Українська культура в другій половині XIX СТ

¾ Стан освіти і науки.

¾ Здобутки художньої літератури.

¾ Розвиток мистецтва.

 

Розвитку української культури даного періоду сприяли реформи 60 – 70-х рр. і бурхливий розвиток капіталістичних відносин. Але водночас перебування українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури, а насадження монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення, нехтування політичними і національними правами українського народу негативно впливали на стан і розвиток культури.

Особливо яскраво така політика проявилася в галузі освіти. На рубежі 60-х рр. демократична молодь почала організовувати недільні школи для селян, робітників і ремісників. У 1862 р. їх діяло в Україні понад 110. Навчання в багатьох з них велося українською мовою за розширеною програмою з гуманітарних і природознавчих дисциплін, були видані навчальні посібники, в тому числі "Букварь южнорусский" Т. Шевченка. Але за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були ліквідовані, багатьох організаторів та викладачів заарештовано. Тільки на початку 70-х рр. знову пожвавлюється культурно-освітнє життя, що в значній мірі пов’язане з діяльністю земств. Саме вони збільшили асигнування на будівництво і утворення шкіл. У період з 1871 до 1895 р. асигнування зросли у 6 разів. Як наслідок у 1897 р. тільки у Східній Україні існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів. На жаль, навчанням вони охоплювали тільки третину дітей. Через скрутне матеріальне становище діти незаможних верств населення досить часто змушені були кидати навчання. Тому наприкінці 90-х років у різних губерніях України відсоток письменних коливася від 15,5 до 27,9.

Основними середньоосвітніми закладами залишалися гімназії. Наприкінці XIX ст. тільки у Східній Україні діяло 129 гімназій і 19 реальних училищ, де навчались переважно представники заможних верств.

Політика репресій царизму (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ Олександра II у 1876 р.) не послабили прогресивних тенденцій у галузі освіти. У 70 – 90 рр. відкриваються нові вищі навчальні заклади, зокрема Новоросійський університет в Одесі (1865 р.). Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут. Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут. Вище гірниче училище у Катеринославі. Якщо в трьох університетах Наддніпрянщини навчалось у 1865 р. 1200 студентів, то в середині 90-х років - понад 4 тисячі.

Певних здобутків в галузі освіти було досягнуто і в західноукраїнських землях. Тут теж було відкрито ряд нових вузів:

Чернівецький університет (1875 р.). Львівський політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини. З 1896 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але разом з тим австро-угорський уряд фактично продовжував політику полонізації Східної Галичини, мадяризації Закарпаття, румунізацію Північної Буковини. У 1897 р. 80% учнів середніх шкіл Галичини складали поляки і тільки 16% – українці. Переважна більшість населення Австрійської України залишалась неписьменною.

Розвиток науки в Україні відбувався переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Він гальмувався імперськими урядами, які недостатньо асигнували кошти на наукові дослідження, не дбали про впровадження наукових розробок у господарство, підозріло ставилися до прогресивних вчених, ідеологізували суспільні науки. І все ж друга половина XIX ст. знаменна значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості.

Новим явищем було виникнення численних наукових товариств. Зокрема, при Київському університеті виникли фізико-математичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне Нестора-літописця та інші. При Новоросійському університеті організувалися товариства природодослідників, історико-філологічне та інші. Наукові товариства плідно працювали при Харківському університеті. Ніжинському історико-філологічному інституті та інших вузах. У Львові в 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворилося на наукове товариство. В товаристві існували провідні наукові секції – історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також археографічна, бібліотечна, етнографічна, правова, статистична та інші комісії. Визначним був вплив М. Грушевського, який очолив його роботу з 1897 р. До речі, усі товариства видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й громадськість.

В університетах працювало чимало талановитих вчених: завідуючий кафедрою техніки Харківського університету О. Ляпунов створив загальну теорію сталості руху, там же працював відомий фахівець у галузі математичного аналізу й механіки В. Імшенецький. 40 років читав різні курси математики у. Київському університеті М. Ващенко-Захарченко. Ним були створені підручники, за якими навчалося багато поколінь. Помітний слід в університеті залишили математики В. Єрмаков, І. Рахманінов, Г. Суслов. У Новоросійському університеті творили відомі математики С. Сабінін, С. Ярошенко, І. Тимченко.

З 1865 по 1890 рр. кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус, який став засновником однієї з перших наукових шкіл з молекулярної фізики. Грунтовний аналіз основних понять термодинаміки зробив М. Шіллер, який очолював створену вперше в Україні кафедру теоретичної фізики. Один з піонерів рентгенографії та рентгенології М. Пильчиков працював у Харківському університеті.

Піднесенню геологічної науки в Україні сприяла київська школа геологів К. Феофідактова, з якої вийшли відомі науковці П. Армашевський, В. Тарасенко, П. Тутковський.

Серед хіміків Київського університету було ряд оригінальних вчених: М. Каяндер, Я. Михайленко, М. Бунте, П. Алексєєв, І. Борщов, Ф. Шведов.

Багатогранною була діяльність М. Бекетова - завідуючого кафедрою університету та А. Краснова – завідуючого першої в Україні кафедри фізичної географії в цьому ж університеті.

Інтенсивно розвивалася в Україні біологічна наука. У 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу вітчизняну і другу в світі бактеріологічну станцію. Працюючи у Пастерівському інституті в Парижі, І. Мечников був удостоєний найвищої світової нагороди - Нобелівської премії.

Значні зрушення відбулися в історичній науці. Розширилась її джерельна база, зріс обсяг друкованої продукції, посилився інтерес до історії України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становили видання "Архива Юго-Западной России" - збірника історичних документів і літературних пам’яток Правобережної і Західної України XIV – ХVІІІ ст. та 15-томні "Акты Южной й Западной Руси", опубліковані в Петербурзі у 1863-1892рр.

Об’єктивно намагались висвітлювати історію України, козацтва, походження українського народу М. Костомаров, О. Лазаревський, В. Іконников, В. Антонович, Д. Багалій, О. Левицький та інші.

Серед інших видатних вчених економісти М. Зібер і М. Туган-Барановський, правознавець О. Кістяківський.

Жорстокі національні утиски, переслідування української мови ускладнили розвиток філологічних наук, але не зупинили прогрес українського мовознавства, яке досягло нових верхівок. Чимало зробили для дослідження лексикографії вчені-філологи П. Житецький, О. Потебня, Ф. Міщенко, М. Дашкевич, М. Петров, І. Франко, П. Чубинський, М. Сумцов, М. Драгоманов, Б. Грінченко, А. Кримський та багато інших.

Розвиток літературної мови, її словникового фонду найбільше завдячує класичній художній літературі. Значні її успіхи у другій половині XIX ст. завдячують творчості Т. Шевченко та І. Франка. Загалом, у цей період повної зрілості досягли усі її жанри – проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Розширилася і тематика літературних творів.

Значного поштовху розвитку національної літератури надав журнал "Основа" (1861 – 1862 рр.) Чимало письменників Східної України друкували свої твори у періодичних виданнях на західноукраїнських землях - "Вечорницях", "Меті", "Правді", "Зорі". Консолідації літературних сил України сприяли альманахи "Рада", "Степ", "Складка" та інші. Видатними реалістами на той час стали видатні західноукраїнські письменники В.Стефаник і О. Кобилянська.

Письменниця Марко Вовчок (М. Вілінська), яка представляла демократичний напрямок в українській літературі, у своїх творах засуджувала кріпосний лад, змальовувала образи простих людей, зображала боротьбу народу проти своїх гнобителів, іноземних загарбників і.т.п. В алегоричній формі відтворював безправне становище селян, свавілля і паразитизм поміщиків, буржуазії, чиновників видатний байкар Л. Глібов. Популярними стали його ліричні поезії для дітей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з тогочасного життя ("Люборацькі") створив талановитий письменник-різночинець А. Свидницький. Широкої популярності набули твори С. Руданського: "Довій, вітре на Вкраїну", "Ти не моя", "Над колискою", "Гей, бики!", "Нехай гнеться лоза", "Не кидай мене" та інші. Славу поетові принесли його гумористично-сатиричні вірші - співомовки.

У 1863 р. відомий етнограф і фольклорист П. Чубинський написав славетний вірш "Ще не вмерла Україна". Покладений на музику М. Вербицьким, він став національним гімном України.

У 70 – 90-ті роки у літературу ввійшла нова плеяда високо талановитих письменників: І. Нечуй-Левицький ("Микола Джеря", "Кайдашева сім’я", "Бурлачка", "Маруся Богуславка"), П. Мирний (П. Руденко) ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", "Лихі люди", "Голодна воля"), П. Грабовський ("Пролісок", "З півночі", "Кобза"), І. Манжура ("Степові думи та співи", "Над Дніпром"), М. Коцюбинський ("П’ятизолотник", "Дорогою ціною", "Для загального добра"), Леся Українка (Л. Косач-Квітка) ("Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Товаришці на спомин", "Слово, чому ти не твердая криця"). Заслуговує на увагу творчість Б. Грінченка ("Під сільською стріхою", "Сонячний промінь", "Під тихими вербами").

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробили письменники П. Куліш, О. Кониський, Олена Пчілка, Д. Мордовець, західноукраїнські літератори М. Павлик, Н. Кобринська, С. Ковалів, Т. Бордуляк, С. Ярошинська, Ю. Федькович та інші.

У 70 – 90-х рр. у Східній Галичині розцвів багатогранний талант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча І. Франка. Його творчість - унікальне явище не тільки української, а й світової культури. Він створив класичні зразки громадської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів’яле листя", "Із днів журби"), змалював величні образи борців ("Каменяри", "Гімн", "Товаришам із тюрми"). Особливе місце у його творчості посів бориславський цикл ("Ріпник", "На роботі", "Борислав сміється"), де відтворена історія первісного капіталістичного нагромадження, жорстока експлуатація робітників підприємцями, перші робітничі виступи і т.п.

Значним творчим доробком відзначилась і драматургія. Багатогранним був талант письменника і драматурга М. Старицького ("Тарас Бульба", "За двома зайцями"), М. Кропивницького ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук"), І. Карпенка-Карого (Тобілевича) ("Бурлака", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Мартин Боруля"). Ці зразки соціально-побутової драми і сатиричної комедії актуальні й сьогодні.

Видатним майстром драматургії був І. Франко. У його драматичних творах "Украдене щастя", "Учитель", "Рябина", "Кам’яна душа" відображені картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися у західноукраїнських землях.

Незважаючи на заборони та утиски імперських урядів, російщення на сході і онімечення та полонізацію на заході, успішно відбувався процес становлення театрального мистецтва У другій половині XIX ст. український театр зміцнів. Перша українська професійна трупа в Галичині виникла у 1867 р. у Львові при товаристві "Руська бесіда" Створив і очолив її О. Бачинський. Першу на Лівобережній Україні українську професійну трупу з участю М. Заньковецької, І. Бурлака, М Садовського, Н. Жаркової, А. Максимовича та інших створив 1882 року у Єлизаветграді відомий драматург, автор майже 50 п’єс М. Кропивницький Через рік трупу очолив талановитий драматург і письменник М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. 1885 року трупа, яка налічувала близько 100 акторів, розділилася на дві. Одну очолив М. Кропивницький, а другу - М. Старицький.

Пізніше виникло ще декілька професійних колективів, серед яких високою майстерністю славилися трупа І. Карпенка-Карого. Славу українському театру принесли актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, А. Максимович, Г. Борисоглібська та інші.

У 80 – 90-х рр. в Україні діяло також декілька десятків українсько-російських труп, сезонні російські колективи. У 1891 р у Києві був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.

Українські драматичні колективи сприяли піднесенню музичної культури, бо широко пропагували народну пісню, музику, ставили оперні спектаклі Та й самі керівники колективів були досить обдарованими і музично освіченими людьми. Зокрема, М. Кропивницький сам був співаком і композитором. Широку популярність здобули його пісні "Соловейко", "Де ти бродиш, моя доле".

Славетний співак С. Гулак-Артемовський вже у першій пореформений рік створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм". Популярними були "Вечорниці" П. Ніщинського, опера "Катерина" на текст однойменної поеми Т. Шевченка композитора М. Аркаса, опера "Мазепа" за поемою О. Пушкіна "Полтава" П. Сокальського і т.д.

Цілу епоху у музичному житті посідає талановитий композитор М. Лисенко, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він створив оперу "Тарас Бульба", драми "Різдвяна ніч", "Утоплена", ряд інших опер, хорів, дуетів, написав музику до п’єси І. Котляревського "Наталка Полтавка"

Великою популярністю у західноукраїнських землях користувалася музика М. Вербицького, І. Лавровського, А Вахнянина, Д Січинського та інших композиторів.

Розвиткові образотворчого мистецтва в Україні сприяли об’єднання художників: Товариство художніх виставок у Києві, Товариство південноросійських художників в Одесі, Товариство харківських художників. Товариство для розвою руської штуки у Львові Помітну роль відіграли відкриті в Одесі, Харкові і Києві малювальні школи (згодом училища).

Серед художників-передвижників одним з найбільш відомих майстрів пейзажу та історичного жанру став українець Є. Васильківський Популярності набули його пейзажні полотна "Степ на Україні", "Козача левада", "Ранок", "Ромоданський шлях" та роботи на історичну тематику "Козачий пікет", "Сторожі запорозьких вольностей" та інші.

Шевченківські традиції у живопису продовжували Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутовський, М. Пимоненко, які створили визначні мистецькі твори. Так, майстер побутового жанру академік Пимоненко уславився полотнами "Святочне ворожіння", "Проводи рекрутів", "Свати", "Сінокіс" і т.д.

Українська тема по зайняла чільне місце у творчості російських художників О. Ківшенка, В. Орловського, А. Куїнджі, братів Маковських. Особливе місце тут належить І. Репіну. Визначним явищем російського та українського історичного жанру стало його полотно "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", яке надовго визначило шляхи подальших пошуків українських митців.

Для творчості західноукраїнських майстрів пензля досить характерним був вплив європейських академічних традицій. Але поступово відбулося становлення західноукраїнської реалістичної школи. Її зачинателями стали К. Устиянович та Т. Копистинський. Заслужену славу здобули полотна Устияновича "Банківська пора", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та Капистинського "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці" та інші. Наприкінці XIX ст. розпочав свою діяльність видатний живописець І. Трупі. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов’язані з іменами Ю. Пігуляка, М. Івасюка, а на Закарпатті - Г. Рошковича.

В архітектурі переважав еклектизм – суміш елементів різних стилів, так у Києві були споруджені будинки Міської думи (арх. О. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту. Першої гімназії (арх. О. Беретті), театру Соловцова, оперного театру (арх. В. Шреттер), Володимирського собору (арх. Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті). У Харкові за проектом О Бекетова були збудовані комерційне училище і земельний банк. В Одесі, окрім оперного театру, побудованого раніше, з’явився будинок Нової біржі (арх. О. Бернардацці), у Львові - будинки політехнічного інституту (арх. Ю. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), оперного театру (арх. 3. Горголевський), у Чернівцях - будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті - Мисливський палац графів Шенборнів та ряд інших.

Отже, культура України у другій половині XIX ст. зробила подальший крок уперед. Значних змін зазнала освіта. Збільшилася загальна кількість шкіл, з’явилися нові типи навчальних закладів, а університети та інститути стали не тільки освітянськими, але й осередками науки. Науковці України зробили помітний внесок у світову наукову скарбницю. Незважаючи на жорстокий національний гніт, вагомих здобутків досягли українська література та мистецтво.