Україна в умовах десталінізацї ( 1956 – 1964 )

¾ Перші кроки десталінізації.

¾ Пошук нових економічних методів господарювання.

¾ Зміни в соціальній сфері та культурному житті.

¾ Виникнення дисидентського руху.

 

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. до середини 50-х років мало що змінилося у суспільному житті України. Продов­жували зберігатися стереотипи тоталітарного режиму. Величез­на кількість невинних людей продовжувала утримуватися в концентраційних таборах, а Україна перебувала під диктатом московського центру. Але то вже була інерція існуючого режи­му. Суспільство стояло на порозі нового часу. Важливою подією в суспільно-політичному житті став XX з'їзд КПРС (14 – 25 лю­того 1956 р.). На з'їзді з доповіддю про культ особи Сталіна та його наслідки виступив перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов. Ця промова поклала початок десталінізації радянського суспільства. Був проголошений принцип колективного керівництва. Почалася ліквідація концентраційних таборів, було розформовано велику кількість внутрішніх військ, проводилася реабілітація безвинно засуджених. Однак реформи не були глибокими демократичними перетвореннями. М. Хрущов, як представник АКС, не зміг далеко відійти від її канонів

Новий політичний курс було сприйнято в Україні не одно­значно. Переважна більшість населення була приголомшена інформаційним валом, у певної частки населення з'явилася надія на зміну жорстокого режиму. Щодо партійного керівництва республіки – то воно не виявило ініціативи у демон­тажі сталінізму. У партійному та державному керівництві панували просталінські настрої. Система захищала свої привілеї та спрямовувала зусилля на дискредитацію перед народом перетворень, що були запропоновані Хрущовим. Водночас з цими подіями в Президії ЦК почала формуватися опозиційна група проти М. Хрущова. Вона нама­галася змінити його на посаді першого секретаря ЦК КПРС.

 Але не вдалося. У червні 1957 р. на Пленумі ЦК опозицію було усу­нуто від керівництва партією і державою. Але згодом нове керівництво почало відходити від демократії. Це виявилося то­му, що М. Хрущов, багато зробивши для подолання культу осо­би Сталіна, поступово сам опинився в такому становищі. Фор­муванню культу М. Хрущова сприяло його найближче оточен­ня, партійна номенклатура.

У середині 50-х років Україна знову зайняла вагоме місце у господарчому організмі країни, особливо у виробництві продукції важкого машинобудівництва. У 1955 – 1965 рр. зростав випуск промислової продукції: виробництво металоріжучих верстаків зросло у 1,7 рази; тракторів у 2 рази; екскаваторів у 17 разів. Будувалися нові підприємства й транспортні магістралі. Разом з тим, безсистемне й безвідповідальне перенасичення України промисловістю шкідливо впливало на стан довкілля.

За якістю продукція республіка продовжувала відставати від технічно розвинених країн. До того ж зменшувалися темпи росту виробництва важливих видів промислової продукції та продуктивності праці в індустріальній сфері. Все це погіршувало економічне становище республіки. Такий стан вимагав докорінного удосконалення технології промислового виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, перегляду механізмів господарчого управління. Робились перші спроби впровадження госпрозрахунку. Почали вводитися новіе, в тому числі закордонні технології ведення господарства.

За хрущовських часів було чимало спроб здійснити реформи як в політичному, так і в економічному житті суспільства. Однією з таких реформ стало скасування у 1957 р. забюрократи­зованих міністерств і створення раднаргоспів, які були тери­торіальне ближчі до виробничих колективів, ніж столичні міністерства. Але з ліквідацією міністерств була зруйнована і галузева централізація, розірвалися зв'язки і стосунки між підприємствами, почався хаос у плануванні, бо раніше міністерства повністю контролювали свої галузі. Для подолання спричиненого реформою хаосу та відновлення зв'язків між підприємствами почали створюватися виробничі об'єднання, фірми. Раднаргоспи почали скорочуватися (до середини 60-х років їх кількість зменшилася удвічі). В результаті не вдалося реалізувати задумку про скорочення управлінського апарату, його чисельність за першу половину 60-х років зросла на 41 тис. чоловік.

У 60-ті роки стало очевидним, що треба відмовлятися від за­старілих стереотипів просоціалістичної економіки і орієнтуватися на світовий досвід. У 1963 р. харківський профе­сор-економіст О. Ліберман звернувся до М. Хрущова з листом, у якому запропонував відкинути догматичні радянські економічні доктрини і перейти до випробуваних світовою практикою прин­ципів матеріальної оцінки результатів праці людини госпрозрахунку, товарно-грошових відносин. Однак професор був звинувачений в обмеженості бачення перспектив радянської економіки, М. Хрущов більше покладався на власний досвід та своє особисте бачення.

Особлива увага в цей період приділялася сільському госпо­дарству. Вже на початку 50-х років стала відчутною нестача хліба. Керівництво держави замість того, щоб піти шля­хом інтенсифікації сільського господарства, зробило ставку на його екстенсивний розвиток: збільшувалися посівні площі, ос­воювалися цілинні землі. На цілинні землі з України було відправлено понад 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників, було перекинуто велику кількість техніки. Така політика вичерпувала з України ресурси. Вона була безперспек­тивною, оскільки не вирішувала продовольчої проблеми карди­нально, а тільки відсувала її на певний час, бо цілинні землі з тонкими чорноземами неспроможні були давати постійно високі врожаї, їх можливості швидко вичерпувалися. Крім цього, дер­жавне керівництво покладало великі надії на збільшення посівів кукурудзи, примушуючи колгоспи сіяти її всюди. Але й це не дало бажаних результатів.

У 1953 – 1956 рр. було ліквідовано фактичне прикріплення селянства до місця проживання та праці, колгоспники отримали паспорти, а разом з ними – можливість вирішувати, де їм жити й працювати. Колгоспи стали переходити на госпрозрахунок. Вже у другій половині 50-х роківв шляхом інтенсифікації селянської праці в Україні були досягнуті високі показники у сільськогосподарчому виробництві. У 1958 р. в Україні було зібрано 32 млн. тон цукрового буряку, що перевищувало у 2,4 рази рівень виробництва 1950 р. Середня врожайність зернових складала 16 центнерів з гектару. У зв’язку з цим на республіку хлинула злива державних нагород. Україна та її 15 областей були нагороджені Орденами Леніна; 243 працівника отримали звання Герою Соціалістичної праці; 10 тис. робітників села отримали ордени та медалі СРСР.

До експериментів у сільському господарстві 50-х років слід додати реформу 1958 року, за якою МТС (1637) перетворювались у ремонтно-тракторні станції (РТС) – 731, а техніка продана колгоспам. Державне керівництво вважало, що така реформа, по-перше, зміцнить матеріальну базу колгоспів, а по-друге, державна скарбниця поповниться грішми за продану техніку. Однак задум не вдався, бо колгоспи придбали стару техніку, для ремонту якої вони не мали відповідної бази та кваліфікованих механізаторів. Придбана техніка швидко вийш­ла з ладу, а колгоспи не поспішали перераховувати гроші дер­жаві за металобрухт, який вони одержали. Руйнування МТС істотно підірвало матеріальну базу сільського господарства.

В той же час 1-ий секретар ЦК КПУ М. Подгорний на ХХ з’їзді КПУ в 1959 р. заявив, що семирічний план буде виконаний в Україні за 5 років, а сільськогосподарче виробництво збільшиться на 70%.

Але ані за 5, ані за 7 років прийняті зобов’язання не були виконані. Яскраво про це свідчить семирічка (1959 – 1965 рр.), обсяг валової сільськогосподарської продукції зріс на Україні тільки на 11%, замість 70% за планом. Це пояснюється адміністративно-командними методами керівництва, що показали: некомпетентність в плануванні, необміркованість обіцянок та зобов’язань, широке розповсюдження сфабрикованих рапортів про виконання планів; ставку на неекономічні методи господарювання, на пересування кадрів, на довготривалі реорганізації колгоспів, ліквідацію неперспективних сел., перетворення колгоспів у радгоспи, спроби ліквідувати травопільну систему, безглузде розширення посівів кукурудзи тощо. Цю ситуацію загострила засуха 1963 р. Тим часом Перший секретар ЦК КПУ М. Подгорний, а потім, П. Шелест, форсували будівництво Канівського та Київського водосховища. В результаті чого було загублено біля 1 млн. га родючого ґрунту. Подолати труднощі у забезпеченні населення продуктами харчування так і не вдалося.

Звичайно, що відставання сільського господарства негативно позначилося на розвитку харчової і легкої промисловості, на життєвому рівні населення України. Труднощі з забезпеченням людей продуктами харчування свідчили про неспроможність колгоспно-радгоспної системи. Все це ставило під сумнів про­паганду так званих переваг радянського ладу. Разом з тим слід зазначити, що в цей період добробут певної частки населення покращився. Підвищувалася заробітна плата трудящих. З 1958 р. було припинено випуск державних позик, які приму­сово розповсюджувалися серед населення. У 1961 р. була про­ведена грошова реформа у масштабі 1:10. Вона підвищила купівельну спроможність карбованця. Були знижені ціни на товари широкого вжитку. За першу половину 60-х років удвічі збільшилися суспільні фонди, з яких виплачувалися пенсії, сти­пендії та інші допомоги. Важливим здобутком у вирішенні соціальних проблем стало житлове будівництво. Таких високих темпів зведення житла радянська держава ніколи не мала. Тільки за роки семирічки (1959-1965 рр.) житловий фонд в країні збільшився на 40%.

За часів хрущовського періоду сталися значні зрушення і в культурному житті суспільства.

Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкрив більш широкі можливості для розвитку української культури. Однак обмеженість та непослідовність політики М. Хрущова, його оточення несприятливо віддзеркалились на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва – всіх галузей культурного життя. 

У грудні 1958 р. був прийнятий закон «Про укріплення зв’язків школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти СРСР». У квітні 1959 р. відповідний закон був прийнятий в Україні. В цих документах передбачалося: введення 8-річного обв’язкового навчання, перетворення 10-річних середніх шкіл в 11-річні. Створення умов для опанування учнями шкіл однієї з масових професій. У 1958/1959 навч. рр. у школах республіки працювало понад 300 тис. вчителів. У наступні роки їх кількість зросла, що забезпечило реальне введення 8-річної освіти й роботу середніх шкіл. У школах вводилося виробниче навчання, частина занять проводилася на підприємствах, у колгоспах та радгоспах.

Потреби розвитку народного господарства та культури вимагали поширення випуску спеціалістів. У першій половині 60-х років загальна кількість ПТУ у порівнянні з 50-ми роками зросло у 1,5 рази, а сільських – більш чим у двічи. У системі профтехосвіти в середньому за рік готувалося 270 – 290 тис. спеціалістів масових робітничих та механізаторських професій. У 1958 р. в 140 ВНЗ республіки навчалося 380 тис. студентів.

Курс на русифікацію продовжувався. Вже у середині 60-х років на української мові навчалося всього 62% школярів. У містах становище було ще гірше. У 1958 р. в міських україномовних школах навчалося 21% учнів. У великих містах (Харкові, Донецьку, Одесі) кількість таких шкіл звелась до одиниць. Значно менше стало україномовної газетно-книжкової продукції. У 1963 р. з 2366 газет в Україні на українській мові виходило 765, тобто менш 1/3.

НТР, яка бурно розвивалася у всьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. В 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР був створений самий потужний на той час у світі прискорювач електронів в 2 млрд. електрон-вольт. Україна стала одним з центрів розвитку кібернетики. За цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. став лауреатом Ленінської премії. У 1961 р. колектив українського Науково-дослідницького конструкторсько-технологічного інституту синтетичних зверхтвердих матеріалів АН УРСР отримали перші штучні алмази. Голова АН УРСР біохімік А. Палладін став фундатором української школи біохіміків. У другій половині 50-х років почав свою діяльність відомий вчений-хірург М. Амосов.

Політика десталінізації не зачепила ворожого відношення держави до церкви. Протягом 1957 – 1964 рр. в Україні було зачинено 46% православних храмів. Так у Запорожжі з 108 храмів залишилося 9, у Дніпропетровщині – всього 26, у Криму – 14.

Десталінізація супро­воджувалася ростом політичної та національної свідомості ук­раїнського суспільства. Зріс інтерес до західної культури. Були значні здобутки у літературі. В цей час плідно працювали М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, О. Гончар, М. Стельмах. Заявили про себе і молоді талановиті літератори: Г. Тютюнник, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, з якими було пов'язане покоління "шістдесятників В галузі музичного мистецтва була створена ціла низка талановитих творів. До них відносяться треття симфонія Б. Лятошинського, опери Г. Майбороди «Мелана» та Ю. Мейтуса «Вкрадене щастя».

Таким чином, культурне та духовне життя в Україні в умовах десталінізації у середині 50 – середині 60-х років носила суперечливий характер.

Десталінізація політичної системи підштовхнула до виникнення дисидентського руху. Дисидентство – рух інакомислячих (осіб, які не згодні з пануючою ідеологією).

Дисидентський рух виник в Україні в середині 50-х років як форма протесту проти дій партійно-державного режиму, проти порушення ним конституції. Видатною подією у дисидентсько­му русі стало створення в 1959 р. Української робітничо-селянської спілки, проект програми якої написав Л. Лук'яненко, який працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС Львівської області.

У проекті розкривався голод 1932 – 1933 рр., масові репресії, підпали під критику бюрократичні методи керівництва народним господарством, вказувалося на важкий стан селян, наводилися факти обмеження економічних та політичних прав республіки, факти дискримінації української мови. Робилися висновки про, що Україна є придатком Росії, що 2/3 багатств вивозяться за кордони республіки, що над Україною панує політика великодержавного руського шовінізму. На основі такого аналізу становища республіки робився висновок про те, що Україна не може нормально розвиватися в межах СРСР. Спілка закликала до виходу України з СРСР, згідно з статтями 14 й 17 Конституції УРСР та СРСР. У 1961 р. за доносом слухачів вищої партійної школи М. Ващука члени спілки були заарештовані і засуджені. Лук’яненко був засуджений до 15 років позбавлення волі.

Поряд з спробами до організованих форм боротьби, які були спрямовані на захист прав людини та досягнення суверенітету України, формувалася громадянська та національна самосвідомість у багатьох людей, які виступали самі по собі. Так Ю. Літвін – комсорг місцевої колгоспної організації у віці 19 років у1953 р. виступив з різкою критикою місцевої колгоспної влади, за що був засуджений на 41 рік, з яких відсидів 20 років. На 49-ому році життя він помер в наслідок самогубства. Схожою була доля О. Тихого, який за критику диктатури КПРС, за протести проти русифікації, проти військового втручання до Угорщини був заарештований та помер у Пермської в’язниці.

У 1963 р. в Київському університеті була проведена наукова конференція з питань культури та мови. Конференція перетворилася на публічний форум проти переслідування української мови. Важливим явищем в громадському житті на цей час стала позацензурна друкована продукція, яку люди влучно назвали "самвидав". Спочатку прихильники ідеї відродження України розмножували на друкарських машинках поетичні твори Л. Костенко, В, Симоненка та ін. Згодом "самвидавом" почали друкуватися суспільно-політичні та філософські статті і ма­теріали, повідомлення про репресії. Влада переслідувала такі видання, а людей, причетних до цієї справи, карала.

Всі дисиденти звинувачувались у антирадянській та націоналістичній діяльності. Саме за це 26 серпня 1965 р. були заарештовані та засуджені брати Михайло та Богдан Горині. (Перший – строком на 6 років, другий – на 4 роки). Наприкінці серпня 1965 р. був заарештований та засуджений строком на 5 років О. Заливаха. Всього у 1965 році було заарештовано біля 20 чоловік.

Активним учасником українського національно-визвольного та дисидентського руху на початку 60-х років став В. Черновол (член КПРС, комсорг Київської ГЭС). Він зібрав дані про людей заарештованих у 1965 – 1966 рр., а також про порушення органами слідства та суду міжнародних правових норм та радянських законів, підготував збірку матеріалів “Лихо від розуму”. Книга описувала на основі документальних даних долю 20 в’язнів, їх поведінку під час слідства, у в’язниці, душевні прагнення, які були зафіксовані у листах, публіцистичних та літературних творах, які передавалися з в’язниць та таборів. Книга була видана у Парижі в 1967 р. та нагороджена міжнародною журналістською премією. Львівський обласний суд теж дав оцінку творчості журналіста та засудив В. Чорновола, звинувативши його в антирадянській діяльності й визначив міру покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки. Після визволення у 1970 р. він повернувся до Львову та почав нелегальне видання журналу “Український вісник” (1970 – 1972 рр.), за що знову був заарештований та засуджений строком на 7 років.

На початку 60-х років під керівництвом художниці А. Горської був організований Київський клуб творчої молоді. Її підписи стоять під багатьма листами-протестами, у тому числі й серед 139 прізвищ діячів науки, літератури та мистецтва, робітників й студентів, які у квітні 1968 р. звернулись до Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Подгорного з протестом проти незаконних репресій й закритих судів, що відбувалися в Україні. 18 листопада 1970 р. при невідомих обставинах А. Горська загинула.

У 1966 р. 78 представників української інтелігенції: З. Франко, М. Коцюбинська, І. Драч, І. Дзюба (автор статті “Інтернаціоналізм або русифікація”) та ін. Звернулися до прокурору України та Голови КДБ при Раді міністрів УРСР з клопотанням, в якому просили роз’яснити, у чому провина заарештованих у 1965 р. їх друзів та знайомих. Автори клопотання просили дозвіл бути присутніми на судових процесах. У квітні 1966 р. до Верховного Суду України звернулися 10 членів Союзу художників республіки з проханням переглянути справу О. Залівахи.

За всі ці акції членством у творчих спілках поплатилися 139 чоловік. Не зважаючи на це, дисидентство та національно-визвольний рух носив вузький та Ізольований характер й не мав підтримки народу, що дозволяло репресивному апарату придушувати опір.

Таким чином, в середині 50-х – першій половині 60-х років в Україні розпочалася спроба здійснення нової політики. Вона сталася завдяки суттєвим змінам у суспільному житті. Але роз­початі реформи не підкріплювалися політичними перетворен­нями і були зведені нанівець. Спроба проведення реформ зустріла опір з боку радянської бюрократії, бо реформи загро­жували її пануванню над народом і особистим привілеям. Разом з тим навіть за умов обмеженої демократизації у суспільному та культурному житті сталися суттєві зрушення: набирав сили ди­сидентський рух, зростала національна свідомість українського народу