Що таке управління соціального забезпечення (соціальний менеджмент)?

СОЦІАЛЬНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ — розділ менеджменту та галузь управління, що дозволяє ефективно впливати на соціальні процеси, створення сприятливого для людини соціального середовища, проектування соціальних організації з метою забезпечення раціонального використання людського ресурсу. Виявлення законів, закономірностей, принципів, функцій, методів цілеспрямованої діяльності суб’єктів управління та управлінських відносин, які виникають у соціальному середовищі, становлять зміст. Сферою впливу є відносини управління всередині системи (вертикальні й горизонтальні зв’язки), відносини між представниками управлінського апарату і підлеглими (субординація та координація); галузеві, територіально-галузеві, міжгалузеві, регіональні, міжрегіональні відносини; зовнішні та внутрішні відносини; колективні та індивідуальні відносини; тимчасові й постійні відносини тощо. Ефективність і дієвість системи базується на принципах єдності системи; пропорційності керуючої та керованої підсистем соціальної системи, оптимальному поєднанні централізації та децентралізації функцій; участі окремої людини, групи, колективу в соціальному управлінні

Розкрийте витоки управлінської діяльності.

У сучасній науковій літературі виділяють чотири найважливіших підходи, які зробили суттєвий внесок у розвиток теорії і практики управління [10, 65]:   
1. Підхід з позицій виділення різних, шкіл в управлінні: науково­го управління; адміністративного управління; людських стосунків і науки про поведінку; науки управління чи кількісних методів.
2. Процесний підхід, який розглядає управління як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій.
3. Системний підхід, за якого організація розглядається як су­купність взаємопов'язаних елементів — люди, структура, задачі й технології, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінли­вого зовнішнього середовища.
4. Ситуаційний підхід, у якому через надмір внутрішніх і зовнішніх факторів придатність різних методів управління визначається відпо­відністю їх даній ситуації.

Підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні виник на початку XX ст. До фундаторів школи наукового управління, поряд з Ф. Тейлором, відносять Франка і Ліліан Гілбрет, Генрі Гантта. Основна ідея наукового управління полягала в тому, що досяг­ти більшої ефективності роботи можна шляхом вдосконалення опе­рацій праці на основі аналізу змісту роботи та визначення її основних компонентів з використанням методів спостереження, вимірювання, логічного аналізу послідовності операцій тощо. Ключовим моментом підходу був взаємозв'язок виробництва, праці й оплати: хто виробляв більше, той і більше заохочувався. Викорис­товувалося стимулювання. Норми виробництва передбачали перерви й невеликий відпочинок, визнавалася важливість фахового відбору й навчання.

У процесному підході, родоначальником якого вважають А. Фа-йоля, управління розглядають як серію безперервних взаємопов'язаних дій, тобто процес-дію, яка має початок, кінець, тривалість і розви­ток у часі. Ці дії, важливі для досягнення успіху організації, назива­ються управлінськими функціями, кожна з яких розглядається як процес. Таким чином, процес управління може бути визначений як інте­грована сума (результат) усіх взаємопов'язаних управлінських функцій. Загальновизнаним в літературі з менеджменту вважають плануван­ня, організацію, мотивацію і контроль. Вони об'єднані сполучними процесами — комунікації та прийняття рішення, а також включають лідерство (керівництво).
Як бачимо, процесний підхід до управління дає можливість реагу­вати на зміни і використати цю інформацію для управління в кри­зовій ситуації. Але цей підхід недостатньо відображає взаємозв'язок між елементами управління, зміни в організації в цілому, в реалізації її мети у зв'язку зі змінами в якомусь елементі організації.

Розглянемо в цьому контексті системний підхід в управлінні, в основі якого лежить теорія систем, що складається із взаємопов'я­заних частин, кожна з яких є внеском до характеристики цілого. Об'єктом управління виступають соціальні системи, елементний склад яких утворюють люди і ситуації, що виникають між ними.     

Ситуаційний підхід спирається на концепції системного і процес-ного підходів. За його допомогою концепції та конкретні прийоми управління узгоджуються з певними ситуаціями, щоб найефективніше досягти цілей організації.
Методологія ситуаційного підходу ґрунтується на ситуаційних роз­біжностях між організаціями і всередині організацій, визначенні най­суттєвіших змін і їх впливу на управління в даній ситуації, а також виборі оптимальних прийомів для досягнення цілей.
Характерно, що ситуаційний підхід орієнтується на дві основні групи змінних: внутрішні та зовнішні. Це дозволяє використовувати його для управління організацією в кризових ситуаціях. 
В той же час слід зазначити, що підвищення рівня нестабільності суспільства, кризовий стан окремих галузей суспільства, поширення екстремальних ситуацій суттєво обмежує можливості використання традиційних підходів менеджменту.    
Притаманні кризовим ситуаці­ям несподіваність, високий рівень загрози життєво важливим інтере­сам та гостра нестача часу для прийняття відповідних заходів вима­гає застосування так званого кризового управління.