Україна в період загострення кризи Радянської системи (1965 – 1985 )

¾ Соціально-економічні проблеми українського суспільства.

¾ Суспільно-політичне життя республіки.

¾ Проблеми у сфері культури.

 

У другій половині 60-х рр. радянське керівництво, за ініціативою голови Ради міністрів О. Косигіна, зробило спробу реформувати економіку. Суть реформ зводилася до ска­сування валової системи обліку роботи підприємств і запровад­ження госпрозрахунку. Підприємства одержали право витрачати на власні потреби до 40% прибутку. Але реформи зустріли дуже сильний опір з боку партійно-господарської бюрократії, яка настояла на тому, щоб повернути назад - від раднаргоспів до міністерств з їх всеохоплюючою централізацією. Продовжувалася практика перетворення найважливіших республіканських міністерств в союзно-республіканські. В результаті такої політики 95% промислових підприємств стали всесоюзного підпорядкування.

Почалось зменшення темпів економічного росту. Так, наприклад, у 1966 – 1970 рр. валовий продукт у промисловості збільшився на 50%, а у 1981 – 1985 рр. цей показник складав всього 19%; якщо з 1956 по 1965 рр. було введено житла на 182 млн. м² житлової площі, то з 1966 по 1985 рр. цей показник складав 38 млн. м². Не зважаючи на це, частка України у промисловому виробництві СРСР складала 17%. Україна виробляла 40% всієї сталі, 34% вугілля, 51% чавуну від всього виробництва в СРСР.

Із значними труднощами зіткнулося і сільське господарство. Не зважаючи на величезні кошти, які вкладала держава в цю галузь, віддача була незначною. Характерними для сільського господарства були низька врожайність, великі втрати врожаю при збиранні, перевезенні і зберіганні. Держава була вимушена закуповувати зерно за кордоном. І це за умов, коли в Україні господарське навантаження на землі у 3-4 рази перевищувало навантаження в Німеччині, Японії. Сільськогосподарські угіддя в Україні займали 70% її території. Вона давала 25% валового виробництва сільськогосподарської продукції. Справжнім ли­хом для сільського господарства була вітрова та водна ерозія. Великої шкоди завдавали інтенсивні розробки родовищ, вилу­чення земель під будівництво, невміла меліорація тощо. З 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш як на мільйон гектарів. У зв’язку з важкими матеріальними та побутовими умовами на селі розпочалася масова урбанізація. З 1965 по 1985 рр. чисельність населення скоротилася на 4,5 млн. чоловік, тобто на 25%.

Сільське господарство, як й промисловість, продовжували розвиватися екстенсивним шляхом. Так, наприклад, з 1965 по 1985 рр. капіталовкладення у виробництво зернових та м’ясопродуктів збільшилося у 2,5 рази, а приріст продукції відповідно складав 18% та 38%. Таким чином, почалося зменшення темпів економічного розвитку, яке в решті решт призвело до застою.

У глибокому занепаді опинилася соціальна сфера села. Важ­ка ненормована праця, відсутність відповідних побутових і культурних умов поглиблювали соціальну проблему на селі. Протягом 1966 – 1985 рр. на чверть скоротилося сільське насе­лення, обезлюдніли сотні сіл. Головною причиною занепаду села було відчуження від землі селянина, який не хотів працю­вати задурно.

Якість життя у цей період в Україні залишалася низькою, але навіть і той рівень, який мало суспільство, був досягнутий за рахунок розпродажу національних природних багатств – нафти, газу, лісу, вугілля, мінералів. Соціальна сфера фінансувалася за залишковим принципом.

Наростання кризових явищ у суспільно-економічному житті поглиблювалося деформаціями в суспільно-політичній сфері. Звичайним явищем на той час стало ігнорування демократії з боку номенклатури, відсутність у державного керівництва рішучості в практичних справах і поширення у суспільстві са­мозаспокоєності, наростання апатії. На чолі партійно-державного керівництва на той час, був Л. Брежнєв. Прийшов­ши до влади у 1964 р., він спочатку активно займався держав­ними проблемами, але з часом в його поведінці стала домінувати байдужість. Л. Брежнєв став захоплюватися власни­ми почестями та розвагами, а під кінець і зовсім впав у вождізм, тим більш, що найближче оточення заохочувало його до цього.

Вождізм Л. Брежнєва спричинив виникнення культів на місцевому рівні. ЦК Компартії України на той час очолював П. Шелест, якому була притаманна зневажливість до підлеглих, амбіціозність. П. Шелест був тривалий час опорою брежнєвської системи в Україні, але він переоцінив свою роль у ній. Перебування П. Шелеста на посаді 1 секретаря ЦК КПУ тривало з 1963 по 1972 рр. Головною турботою Шелеста стали економічні потреби України. Він був активним прибічником принципу паритету, за яким Україна повинна була отримувати від СРСР фонди, товари та послуги, що порівнювались би з розміром її внесків у загальну скарбницю Союзу. Ще твердіше захищав П. Шелест мовні та культурні права українців. Він та його прибічники не бачили суперечностей між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України, збереженням її культури.

 У травні 1972 р. його звільнили від посади першого секре­таря ЦК КПУ, звинувативши в українському націоналізмі. Було піддано критиці його книжку "Україна наша радянська", в якій, начебто ідеалізувалася українська історія. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький. Він став одним з найближчих сподвижників Л. Брежнєва.

На посаді 1 секретаря ЦК КПУ В. Щербицький знаходився до 1989 р. Ця зміна знаменувала собою загострення боротьби за ключові посади в апараті між вихідцями з Харкову, яких уособлювали М. Подгорний та П. Шелест, й Дніпропетровщини, яких представляли В. Щербицький та О. Ватченко. В результаті короткої боротьби останні перемогли. У 1973 р. спираючись на допомогу ідеолога В. Маланчука та голови українського КДБ В. Федорчука, В. Щербицький провів чистку КПУ. З партії було виключено 37 тис. членів, більша частина яких була прибічниками П. Шелеста. В. Щербицький відзначився актив­ними діями в загальносоюзній командно-адміністративній сис­темі, яка активно проводила в життя ідею " злиття націй ", що виявилося у намаганні витіснити українську мову і культуру з усіх сфер суспільного життя, підтримав відновлення політики підпорядкування української економіки центру, русифікації та безкомпромісного придушення дисидентства

У 1972 р. ЦК КПРС прийняв постанову про посилення вив­чення російської мови, а в 1983 р. вчителям російської мови в національній школі підвищили платню, їм надали статус найбільшого сприяння. Саме у ці роки зникло з ужитку поняття "український народ".

Значною подією в політичному житті суспільства було прий­няття 7 жовтня 1977 р. нової Конституції СРСР, а вже 20 квітня 1978 р. в Україні прийняли нову Конституцію УРСР, яка стала калькою союзної. Нова Конституція мала декларативний харак­тер, її зміст розходився з реальним життям. Конституція прого­лошувала право громадян на свободу слова, а на практиці існувала жорстока державна цензура, проголошувалося право на житло при його відсутності і т.п. Досягнення радянського суспільства були не стільки реальністю, скільки наслідком про­пагандистської демагогії. У цей час почалося загострення екологічної обстановки: стала реальністю нестача прісної води, забруднювалися повітряні басейни міст і промислових центрів, скорочувався рослинний і тваринний світ.

Значні зрушення у цей період сталися в культурному житті українського суспільства. Ще в 50-ті роки під впливом хрущовської "відлиги" зародився український дисидентський рух. Матеріали цього руху поширювалися самвидавом. У 60-ті роки дисидентський рух набув подальшого зростання. На арену бо­ротьби вийшла нова генерація українських інтелектуалів, їх стали називати "шістдесятниками". Вони боролися проти па­нуючої політичної системи, виступали за справжні загально­людські культурні цінності, політичні права, національну сво­боду. Активними "шістдесятниками" були літератори І. Світличний, І. Дзюба, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, юрист Л. Лук'яненко, публіцисти В. Мороз, В. Чорновіл, митці А. Горська, П. Заливаха та ін. Влада розпочала проти них ре­пресії, багатьох було заарештовано, інших вислано з України.

У 60-ті роки виникла нова форма боротьби за національні. політичні і культурні права – рух опору. Його учасники викори­стовували в основному легальні методи боротьби: петиції, про­тести. демонстрації. Основними учасниками руху були молоді інтелектуали. Особливого резонансу дістали поезія В. Симоненка; есе "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби; "Лихо з розуму" В. Чорновола; " Репортаж із заповідника ім. Берії " В. Морозата ін.

Протягом 1970 – 1974 рр. вихо­див позацензурний журнал "Український вісник", який інформував читачів про репресії влади проти руху опору. У 1972 р. по Україні прокотилася друга велика хвиля арештів. У відповідь на це активізувалися політичні в'язні (В.Чорновіл, І. Світличний та ще 20 чоловік відмовилися від радянського громадянства).

Важливою подією у боротьбі за права людини стало ство­рення 9 листопада 1976 р. Української гельсінської групи (УГС), яку очолив письменник М. Руденко.

Її засновниками були: О. Берднік, генерал П. Григоренко, письменник Л. Лук’яненко, юрист І. Кандиба, інженер М. Маринович та ін. З 1976 по 1985 рр. до групи вступило 37 чоловік. Група захищала політв’язнів, підтримувала зв’язок з Московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Всі вони були заарештовані. Група поставила собі за мету ознайомити українське суспільство з Декларацією прав людини ООН. Члени групи збирали докази порушення національних свобод в Україні. У 1977 – 1978 рр. відбулися арешти і суди над учасниками правозахисного руху, однак це не зупинило бороть­би за права людини та національну незалежність України.

У в’язниці загибли О. Тихий, Ю. Літвін, В. Стус. Ще до десяти років позбавлення волі був засуджений Л. Лук’яненко. У Мордовських концтаборах опинився сам Н. Руденко.

Незважаючи на це, національно-визвольний рух набував організованість та радикалізм. У 1977 р. став розповсюджуватися самвиздавом документ, який підписали О. Тихий та В. Романюк “Позиція українських політичних в’язнів”. В ньому ставилася задача боротьби за незалежність України. У 1979 р. 18 українських політв’язнів закликали у відкритому зверненні до виходу України зі складу СРСР.

З 1973 по 1980 рр. за ініціативою лікаря С. Хмари відновив свою діяльність “Український вісник”. Одночасно С. Хмара перекладав на українську мову статті А. Сахарова та інших правозахисників. За цю діяльність у 1980 р. був заарештований, звинувачений в антирадянській агітації, пропаганді та засуджений до позбавлення волі строком на 7 років.

Однак у своєї діяльності дисиденти випереджали час, в якому населення України турбували інші проблеми. Це й обумовило відсутність широкої народної підтеримки національно-визвольного руху.

Між іншим, комуністичний режим активно шукав нові шля­хи подальшого впливу на українське суспільство і особливо на молоде покоління. Тому і не дивно, що радянська влада намага­лася повністю підпорядкувати собі не тільки молодіжні суспільно-політичні рухи, а й школу.

У 1966 – 1967 рр. в школах республіки почався перехід на нові підручники, програми. Вводилися нові навчальні дисципліни: кібернетика, генетика, суспільствознавство. У восьмих класах був введений новий курс «Основи радянської держави та права». У 1972 р. ЦК КПРС та Рада міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до всезагальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи». У 1979/1980 навч. році в містах та селах функціонувало 23,4 тис. шкіл, в яких навчалося 7,6 млн. учнів.

 Пишаючись офіційною статистикою, яка свідчила про те, що в Україні щорічно відкривалися нові школи, замовчувався факт зникнення шкіл з українською мовою викладання. Всього за 1960 – 1980 рр. кількість українських шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис. У республіці відбувався скеро­ваний процес русифікації українського шкільництва. Він підтримувався не тільки ідеологічно, а й матеріально (вчителі російської мови з 1983 р. одержували більшу заробітну плату, ніж колеги інших дисциплін у національних школах). До того ж, русифікація охопила дошкільні заклади, вузи, державні устано­ви. У сімдесяті роки школа почала поступово втрачати свої кращі позиції. Сталося це за умов, коли держава проголосила головним завданням школи підготовку робочої сили. Новим явищем стала організація навчання у міжшкільних учбово-виробничих комбінатах. Наприкінці 70-х років цими комбінатами було охоплено біля 2 млн. учнів. Формалізм і заідеологізованість у школі все більше набирали сили. Та всу­переч бюрократичним перешкодам учителі-новатори В. Сухомлинський, В. Шаталов, М. Щетінін та інші вдосконалювали методику навчання, виховували у молоді кращі людські риси.

Суттєві зрушення відбулися у системі професійно-технічного навчання. Щороку зростала кількість училищ. З 1959 по 1980 рр. чисельність ПТУ зросла в 1,3 рази, а контингент – більш ніж у 2 рази. З 1971 р. про­фесійно-технічним училищам стали надавати статус середніх;вага їх у загальній структурі з часом зростала. І хоч випускники таких училищ одержували разом з професією середню освіту, загальний рівень їх знань був не дуже високий, бо школа відправляла до ПТУ найменш підготовлених учнів та "важких" підлітків.

Приділяла увагу держава і такій галузі, як середня спеціальна і вища освіта. З 1965 по 1985 р. кількість фахівців з середньою спеціальною освітою зросла з 1,4 млн. до 3,6 млн. чол., а з ви­щою - з 0,9 млн. до 2,7 млн. чол.

Проте, вища школа мала свої вади. Низькою була якість підготовки спеціалістів, особливо на заочному та вечірньому відділеннях. Мала недоліки і система прийому до вузів. При зарахуванні на навчання враховувалися пільги, які надавалися певним соціальним групам. Формування студентства за хибним класовим принципом призвело до того, що талановита молодь, яка перебувала поза класовою рознарядкою, не могла навчатися у вищих навчальних закладах. Намагаючись вирішити освітянські проблеми, у 1984 р. держава започаткувала реформу загально­освітньої школи. Але, на жаль, реформа була в основному спря­мована на розширення освітньої мережі. Вона не вирішила про­блем демократизації шкільної справи, до того ж реформа слабо підкріплювалася матеріально і суттєвих наслідків не дала.

У складних умовах опинилася українська наука. Центром наукових пошуків становиться академія наук УРСР. На початку 80-х років в її установах працювало понад 70 тис. чоловік. У 1962 р. роботу АН УРСР очолював відомий спеціаліст в галузі електрозварювання Б. Патон. У 1969 р. в умовах космічного вакууму та невагомості на човні «Союз – 6» завдяки вченим інституту електрозварювання вдалося вперше у світі здійснити зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі. Певні успіхи були досягнуті в аграрної науці. Колектив Міронівського науково-дослідницького інституту на чолі з академіком В. Ремесло вивів нові сорта пшениці. В Україні також були виведені нові високоврожайні сорти цукрового буряку, кукурудзи, соняшника.

 Було чимало невирішених проблем, недоліків, які зумовили уповільнення фундаментальних розробок, втрату провідних позицій у світі. Адміністративно-господарський апарат вбачав у науковцях серйозну небезпеку, оскільки впровадження у виробництво до­сягнень науки і техніки ставило під сумнів доцільність існування роздутих штатів управлінців. Не знаходили підтримки науковці і у вищого керівництва республіки. Так, не були вра­ховані застереження вчених про помилковий вибір місця для будівництва Чорнобильської АЕС. За свої переконання деякі науковці підпали під репресії.

Так, було засуджено на вісім років кандидата технічних наук Б. Болотова за його публічні виступи проти комуністичної дик­татури. 12 років провів у в'язниці за свої переконання науко­вець-філософ Є. Проток. Був засуджений у 1972 р. за свої політичні переконання на п'ять років таборів співробітник Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий.

Офіційна влада намагалася протиставити прагненню науковців-суспільствознавців глибоко і об'єктивно досліджувати суспільні явища, своє замовлення, що зводилося до наукоподібного коментування рішень вищих партійних і державних органів та вихваляння переваг "радянського способу життя".

Але й тоді були підготовлені ґрунтовні історичні праці, серед яких заслуговує певної уваги 26-томна "Історія міст і сіл Української РСР".», у підготовці якої приймало участь понад 100 тис. чоловік. Нестандартний підхід до висвітлення української історії запропонували О. Апанович, М. Брайчевський, Я. Дзира, О. Компан та інші.

Звичайним явищем на той час у художній творчості була політика заборон. Влада дозволяла і навіть заохочувала висвітлення в літературі і мистецтві теми класової боротьби, виробничу тематику, героїку радянського народу в роки війни.

Незважаючи на «відлигу» 60-х років багато українських письменників залишалися на позиціях «соціалістичного реалізму». Серед них О. Корнейчук, М. Бажан, Ю. Смолич, яким у 1966 р. було присвоєно звання Герою соціалістичної праці.

Але навіть в таких умовах було створено багато творів, які набули широкого визнання. Серед них романи О. Гончара „Собор", "Циклон", "Бригантина",              М. Стельмаха "Дума про тебе", "Чотири броди". Набирала звучання новаторська поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка. Разом з тим влада визначила як шкідливі і небезпечні публіцистичні твори І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка та інших, які були виключені з Спілки письменників України. Так, наприклад, у 1968 р. за ініціативою першого секретаря Дніпропетровського обкому партії А. Ватченка була розгорнута компанія переслідування Олеся Гончара за його роман «Собор». Підпав під критику та фактично був виключений з друку роман Р. Иванчука «Мальви”.

 Деякі літератори не витримали жорстоких переслідувань і вдалися до самогубства. Так, пішов з життя у 1980 р. Г. Тютюнник, у 1987 р. – В. Близнець.

Під тиском комуністичного режиму політизувалося мистецтво. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки ідеологічними догмами. 214 чоловік об’єднала Спілка композиторів України, осередки якого були в Харкові, Донецьку тощо. У 1980 – 1982 рр. вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України приймав участь у всесвітньому Вістбаденському фестивалі, де показав оперу «Тарас Бульба» М. Лисенка. Далеко за межами України стали відомі виконавці оперних партій Є. Мірошниченко, Г. Ципола, М. Стеф’юк, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко та ін. У 70 – 80-ті роки епідемія русифікаторства охопила театральне мистецтво. Менш 30% професійних театрів були українськими. Театрів, які ставили спектаклі на мовах інших народів України, взагалі не існувало.

Таким чином, у другій половині 60-х – першій половині 80-х років українське суспільство опинилося у стані глибокої кризи. Невдалі спроби економічних реформ ще більше ускладнили ситуацію. Економічні труднощі поглибилися застоєм у політичному житті. Загострювалися проблеми у сфері культури та духовності.