Характеристика періоду

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. провідні країни Західної Європи вступили в стадію зрілого індустріального суспільства. В цьому ж напрямку розвивались й так звані країни „другого ешелону”. Серед них: Росія та австро-Угорщина. Цей процес тривав до середини ХХ ст., коли розгорнулася інформаційно-комп’ютерна революція, яка знаменувала початок наступної стадії – пізнього індустріального суспільства. Остання стадія розвитку індустріального суспільства розпочалася у другій половині ХХ ст. і триває до сьогодення.

Таким чином, новітня історія розподіляється на два періоди. Змістом першого періоду (перша половина ХХ ст.) стали: розвиток науково-технічного прогресу, суцільна механізація виробництва, монополізація економіки, складання світового ринку. Ці процеси відбувалися в умовах нерівномірності економічного розвитку країн Європи, що підштовхувало їх до боротьби за перерозподіл сфер впливу у світі. Саме тому формуються військово-політичні блоки: Троїстий союз та Антанта. Після серії локальних військових конфліктів 38 держав втягуються у Першу світову війну, яка призвела до розпаду таких великих імперій як австро-Угорська та Російська. На карті Європи з’являються нові незалежні держави. Виникла світова організація, яка прагнула зберегти новий міжнародний порядок – Ліга націй.

Не обминули ці процеси й Україну, яка під час першої світової війни стала театром військових дій. Державницькі змагання українського народу у 1917 – 1920 рр. потерпіли поразку. Україна була розподілена між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а Східна Радянська Україна війшла у склад СРСР.

Часи повоєнної стабілізації (1924 – 1929 рр.) змінилися світовою економічною кризою (1929 – 1933 рр.). В ці часи в Європі розповсюджується фашистська ідеологгія. Фашисти приходять до влади в Італії, Німеччині, Іспанії. Полу фашистські режими встановлюються в Румунії, Угорщині. Ці країни спробували вийти з економічної кризи шляхом мілітаризації економіки та підготовкою до війни. До того ж міжнародні відносини загострювались завдяки зовнішній політиці радянського Союзу, яка була спрямована на здійснення „світової соціалістичної революції”. Таки чином тоталітарні режими готувалися до війни в умовах внутрішньої репресивної політики та залякування народів. При позиції „миротворців”, яку сповідали Англія та Франція, що займали провідну позицію у Лізі націй.

В умовах радянського тоталітаризму український народ пережив колективізацію та голодомор. Національне гноблення посилювалось на території Галічини та Волині, що знаходились у складі Польщі. Напередодні другої світової війни післярозподілу Чехословаччини між Німеччиною та Угорщиною, Закарпаття було захоплено останньою. На початку другої світової війни після розподілу Польщі та ультиматуму Румунії, Західна Україна війшла до складу Радянського Союзу.

Під час Другої світової війни україна знову стала театром військових дій. розпочалася Велика вітчизняна війна. Український народ вніс великий внесок у перемогу над фашизмом як на фронтах, так і в тилу.

Друга половина ХХ ст. знаменує собою наступний етап новітньої історії (50-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.). Змістом цього етапу стали: інформаційно-комп’ютерна революція, автоматизація виробництва, формування біполярного світу. Визначальним в міжнародних відносинах стала „холодна війна”, яка завершилась розпадом Радянського союзу у 1991 р. В ці часи в Україні, як частині радянського Союзу, відбувалися процеси десталінізації, застою та „перебудови”. В таких умовах науково-технічна революція на україні розвивалась повільніше ніж у провідних країнах Західної Європи, відставав й рівень життя. В той же час зароджується й розвивається дисидентський національно-визвольний рух. У 1991 р. Україна отримала незалежність й почався процес розбудови держави. Цей процес відбувається в дуже складних внутрішніх і зовнішніх умовах, що відбивається на рівні життя населення. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. посилюється міжнародний тероризм, набирає оберти процес глобалізації та європейської інтеграції. Україні, як незалежній державі, потрібно знайти власне місце у світі взагалі та Європі зокрема, що швидко змінюються. Яке майбутнє чекає Україну? На це питання своїми власними діями ми, як громадяни незалежної держави, повинні відповісти самі.

                                                                                                                   

20. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

¾ Нові явища в соціально-економічному розвитку.

¾ Соціально-політичні зрушення в українському суспільстві.

¾ Посилення національного руху.

¾ Україна під час революції 1905 – 1907 рр.

¾ Соціально-політичний та економічний розвиток українських земель напередодні Першій світовій війни

 

Наприкінці XIX – на початку ХХ ст. більшість розвинених країн переходять до стадії індустріального суспільства. Східна Україна, як частина Росії, та Західна Україна, як частина Австро-Угорщини, також вступили в цю стадію розвитку. Цей процес проявився, перш за все, у виникненні монополісти­чних об’єднань. Урядом Російської імперії був створений Комітет державних замовлень, який розміщав державні капіталовкладення в утворених синдика­тах. В 1902 р. у Східній Україні виник синдикат «Продамет», який контролював дві третини виробництва чавуну й сталі держави. Декілька пізніше на півдні України з’явились синдикати: «Трубопродаж», «Продпаровоз», «Продвугілля», «Продвагон», які об’єднували більшість підприємств важкої промисловості.

На території Західної України виникали фінансово-кредитні монополії: «Галицько-Карпатське товариство», «Галіція», «Мундус», «Сольва», які вкладали гроши у розвиток нафтової, хімічної, деревооброблювальної промисловості. Характерною рисою всіх перелічених об’єднань було те, що 90% акцій належало іноземному, а не українському капіталу. Більш розвинута в промиловому відношенні Східна Україна на початку ХХ ст., як і більшість індустріальних районів світу, опинилася в економічній кризі, яка проявилась в зменшенні виробництва. Наприклад: з 56 до­мен Південної України к 1903 р. працювало 23, з 79 залізорудних рудників Криворіжжя функціонувало 41, виробництво паровозів у Харкові зменшилось зі 185 до 120, а в Луганську — з 151 до 107. Криза охопила цукровую промисловість. З метою підтримання високих цін на цукор фабриканти Бродський, Терещенко, Харитоненко вилучили з продажу 6 млн пудів цукру, що складало 60% виробництва всієї цукрової промисловості. Зменшення виробництва у 1900—1903 рр. привело до скорочення робочих місць до ста тисяч, зниженню зарплати на 15—20%, зростанню тривалості робочого дня до 12—16 годин. В сільському господарстві скорочувалась частка поміщицького землеволодіння. як на Західній, так і на Східній Україні, панували півфеодальні форми ведення господарства, йшло обезземелюва­ння українського селянства. Це створювало додаткову дешеву робочу силу, яка не знаходила попиту, в результа­ті зростала еміграція. За 1900—1903 рр. з України в цілому емігрувало 350 тис. людей. Основними районами еміграції були Кавказ, Сибір, Далекий Схід, США, Канада, Бразілія, Аргентина та інші.

Таким чином, соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст., перехід її земель на ступень індустріаль­ного суспільства не зняли внутрішніх протирічь. Феодально-кріпосницькі пережитки гальмували економічний розвиток, призводили до нещадної експлуатації робітників і селян та до виникнення соціальних конфліктів. Знову гостро стало питання національного визволення України.

Під впливом соціал-демократичних організацій на передній край масової соціально-економічної і політичної боротьби висунувся робітничий клас. Апогеєм робітничого руху став масовий загально політичний страйк, яким влітку 1903 р. були охоплені промислові міста України. Водночас майже всі повіти й губернії охопив селянський рух, який найбільшого розмаху досяг на Правобережжі у 1900 – 1901 рр. У 1902 р. у ряді повітів Полтавської і Харківської губерній намагання селян розв’язати аграрне питання переросло у масові повстання. Уряд змушений був придушити їх силою зброї.

Активну участь у політичному русі взяла студентська й учнівська молодь, яка виступала за демократизацію суспільного життя, відродження української культури. 11 січня 1901 р. російський уряд віддав у солдати 183 студентів Київського університету – найактивніших учасників масового студентського руху. У відповідь в імперії розпочався загальноросійський студентський страйк. Серед його учасників – студенти Києва, Харкова, Одеси. До них приєдналися старшокласники гімназій, семінарій, реальних училищ і технічних шкіл.

Того ж року виступили студенти Львівського університету, які вимагали від австрійського уряду скасування обмежень на вільний культурний розвиток українського народу, забезпечення його права навчатися рідною мовою.

Великої активності набув ліберально-демократичний рух. Він мав опозиційний характер і розвивався головним чином в рамках земських установ. Голос земств гучно лунав у вимогах скликання загальноросійського Земського собору, рішучого оновлення існуючого законодавства, надання усім громадянам політичних прав і свобод тощо. Під час проведення земствами так званої "банкетної кампанії " 1904 р. з нагоди 40-річчя судової реформи відбулися мітинги та демонстрації опозиційного характеру, нерідко з відверто антисамодержавними гаслами. Царські власті переслідували і звільняли з роботи демократично мислячих діячів і службовців, підтримуючи реакційне настроєних керівників земських установ. І все ж таки уряд змушений був поступитися. Наприкінці 1904 р. було дозволено скликати земській з’їзд, оголошено указ про розширення прав земств тощо.

В умовах загального революційного піднесення на початку XX ст. в Україні посилився національно-визвольний рух. У Наддніпрянщині він здебільшого вилився у масові культурно-просвітницькі заходи. Зокрема, вчені Київського і Харківського університетів, інтелігенція великих промислових центрів виступили за скасування ганебних цензурних законів 1863 і 1876 рр., спрямованих на переслідування української мови. Їх підтримали прогресивні кола усієї імперії. Важливою подією національно-культурного життя стало відкриття влітку 1903 р. у Полтаві пам’ятника класику нової української літератури І. Котляревському, відзначення у Києві 35-річчя літературної діяльності письменника Івана Нечуя-Левицького та у Києві і Львові 35-річчя музичної творчості композитора Миколи Лисенка, видання у 1904 р. в Петербурзі книги Михайла Грушевського "Нарис історії українського народу", що дав змогу широким читацьким колам не тільки ознайомитись з найновішою концепцією доходження українського народу, але й переконатися у правомірності відновлення української державності.

У Східній Галичині не тяжіли заборони українського слова й друку. Тому багато видань звідси нелегально завозилося у Наддніпрянщину. Через товариства "Соколи" та "Січ", які з 1902 р. набули масового поширення, галицько-українські патріоти активно виховували юнаків на військових традиціях Запорозької Січі та українського козацтва.

Правомірно, що учасники загальноукраїнського визвольного руху почали з повагою називати Східну Галичину "українським П’ємонтом".

Усі ці акції сприяли зростанню національної самосвідомості українців, зміцненню контактів між українцями у складі Австро-Угорщини та Росії. І хоч національний рух в Україні в цілому не набув масового характеру, а його виразниками переважно була ліберальна і демократична інтелігенція, все ж таки його пожвавлення сприяло виконанню перших національно-політичних партій, які виступали від імені різних соціальних верств українського населення.

Перші українські політичні партії виникли ще наприкінці XIX ст. Так, на західноукраїнських землях у 1890 р. з ініціативи С. Даниловича, К. Трильовського, І. Франка, М. Павлика та інших була заснована Українсько-Руська Радикальна Партія (УРП). Найближчим завданням радикалів стало здобуття автономії у складі Австро-Угорщини, а в перспективі – створення незалежної соборної соціалістичної Української держави. Відсутність міцної соціальної бази, ідейна плутанина та хитка організаційна побудова призвели до розколу УРП. Спочатку партію залишили соціал-демократична, а потім і націонал-демократична частини, хоч партія вціліла і продовжила існування.

У лютому 1892 р. у Львові було проголошено Соціал-демократичну партію Галичини як складової частини Австрійської соціал-демократичної партії. Її фундаторами стали А. Маньковський, Г. Дашинський, Й. Данилюк. У 1896 р. розрізнені соціал-демократичні гуртки об’єдналися у Соціал-демократичну партію Буковини. Соціал-демократичні організації Закарпаття увійшли до складу Угорської соціал-демократичної партії.

У 1899 р. від УРП відкололася група, яка увійшла до складу Української соціал-демократичної партії (УСДП), яку очолили М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович та інші. Ще одна група разом з народовцями тоді ж утворила Націонал-демократичну партію (НДП). Її засновниками були М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та інші. На початку XX ст. вона стала найбільш впливовою політичною силою у Східній Галичині. Партія об’єднувала представників української інтелігенції, духовенства, міщанства, заможного селянства, які під гаслами "боротьби з поляками" та "українського П’ємонту" виступали за створення самостійної України.

Інші суспільно-політичні сили у цей час представляли партія "Русько-католицький союз", заснована у 1896 р. (ідеологи – О. Барвінський та А. Шептицький), і "москвофіли" – "Руська народна партія", заснована у 1900 р. (ідеологи – О. Мончаловський та інші). "Русько-католицький союз" сприяв збереженню культурно-національних традицій українського населення, займався просвітницькою діяльністю. "Москвофіли" об’єднували великих землевласників, духовенство, чиновництво проросійської орієнтації, що заперечували саме існування українського народу і його самобутньої культури, стверджували, що він - частина російського народу.

У Наддніпрянщині у 90-х рр. XIX ст. виникли гуртки так званих "свідомих українців", які намагались перетворити культурно-освітній рух у політичний. 1892 року студенти вищих навчальних закладів Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич і Віталій Боровик заснували таємне українське національне громадсько-політичне товариство "Братерство тарасівців". Його головна мета – організація боротьби за утвердження шевченківських суспільно-політичних ідеалів. Гуртки тарасівців існували у багатьох містах України, їх об’єднувала спільна програма, яка визначалася словами Т. Шевченка: "Борітеся - поборете. Вам Бог помогає". У 1893 р. її видрукував львівський журнал "Правда". В історії українського руху "Братерство тарасівців" стало наступною сходинкою від структурно мало організованої громади 60 – 80 рр. до організації справжньої національної української партії.

Національний рух у культурно-освітньому напрямку спрямували й багаточисельні громадські організації, які у 1897 р. об’єдналися у Загальну українську організацію.

У 1899 р. у Києві на другому всеукраїнському студентському з’їзді було засновано Всеукраїнську студентську спілку "Молода Україна". Її програмові вимоги фактично повторювали програмові вимоги "Братерства тарасівців".

Першою ж в Наддніпрянщині політичною партією стала Революційна українська партія (РУП). Її створення було проголошено 29 січня 1900 р. на зборах студентських українофільських громад Харкова. Фундаторами її виступили Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко, Б. Камінський, Д. Познаньський та інші. Першим програмовим документом РУП стала брошура харківського юриста М. Міхновського "Самостійна Україна", в якій проводилась ідея боротьби за єдину Україну. У складі партії було б "вільних громад" – Київська, Лубенська, Харківська, Чернігівська, Полтавська, Чорноморська. Та своєї програми і статуту рупівці так і не склали. Програмові ідеї вони виклали на сторінках нелегальних видань "Селяни", "Праця", "Гасло". У практичній діяльності партія відстоювала інтереси селянства, вважаючи його основою української нації.

У зв’язку з тим, що брошура М. Міхновського "Самостійна Україна" від імені РУП пропагувала гасло "Україна для українців", не всі рупівці сприйняли його. Тому в ході внутріпартійної боротьби група М. Міхновського відкололася від РУП і у 1902 р. заснувала Народну українську партію (НУП), яка єдина серед партій у Наддніпрянщині виступила за побудову самостійної демократичної держави. Діяльність НУП звелась до видання брошур з випадами проти росіян і спроби підірвати пам’ятник О. Пушкіну у Харкові.

У 1903 р. від РУП відкололась ще одна нечисленна група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила "Українську соціалістичну партію", що не мала широкого впливу на маси.

У 1904 р. РУП розпалась остаточно. Частина її членів заснувала Українську соціал-демократичну спілку ("Спілка") Лідери "Спілки" М. Меленевський і А. Скоропис-Йолтуховський хотіли, щоб партія представляла усіх робітників України, незалежно від їх національності. 1905 р. "Спілка" на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції РСДРП Інша, більша частина РУП на чолі з Д. Антоновичем, В. Винниченком, С Петлюрою, М. Поршем трансформувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДРП). Її програма передбачала ідею автономії України, конфіскації земельної власності, вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах.

У 1904 р. у Києві виникли ще дві українські національні партії: Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, В. Чехівським та Є. Чикаленком, а також Українська радикальна партія (УРП), яку очолили письменники Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський. Обидві партії стояли на ліберальних засадах. У 1905 р. вони злилися в Українську демократично-радикальну партію, яка з 1907 р. була названа Українською трудовою партією.

Свої організації в Україні мали й деякі загальноросійські політичні партії. У промислових регіонах Наддніпрянщини певний вплив мала Російська соціал-демократична партія (РСДРП). На більшовицьких позиціях стояли Катеринославський, Миколаївський комітети. Київський, Харківський комітети і Донецький союз зайняли меншовицьку позицію. Було чимало організацій, які з різних причин не визначилися. В цілому серйозного впливу на революційно-визвольний рух в Україні РСДРП не мала.

У Наддніпрянщині діяли й місцеві організації "Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії" (Бунд). Вони користувалися впливом серед дрібнобуржуазних верств робітників Одеси, Катеринослава, Бердичева, Житомира, деяких інших міст. Певний вплив мали й організації анархістів.

Організації соціалістів-революціонерів (есерів) займалися пропагандистською роботою серед селянства. Есери утворили свою партію у січні 1902 р. на основі народницьких гуртків і груп, які існували ще в 90-х рр. XIX ст. В Україні в основному діяла Південна партія соціалістів-революціонерів.

Найвпливовішою серед реакційних партій був "Союз русского народа", що виступав за єдину й неподільну Росію.

Панівні верстви (буржуазія і землевласники) на той час ще не відчували потреби мати власні політичні партії, а тому створили їх пізніше, під час революції 1905 – 1907 рр.

Отже, початок XX ст. характеризується монополізацією економіки України, яку посилила економічна криза, що призвела до загострення соціальних суперечностей та подальшої активізації суспільно-політичного спрямування. Його пожвавлення зумовило виникнення цілого ряду політичних партій. На жаль, у своїх програмах, за винятком Народної української партії (НУП), вони обмежувалися вимогами національної автономії для України.

Реформи другої половини XIX ст. значно прискорили просування Російської імперії по шляху прогресу. Але основною перешкодою подальшого розвитку стали численні феодальні пережитки, національний гніт та безправ’я народу. Поразка у війні 1904 – 1905 рр. з Японією та труднощі економічної кризи 1900 – 1903 рр. прискорили революційні події. Врешті-решт у січні 1905 р. масові визвольні змагання усіх верств населення імперії вилились у демократичну революцію. Розпочалася вона страйками і політичними демонстраціями столичних робітників. Кривава ж розправа над ними, учинена царськими властями 9 (22) січня 1905 р. у Петербурзі, призвела до масових виступів трудящих України. Протягом січня страйкували робітники Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Горлівки, Юзівки, Маріуполя, Житомира та інших міст. У лютому-березні страйковий рух продовжував нарощуватись, втягуючи у революційну боротьбу нові верстви робітників. У революційну боротьбу втягнулося селянство, передові кола демократичної інтелігенції, частина міського населення, студентство та учнівська молодь. Демонстрації і мітинги з політичними лозунгами відбулися у Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті. Всього за неповними даними у січні-березні 1905 р. в українських губерніях страйкували майже 170 тис. чоловік. Підприємці і царські власті змушені були задовольнити деякі з вимог страйкуючих: поліпшити умови праці, збільшити заробітну платню, скоротити робочий день тощо.

Селянські виступи здебільшого закінчувалися безглуздою помстою і погромами маєтків поміщиків та багатих підприємців. Так було на Сумщині, Чернігівщині, Полтавщині. Всього ж до середини 1905 р. відбулося біля 1300 селянських виступів.

Свого апогею революційне піднесення усіх верств населення досягло у жовтні 1905 р. Саме у жовтні страйк переріс у загальноросійський політичний виступ, який охопив в Україні понад 120 тис. чоловік. Він розвивався під лозунгами: "Геть царський уряд!", "Хай живе всенародне повстання!". Збройні сутички і барикадні бої відбулися у Катеринославі, Харкові, Одесі.

У ході страйкової боротьби у Києві, Катеринославі, Луганську, Кам’янську, Горлівці, Єнакієвому та інших населених пунктах виникли Ради робітничих депутатів. Вони запроваджували 8-годинний день на підприємствах, встановлювали ціни на продукти в фабрично-заводських магазинах, контролювали випуск урядових та регіональних газет, організовували охорону населення від погромників та грабіжників тощо.

Всеросійський політичний страйк паралізував уряд і змусив царя видати 17 жовтня маніфест про "громадянські права і політичні свободи" та скликання законодавчої Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Маніфест розмежував політичні сили, призвів до загострення боротьби. Стали лунати заклики до збройного повстання та знищення монархії. У відповідь розпочалися чорносотенні погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі, Харкові, Миколаєві та інших містах.

Найгострішою формою боротьби під час революції 1905-1907 рр. стали збройні повстання. Першими до цього засобу вдалися матроси Чорноморського флоту. Повстання відбулося 14 – 25 червня 1905 р. на панцернику "Потьомкін". Зробивши рейд з Одеси до Феодосії, а потім у румунський порт Констанцу, команда здалася місцевим властям.

Восени прокотилася хвиля стихійних селянських повстань, чи не найбільшим серед них був виступ селян у Великих Сорочинцях на Полтавщині.

У середині листопада знову відбулося повстання моряків у Севастополі. Очолив його лейтенант П. Шмідт. Після 13-годинного бою з відданими царизму військами повсталі зазнали поразки, Петро Шмідт та найближчі його помічники за вироком військового трибуналу були страчені.

18 листопада виступили солдати саперної бригади у Києві на чолі з підпоручиком Борисом Жаданівським. Але й це повстання було придушене.

Найбільшого піднесення збройна боротьба досягла під час загальнополітичного страйку у грудні 1905 р. В Україні збройні повстання спалахували у Харкові, Катеринославі, Олександрівську (Запоріжжі) та інших містах. Найширшого ж розмаху набуло збройне повстання робітників у Донбасі.

Перші збройні сутички бойових дружин з царськими військами тут відбулися 13 грудня в Ясинуватій та Авдіївці. Але потім центром подій стала Горлівка. Саме там 16 грудня царські війська влаштували розправу над робітниками місцевого заводу. На допомогу повсталим прибуло близько 4 тис. дружинників з Алчеаська, Дебальцевого, Єнакієвого, Харцизська, Ясинуватої. 17 грудня повсталі вибили війська з міста і змусили їх відступити в степ. Однак через недосвідченість і погане озброєння повсталі все ж таки зазнали поразки.

Велику революційну активність у цей період виявили робітники Києва, Миколаєва, Конотопа, Довгинцевого, Козятина та інших міст і селищ. Однак ці виступи не переросли у загальне збройне повстання. Після цього революція пішла на спад.

Природно, що під час демократичної революції активізувалося українське національне питання. Адже борючись проти соціального гніту, українська громадськість боролася проти національного поневолення. Зокрема, широкого розголосу набула кампанія за відміну Валуєвського циркуляру (1863 р.) і Емського указу (1876 р.) про заборону українського слова, яку підтримала й російська демократична громадськість. Спільними зусиллями різних соціальних верств і станів вдалося запровадити українську мову у початкових класах. Погодилися на навчання рідною мовою частина викладачів та професорів середніх і вищих навчальних закладів. Курс української літератури був запроваджений у Київському, Харківському й Одеському університетах Однак ці надбання українізації освіти незабаром були ліквідовані царським урядом.

Після проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. почала виходити україномовна преса. Тільки 1906 року вийшло 18 українських видань, у тому числі й у Москві та Петербурзі. Серед них газети "Хлібороб" (Лубни), "Громадська думка", а пізніше "Рада" (Київ), політичний і літературний журнал "Рідний край" (Полтава) та інші. Перейшов на українську мову і найстаріший на той час в Україні журнал "Киевская старовина", який почав видаватися під назвою "Україна". Цього ж року до Києва зі Львова було переведено видання "Літературно-наукового вісника" М.С. Грушевським. Всього ж протягом 1905-1907 рр. тільки у Наддніпрянщині вийшло 24 різних газет, щотижневників і журналів (переважно революційно-демократичного спрямування). Власті всіляко гальмували вихід україномовних видань, а то й зовсім їх закривали. Але ті виходили знову і знову. Довготривалим виявився і ряд новоутворених видавництв, які друкували художню та науково-популярну літературу українською мовою, у тому складі й українських класиків. Зокрема, за редакцією В. Доманицького вперше вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка.

Виявом національного руху було виникнення українських самодіяльних культурно-просвітницьких організацій "Просвіти". Якщо до революції "Просвіта" успішно діяла тільки у західноукраїнських землях під владою Австро-Угорщини, то протягом 1905 – 1907 рр. у Наддніпрянщині виникло 9 "Просвіт" з ЗО філіями Активну участь у їхній діяльності брали видатні діячі української культури, літератури, науки: у Києві – Борис Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка) і Микола Лисенко: у Катеринославі - Дмитро Яворницький; у Чернігові – Михайло Коцюбинський; у Полтаві – Панас Рудченко (Панас Мирний); у Миколаєві – Микола Аркас; в Одесі – Михайло Комаров та інші. "Просвіти" засновували бібліотеки, читальні, організовували літературні й музичні вечори, вистави, лекції тощо. Широко пропагувалися твори Т. Шевченка, проводилися щорічні "Шевченковські роковини". Водночас "Просвіти" налагоджували випуск науково-популярної літератури українською мовою, домагалися відкриття шкіл з рідною мовою навчання. У зв’язку з тим, що царські власті перешкоджали діяльності "Проствіт", а потім й зовсім паралізували їхню діяльність, першочерговим завданням просвітяни проголосили розвиток національної самосвідомості народу.

Очолити національний рух в Україні допомагали різні політичні рухи і партії. На передній край висунулась Українська соціал-демократична партія (УСДРП), яка обстоювала право згуртувати у своїх лавах робітників за національною ознакою українців.

Її лідери М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра зробили спробу приєднатися до РСДРП на федеративних засадах, але її було відхилено.

У І і II Державній Думі парламентарії українці сформували Українську громаду, в яку об’єдналися до 50 депутатів. Вони вимагали надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в навчальних закладах, судових та місцевих адміністративних органах. Для допомоги в роботі Української думської громади до Петербурга зі Львова переїхав М. Грушевський, який був обізнаний з досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. За його участю було налагоджено видання журналу "Украинский вестник", а пізніше газети "Рідна справа" ("Вісті з Думи"). Він же розробив і обгрунтував національну програму Української думської фракції. Після розпуску 3 червня 1907 р. П Думи українська фракція більше сформувалася.

Революційні події знайшли свій відгук у Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатській Україні, де прокотилася хвиля масових виступів проти соціально-політичних і національних утисків царського уряду, польських, румунських та угорських можновладців. Збори з вимогами реформувати народну освіту й відкрити нові школи з українською мовою навчання 1905 р. відбулися у Львові, Дрогобичі, Бортничах Товмацького повіту та інших містах і селах. Тривалою, хоч і безрезультатною, була боротьба за відкриття у Львові українського університету. Демократична громадськість, протестуючи проти виключно німецького характеру

Чернівецького університету, домагалася права користуватися рідною мовою та відкриття кафедри історії України.

Для керівництва народним рухом у листопаді 1905 р. було створено "Народний комітет" на чолі з Ю. Романчуком і К. Левицьким. Тільки в Галичині у січні 1906 р. відбулося близько 300 мітингів за участю майже 500 тис. чоловік. Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки, зокрема, скасувати обмеження у виборах до парламенту і надати більше прав українській культурі.

У цілому національний рух у Західній Україні розвивався у більш сприятливих умовах ніж на Наддніпрянщині. Центром українського національного руху, своєрідним "українським П’ємонтом", де створювалися і вдосконалювалися засоби національного, культурного і суспільного відродження українського народу, стала Галичина. Це було зумовлено специфікою суспільно-політичних та національних умов в Галичині. На цей час тут функціонувала українська мова й література, набули поширення періодичні україномовні видання, широкого розмаху набула діяльність Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка і "Просвіти". Важливими набутками стали досвід парламентської боротьби як у центрі, так і на місцях, широкий спектр політичних партій від правих до лівих. Нарешті, тут було науково розроблено питання про необхідність національно-територіальної автономії України і федеративного устрою багатонаціональної держави.

Таким чином, економічна криза, що охопила на початку XX ст. Російську імперію, до складу якої входили й українські землі, переросла в революцію. Трудящі, намагаючись відстояти свої інтереси, вдалися до різних форм класової боротьби. Вона дала поштовх до активізації суспільно-політичного руху, сприяла зростанню національної самосвідомості українського народу.

Період після поразки російської демократичної революції 1905 – 1907 рр. увійшов в історію Росії під назвою столипінської реакції. Її початком вважають розпуск 3 червня II Державної Думи. У країні був запроваджений надзвичайний стан, заборонені демонстрації й мітинги, урізані політичні права робітників і селян, розпочалися гоніння політичних партій національно-демократичного спрямування. За звинуваченням у політичних злочинах у 1907 – 1909 рр. були засуджені понад 26 тис. осіб.

Були посилені репресії і проти українства. Серед судових процесів того часу найжорстокіший - над учасниками збройного повстання у Донбасі, організований у Катеринославі за ініціативою П. Столипіна наприкінці 1908 р. З 131 підсудного військовий суд визнав винними 92, 8 керівників були засуджені і повішені, а решта отримали різні строки каторги. Порівняно з І Державною Думою кількість депутатів українців у ІІІ Думі зменшилась з 64 до 22% від усієї кількості обраних в Україні депутатів. Посилилась роль шовіністичних та монархічних організацій, які користувались широкою підтримкою царату. Водночас закривались і розпускались українські культурно-просвітні та профспілкові організації й установи, ліквідовувались основні українські періодичні видання, заборонялось викладання рідною мовою в будь-яких освітніх закладах. Розгорнулась шалена антисемітська кампанія. Її яскравим проявом стала так звана "справа Бейліса" – судовий процес, організований в 1913 року у Києві над євреєм Бейлісом, якого звинуватили у вбивстві хлопчика з ритуальною метою. Незважаючи на тиск шовіністичних сил, внаслідок активного опору демократичної громадськості справа провалилась. Суд виправдав Бейліса.

Політична реакція ускладнила національно-визвольний рух, зокрема розпалася Українська радикально-демократична партія, припинила своє існування "Спілка" (Український соціал-демократичній союз). Інші ж опинилися у кризовому стані. 1908 року частина діячів національного руху об’єдналася в міжпартійний блок ТУП (Товариство українських поступовців). Його лідери – відомі діячі українського руху М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші – закликали до об’єднання всіх українських політичних сил у боротьбі за національне відродження. Найближчим завданням вони вважали українізацію освіти, громадських установ, суду і церкви. 1913 року в своїх домаганнях у сфері культурно-національного самовизначення ТУП заручився підтримкою фракцій трудовиків та кадетів (конституційних демократів) у IV Державній думі.

Особливо актуалізувалося українське питання 1914 року, коли царський уряд заборонив відзначати столітній ювілей Т.Г. Шевченка. З цього приводу у Думі виникла гостра дискусія, багато депутатів висловили обурення з приводу цієї заборони. Незважаючи на репресії, демократична громадськість у березні 1914 р. провела маніфестації під жовто-блакитними прапорами. "Українство вперше виявило свою силу і вплив у Росії", – так писав з цього приводу М. Грушевський. Початок першої світової війни перервав процес піднесення українського національно-визвольного руху.

Під впливом революційних подій 1905 – 1907 рр. правляча верхівка Росії усвідомила необхідність проведення широких соціально-економічних змін. Особлива надія покладалася на аграрну реформу. Саме за допомогою неї уряд Росії намагався стабілізувати економічне і політичне становище, ліквідувати аграрне перенаселення у Європейській частині країни шляхом переселення найбільш революційної частини селянства у східні райони, створити на селі групи заможних господарств, які б могли протистояти революційним рухам. Проведена реформа дістала назву Столипінської за ім’ям автора і втілювача її в життя, голови Ради міністрів і міністра внутрішніх справ П.А. Столипіна.

Головним гальмом у розвитку товарно-грошових відносин на селі П. Столипін вважав общинне землеволодіння. Тому запропонована ним реформа передбачала: по-перше, руйнування общини і закріплення за кожним власником належної йому частини надільної землі; по-друге, надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк; по-третє, переселення частини селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

В Україні реформа П. Столипіна мала найбільший успіх. До 1916 р. було утворено 440 тис. хутірських і відрубних господарств, що складало 14% від загальної кількості селянських дворів. Зовсім щезло общине землеволодіння на Правобережжі та в Полтавській губернії. Селянський банк продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі. За цей же час банк скупив 579 поміщицьких маєтків з 572,2 тис. десятин землі. У ході переселенської кампанії з України виїхало близько 1 млн. селян. І хоч багато з них повернулося назад, напередодні першої світової війни в Сибіру і на Далекому Сході було 2 млн. українців.

У цілому столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу і сприяла перетворенню Вкраїни в житницю Європи. Тільки в Наддніпрянщині валовий збір зерна збільшився з 775 млн. пудів у 1826 – 1902 рр. до 1 070 млн. пудів у 1909 – 1913 рр. Українська пшениця становила понад 40% загальноросійського експорту. Однак, у цілому столипінська аграрна реформа не розв’язала проблем села. Модернізація українського села відбувалася значно повільніше, ніж у країнах Західної Європи. Селянство й далі страждало від малоземелля. Поміщицьке землеволодіння, хоч і скоротилось, однак в руках поміщиків ще залишалось близько 9 млн. десятин. До того ж позитивні зміни в країні обірвала смерть П. Столипіна, заподіяна внаслідок важкого поранення у Києві агентом охоронного відділення Д. Богровим.

Одним з наслідків реформи було збільшення кількості безземельних селян, які поповнили лави робітничого класу. Збільшення ринку праці й забезпечення промисловості дешевою робочою силою в свою чергу сприяло промисловому піднесенню Якщо 1910 року в промисловості України налічувалося 475,2 тис. робітників, то 1917 року - 893 тис. Всього ж 1917 року чисельність українського пролетаріату на всій території України зросла на 10%. Тільки за період 1910 – 1913 рр. видобуток вугілля зріс на 50%, залізної руди – подвоївся, а марганцевої – зріс у 4 рази. Напередодні першої світової війни Наддніпрянщина давала 68,4% загальноросійського видобутку чавуну і 70,2% вугілля. Найбільш характерними рисами промислового піднесення на Наддніпрянщині для цього часу стали: прискорений розвиток. Донецько-придніпровського району, зростання довжини залізниць, концентрація промисловості та її монополізація, залучення іноземного капіталу. У 1913 р. в Україні 83 іноземні компанії контролювали 70% видобутку вугілля і руди, 90% витопу чавуну, близько 80% продукції машинобудування.

У Західній Україні розвивалася, хоча і дещо повільніше, ніж на Наддніпрянщині, металообробна, шкіряна, нафтодобувна промисловість. На 700 фабрично-заводських підприємствах працювало біля 700 тис. робітників. Внаслідок важких умов праці до 1917 р. більша частина з них виїхала за кордон.

Як бачимо, ставши на шлях реформування, Україна зробила крок уперед. Але докорінних змін в економіці не відбулося. 1913 року у сукупній продукції промисловості та сільського господарства України промисловість становила 48,2%. Питома вага засобів виробництва у всій промисловій продукції становила 42%. Україна залишалася переважно сільськогосподарською. У селах мешкало 80% населення.

Таким чином, напередодні першої світової війни в українських землях відбулися значні соціально-економічні зміни. Були вжиті заходи по стабілізації економіки, відбулися суттєві зрушення у соціальній структурі. Набирав сили національно-визвольний рух. Все це відкривало нові перспективи для подальшого розвитку українських земель.

 

21. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ НАРОДУ

НА ПОЧАТКУ XX СТ.

¾ Особливості розвитку національної культури.

¾ Розвиток освіти, науки і техніки.

¾ Здобутки літератури та мистецтва.

 

Розвиток української культури на початку XX ст. мав притаманні йому риси.

По-перше, він відбувався в умовах піднесення національно-визвольного і революційного рухів.

По-друге, на нього негативно впливала колонізаторська шовіністична політика Росії і Австро-Угорщини, зацікавлених у збереженні свого статус-кво в Україні.

По-третє, негативним чинником було й глибоке культурне розшарування українського суспільства, внаслідок чого більшість населення не тільки не спромоглась познайомитись із здобутками національної культури, а й засвоїти навіть елементарні її надбання.

Проводячи антиукраїнську політику в галузі освіти і культури, правлячі кола Росії й Австро-Угорщини не могли не ураховувати об’єктивний поступ суспільства. Економіка вимагала кваліфікованих грамотних кадрів для промисловості і сільського господарства. До того ж, реформування усіх ланок освіти, запровадження навчання рідною мовою рішуче вимагала демократична громадськість. За таких умов тільки в Наддніпрянській Україні з кінця XX ст. до 1911 р. кількість початкових шкіл для дітей робітників і селян збільшилась на 40%. З кожним роком поширювалась мережа ремісничих училищ і шкіл, гірничих і комерційних училищ для промисловості і торгівлі. Для підготовки вчителів було відкрито 8 учительських інститутів. Діяли 3 університети (Київський, Харківський, Одеський) та ряд інших вищих навчальних закладів. Але в цілому рівень освіти був незадовільним. У 1914 – 1915 рр. в Україні функціонувало всього 452 середні школи, в яких навчались 140 тис. учнів, та 19 вузів, в яких навчалось 26,7 тис. студентів.

У такому ж тяжкому стані перебувала освіта і в західноукраїнських землях, де відкриття українських навчальних закладів всіляко стримувалось. Гірше того, катастрофічне зменшувалась кількість українських та змішаних навчальних закладів, відкритих раніше. До того ж, не дозволялось користуватись українською мовою у Львівському та Чернівецькому університетах. Львівському політехнічному інституті, обмежувався вступ української молоді.

1917 року в Україні було вже 27 вузів, у них навчалося 35 тис. студентів. У той же час на всій території України не було жодного навчального закладу з українською мовою навчання, жодної української школи на державному утриманні.

Економічні потреби значно прискорили розвиток вітчизняної науки і техніки. Цілий ряд науково-технічних досягнень засвідчив високий рівень інженерної думки, зокрема одним із засновників школи вітчизняних доменщиків став учений-практик М. Курако, який розробив і впровадив у виробництво нові конструкції доменних печей. Комплексним процесам розробки й експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові дослідження професора О. Терпигорева. У дослідженні Донбасу велику роль відіграв геолог Л. Лутугін. Розроблена ним карта геологічної будови Донецького басейну була відзначена золотою медаллю на Всесвітній виставці, а його висновки не втратили науково-промислового значення до нашого часу.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяли перший аероклуб, відкритий 1908 року в Одесі, та Київське товариство повітроплавання (1907 – 1916 рр.). У галузі літакобудування відзначилися Д. Григорович - конструктор першого у світі гідролітака, І. Сікорський – першого багатомоторного літака, батько вертольотобудування, А. Андрес - творець першого вітчизняного дирижабля та ін. Військовий льотчик П. Нестеров під час служби в Україні (1913 – 1914 рр.) обгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці ряд прийомів, у тому числі "мертву петлю", чим вивів вітчизняну авіацію на чільне місце у світі.

Відомими вченими у галузі радіофізики, радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков.

У галузі медицини Д. Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Середньої Азії, Індонезії, Північної Африки.

Вагомим внеском у розвиток української лінгвістики став чотиритомний словник української мови Б. Грінченка (1907 – 1909 рр.).

Визначні досягнення мали вітчизняні історики, які об’єктивно відтворили й популяризували славне минуле свого народу, його віковічну боротьбу за свободу і незалежність. Зокрема, київський археолог В. Хвойко відкрив і дослідив перші пам’ятки Трипільської культури. Главою історичної науки став професор Львівського університету М.Трушевський. 1904 року у Петербурзі російською мовою вийшов його "Нарис історії українського народу", який перевидавався у 1906, 1911, 1913 рр. Україномовний варіант праці "Ілюстрована історія України" вийшов у 1911 і 1917 рр. Водночас на документальному матеріалі учений підготував фундаментальну працю "Історія України-Руси", в якій розробив і обгрунтував концепцію історії українського народу.

Поряд з М. Грушевським того часу працювали ряд видатних істориків. Так, великою популярністю користувалась "Історія України-Руси" М. Аркаса. Перша серед жінок Російської імперії, почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь"" і популярну "Історію українського народу". Професор Харківського університету Д. Баталій вивчав історію Слобідської України. Цій проблемі присвячена його популярна одноіменна праця, а також "Нариси з російської історії", двотомна "Історія міста Харкова за 250 років" і т.д. Його колега по університету професор В. Бузескул досліджував історію стародавньої Греції. У Київському університеті історію декабристського руху, соціально-економічну історію Білорусії та Литви вивчав професор М. Довнар-Запольський, аграрну історію Франції – проф.есор І. Лучицький, визначним спеціалістом у галузі вітчизняної історіографії став професор В. Іконников. Ряд фундаментальних праць з історії українського козацтва Належали перу відомого дніпропетровського історика-дослідника Д. Яворницького.

Складний суперечливий період переживала українська література. Вона була представлена яскравою плеядою імен: І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, В. Винниченка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Маковія, О. Кобилянської, робітничого поета П. Махині, О. Олеся (Кандиби), С. Васильченка, В Стефаника, Л. Мартовича, М. Черемшини та ін. У своїх творах вони відтворили реалії українського життя, напруженість революційної та національно-визвольної боротьби українського народу, гнівно таврували ганебність та реакційність правлячих режимів Австро-Угорської та Російської імперій.

Незважаючи на заборони, розвивається українське мистецтво, особливо музика і театр. Провідне місце у музичному житті належало М. Лисенку. Заснована ним 1904 року музично-драматична школа у Києві відіграла велику роль у вихованні діячів українського мистецтва. Серед її вихованців композитор К. Стеценко, співак М. Микиша та ін. У західній Україні таку ж функцію виконував музичний інститут ім. М. Лисенка, утворений 1905 року при "Союзі співацьких і музичних товариств". Талановитими продовжувачами школи М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М, Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич. Всесвітньо визнаною співачкою стала М. Крушельницька. Її неповторний голос по праву відносять до скарбниці вокального мистецтва світу.

Піднесенню ролі національного театру сприяли М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, М. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, О. Полянська, І. Мар’яненко та ін. Під керівництвом М. Садовського у 1905 – 1906 рр. пожвавив свою діяльність єдиний в західноукраїнських землях професійний український театр товариства "Руська бесіда". Ним же 1907 року в Києві був заснований перший в Україні стаціонарний театр, колектив якого здійснив постановку українських опер "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Енеїда", "Роксолана" та ін.

Високохудожніми творами на історичну тематику збагатили український живопис С. Васильківський, М. Самокиш, С. Світославський, Ф. Красицький, А. Монастирський, Л. Івасюк та ін. Талановитий західноукраїнський живописець І. Труш написав ряд чудових портетів І. Франка, Л. Українки, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького та ін. Він організував 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку, на якій неабиякий успіх мало полотно племінника Т. Шевченка та учня Г.Репіна Ф. Красицького "Гість із Запоріжжя". Творчість учнів І. Репіна М.Пимоненка, О. Мурашка, а також художників П. Левченка, М.Самокиша, М. Ярового, К. Костанді не тільки збагатила вітчизняний живопис новими здобутками, а й вивела його на європейський рівень.

В архітектурі того часу в Україні набув значного поширення загальноєвропейський модерн з характерними для нього природними декоративними формами, синтезом мистецтв. Найбільш типові споруди – у Києві будинок з химерами (арх. В Городецький), Державний банк (арх. О.Вербицький і О. Кабелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі (арх. Г. Гай), у Харкові – художня школа І.Котляревського (арх. В. Кричевський) та ін.

Отже, на початку XX ст. українська культура зробила крок у своєму розвитку і вийшла на європейський рівень. Та культурний процес гальмувався шовіністичною імперською політикою Росії та Австро-Угорщини, глибоким розривом між високою культурою української еліти і низьким рівнем освіти переважної більшості народу.