Державний борг досяг 1 мільярда 745 мільйонів 850 тисяч реалів. Дуже важко знайти більш трагічну сторінку в історії Іспанії,, ніж царювання Фердінанда VII

4. Карлістські війни.

Після смерті Фердінанда VII в 1833 р. почалася династична боротьба. Корона перейшла до дочки Фердінанда VII, малолітньої ізабелли II, а регентшею -оголосили її матір Марію Христину. Суперником Ізабелли в цій боротьбі виступав брат померлого короля дон Карлос, який був керманичем абсолютистсько-клерикальної партії. Громадянська війна, яка почалася між карлістами, прихильниками дона Карлоса, і христиносами, прихильниками Марії Христини та Ізабелли, розділили країну на два табори. Дона Карлоса підтримували старовинна аристократія, гранди північних районів Наварри, Басконії, Арагону, частина дворянства і вище католицьке духовенство.

Марії Христині в цій боротьбі теж були необхідні союзники, а ос­кільки гранди і вище духовенство встали на бік дона Карлоса, то у неї не було іншого вибору, як спертися на сили, ворожі Карлосу. Це були ліберальна буржуазія, міська демократія, прогресивна частина дво­рянства, армія та чиновники. Таким чином, боротьба між капіталізмом і феодалізмом розгорталася у формі міжусобної війни карлістів і христиносів.

На першому етапі військових дій у 1835-1836 рр. карлістам сприяв успіх. Були моменти, коли перемога карлістів здавалася неминучою, але більш висока військова організація христиносів і більш централізоване керівництво операціями врешті-решт принесли перемогу останнім. У ході військових операцій на боці Марії Христини головним героєм був Бальдомеро Еспартеро, на думку сучасників, хороший генерал і нікчем­ний політик. Великої популярності набули також генерали Нарваес, О'Доннель, Серрано, Прим. Пізніше вони стали відомими політиками,

Зазнавши поразку під Мадридом, дон Карлос емігрував до Франції, а решта його військ розселилася по країні.

Якщо сама карлістська війна тяглася сім років (1833-1840 рр.), то пов'язаний з нею цикл революційно-політичних подій зайняв ціле десятиліття (1833-1843 рр.). Звільнившись від претендента, Марія Христина стала на шлях реакції і почала переслідувати прихильників ре­форм. Як результат, протягом цього десятиліття було змінено вісім урядів. Загальна лінія всіх цих урядів -- повернути колесо історії назад. Був підвищений виборчий ценз і закладені основи цієї виборчої "машини", яка спеціалізувалась на фальсифікації волі населення. Був виданий закон, спрямований проти свободи друку і, нарешті, була зроб­лена спроба створити озброєні військові сили, на; які реакція могла б цілком спертися. Ця спроба була пов'язана з генералом Нарваесом.

Але Іспанський народ знову показав, що в ньому е ще багато ре­волюційної енергії, і влітку 1840 р. почалися хвилювання серед насе­лення Мадрида І Барселони, а також у розташованих там військових гарнізонах. Основна маса населення більше не хотіла миритися з перебу­ванням на троні Марії Христини, яка остаточно скомпроментувала себе реакційними інтригами, і бажала бачити на чолі держави нового регента аж до повноліття десятирічної Ізабелли. Марію Христину змусили зректися престолу і 17 жовтня 1840 р. залишити Іспанію. Кортеси ого­лосили регентом королівства Еспартеро (1793 -1879 рр.).

Що ж це була за людина, на долю якої випало відіграти важливу роль у ході карлістської війни, а згодом і в політичному житті країни? За своїм походженням, вихованням, зовнішністю, манерами і політичними симпатіями -- це був типовий плебей, зобов'язаний всім лише самому собі. Він народився в сім'ї візника з Ла Маніла. Вибрав військову кар'єру і в 15 років вступив добровольцем до загону, щоб боротись з наполеонівським нашестям. Протягом всієї війни за незалежність бився в рядах Іспанських патріотів, поступово набуваючи військового досвіду. У складі експедиційної армії воював у Південній Америці, брав участь у битві при Аякуго 9 грудня 1824 р., яка стада могилою іспанського колоніального панування.

Повернувшись до Іспанії Еспартеро став землевласником І пристав до прихильників Ізабелли. В ньому поєднувались якості партизанського вождя з досвідом генерала регулярної армії. Це сприяло його успіхам і швидкому зростанню військового престижу, але, як повідомляють історики, він не був великим стратегом, як Нарваес. Зате він був блискучим вождем армії і мав дві основні якості: безмежну особисту хоробрість і любов до рядового солдата. Саме через ці якості армія готова була йти за ним куди завгодно.

Як політик Еспартеро не виявив ніяких здібностей. Він був чес­ним, демократичним, дуже любив народ, який відповідав йому тим же, відкритий, прагнув зробити ^щось добре для населення, особливо для тих верств суспільства, з яких він сам вийшов. Але Еспартеро дуже погано уявляв собі, як це зробити. Типовий військовий, він був погано озброєний для політичної боротьби І тому не пішов далі визнання конс­титуційної монархії, і виявився нездібним до кінця використати в інте­ресах прогресу свою популярність І вплив на народні маси. Даючи ха­рактеристику Еспартеро, слід підкреслити, що він, перебуваючи реген­том королівства, оточив себе чимсь на зразок камарильї І зовнішньо діяв як військовий диктатор, але по суті не намагався піднятися над рівнем конституційного короля. Діючи таким чином, він дуже швидко втратив той капітал, з яким прийшов до влади, а деякими своїми актами навіть сприяв перемозі контрреволюції.

Особливо важливу роль відіграв той факт, що нова влада зробила дуже мало для міської демократії і зовсім нічого для селянства. У своїй короткозорій позиції Еспартеро почав все більше відходити від ліберально-демократичних принципів, захист яких привів його свого ча­су до влади. Він скасував стародавні фуероси басків, що спровокувало повстання не лише у Басконії, але і в Кастилії та інших провінціях. У 222 великих містах спалахують державні військові перевороти (пронунсіаменто). Генерал Нарваес залишив.Париж, висадився з військами у Валенсії і пішов на чолі великої армії на Мадрид. Еспартеро змушений був залишити Іспанію і виїхати до Англії.

Діяльність Еспартеро можна оцінити так: не примиривши з собою ворогів, він поступово відокремив себе від друзів. За три роки його диктатури, революційних дух потроху зникав, а незгоди, які ніхто не стримував, досягли найвищого рівня.

5. Друга перемога контрреволюції

Правління королеви Ізабелли II.

З падінням Еспартеро влада перейшла до феодально-поміщицьких кіл. Ще раз перемогла контрреволюція, яка, правда, не була такою жорстокою, як при Фердінанді VII, але яупюМа всі прояви лібералізму і прогресу. Уряд Нарваеса призупинив конфіскацію церковних земель, яку почав Еспартеро, і повернув Марію Христину знову до Іспанії. Королева Ізабелла була оголошена повнолітньою, незважаючи на те, що їй було лише 13 років. Вона майже зовсім не цікавилась політикою і за період ЇЇ 25- річного правління (1843-1868 рр.) змінилося 34 уряди (фактично один уряд за 9 місяців), 40 військових міністрів, 46 міністрів.,. іноземних справ і 50 міністрів фінансів. Щлком зрозуміло» що Ізабелла не могла керувати державою, що відкривало великі можливості перед різними претендентами на владу -- військовими диктаторами.

Одним з них був генерал О'Доннель, який до четвертої революції, тобто до 1854 р., виконував другорядну роль в іспанській політиці. Відчувши, що в Іспанії зростає невдоволення правлінням Ізабелли і Нарваеса, О'Доннель вступає у контакт з правобуржуазною опозицією, яка прагнула здійснити військово-двірський переворот.

Між тим іспанський народ, доведений до відчаю корупцією, хабарництвом і спекуляцією правлячої верхівки, знову піднімається на повстання. Повстали Барселона, Алікаете, Валенсія та інші міста. У Каталонії почався загальний страйк. Генерал О'Доннель, який стояв на чолі невеличкої групи військ, претендував на владу в країні, але народ хотів зовсім іншого. Іспанці вимагали, щоб керівництво революцією було передано Еспартеро. Таку поведінку народу можна пояснити тим, що тривалі періоди жорстокої реакції мають властивість ставити на керівні пости скинутих вождів, які потерпши поразку в революції. Народ не в змозі зразу знайти нових вождів і тому вишукує старих, які брали участь у їхніх минулих повстаннях. Таким чином» О'Доннеля відкинули у бік, а перше місце зайняв Естіартеро.

Коли Еспартеро був обраний прем'єром іспанського уряду, він зробив дуже багато серйозних помилок, що і привело 13 липня 1856. р. до його відставки. Наприклад, він зовсім не торкався проблем ліквідації поміщицького землеволодіння, не зміг мобілізувати маси на боротьбу за здійснення революційно-демократичннх вимог. Еспартеро прагнув пом'якшити "хвилі революції", і це дозволило О'Доннелю об'єднати всі реакційні елементи, включаючи двір і католицьке духовенство, і стати прем'єром. Першим його актом було оголошення всієї Іспанії в стані облоги.

Кортеси повідомили, що О'Доннель не користувався довірю на­роду і видали наказ будувати барикади. У Мадриді та інших великих містах почалися повстання (1856 р.), які палко підтримали селяни На­варри і Басконії, саме ті області, які раніше підтримували карліс-гів. О'Доннель ледве зміг придушити повстання І розігнати провінційні муніципалітети і установчі кортеси. Контрреволюція одержала перемогу.

6. Четверта буржуазна революція

Три буржуазні револщї 1808-1814, 1820-1823, 1834-1843 років не знищили феодалізм в Іспанії. Революція 1854-1856 рр. була обумовлена конфліктом між виробничими силами, що розвивалися, і напівфео­дальними відносинами, носіями яких виступали королівський двір та правляча камарилья.

Слід мати на увазі, що з початку XIX століття обсяг промислової продукції в Іспанії збільшився вдвоє. Розвиток буржуазних тенденцій торкався також і сільськогосподарського виробництва. Так, в жовтні 1844 р. міністр внутрішніх справ П-Підаль, виступаючи в кортесах, підкреслив, що буржуазія в Іспанії уже "має свою соціальну владу і, отже, цей клас повинен мати владу політичну, яка не надається, але завойовується".

Політична влада в Іспанії в середині XIX століття заперечувалась двома партіями: модерадос (консерватори) і прогресисти, основною по­літичною вимогою яких було більше, порівняно з модерадос, обмеження монархії. Найбільш радикальною партією, але незначною у кількісному відношенні, була демократична партія. І все ж жодна з цих партій не виступила за розв'язання аграрного питання, не залучила до революцій­ного руху широкі маси Іспанських селян. У колах модерадос і прогре­систів великим політичним впливом користувались представники армії. Консервативні армійські елементи очолювались генералом Нарваесом, а прогресистські -- генералом Еспартеро.

Події 1854-1856 рр. -- це великий крок уперед в соціально-політичному розвитку країни. Вперше іспанська революція остаточно втратила династичний характер і вперше на історичній сцені з'явились робітники в ролі допоміжного загону буржуазії.

Блок великої буржуазії та "модернізованих поміщиків", очолюва­ний СҐДоннелем, одержав перемогу над демократичними елементами, які складались, головним чином. Із міської дрібної буржуазії, інтеліген­ції, ремісників та робітників. Але сам О'Доннель був потрібний Ізабеллі лише доти, доки їй загрожувала небезпека з боку лівого крила революції. Прем'єром він був лише три місяці, а потім пішов у відставку. До влади знову повернувся Нарваес 12 жовтня 1856 р. На жаль, Нарваес не зрозумів, що Іспанія кінця 50-х років була уже не та, що 25 чи навіть 15 років назад. Спроби Нарваеса установити в країні порядки, які існували до четвертої революції, наштовхнулись на такий опір народу, що Ізабелла була змушена піти назустріч народу і дати Нарваесу відставку.

Потрібна була інша людина, яка б відповідала духові часу. Цією людиною виявився О'Доннель, який 1 липня 1858 р. знову став прем'єром і уряд якого протримався п'ять років аж до лютого 1863 р. У чому ж причина такого незвичайного успіху генерала ОЩоннеля? По-перше, не втрачаючи зв'язків з найпрогресивнішою частиною поміщиків, 0*Доннель зміг спертися на голову буржуазії, яка вже піднімалась, і всім характером своєї політики сприяв капіталістичному розвиткові Іспанії. Саме в період правління О'Доннеля особливо широко розгорнулась жва­ва господарська діяльність (будівництво залізниць, створення банків і промислових компаній, посилення товарообігу з іншими країнами тощо). Іспанія переживала смугу надзвичайного розквіту: розвинулась зовнішньополітична діяльність. Іспанія разом з Францією взяла участь у війні в Індокитаї і Марокко; у 1861 р. приєднала Санто Домінго.

Але на обрії уже вимальовувався привид падіння, що насувалось. Два моменти відіграли в цьому велику роль: по-перше, повний розлад державних фінансів, викликаний колоніальними війнами, а також зрос­таючою корупцією державного апарату; по-друге, підйом робітничого І селянського руху. О'Доннель жорстоко розправлявся з селянськими повстаннями, заборонив професійні спілки робітників і накинувся з репресіями на ліву пресу. Таким чином, небезпека насувалась на О'Доннеля як зліва, так і справа.У цій ситуації Ізабелла передає Нарваесу владу. Але він утримався на посаді прем'єра лише десять місяців і в червні 1865 р. пішов у відставку, а на його місце знову був призначений О'Доннель. Така політика Ізабелли і залізна диктатура генералів не могли не викликати невдоволення не лише народних мас, але і військових.

7. П'ята буржуазна революція*

16 вересня 1868р. генерали Прим, Серрано, Сагаста і Сорілья зібралися в Гібралтарі, а 18 вересня військовий флот оголосив пронун" сіаменто проти королеви та її уряду. Повстання флоту знайшло широкий відгук у всіх кінцях Іспанії. За кілька днів країну охопила пожежа. Ізабелла втекла до Франції під захист Наполеона ПІ, але в Байонні вона видала маніфест, в якому висловила свій протест проти революції і заявила, що повністю зберігає свої права і претензії на іспанську корону.

П'ята революція, яка почалася вересневими повстаннями військового флоту у Кадисі, істотно відрізнялась від усіх попередніх. Розвиток капіталізму в середині XIX століття не пройшов даремно для Іспанії. Кількість фабрично-заводських робітників перейшла за 200 тисяч, а разом з ремісниками і робітниками дрібних майстерень досягла приблизно 1-1,2 мільйонів осіб. Їхня політична свідомість і організаційна активність значно зросли, а їхня питома вага в загальному балансі соціальних сил країни значно збільшилась. Нарешті, їхній головний союзник -- найбідніше селянство -- почав все частіше нагадувати про себе численними класовими конфліктами з поміщиками. Таким «чином, поява пролетаріату як самостійної сили на історичній арені внесла нові моменти в соціально-політичну ситуацію країни і не могла не відбитися на подіях п'ятої революції.

Коли керівники повстання прибули до Мадрида, вони сформували тимчасовий уряд на чолі з генералом Серрано. Нова конституція, надру­кована 6 червня 1869 р., проголошувала Іспанію спадкоємною монархією, де влада короля обмежувалась двома палатами —- сенатом і конгресом. Склалась така ситуація, що Іспанія оголосила себе монархією, але монарха на троні не було. Генерал Серрано був призначений регентом І разом з генералом Примом почав шукати короля. Оскільки іспанські Бурбони були вигнані з Іспанії назвжди, то залишався лише один можливий кандидат -- Еспартеро. Але фельдмаршал був старий і пасивний і претендентів довелося шукати за кордоном. 15 місяців тривали пошуки і, нарешті, увінчались успіхом. На іспанський трой погодився сісти Амадео Савойський, 26-річний син Італійського короля Віктора-Еммануіла. Його дворічне правління (грудень 1870 - лютий 1873 рр.) було суцільною політичною кризою. За такий короткий час при ньому змінилось 7 міністрів і тричі відбувались вибори в кортеси.

Небезпека почала загрожувати королю як зверху (він був інозем­цем і не мав коріння серед іспанського панівного класу), так і знизу, з боку народних мас. Своєчасно зрозумівши, що йому слід швидше закінчити фарс з грою в Іспанську корону, Амадео 9 лютого 1873 р. зрікся престолу і залишив Піренейський півострів. Так завершився цей експеримент з помірковано-буржуазною монархією.

Лютого 1873 року Національним зборам довелося вирішувати питання про майбутню форму правління: республіка чи король. А оскільки фігура дона Карлоса була занадто архаїчна і реакційна, то, збори проголосували за республіку. Протягом наступного року, аж до січня 1874 р. цілий ряд республіканських урядів» які змінювали один одного, виявили свою цілковиту безпорадність І сліпоту. В країні зрів контрреволюційний заколот. В ніч з 2 на 3 січня 1874 р. генерал Павіа розігнав кортеси. Зразу ж після перевороту був сформований військовий уряд на чолі з маршалом Серрано.

Саме військові пішли на реставрацію королівської влади -- династії Бурбонів. Суперечки були розв'язані на користь Альфонса XII, сина Ізабелли, якому виповнилося 16 років. За нього виступала не лише армія, але і поміщики, буржуазія і дворянство. Народ, пригнічений, розгублений, розчарований подіями шести років п'ятої революції, мовчав.

Таким чином, реставрація Бурбонів, яка відбулася в кінці 1874 р., відкрила новий період у політичній історії Іспанії. У період з 1808 по 1874 рр. у різних формах і з різним ступенем напруги йшла пряма і відкрита боротьба між силами феодалізму і капіталізму, яка в силу по­літичної і економічної відсталості Іспанії не привела до остаточної перемоги буржуазії. Але протягом цього періоду третьому стану вдалося захопити другорядні позиції в машині феодального панування. Так було ліквідовано чистий абсолютизм і покладено початок розвиткові буржуазно-конституційного режиму; була відібрана частина церковних земель і послаблені середньовічні пута, що тяжіли над економікою країни.

Накінець п'ятої революції пряма і відкрита боротьба між поміщи­ками і буржуазією припинилась і поступилась місцем компромісу.

8. Початок робітничого руху в Іспанії.

Початок робітничого руху в Іспанії слід віднести до 40-х років XIX століття і мав він два джерела: стихійно-класове і свідомо-ідеологічне. До першого джерела можна віднести організацію каталонських ручних ткачів, яка була сформована в 1842 р„ з загальною кількістю близько 2 тис. осіб. Це була організація змішаного типу яка поєднувала завдання професійної спілки і товариства -- ощадкаси, позички, взаємодопомога, тощо. Але вона довго не проіснувала, бо у 1843 році генерал Прим закрив першу іспанську спілку ткачів.

До другого джерела -- свідомо-ідеологічного -- слід віднести про­никнення в Іспанію соціалістичних ідей через вчення Фур'є, Кабе і Прудона. Зокрема, вчення Прудона знайшло сприятливий грунт у Каталонії, де прудонізм дуже вплинув не лише на місцеву інтелігенцію, але і на робітників. Саме з цього джерела до Каталонії було закинуто перше насіння анархізму. Коли в 1864 р. в Лондоні виник І Інтернаціонал, іспанський пролетаріат виявив до нього великий інтерес, а іспанська секція І Інтернаціоналу була однією з найбільших і найвпливовіших його організацій.

У створенні іспанської секції І Інтернаціоналу видатну роль зіграв італієць Джузеппе Фанеллі, який прибув до Іспанії як представник Інтернаціоналу. Діяльність ФанеллІ мала успіх серед робітників та інтелігенції, і країна почала вкриватися мережею революційно-про­летарських організацій. Лише в Мадриді на кінець 1863 р. було 23 групи, які нараховували 2 тисячі членів. Аналогічна картина була в Барселоні та інших промислових центрах Каталонії. У створені італійцем організації входили всі. хто співчував ідеям І Інтернаціоналу, незалежно від того, чи були вони соціалістами, чи анархістами, хоча анархістський вплив переважав.

У 1870 році в Барселоні відбувся І Національний конгрес іспанської секції Інтернаціоналу, на якому основний вплив мали анархісти. Конгрес рекомендував всім своїм прихильникам відмовитися від усяких колективних дій і зосередити всі зусилля на здійсненні федеративного начала в організації країни. 1874 рр. у різних формах і з різним ступенем напруги йшла пряма і відкрита боротьба між силами феодалізму і капіталізму, яка в силу по­літичної і економічної відсталості Іспанії не привела до остаточної перемоги буржуазії. Але протягом цього періоду третьому стану вдалося захопити другорядні позиції в машині феодального панування. Так було ліквідовано чистий абсолютизм і покладено початок розвиткові буржуазно-конституційного режиму; була відібрана частина церковних земель і послаблені середньовічні пута, що тяжіли над економікою країни.

Накінець п'ятої революції пряма і відкрита боротьба між поміщи­ками і буржуазією припинилась і поступилась місцем компромісу. 8. Початок робітничого руху в Іспанії.

Початок робітничого руху в Іспанії слід віднести до 40-х років XIX століття і мав він два джерела: стихійно-класове і свідомо-ідеологічне. До першого джерела можна віднести організацію каталонських ручних ткачів, яка була сформована в 1842 р„ з загальною кількістю близько 2 тис. осіб. Це була організація змішаного типу яка поєднувала завдання професійної спілки і товариства -- ощадкаси, позички, взаємодопомога, тощо. Але вона довго не проіснувала, бо у 1843 році генерал Прим закрив першу іспанську спілку ткачів.

До другого джерела -- свідомо-ідеологічного -- слід віднести про­никнення в Іспанію соціалістичних ідей через вчення Фур'є, Кабе і Прудона. Зокрема, вчення Прудона знайшло сприятливий грунт у Каталонії, де прудонізм дуже вплинув не лише на місцеву інтелігенцію, але і на робітників. Саме з цього джерела до Каталонії було закинуто перше насіння анархізму. Коли в 1864 р. в Лондоні виник І Інтернаціонал, іспанський пролетаріат виявив до нього великий інтерес, а іспанська секція І Інтернаціоналу була однією з найбільших і найвпливовіших його організацій.

У створенні іспанської секції І Інтернаціоналу видатну роль зіграв італієць Джузеппе Фанеллі, який прибув до Іспанії як представник Інтернаціоналу. Діяльність ФанеллІ мала успіх серед робітників та інтелігенції, і країна почала вкриватися мережею революційно-про­летарських організацій. Лише в Мадриді на кінець 1863 р. було 23 групи, які нараховували 2 тисячі членів. Аналогічна картина була в Барселоні та інших промислових центрах Каталонії. У створені італійцем організації входили всі. хто співчував ідеям І Інтернаціоналу, незалежно від того, чи були вони соціалістами, чи анархістами, хоча анархістський вплив переважав.

У 1870 році в Барселоні відбувся І Національний конгрес іспанської секції Інтернаціоналу, на якому основний вплив мали анархісти. Конгрес рекомендував всім своїм прихильникам відмовитися від усяких колективних дій і зосередити всі зусилля на здійсненні федеративного начала в організації країни.

На другому з'їзді Національного конгресу в 1872 р. в Сарагосі відбулася уже відкрита боротьба між соціалістами і анархістами, внас­лідок якої стався розкол між двома течіями. Соціалісти виходять із складу іспанської секції і утворюють так звану "Нову мадридську феде­рацію", яка в той час не набула великого впливу. Та як би там не було, але на період п'ятої буржуазної революції іспанський пролетаріат уже був готовий самостійно виступати на політичній арені, що свідчило про те, що Іспанія вступила в новий етап свого соціально-економічного роз­витку.

9. Соціалісти і анархісти

В 1871 р. в Іспанії почали утворюватися перші соціалістичні організації, які привернули на свій бік деяких видатних членів І Інтернаціоналу: Пабло Іглесіаса, Франсіско Мору» Хосе Месу, які відіграли важливу роль у розвитку іспанського соціалістичного руху, а Пабло ЇглесІас навіть був засновником соціалістичної партії. У 1879 р' в Іспанії утворилось три великих групи соціалістів ~ в Мадриді, Барселоні та Гвадалахарі. В Барселоні відбувся і перший з'їзд соціалістичної партії, на якому була прийнята програма, де вимагали пе­реходу політичної влади до рук трудящих, усуспільнення всіх засобів виробництва і обігу, організації іспанського суспільства на основі економічної федерації, яка гарантує робітникам увесь продукт їхньої праці, а також безкоштовну загальну і спеціальну освіту та забезпечення за рахунок суспільства хворих і людей похилого віку. Та все ж соці­алісти не змогли провести в кортеси жодного депутата аж до кінця XIX століття.

Анархістська течія розвивалась у постійній боротьбі з соціаліста-ми.У 1881 р. відбувся перший з'їзд "Федерації трудящих іспанської об­ласті". У своєму маніфесті анархісти стверджували, що їхня "організація -- чисто економічна..." 1 вони противники "будь-якої парламентської політики і рішучі прихильники економічної боротьби і зруйнування всіх привілеїв і всіх монополій".

Яку кількість членів нараховувала анархістська течія і який вплив цієї організації, установити історії виявилось дуже важко, але в період 80-х років XIX століття анархістський рух серед робітників і селян носив досить серйозний характер і значно перевищував соціалістичний. ^анархістів існувало дві течії "Федерація трудящих іспанської області" і "Спілка сільських робітників Іспанії"', яка була у фарватері анархізму.

На початку 90-х років почали спалахувати загальні страйки робіт­ників в Каталонії та селян в Андалузії, які переростали у вуличні бої і сутички на барикадах. Влада реагувала на страйки суворо: було багато вбитих робітників і селян, вожді були страчені на ешафотах, багато страйкарів знаходилось у в'язницях і у засланні. У такій обстановці серед анархістів почали посилюватися терористичні течії. Бомби були кинуті у королівський палац. Барселонський театр, релігійні процесії та деякі інші місця. 8 серпня 1897 р. куля анархіста убила навіть прем'єра іспанського уряду Кановаса, в якому всі чомусь вбачали натхненника політики білого терору. Але це вбивство аж ніяк не змінило суті політики.

У чому ж причина такого впливу анархістів в Іспанії? Іспанія на рубежі XX століття була відсталою країною із слабкою концентрацією виробництва. В її промисловості переважали середні і дрібні підприємства, велика кількість кустарів І ремісників.У сільському господарстві збереглися феодальні форми виробництва: існувала численна кількість наймитів і малоземельних селян. Державна влада -навіть за капіталістичними мірками -- носила виключно реакційний ха­рактер. Всі політичні партії відзначались безпринципністю, корупцією і віроломством. Іспанський трон, особливо в часи Ізабелли» був уособ­ленням розпусти, марнотратства, інтриганства, повного забуття націо­нальних інтересів.

У такій обстановці збіднілий народ ставав легкою здобиччю анархістської пропаганди проти політики і держави взагалі. Народним масам здавалось правильним вчення, яке обіцяло соціалізм на базі незалежних комун, їм подобалась також бойова тактика анархістів, яка давала вихід злості і невдоволенню проти несправедливості існуючого ладу. Одним із найважливіших моментів, що полегшував анархістам завоювання широких мас, був також глибокий реформізм іспанського соціального руху.

Іспанська соціалістична партія була однією із найбільш правих партій II Інтернаціоналу, в ній зовсім був відсутній революційний дух. Тому не дивно, що середній іспанський робітник чи селянин, сповнений класової ненависті до фабрикантів і заводчиків та поміщиків, йшов за анархістами, бо вони їм здавалися найреволюційнішими і такими, які краще розуміли інтереси народу.

Ці дві течії мали І свої територіальні і професійні райони поши­рення. У соціалістів були Мадрид і вугільно-металургійні райони півночі Астурія та Басконія, а у анархістів були Барселона, Каталонія та Андалузія. Соціалістична партія не була численною організацією, тому вона була досить слабкою. Лише в 1916 р. Їй вперше пощастило провести одного депутата в парламент -- свого лідера Пабло Іглесіаса. І все ж вплив цієї партії на народні маси був значно більший, ніж це можна уявити. Її підтримували "Загальна спілка трудящих" і профспілкові організації соціалістичного напрямку. Лідери цих спілок визнавали страйкову боротьбу, але прагнули звертатись, до неї якомога рідше, прагнучи всі конфлікти вирішувати компромісне. "Загальна спілка трудящих" поступово поширювала свій вплив на село і уже в 1903-1904 рр. були створені численні організації серед наймитів і дрібних селян, а в 1909-1914 рр. селянські організації почали виникати в різних провінціях.

Паралельно із "Загальною спілкою трудящих" розвивався і профе­сійний рух анархістського напрямку, який поступово переходив на рейки анархо-синдакалізму. Головними засобами боротьби анархо-синдикалісти вважали економічний страйк робітників певних професій» загальний страйк, терор, саботаж і бойкот. Та незважаючи на свою войовничість, вони майже ніколи не йшли на повстання» вважаючи його "політикою", яко вони боялися. І якщо страйк інколи переростав у повстання, то керівництво анархістів залишало робітників, відходячи у бік.

Починаючи з 1912 р. анархо-синдикалісти теж пускають своє ко­ріння на селі, створивши "Національну федерацію землевласників"» де­візом якої було гасло "Земля тим, хто ЇЇ обробляє!" У 1919 р. ця фе­дерація увійшла до складу "Національної конфедерації праці".

Зростання робітничих і селянських організацій було лише одним з проявів загострення класової боротьби між трудящими і панівним класом. Другим проявом була інтенсифікація відкритих боїв між обома таборами. Найчастіше вони мали форму страйків, інколи переростали у великі політичні зворушення і навіть революційні бої. Особливо великий конфлікт виник у 1916р. під час першої світової війни. Зростання цін, нестача продовольства, загальне погіршення умов праці сприяли виникненню незадоволення народних мас. По всій Іспанії прокотилась хвиля зборів, демонстрацій, місцевих страйків з вимогами підвищення заробітної плати та зниження цін на товари першої необхідності. Тиск мас був великим і в інтересах загальної боротьби було укладено тимчасове примирення між соціалістами і анархо-синдикалістами. Була розроблена загальна програма вимог, де говорилось про покращання умов існування та праці робітників,

7 серпня 1916 р. почався загальний страйк залізничників, який тривав цілий тиждень. Ліберальний уряд відповів на боротьбу робітни­ків закриттям кортесів, відміною конституційних гарантій і жорстокими репресіями проти страйкарів. Страйк закінчився, не давши результатів. Але уже в листопаді цього ж року в Мадриді, Валенсії та інших містах Іспанії відбулися робітничі демонстрації під гаслом "Зниження цін на продовольство, робота безробітним!" Рух був грандіозним, і уряд не насмілився знову почати репресії. 18 грудня 1916 р. був оголошений загальний 24-годинний страйк протесту. Загальна спілка трудящих і На­ціональна конфедерація праці знову виступили разом, але в їхньому русі не відчувалось рішучості і уряд не зробив нічого для задоволення вимог робітників.

1917-1920 рр. були періодом надзвичайно сильного підйому іспан­ського робітничого руху, загострення класової боротьби. Західні істо­рики називають цей період "більшовицьких трьохліттям". Найяскравіше його характер відбився на двох фактах: велике зростання обох профспіл­кових центрів -- Загальної спілки трудящих і Національної конфедерації праці —і надзвичайно масовий і бурхливий страйковий рух, який прокотився по всій Іспанії. Одним із наслідків революційного підйому 1917-1920 рр. було виникнення компартії Іспанії, яка сформувалась у

2.5^ки анархо-синдакалізму. Головними засобами боротьби анархо-синдикалісти вважали економічний страйк робітників певних професій» загальний страйк, терор, саботаж і бойкот. Та незважаючи на свою войовничість, вони майже ніколи не йшли на повстання» вважаючи його "політикою", яко вони боялися. І якщо страйк інколи переростав у повстання, то керівництво анархістів залишало робітників, відходячи у бік.

Починаючи з 1912 р. анархо-синдикалісти теж пускають своє ко­ріння на селі, створивши "Національну федерацію землевласників"» де­візом якої було гасло "Земля тим, хто ЇЇ обробляє!" У 1919 р. ця фе­дерація увійшла до складу "Національної конфедерації праці".

Зростання робітничих і селянських організацій було лише одним з проявів загострення класової боротьби між трудящими і панівним класом. Другим проявом була інтенсифікація відкритих боїв між обома таборами. Найчастіше вони мали форму страйків, інколи переростали у великі політичні зворушення і навіть революційні бої. Особливо великий конфлікт виник у 1916р. під час першої світової війни. Зростання цін, нестача продовольства, загальне погіршення умов праці сприяли виникненню незадоволення народних мас. По всій Іспанії прокотилась хвиля зборів, демонстрацій, місцевих страйків з вимогами підвищення заробітної плати та зниження цін на товари першої необхідності. Тиск мас був великим і в інтересах загальної боротьби було укладено тимчасове примирення між соціалістами і анархо-синдикалістами. Була розроблена загальна програма вимог, де говорилось про покращання умов існування та праці робітників,

7 серпня 1916 р. почався загальний страйк залізничників, який тривав цілий тиждень. Ліберальний уряд відповів на боротьбу робітни­ків закриттям кортесів, відміною конституційних гарантій і жорстокими репресіями проти страйкарів. Страйк закінчився, не давши результатів. Але уже в листопаді цього ж року в Мадриді, Валенсії та інших містах Іспанії відбулися робітничі демонстрації під гаслом "Зниження цін на продовольство, робота безробітним!" Рух був грандіозним, і уряд не насмілився знову почати репресії. 18 грудня 1916 р. був оголошений загальний 24-годинний страйк протесту. Загальна спілка трудящих і На­ціональна конфедерація праці знову виступили разом, але в їхньому русі не відчувалось рішучості і уряд не зробив нічого для задоволення вимог робітників.

1917-1920 рр. були періодом надзвичайно сильного підйому іспан­ського робітничого руху, загострення класової боротьби. Західні істо­рики називають цей період "більшовицьких трьохліттям". Найяскравіше його характер відбився на двох фактах: велике зростання обох профспіл­кових центрів -- Загальної спілки трудящих і Національної конфедерації праці —і надзвичайно масовий і бурхливий страйковий рух, який прокотився по всій Іспанії. Одним із наслідків революційного підйому 1917-1920 рр. було виникнення компартії Іспанії, яка сформувалась у1920 р. на базі Соціалістичної' спілки молоді та деяких лівих угрупувань всередині соціалістичної партії, які перейшли на позиції Комінтерну.

10. Іспанія на першому етапі загальної кризи капіталізму.

1898-1919 рр. в Америці і Європі, а згодом і в Азії остаточно сформувався імперіалізм як найвища стадія капіталізму. Страйки, що відбувалися по всій Європі, іспано-американська війна в 1898 р., англо-бурська2 війна Ї 899-1902 рр., російсько-японська війна 1904-1905 рр. і економічна криза в Європі в 1900 р, -- ось головні історичні віхи нової епохи світової історії. Одним із найважливіших проявів цієї епохи на міжнародній арені була гостра боротьба між великими імперіалістичними державами за переділ світу і, перш за все, колоніальних володінь, оскільки на кінець XIX століття вся територія нашої планети була закріплена за невеликою кількістю імперіалістичних держав. Це були "старі" колоніальні імперії Англія, Франція, Голландія, Бельгія, Іспанія^ Португалія. Проти них виступали нові претенденти на імперіалістичне панування -- Німеччина, США І Японія. Вони голосно вимагали для себе "місце під сонцем". Особливо їхню увагу привертали колоніальні володіння з числа більш слабких "старих" імперій, до яких відносилась і Іспанія. Перший удар прийшовся саме на неї: у Іспанії на той час залишалось п'ять колоній -- Куба, Пуерто Ріко,ФіліппІни, Каролінські і Маріанські острови в Тихому океані.

Почалася перша війна імперіалістичної епохи: зіткнулися дві.ім­періалістичні держави -- США та Іспанія. В результаті на рубежі XX століття Іспанія втрачає свої останні колонії—і світова іспанська імперія, в межах якої три століття назад ніколи не заходило сонце, остаточно щезла з.земної поверхні.

Події, які відбувалися після іспано-американської війни, пов'язані з прискоренням капіталістичного розвитку Іспанії. Перша світова війна відіграла в цьому визначну роль. Іспанія не брала в ній участі» офіційно зайнявши позицію нейтралітету. Це означало, що панівні класи Іспанії "грали на два стола", заробляючи на постачанні і наданні послуг обом сторонам — державам Антанти і державам ' Германського блоку. В результаті в народне господарство Іспанії влилось приблизно 12 мільярдів песет золотом. Курс песети значмо виріс, негативний торго­вельний баланс перейшов у позитивний, золотий запас Держбанку виріс у 4 рази. Таким чином, війна 1914-1918 рр. стала сильним поштовхом у справі розвитку іспанського капіталізму.

У XX столітті Іспанія виступала як держава другого рангу, позбав­лена заморських володінь. В обстановці імперіалістичних протиріч вона стала країною, залежною від великих капіталістичних держав. Ця залеж­ність виявилась не лише в її зовнішній політиці, вона виявилась також у специфічній особливості капіталістичного розвитку Іспанії. У промис­лові, транспортні та торговельні підприємства Іспанії було вкладено велику кількість іноземного капіталу, який захопив всі ключові позиції в іспанському народному господарстві, завдяки чому його роль ще більшезросла. Вкладення іноземного капіталу в економіку країни штучно стримувало розвиток іспанської металургії, а залізна руда вивозилась за кордон, що перетворило Іспанію на сировинну базу більш розвинутих імперіалістичних держав.

Все це робило Іспанію іграшкою в руках Лондона, Парижа і Вашингтона. Звісно, існував і іспанський "імперіалізм "^носіями якого були двір і генералітет, які прагнули урвати собі ласий шматок від залишків обіду більш великих хижаків. Наприклад^ у Альфонса XIII особистого майна було на 26 мільйонів песет, з них 60% припадало на долю Іноземного капіталу. Тимчасовий стан революційної хвилі розв'язав руки реакційній верхівці іспанської держави і в 1921 р. вона почала війну в Марокко. Ця війна, план якої був розроблений особисто Альфонсом XIII за спиною генерального штабу, закінчилась ловною поразкою іспанських військ у червні 1921 р. Її наслідком була гостра політична криза в самій Іспанії і цього разу було відкрито поставлено питання про відповідальність короля за поразку.

Спроби двору легальне вивести.Альфонса XIII з-під удару закінчились невдало, і, щоб врятувати династію, гранди, верхівка військових і велика буржуазія вчинили військовий переворот. 23 вересня 1923 р. генерал Прімо де Рівера здійснив цей переворот і став головою виконавчої влади, розігнавши парламент і муніципалітет. Він розпустив усі політичні партії і створив взамін "Патріотичний союз". Анархістів і комуністів загнали у підпілля; лише соціалісти зберегли легальність, бо їхнє керівництво відкрито підтримало військову диктатуру. Прімо де Рівера захопив владу на довгих сім років.

Але все це мало допомогло Бурбонам. Переслідування і репресії не стали перешкодою для класової боротьби, яка систематично загострювалась, економічні труднощі зростали, міжнародний престиж Іспанії падав. Світова економічна криза 1929 р. дуже вплинула на Іспанію і зразу ж загострила всі її внутрішні протиріччя. Положення Прімо де Рівери стало явно критичним. Армійська верхівка і Альфонс XIII відвернулись від диктатора, боячись, що він їх втягне у безодню. 28 січня 1930 р. Прімо де Рівера пішов у відставку, а в кінці цього ж року помер у Парижі.

Створений кабінет ставленика Альфонса XIII генерала Беренгера і уряд адмірала Аснара, останній монархічний уряд Іспанії, змушені були піти частково назустріч масовим настроям. Народ вимагав 'Теть короля!" і "Хай живе республіка!" Навіть в армії з'явилось багато при­хильників республіки, а артилеристи, найаристократичніший рід військ в Іспанії, вигнали з свого середовища сина короля Хаіме.

12 квітня 1931 р. відбулися муніципальні вибори, які закінчилися крахом монархії. 14 квітня по всій країні почали стихійно проголо­шувати республіку. 15 квітня, наляканий розмахом народного руху. Аль­фонс XIII із своєю сім'єю таємно залишив Іспанію. Через декілька днів він опублікував маніфест, в якому заявив, що не відмовляється "від жодного із прав", наданих йому "історією". Він ще прагнув сісти на трон, але монархія уже не існувала.

Так після майже піввікової перерви, прийшла шоста іспанська ре­волюція, яка тривала вісім років з 1931 по 1939 р. За своїм характером, а особливо після 1934 р., це була антифашистська революція, перед якою, в першу чергу, стояли задачі буржуазно-демократичної революції, не вирішені революціями XIX століття: ліквідація пережитків феодалізму, засилля католицької церкви, вирішення аграрного І національного питань, проведення широкої програми соціальних реформ.

Пояснення до теми:

1. Кабе Бтьєн -- французький публіцист, ідеолог утопічного комунізму (1788-1856рр.); Прудон П'єр Жозеф -- французький, дрібнобуржуазний соціаліст, теоретик анархізму (1809-1865рр.); Фур'є Шарль -французький утопічний соціаліст (1772-183 7рр.].

2.Англо-бурська війна 1899-1902 рр.. -- загарбницька війна Великобрита­нії проти бурських республік Південної Африки -- Оранжевої Вільної держави і Трансвааля. В результаті війни обидві республіки були пере­творені на англійські колонії.

Питання до теми: