Для будь-якого суспільства характерно, що із зниженням потенціалу загальнолюдських і

духовних цінностей в ньому активно проявляється феномен розвитку сирітства – зростає

кількість дітей, які залишилися без батьківського піклування. Ця риса,нажаль, не обминула і

нашу країну. Становище дітей, що втратили опіку біологічних батьків нині дуже складне. Як

проблема національного значення, що потребує першочергового розв’язання, а також для

стабілізації демографічного розвитку України, має розглядатись питання поліпшення умов

розвитку дітей, які вже опинились в скрутному становищі, а також запобігання поширенню

цього явища в суспільстві.

В Україні спостерігається стрімке збільшення кількості дітей сиріт та дітей позбавлених

батьківського піклування, що відбувається на фоні зменшення загальної чисельності дитячого

населення. На початок 2007 р. кількість дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського

піклування, за даними Державного комітету статистики, становить 97,8 тис. осіб, 1995 р. – 52,4

тис [5, 5].

Однією з суттєвих причин зростання кількості дітей, позбавлених батьківського

піклування, є зубожіння українських родин. Особливо це стосується сімей з дітьми: у 2006 році

серед родин із двома дітьми 40% жили за межею бідності, із трьома дітьми і більше – 64%.

Згідно з результатами соціологічного опитування населення, проведеного Державним

інститутом проблем сім'ї та молоді у 2006 р., найбільш суттєві причини зростання кількості

дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в першу чергу пов’язані з

внутрішньоособистісними процесами: зростанням алкоголізації населення України (58%),

низьким рівнем матеріального забезпечення сімей з дітьми (56%), безвідповідальним

ставленням батьків до виконання своїх обов’язків стосовно дітей (56%), зловживання з боку

батьків наркотичними засобами (52%) [6, 26].

Щодо державної політики сімей з дітьми, позбавленими батьківської опіки, спостерігаємо

її незадовільний рівень, відсутність дієвих програм роботи і, як наслідок, зростання соціального

сирітства. Ще одним фактором відмови батьків від виховання власних дітей є зниження рівня

моральності населення України, зниження традиційних цінностей сім'ї (38%). Істотними

визначаються також злочинна діяльність батьків (30%), агресивна поведінка батьків (25%),

брутальне та жорстоке поводження з дітьми, що становить загрозу дитячому життю та здоров'ю

(25%), збільшення рівня смертності населення (25%), психічні захворювання (22%) [5, 6-7].

Сирітство – соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких

померли, а також дітей, які залишились без батьківського піклування в наслідок позбавлення

останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними.

Соціальне сирітство – соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненням

батьків від виконання батьківських обов’язків по відношенню до неповнолітньої дитини.

Соціальні сироти – це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних,

економічних та морально-психологічних причин зостались сиротами при живих батьках. До них

належать і безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. За визначенням ЮНІСЕФ

(Дитячого фонду ООН) діти вулиці це: діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у

тимчасових сховищах (покинутих будівлях тощо) або не мають взагалі постійного

пристановища і кожен день ночують будь-де; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне

123

вживання і пошук житла; діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність,

перенаселеність, різні види експлуатації та зловживань стосовно до них проводять більшу

частину дня, а інколи і ночі на вулиці; діти-вихованці інтернатів та притулків, які з різних

причин втекли з них і перебувають на вулиці.

Виявлення причин, через які дитина втратила батьківське піклування, має особливе

значення тоді, коли розглядається питання порушення базового права дитини жити і

виховуватися у сімейному колі.

Феномен сирітства має неабиякі юридичні наслідки – порушується конституційне право

дитини на сімейне виховання та батьківське піклування, а це є порушенням одного з базових

прав дитини, проголошених Конвенцією ООН про права дитини. Тому діяльність усіх

відповідних соціальних інститутів, у тому числі і держави, має бути спрямована на створення

таких форм виховання і утримання дитини-сироти, які хоча б певною мірою могли

компенсувати відсутність сім'ї. Певною мірою, тому що всі ці форми можуть лише пом’якшити

вплив негативних факторів на дитину, становище, у якому вона опинилася, а не компенсувати

повністю відсутність її власної сім'ї [2, 6-9].

У педагогічній, юридичній літературі є декілька визначень окремих груп дітей-сиріт і

дітей, позбавлених батьківського піклування. Дітьми-сиротами прийнято вважати тих дітей,

які втратили батьків у результаті смерті, батьки невідомі або визнані недієздатними.

Дітьми, позбавленими батьківського піклування, вважаються діти, чиї батьки у

судовому порядку позбавлені батьківських прав або вилучені з сім’ї без позбавлення

батьківських прав.

 Окрему групу дітей-сиріт становлять діти, від яких батьки відмовились ще у пологових

будинках або яких, народивши, покинули чи «підкинули» кому-небудь, чи залишили будь-де. У

цілому такі факти можна пояснити соціально-фізіологічною незрілістю матері котра народжує

дитину. 

Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні, незалежно від того, може її

біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання чи ні, і чи здатні батьки

належним чином виконувати свої обов’язки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин

залишилися без батьківського піклування − обов’язок забезпечення їхнього розвитку бере на

себе держава.

Сімейним кодексом України, законами України «Про охорону дитинства», «Про

забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування» пріоритетом влаштування дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування, визначено саме сімейне виховання, а основними його

формами – усиновлення, оформлення опіки (піклування), влаштування до прийомної сім'ї,

дитячого будинку сімейного типу.

Таким чином, дітям, які не мають можливості виховуватися в біологічній родині, держава

законодавчо гарантує право на сімейне виховання, шляхом розвитку сімейних форм їхнього

влаштування. Розвиток саме цих форм визначено життєво необхідною умовою виховання

дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Щодо заходів, спрямованих на зменшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених

батьківського піклування, можна визначити такі перспективні напрям державної політики: у

першу чергу підвищення рівня матеріального забезпечення населення, що можливе за умов

створення робочих місць та адекватного життєвим потребам розміру оплати праці; реалізація

соціальних програм, спрямованих на матеріальну та соціальну підтримку сімей з дітьми,

молодих сімей, неповних сімей; соціальна політика, спрямована на піднесення сімейних

цінностей, формування культу сім’ї, виховання в батьків відповідальності за виконання

батьківських обов’язків; боротьба з алкоголізацією та наркоманією – суттєвим причинами

безвідповідального батьківства, поширення соціального сирітства. У свою чергу для зменшення кількості дітей-сиріт необхідно розробляти та впроваджувати

 альтернативні форми сімейного виховання, адже, створення прийомних сімей в Україн

ало обертів, чим суттєво зменшило кількість дітей, залишених без батьківської турботи, а

нь розвитку та соціалізації дітей в таких сім’ях набагато вищий від того, який може

зпечити їм інтернатна система виховання.

 

Список використаної літератури

1. Бевз Г.М., Капська А.Й., Волинець Л.С. Соціальне становлення дитини в прийомній

: соціальний супровід: Навч.-метод. Посіб. − К.: Укр.. ін-т соц. Досліджень, 2000 – 127 с.

2. Волинець Л.С. на допомогу батькам що мають дітей з особливими потребами

дичні рекомендації. – К., 1999.

1. Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту дітей. − К.: РА «Прем’єр

Поняття "соціальне сирітство" трактується як особливий стандитинства, обумовлений становищем дитинства в умовах певної соціальноїструктури, у системі соціальних відносин суспільства. Таке розуміннясоціального сирітства дає можливість застосовувати термін "соціальнесирітство" щодо дітей, які залишаються при живих батьках без належноїопіки й виховання, без емоційної підтримки та участі незалежно відїхнього офіційно визнаного статусу. Поняття соціального сирітства можеконкретизуватися, наповнюватися різним змістом, коли мова йде про різніісторичні та конкретні соціокультурні умови. При цьому роль домінантиможе грати якась її складова (сирітство, бездоглядність, безпритульністьта ін.) Дані концептуальні подання є основою дослідження соціальногосирітства як соціокультурного феномену.

Соціологічні дослідження засвідчують, що лише 6% заробітчан не мають дітей. Більшість мігрантів виховують двох і більше малюків. Це означає: якщо Україну покинуло 7 мільйонів заробітчан, без батьківського піклування залишилося приблизно 7,5-9 мільйонів дітей, яким батьківські гроші не допомагають, а навпаки – шкодять.

Як повідомила психолог Кіцманського ДАТ Ольга Чухно, 2005 року соціальне сирітство вперше визнали проблемою загальнонаціонального масштабу. Головна біда таких дітей у тому, що, покинуті батьками, вони озлоблюються, стають агресивними, прогулюють уроки, заводять сумнівних друзів, а це призводить до “ломки” ще не сформованої молодої особистості. Дитина нерідко стає на шлях алкоголізму, наркоманії та розгульного життя.

Гостра проблема сьогодення полягає в тому, що раніше основна функція батьків полягала у вихованні дитини, а тепер вона звелася до того, аби дати дітям добру освіту. Саме тому жінки та чоловіки їдуть на заробітки, покидаючи своїх синів і доньок без виховання.

«Що поганого в тому, коли батьки хочуть дати своїм дітям добру освіту? І через те, що освіта сьогодні надто дорого коштує, а зарплати надто малі, вони змушені їхати за кордон на заробітки. Чи, можливо, є інший вихід із ситуації?» – таким було запитання до спеціаліста з профорієнтації Кіцманського ЦЗ Ольги Філіпчук. «Сьогодні перші місця на ринку праці посідають вакансії за робітничими професіями. Така освіта не вимагає великих капіталовкладень. А здобута «золота» вища освіта не завжди виправдовує затрати. Потрібно реально оцінювати можливість працевлаштуватися після закінчення навчання, і, можливо, значна частина батьків виховуватиме власних дітей, а не чужих», – пояснила вона і розповіла про те, що центр зайнятості має можливість допомогти у здобутті робітничої спеціальності.

«І в селі, і в місті врятувати покинутих батьками дітей можуть молодіжні релігійні реколекції, спорт, туризм, розвиток лицарських клубів і клубів рольових ігор, а відвідування різноманітних платних гуртків – це не лише ефективне використання вільного часу, а й раціональне вкладення грошей, які передають батьки». – додала Наталія Леонтієва, начальник районного центру соціальних служб для дітей сім’ї та молоді Кіцманської РДА.

Учасники засідання за «круглим столом» прийняли відповідне рішення щодо подальших спільних дій у вирішенні проблеми соціального сирітства.