Та хоч перша іспанська революція закінчилася поразкою, вона дала поштовх новим прогресивним силам продовжувати боротьбу з феодальним режимом Фердінанда VII та його нащадків

Пояснення до теми:

1. Утрехтський мир 1713 -- загальна назва ряду двосторонніх мирних договорів, які завершили війну за Іспанську спадщину. Підписані в Утрехті (Голландія) 11 квітня між Францією та Англією, Голландією, Пруссією, Савойєю, Португолією і 13 липня " між Іспанією Та Англією, між Іспанією та Савойєю.

Раштаттський мир 1714 -- мирна угода Франції з імператором Священної Римської імперії Карлом IV Габсбургом, який завершив разом з Утрехтським миром 1713 р. війну за Іспанську спадщину. Укладений 7 березня в Раштатті (Південний Баден). Імператор визнав за представником французької королівської династії Пилипом V Бурбоном право на іспанську корону.

3. Меркантилізм -- економічне вчення і економічна політика, які відби­вають інтереси торговельної буржуазії" у періоди розпаду феодалізму і становлення капіталізму (XV—XVIII ст.) Меркантилісти вихопили з того, що джерелом багатства є сфера спілкування, а не сфера виробництва; вони вважали, що багатство держави залежить від якомога більшого накопичення грошей в державі (золота і срібла) і прагнули, щоб вивезення товарів за кордон перевищувало ввіз.

Фізіократи -- французькі буржуазні економісти другої половини XVIII ст. які визнавали землю і землеробство єдиним джерелом збагачення.

5. СмІт Адам -- шотландський економіст і філософ, представник класич­ної буржуазної політекономії, ідеолог промислової буржуазії мануфак­турного періоду (1723-1790 рр.).

6. В період правління Напояеона І на чолі завойованих Францією чи ут­ворених ним держав були поставлені представники роду Бонапартів:

Жозеф Бонапарт -- в 1806-1808 рр. Неаполетанський король, в 1808-1813 рр. король Іспанії; ЛуЇ бонаггарт -- в 1806-1810 рр. король Голландії, та інші.

7. Тирахетський від "тиран" -- правитель, дії якого базуються на гнобленні і свавіллі.

8. Тильзитський мир -- укладений 25 червня 1807р. у Тильзйті в результаті особистих переговорів Олександра І і Наподеона Ї Росія погоджувалась на створення великого герцогства Варшавського і приєднувалась до Континентальної блокади. \

9. Преторіанський від "преторіанці" -- наймані війська, які служили

Опорою влади, що базувалась на грубій силі.

Питання до теми:

Правління Пилипа V І Фердінанда VI.

2. Карл III. Сутність "освіченого абсолютизму".

Правління Карла IV. Війна за незалежність.

Причини поразки французів у війні з Іспанією.

Перша іспанська буржуазна революція і контрреволюція 1814-1820 РР-

Теми для самостійного опрядювання:

Бурбони в Іспанії і наслідки їхнього панування.

Війна з Францією та її наслідки в історичній долі Іспанії.

Іbегіса. Культура народов Пиренеяского полуострова.- Л..Наука. 1983

Розділ ХІ.

Іспанія в період незавершених буржуазних революцій. Перший етап загальної кризи капіталізму

1. Провідна роль армії в політичному житті кріни

XIX століття -- це такий період в історії' Іспанії, якому важко знайти аналогію в розвитку інших європейських країн. Найважливішою рисою цього періду є той факт, що провідну роль у політичному житті країни відігравала армія. Дійсно, роль армії в революціях 18 08-1814 років і в 1820-1823 рр. була надзвичайно велика. По-перше, на противагу іспанському двору, національне втілення можна було бачити лише в армії. По-друге, особливе положення Іспанії і. війна 1808-1814 рр, на півострові створили умови, за яких усі життєздатні сили іспанської нації могли сконцентруватися лише в армії, В результаті найбільш демократична частина іспанського суспільства звикла бачити в армії природне знаряддя будь-якого національного повстання. Але в неспокійні часи наступних буржуазних революцій від 1830 до 1874 р. іспанці зрозуміли, що армія, замість того, щоб підтримувати справу нації, перетворилась на знаряддя суперництва честолюбців і диктаторів у їхньому прагненні поставити себе над королівським двором.

Армія і герияьєрос були найбільш революційною частиною іспанського суспільства, бо рекрутів брали з різних верств населення. Тому не дивно, що у деяких випадках вона брала на себе революційну ініціативу, а в інших -- своїм преторіанським характером шкодила справі революції. Реакційна суть іспанської вояччини полягала в тому, що посади в армії розглядались як засіб додаткових прибутків за рахунок державної казни. Звідси і посилене "виробництво" генералів в Іспанії, яке збереглося аж до 1975 р., тобто до кінця франкістської диктатури. З доповіді О'Доянеля, надрукованої у мадридській газеті "Оасеіа" від б вересня 1854 р. витікає, що у зв'язку із великою кількістю військових титулів і звань "з кожних трьох генералів лише один може бути ви­користаний на активній службі." Таке надвиробництво генералів -справжня біда -- було карою для Іспанії з 1823 р.

Історія показала, як протягом XIX і XX століть генерали нав'язу­вали свою політику уряду і свою владу народу. У жодній країні не було такої кількості офіцерів, як в Іспанії. На час квітневої революції 1831 р. офіцерський корпус досягав ЗО тис. осіб, тобто, на сім рядових припадав

один офіцер. Починаючи з 1898 р., значно збільшився армійський бюрократичний апарат. Так, на 80 тис. солдатів армія мала 300 генералів, близько 900 полковників, більше 23 тис. різних офіцерів. Вся ця армійська еліта поглинала 60 % військових витрат.

Офіцери об'єднувалися у хунти, які були фактично політичними організаціями і вирішували у своїх інтересах найважливіші державні питання шляхом військових переговорів. Таким чином, іспанські казарми ставали осередком контрреволюції, а каста військових набувала великої ваги як самостійна політична сила. Так, в 1923 р. відбувся військовий переворот, який очолював генерал Прімо де Рівера за сприяння вищого командного складу. У соціально-політичному відношенні командний склад іспансїкої армії був замкнутою кастою представників земельних та фінансових кіл, чим і пояснюється вороже ставлення командної верхівки до робітників та широких демократичних кіл іспанського суспільства.

Саме армія чинить державний переворот і примушує королів йти на поступки; армія змінює уряд, висуває військових диктаторів, відтіс­няючи монархів на задній план. Все це разом узяте створює враження неймовірного хаосу і безладного зіткнення особистих інтересів в ході скаженої гонитви за владою. Але якщо придивитися пильніше, то можна побачити в тому безладді подій, що відбувалися, свій порядок, який витікав із логіки класової' боротьби в тодішній Іспанії. Проблема полягала лише в тому, що через соціально-економічну відсталість країни лінії цієї боротьби не завжди були чіткими.

При вивченні політичної історії XIX століття слід врахувати три компоненти: наявність глибоко укоріненого партикуляризму, тобто прагнення провінцій і міст до місцевої автономії; наявність трьох інститутів, які втілювали в собі національну єдність країни: королівська влада, церква і армія (певною мірою вони перекривали партикуляризм);

слабкість і повільність капіталістичного розвитку Іспанії, обумовлені, головним чином, тим, щр^ революція 1808-1814 рр. не змогла ліквідувати основ феодалізму. Бідність селянства з вузькість внутрішнього ринку були величезною перешкодою на шляху економічного підйому країни. Звідси і роздробленість іспанської бур жуазії.

2. Друга буржуазна революція.

У період контрреволюції 1814-1820 рр. слабка буржуазія втратила всі свої позиції: кортеск були розігнані, органи місцевого самовря­дування ліквідовані, преса.і політичні партії придушені, головні вожді заарештовані. У неї не було також і могутніх економічних і фінансових важелів, щоб чинити вплив на королівську владу і церкву. Таким чином, у буржуазії залишалось лише одне поле діяльності для свого посилення -армія.

Січня 1820 р. почалося повстання серед частин, сконцентрованих у районі Кадиса і підготовлених для відправки в іспанську Америку для придушення сепаратистського руху в колоніях. Це повстання пов'язане з іменем Рафаеля Р'єго. Основною метою Р. Р'сго було підняти населення Андалузії, а потім і всієї Іспанії проти деспотизму Фердінанда і за поновленню Конституції 1812 р. Але це повстання виявилося ізольованим» бо населення міст, через які проходили війська Р'єго, було пасивним. Така пасивність і байдужість населення догано вплинули на моральний стан революційного загону. Залишки загону були розпущені, а сам Р'єго втік в гори, ховаючись від королівської погоні. Здавалося, що все закінчилось і ФердІнанд VII одержав перемогу. Та як відгук на повстання Р'єго починаються повстання в Галісії, Коруньї, Наваррі, Сарагосі, Барселоні та Валенсії. В Мадриді повстанці примусили короля принести присягу на вірність Конституції 1812 р. Це трапилось 9 березня 1820 р. і й цей же день переможці розгромили будинок ненависної інквізиції.

Друга буржуазна революція в Іспанії була обумовлена розвитком внутрішніх відносин в країні. Якщо в роки першої революції 1808-1814 рр. був присутній так званий національно-об'єднувальний момент, то в другій революції з самого початку превалював планово-соціальний мо­мент. Різко і чітко окреслились два табори: революції і контрреволюції. У перший входили міська буржуазія, інтелігенція, ремісники, робітники, частина дворянства і армія. Табір революції прагнув перебудови Іспанії на буржуазно-капіталістичних засадах, на скасуванні середньовічних пут та покращанні долі селян. Революціонери хотіли обмежити владу короля, поновити політичні свободи і як прапор революції висували Конституцію 1812р.

До табору контрреволюції входили королівський двір на чолі з Фердінандом VII, церква, реакційна частина дворянства, чиновників та армії. Всі ці елементи прагнули зберегти феодальний абсолютистський порядок. Необхідно підкреслити, що на відміну від першої революції духовенство цілком і повністю підтримувало короля та грандів, чим і була забезпечена підтримка контрреволюції на селі.

Революція, полегшивши ситуацію на селі через відміну сеньйоріальних прав поміщика, далі цього не пішла і основне питання -питання про землю -- так і не було вирішене. Селянство не підтримало революцію, бо не отримало землі. А ключ до перемоги революції лежав в тому, щоб привернути на свій бік селянство і створити збройні сили,

!!пропуск 219