В 1945 – сердині 50-х років

¾ Зміна кордонів України. Участь держави у заснуванні ООН. Поширення зв'язків із зарубіжними країнами.

¾ Відбудова і розвиток промисловості. Становище в сільському господарстві.

¾ Зміни в побуті та матеріальному житті суспільства.

¾ Суперечливий характер суспільного життя. Труднощі і здобутки в розвитку культури.

 

Після закінчення другої світової війни створилися умови для завершення з'єднання українських земель. У жовтні 1944 р. радянські війська визволили від угорської окупації Закарпаття. На визволеній території у м. Мукачеві 26 листопада 1944 р. відбувся І з'їзд Народних депутатів Закарпатської України. З'їзд прийняв рішення возз'єднати Закарпаття з УРСР. Ситуація уск­ладнювалася тим, що ці землі до окупації Угорщиною, входили до складу Чехословаччини, яка була знищена за Мюнхенською угодою 1938 року. Після поразки Німеччини і її союзників Чехословаччина відродилася. Враховуючи нові міжнародні обста­вини, уряд Чехословаччини пішов назустріч закарпатцям. 29 червня 1945 р. СРСР та Чехословаччина підписали між со­бою угоду, за якою Закарпаття перейшло до Української РСР. Але цими подіями територіальні зміни України не завершилися. Сталінське "вирівнювання кордонів" з Польщею передбачало обмін населенням, який відбувся в 1944 і 1946 р. З Галичини і Волині було депортовано до Польщі майже мільйон поляків. Натомість у Радянську Україну імігрувало з етнічно-українських районів Посяння, Лемківщини і Холмщини, які були передані Сталіним Польщі, близько 520 тис. українців. На переданій полякам території у квітні-травні 1947 р. була прове­дена військами СРСР, Польщі і Чехословаччини операція "Вісла". Вона передбачала знищення розгалуженої мережі УПА. В ході операції з переданої Польщі української території було депортовано 189 тис. українців на західні та північні землі, які Польща дістала від Німеччини. Останні зміни кордонів України відбулися у січні 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР пере­дала Україні Кримську область. Цією подією завершився трива­лий процес збирання етнічних українських земель у складі УРСР, створилися умови для подальшої консолідації українського народу і зростання його національної са­мосвідомості.

Активна участь українського народу у розгромі фашизму значно підвищила міжнародний авторитет УРСР. Враховуючи ці обставини, Радянський уряд у березні 1944 р. прийняв поста­нову про відновлення Україною зовнішнього представництва. На цій підставі було утворено Народний комісаріат закордонних справ України на чолі з Д. Мануїльським. Україна почала ак­тивно себе проявляти в міжнародному співробітництві. Вона стала одним із фундаторів Організації Об'єднаних Націй. Ук­раїнська делегація плідно працювала над розробкою Статуту ООН. Україна була обрана членом Економічної і Соціальної ради. У 1948 – 1949 рр. Україна стала постійним членом Ради Безпеки ООН.

У 50-х роках представники УРСР працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій. Дипломатична діяльність уряду України виявилася і в зростаючому обміні з нею делегаціями державних, політичних і громадських діячів багатьох країн світу.

У кінці 40-х- на початку 50-х років міжнародна обстановка дуже загострилася. Це було зумовлено так званою політикою "холодної війни", яку розпочав Сталін проти країн західної де­мократії. Радянський Союз намагався створити ізольований від усього світу "соціалістичний табір", який би жив за власними законами. Сталін вважав, що капіталістичний світ без СРСР та країн соціалістичного табору не зможе нормально розвиватися, і саме це буде сприяти утвердженню соціалізму в усьому світі.

Для протистояння такій політиці держави західної демократії у 1949 р. створили військовий блок НАТО. Радянський Союз, на противагу цим діям створив разом з країнами соціалістичного табору у 1955 р. свій блок - Варшавський Договір.

Провідним напрямком розвитку відносин Радянського Союзу з зарубіжними державами були економічні зв'язки. У таких зв'язках переважала зовнішня торгівля. Україна постачала на продаж за кордон вугілля, чавун, продукцію машинобудування, сировину. У свою чергу Україна імпортувала промислове об­ладнання та предмети широкого вжитку. Розвиток відносин з іншими державами не обмежувався тільки такими зв'язками. Розвивався обмін у галузі науки і культури. Правда, у перші повоєнні роки зв'язки обмежувалися обміном науковою інформацією, літературою та делегаціями вчених. З часом ці зв'язки все більше поширювалися, українські та зарубіжні вчені почали спільно виконувати наукові разробки. Поширився обмін і в галузі культури, відбувався обмін виставками творів образо­творчого мистецтва, кінофільмами, творчими колективами і т.п.

Таким чином, після другої світової війни українські землі були зібрані в межах єдиної держави, авторитет якої значно зріс на міжнародній арені. Україна брала активну участь у створенні і діяльності Організації Об'єднаних Націй, поширювала свої зв'язки із зарубіжними країнами.

Після чотирьох років найруйнівнішої в історії людства війни перед українським народом постало завдання відбудови госпо­дарства. Промислове виробництво України у 1945 р. складало лише 26% рівня 1940 р. З України було евакуйовано близько 600 промислових підприємств, з яких потім повернулося лише близько 150.

Радянська держава розпочала відбудову у відповідності з четвертим п'ятирічним планом (1946 – 1950 рр.). Він базувався на притаманній тоталітарній системі особливості – розпоряджати­ся ресурсами, не зважаючи на бажання й потреби людей. План вимагав відбудувати зруйновані регіони, досягти у промисло­вості та сільському господарстві довоєнного рівня. Значні сили було кинуто на відбудову Донбасу. Майже всі шахти були зато­плені, не вистачало техніки, досвідчених робітників. Шахтарі цілодобово не виходили на поверхяю, відкачували воду, розби­рали завали. Разом з шахтарями працювали і військовополонені німці. Всього із затоплених шахт було викачано 650 млн. кубо­метрів води. Це умовно дорівнювало озеру площею 70 квадрат­них км. і глибиною десять метрів.

Слід зазначити, що успіх відбудови залежав від наявності робочої сили. За роки війни населення України скоротилося на третину, а кількість працездатних зменшилася ще більше. Важ­ливе значення мала демобілізація в республіку 2,2 млн. воїнів, повернення 800 тис. людей, які були примусово вивезені на ро­боту до Німеччини.

У короткий строк були відбудовані і стали давати продукцію: Ворошиловградський паровозобудівний, Харківський трактор­ний, Запорізький трансформаторний та інші заводи. Обсяг про­мислового виробництва на середину 50-х років зріс порівняно з довоєнним по всіх показниках.

У складному становищі перебувало на той час сільське гос­подарство. На селі бракувало не тільки робочих рук, а й рема­ненту, який був знищений за роки війни, не вистачало не­обхідної техніки. У плуг доводилося впрягати корів, а подекуди люди орали на собі. Зменшилося поголів’я худоби. Не вистача­ло спеціалістів. За тяжку працю колгоспники одержували не­значну платню, до того ж селяни були позбавлені свободи пере­сування, бо не мали паспортів. У 1945 р. Україна здала державі зерна на 40% менше, ніж до війни. У 1946 р. сталася посуха, розпочався голод, від якого загинуло 800 тис. чоловік. Голод 1946-1947 рр. мав об'єктивні і суб'єктивні причини. До об'єктивних слід віднести: 1) посуху 1946 р.; 2) зменшення внаслідок війни посівних площ; 3) занепад матеріальної бази колгоспів; 4) брак спеціалістів та робочої сили. До суб'єктивних причин відноситься: 1) недооцінка радянським керівництвом сільськогосподарського сектора економіки;2) існування командно-адміністративної системи; 3) низька про­дуктивність колгоспно-радгоспного виробництва; 4) завищені плани хлібозаготівель; 5) великий обсяг експорту сільсько­господарської продукції за кордон; 6) сталінське керівництво намагалося голодом придушити зростаючу національну са­мосвідомість українського населення.

 Місцевий партійний, радянський апарат, виконуючи директиви Сталіна, відновив, розпочату ще до війни, примусову колективізацію, що загострило громадянську війну та активізувало діяльність ОУН й УПА. На початку 50-х років колективізація у західних областях України була завершена. 1,5 млн. одноосібних господарств були об’єднані в 4,6 тис. колгоспів. Однак рівень сільськогосподарчого виробництва на цих територіях знизився на 15%.

Слід зазначити, що держава робила спроби покращити ма­теріально-технічну базу сільського господарства. Нові зразки сільськогосподарської техніки випускали заводи "Серп і молот" у Харкові, "Червона зірка" у Кіровограді, ім. Жовтневої рево­люції в Одесі та ін. Але, на жаль, намагаючись зміцнити кол­госпну систему, держава керувалася не інтересами села, а лише прагненням збільшити поставки сільськогосподарської про­дукції. Розвиток господарської ініціативи селян, продуктивних сил на селі гальмувався постійним порушенням матеріальної зацікавленості, надмірною централізацією.

У ході відбудови господарства України ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, яким скористалися країни Західної Європи. Вони починали відбудову у такій послідовності:

1) стабілізація національної валюти; 2) відбудова доріг, шляхів сполучень і засобів зв'язку; 3) розвиток сільського господарст­ва, харчової і легкої промисловості; 4) реконструкція і технічне переозброєння промисловості на базі прогресивних технологій і науки.

Радянська держава, відбудовуючи господарство, віддавала перевагу промисловості, саме сюди вкладалися основні кошти, направлялася більшість робочої сили. Абсолютизувалися сталінські теоретичні догми про перевагу планової соціалістичної економіки над капіталістичною, про переважа­ючі темпи розвитку промислової групи "А" по відношенню до групи "Б". А це означало, що задоволення життєвих інтересів трудящих відсувалося на другий план. Війна виснажила ук­раїнське суспільство. Побут людей повоєнних років мало чим відрізнявся від буднів воєнного часу. Міста і села України були спустошені, бракувало харчів, одягу, люди жили в землянках. Реально заробітна плата трудящих була вдвічі нижчою порівняно з довоєнним часом. Та переважна більшість людей була задоволена тим, що закінчилася війна, яка довгі роки тяжіла над кожним і забирала найдорожче – людське життя. Люди жили надією на майбутнє і, не зважаючи на тяжкі умови, повільно налагоджували своє життя та побут. У 1947 р. було досягнуто довоєнного рівня виробництва ряду продуктів харчу­вання, що дозволило відмінити карткову систему їх розподілу.

У тому ж 1947 р. проведена грошова реформа у масштабі 1:10, яка мала за мету підвищити купівельну спроможність кар­бованця, Стабілізацію карбованця держава, як завжди, проводи­ла за рахунок трудящих. Заощадження, які мали люди, були фактично втрачені, а заробітна плата, пенсії залишилися мізерними.

Купівельна спроможність більшості населення була зведена нанівець, і держава вимушена піти на зниження цін на окремі товари. Проте, держава не забувала про моральне заохочення людей до тяжкої виснажливої праці. Підтримувалися різні фор­ми соціалістичного змагання, новаторство. Партійні органи весь час підкреслювали, що населення повинне виявити політичну свідомість і пишатися тим, що воно має щастя проживати у найдемократичнішій державі світу, за якою майбутнє всього люд­ства. Держава без сорому щоразу запускала руку до кишені тру­дящих. Поширеним явищем на той час була державна позика у вигляді облігацій, які буквально нав'язувалися людям. І якщо хтось відмовлявся від облігацій, то його звинувачували у політичній обмеженості і т.п. Не забула держава у перші післявоєнні роки скасувати навіть мізерні виплати фронтовикам за бойові нагороди, а величезна кількість інвалідів війни опини­лася зовсім у жалюгідному стані.

Переважна більшість населення, аби вижити, вдалася до го­родництва. Таке явище набуло поширення і серед жителів міст. Але найголовнішою проблемою для городян було житло. Понад 10 мли. українського населення через війну залишилися без притулку. Люди самотужки створювали будівельні бригади і після роботи на підприємствах ставали до своїх будівель.

Певну матеріальну допомогу населенню України у цей час надала міжнародна організація Адміністрація допомоги та відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА), яка була утворена ще у 1943 р. Україна отримала від неї продуктів харчування, одягу, медикаментів на сотні мільйонів доларів. У 1947 р. США запро­понували програму відбудови та розвитку Європи після другої світової війни шляхом надання американської економічної до­помоги (план Маршалла). Це питання розглядалося на Па­ризькій мирній конференції 1947 року, але радянська делегація відмовилася від американської допомоги, схиливши до цього і держави Східної та Центральної Європи, які були під впливом СРСР. Тим самим, СРСР взяв на себе зобов’язання надати до­помогу країнам так званої народної демократії у відбудові їх господарства. Щодо України, то вона не була самостійною дер­жавою і питання про її участь у реалізації плану Маршалла навіть не обговорювалося. Весь тягар відбудови господарства було покладено на плечі трудового народу.

Таким чином, соціально-економічний розвиток Радянської України у другій половині 40-х – на початку 50-х років відбувався у складних умовах. Завдяки тяжкій праці ук­раїнському населенню вдалося відбудувати промисловість і сільське господарство. Були певні позитивні зміни у побуті та житті людей, але широко розрекламована демократизація не набула подальшого розвитку.

У перші повоєнні роки народ в основному зберіг віру в світлі ідеали, він мріяв про щасливе життя. Радянська влада на той час ще не вичерпала привабливого соціального потенціалу. Певна частина населення була втягнута у роботу депутатських Рад. Тим самим зберігався міф про народовладдя, хоч насправді вла­да належала партійно-радянській верхівці. У 1946, 1947, 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори до Рад. Вибори були безальтернативними і мали формальний характер.

Яскравим відбитком протиріч у суспільно-політичному житті стала братовбивча війна 1945 – 1950 рр. у Західній Україні. Процесу “радянізації” цих територій чинили опір місцеве населення та збройні формування ОУН – УПА, які прагнули силою не допустити встановлення радянської влади. Практично тут почалася громадянська війна. Тільки з 1 липня 1946 р. по 1 червняя 1947 р. на території Західної України бандерівським підпіллям було здійснено 3190 збройних акцій. Всього з 1944 р. по 1952 р. проти радянської влади було організовано 14,5 тис. диверсійних та терористичних актів. Об’єктами терору стали всі, хто з’являв готовність співробітничати з органами радянської влади. У результаті каральних акцій, що проводила бандерівська “Служба безпеки” (СБ), було вбито не менш 30 тисяч партійних та радянських працівників, членів їх родин, військовослужбовців, людей, на яких спиралася радянська влада у своєї політиці. У лютому 1946 р. бандерівське підпілля розгорнуло компанію бойкотування виборів у Верховну Раду СРСР. У відповідь на це органи держбезпеки та внутрішніх справ розгорнули власні каральні операції, що мали на меті ліквідувати не тільки формування ОУН та УПА, але й примусити місцеве населення припинити підтримку бандерівців. При цьому використовувались будь-які засоби: від залякування й репресій до ведення військових дій. Так, наприклад, біля 200 тис. місцевих жителів за “сприяння бандитам” були депортовані до Сибіру, на Далекий Схід та відправлялись до ГУЛАГу. У боях проти УПА загинуло 22 тис. військовослужбовців Червоної Армії, прикордонних та внутрішніх військ. Місцеве населення опинилось у положенні заручників. Зі смертю у березні 1950 р. головнокомандуючого УПА Р. Шухевича почався занепад бандерівського руху.

Дестабілізацію політичної ситуації в краї посилила міжнаціональна ворожнеча, яка переросла у криваву різанину. Жертвами різанини стали 40 тис. поляків. Спробою вирішити цю проблему було примусове переселення з Польщі в Україну 483 тис. українців та з України до Польщі – 810 тис. поляків. Переселенців не запитували, чи бажають вони залишити край, де народилися. В той же час у 1947 р. на території Польщі була проведена операція під кодовою назвою “Вісла”, яка під гаслом боротьби з ОУН-івським підпіллям передбачала протягом 4 місяців здійснити примусове переселення 141 тис. українців у західні райони Польщі.

 Для України таке станови­ще ускладнювалося діяльністю одного з сталінських яничарів Л. Кагановича. Він вважався серед поплічників Сталіна своєрідним спеціалістом по аварійних ситуаціях. Зростання національної свідомості українського народу як переможця у боротьбі з фашизмом, національно-визвольні змагання у західних землях викликали занепокоєння тоталітарного режиму. До того ж, режимові був потрібний український хліб, а М. Хру­щов провалював план хлібозаготівель. Сталін пам'ятав успіхи Л. Кагановича у боротьбі з українським національним рухом у 1925 – 1927 рр. під час його перебування в Україні на посаді ге­нерального секретаря ЦК КП (б) У. Не останнім мотивом у де­легуванні Л. Кагановича в Україну 1947 року було бажання Сталіна провчити М. Хрущова, який начебто зазнався і став недостатньо слухняним по відношенню до центру.

5 березня 1953 р. помер Сталін, з'явилася надія на демократизацію. На перешкоді таким сподіванням намагався стати сталінський поплічник міністр внутрішніх справ Л. Берія. В Україні його підтримував тодішній міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик. Змовники намагалися захопити владу та встановити теро­ристичну диктатуру. Але їм не вдалося цього зробити. Вони були заарештовані і страчені. Тоталітарний режим було послаб­лено. В Україні почалася реорганізація управління.

З метою розширення суверенних прав республік були створені союзно-республіканські міністерства. Формально уряду республіки надавалося більше прав у плануванні виробництва та розподіленні продукції. Розрекламована політика демократи­зації не дістала подальшого розвитку, оскільки вона була не­сумісна з бюрократичною системою управління. Насправді відбувалося зміцнення командно-адміністративної системи.

Урочистою подією в суспільно-політичному житті республіки було пишне святкування у 1954 р. 300-річчя возз’єднання України з Росією. У зв’язку з цим Верховна Рада СРСР власним указом у лютому 1954 р. передала Кримську область із складу РРФСР до складу України.

У повоєнні роки подальшого розвитку набуло культурне життя республіки. Особлива увага приділялася народній освіті, оскільки за роки війни більшість шкільних приміщень була зруйнована. У 1950 р. повністю відроджується довоєнна мережа шкіл, в яких навчалися 6,8 млн. дітей. У 1948/1949 навчальному році був створений фонд всеобучу для підтримки дітей, батьків, які були не в змозі забезпечити їх необхідним мінімумом для навчання. З цього фонду отримали допомогу для придбання взуття, на їжу, шкільні речі тощо – 140 тис. дітей. У 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн. дітей, а в російських та змішаних – 3,9 млн.

 Водночас з відбудовою народного господарства протягом першої половини 50-х років в Україні було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. Одночасно вирішувалася і проблема забезпечення шкіл вчителями. Все це разом дозволило у 1953 р. перейти в Україні до обов'язкової семирічної освіти. Поновили свою роботу Київський, Одеський, Харківський університети. Вперше в Закарпатті було відкрито свій університет в Ужгороді. У повоєнний період вузи України підготували десятки тисяч спеціалістів. Усього в 1950 р. в Україні функціонувало 160 ВНЗ, які навчали 200 тис. студентів. За 1946 – 1950 рр. в Україні було підготовлено 126 тис. спеціалістів з вищою освітою. Відновила свою діяльність Академія наук України. У 1950 р. в країні нараховувалось 462 науково-дослідницьких установ, в яких працювало 22,3 тис. співробітників. Завдяки зусиллям українського вченого С. Лєбєдєва в інституті електротехніки АН УРСР була створена лабораторія моделювання та обчислювальної техніки, що стала центром досліджень в галузі кібернетики. У 1948 – 1951 рр. тут була створена перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина «МЕВМ», яка відповідала на той час світовим стандартам. Вчені інституту електрозварювання АН УРСР на чолі з Є. Патоном запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металів під флюсом.

Разом з тим на діяльності науковців позначилося некомпе­тентне втручання Сталіна та його поплічників. Особливою ак­тивністю у нагнітанні підозрілості та істерії серед творчої інтелігенції відзначився секретар ЦК ВКП (б) по ідеології А. Жданов. Під його керівництвом було розгорнуто компанію боротьби проти багатьох діячів науки, літератури та мистецтва. "Ждановщина" в Україні виявилася в ідеологічних репресіях проти так званих "українських буржуазних націоналістів" та „космополітів”. Космополітизм – теорія, яка обґрунтовувала переважання загальнолюдських цінностей над національною культурою, світових завдань над долею історичної Батьківщини. Закривалися друковані видання, заборонялися літературні твори відомих авторів: В. Сосюри, П. Тичини, О. Вишні та ін. Під різьку критику підпали опера К. Данкевича “Богдан Хмельницький”, симфонія Д. Клебанова “Бабій Яр”. Нищівна критика нових напрямків у науці, діяльності Інституту Історії України, Академії наук України, творчих спілок, ре­дакцій газет та журналів мала негативний вплив на духовне життя українського народу.

У повоєнні роки зростала популярність театрального мистец­тва. Визначними авторитетами сцени були Б. Гмиря, Н. Ужвій, Г. Юра, М. Романова.

В Україні на той час працювали три кіностудії – Київська, Одеська та Ялтинська. Цілий ряд їх фільмів стали пам'ятними віхами минулої епохи ("Сільська вчителька", "Педагогічна по­ема", "Весна на Зарічній вулиці" та ін.).

Звичайно, що українська література і мистецтво зазнали у цей період деформації внаслідок зусилля тоталітарної системи. Серед творчої інтелігенції була поширена політична кон'юнктура, спотворення правди життя і т.п. Інтелігенція цього періоду була більш адаптованою до комуністичного режиму, ніж у довоєнні роки. Вона була не спроможна протистояти сталінській тиранії. Чверть століття панування тоталітаризму дали свої наслідки.

Таким чином, у суспільно-політичному та культурному житті України у другій половині 40-х – на початку 50-х років сталися значні зрушення. Радянська влада на той час ще не вичерпала своєї соціальної привабливості, сталінський режим робив все, аби поширити у суспільстві комуністичні ілюзії, активно залу­чаючи до такої діяльності творчу інтелігенцію, яка була певною мірою адаптована до тоталітаризму і виконувала його замов­лення.