивніших членів "Старої громади" М. Драгоманова. Погодивши свої дії з громадою, він виїхав до Женеви, де почав видавати українською мовою збірку "Громада" та інші книжки. Разом з ним у Женеві співпрацювали Ф. Вовк та Я. Шульгін. Вони створили "Женевський гурток", який вважається першим зародком українського соціалістичного руху. У 1886 р. стався розрив між М. Драгомановим та "Старою громадою", через те що М. Драгоманов став занадто лівацьки революційним. Члени громади побоювалися, що їх зв’язок з М. Драгомановим викличе подальші протиукраїнські репресії з боку царату. Громада перестала фінансувати видавничу діяльність М. Драгоманова. Виходячи з цього, у 1889 р він прийняв запрошення на посаду професора Софійського університету Займаючись викладацькою роботою, М Драгоманов підтримував зв’язки з радикальним революційним рухом у Східній Галичині, який оформився 1890 року у Російсько-українську радикальну партію. Він став фактично ідейним керівником новоствореної партії. У 1895 р. М. Драгоманов помер у Софії.

У другій половині XIX ст. активізувався український національний рух. У західноукраїнських землях це виявилося у появі двох суспільно-політичних течій - народовців і москвофілів. Народовці з’явилися у 60-ті роки, коли молода інтелігенція почала культурницьку роботу, яка повинна була сприяти національному відродженню. Активну участь у такій роботі брали вчителі, студенти, письменники, юристи. Організаційним центром народовців стали редакції літературних журналів "Вечорниці", "Мета", "Русалка", газети "Нива", які друкувалися у Кракові протягом 1862-1866 рр. Спираючись на матеріальну допомогу письменників в Наддніпрянщині, у Львові в 1867 р. було засновано літературний журнал "Правда". У ньому друкували свої твори ідеологи народовства В. Барвінський, А. Вахнянин, О: Огоновський, Ю. Романчук та ін. У 1873 році у Львові було організоване літературне товариство їм. Т.Г. Шевченка. Воно сприяло виданню нових книг українських письменників. На його базі у 1892 році було створено наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка.

На противагу народовцям москвофіли представляли реакційні кола у західноукраїнському суспільстві, які орієнтувалися на Москву. Москвофіли об’єднували консервативно настроєну інтелігенцію, духовенство і сільську буржуазію, а саме ту її частину, яка сподівалася на допомогу Росії у боротьбі проти поляків, угорців, румун за приєднання до Росії. Росія надавала москвофілам не тільки моральну, а й фінансову підтримку. Москвофіли видавали російською мовою газету "Слово" та ряд журналів, створили культурно-освітні товариства "Общество русских женщин в Буковино", "Общество русских студентов Карпат". Ідеологами москвофілів були А. Добрянський, Д. Зурицький, Г. Купченко.

Важлива роль у розвитку українського національного руху у західноукраїнських землях належала культурно-освітньому товариству "Просвіта". Воно було засноване народовцями у 1868 р. у Львові. Спочатку його очолив А. Вахнянин, визнаний педагог, журналіст і композитор, згодом його змінив Ю. Лаврівський, відомий як голова клубу "Руська бесіда", при якому було засновано національний театр. "Просвіта" зміцнювала свої позиції: наприкінці XIX ст. вона мала 18 філій. "Просвіта" приділяла велику увагу видавничій справі. Стали виходити її газети "Читальня", "Письмо з "Просвіти", щорічний "Народний календар", твори українських письменників, шкільні підручники та ін. Крім видавничих справ, "Просвіта" займалася економічною діяльністю. Вона засновувала кооперативні крамниці, молочарні, позичкові каси і т.п.

Таким чином, у 60 – 90-х рр. XIX ст. на противагу національному гнобленню з боку імперської влади в українських землях набирав сили національно-визвольний рух. Він віддзеркалився у діяльності громад, суспільно-політичному русі народовців, культурно-освітній роботі товариства "Просвіта". Склалися передумови для виникнення національних політичних партій. Все це сприяло подальшому розвитку українського суспільства, стимулювало зростання національної свідомості українського народу.