II.Відозви про слобожан. 5 страница

615. Братіку, моє сонечко,

616. Братіку, мій місяцю ясний,

617. Чом ти не обізвешся,

618. Чом не розмовляєш?

619. Де ж твої ніженьки ходили,

620. Де ж твої рученьки робили,

621. На що не глянемо,

622. Тебе споминать будемо...

623. VII. Будні й свята.

624. Як у поодинокої людини, так і у народу життя завжди поділяється на буденне й святкове. За-для свята, за-для великого свята, як Різдво та Великдень, инша страва, одежа, инші звичаї, особлива пісня, особлива примова й приказка, а для будня - щоденна одноманітна праця. У всіх народів свято шанується і вславляється. Коли марніють одні свята - релігійні, починяють замісць їх намножатись громадські, часто з прибільшенням.

625. В Слобожанщині свята в старі часи були в шанобі; люди одягали нову одіж, йшли до церкви, не робили нічого цілісінький день або до півдня; увечері молодіж вела танки. Де-хто з ретельних хазяїнів скоса дивився на численність святкових днів. Так, харьківський громадський діяч Гордієнко в 1858 р., в часописові «Сельское благоустройство» налічив на рік 56 свят, а з неділями - 102 неробочих дня. Особливо, на його думку, шкодливо, що від 1-го квітня до 1-го жовтня на 5 місяців, дуже потрібних для хліборобства, випада з неділями аж 50 свят із 150 днів, то б то третина бува загублена для праці. Гордієнко раяв зменшити численні свята на користь хазяйського добробуту.

626. З святами здавна злучували ріжні повір'я, приказки, пісні, легенди. Так, за часи того ж Гордієнка на Слобожанщині початком весни вважали Стрітення (2-го лютого), коли зіма зустрічається з літом, як казали люди.

627. Коли в цей день зо стріх вода капала, то ждали довгої зіми; коли йшла метелиця, ждали поганої весни. 1-го березня бабак свистить; з 9-го березня можна чекати ще 40 морозів; 17-го - на теплого Олексія щука розбива хвостом кригу; 25-го - яка погода на Благовіщення, така буде й на Великдень; 23-го квітня - приказка «у дурня до Юр'я, а у розумного до Миколи» (хватить сіна, як хто заготовив); 12-го червня - останній день для посіву гречки; 24-го - таємний день Івана Купала; з 20-го липня хмари йдуть проти вітра, а до 20-го по вітру; 27-го - грізного Палія: не можна робити; 6-го серпня - «прийшов Спас, держи рукавички про запас»; 1-го вересня ластівки ховаються в колодязі; 14-го - ховаються гадюки; небезпешно в цей день ходити до лісу; 4-го грудня - «Варвара ночи урвала, а дня приточила» (більшає день); іней перед Різдвом провіщає врожай. Цей календарик цікавий, як записаний в Харьківщині більше 50 років тому назад. Істнує він і зараз по селах; зараз є велике число нових відомостей про те, як селяне на Слобожанщині справляють свята і які мають з цього приводу пісні, казки, повір'я та прислів'я. Згодом набралось багато надрукованих описів народніх свят, або етнографичних календарів, як взагалі що до України - Максимовича, Калинського, Чубинського, так і місцевих губерніяльних, повітових, та тільки дуже не рівно, напр., що до Слобожанщини, то нема ніяких описів для багатьох повітів, а для куп'янського є просторий опис П.В. Іванова 1907 р., для старобільського повіту є цілих п'ять календарів, що надруковані в І т. «Жизнь и творчество крест. Харьк. губ.» під ред. В.В. Іванова в 1898 р.

628. Нарід живе по більш яскравому календареві, ніж міські люди; поділяє він час на свій лад, принаймні раніш поділяв. І тепер можна почути - що це було до Різдва, або до Великодня, або біля Зелених Свят, об Іллі, о Першій, Другій або Третій Пречистій, на Першого або Другого Спаса, і кожний знає, коли це було.

629. Все йде, все минає. Зараз вже зрідка зустрічається колись поширений погляд на жорстокі свята, або грішні свята, це б то такі, коли робити великий гріх, бо святі за працю жорстоко карають. Були навіть дуже грішні свята й дуже гнівні святі, коли навіть постили; иноді з церковного погляду це були й невеликі свята, але нарід з протягом часу так їх зрозумів і вшанував здебільшого через саму назву, напр., Пантелеймона 27-го липня - в народній формі Палія, що нагадувало про пал, пожар, породило багато легенд і лякало людей: робити на Палія це значило накликати на свій двір грім та блискавку. В квітні 8-го й 29-го числа церква згадує зовсім мало відомих двох святих Руфів; саме ймення Руф рідко зустрічається, а в народі звернули таки увагу на Руфа і стали святкувати 8-го квітня через те, що «трава рушиться»; буцім в цей день і гадюки виповзають. Хазяї обережно відносились до Ягорія, особливо в старовину, коли водились вовки, бо Ягорій командував вовками, і до Власа (3-го лютого), особливо жінки, як до «скотинячого бога», старого поганського Волоса, пізніш у жінок «коров'ячого святого», від якого залежить товар та коні. В старі часи святкували в «русальчиний день» на Зелених Святах, розигри, п'ятницю, навіть цілих 12 п'ятінок перед великими святами, щоб зберегти себе й свою родину від усякої пагуби та наглої смерти. Згодом усі такі свята помарніли і сами селяне почали на де-які дивитись скоса. Иноді вже можна почути й таку думку: «як будемо савити (Савва - 12-го січня) та варварити (Варвара - 4-го грудня) та не будемо починки ковбанити (се б то прясти), то без сорочки останемося»; або инша жінка каже: «оці мені святки! Тут діла по горло, аж кричить, а тут святкуй!» і стали потроху робити, хоч з півдня після служби в церкви.

630. На забуття пішли здебільшого три колись вельми поширені постові свята - понеділок, середа та п'ятінка, що були у жіноцтва в великій пошані.

631. Понеділок на Слобожанщині приняв на себе риси старогрецького діда Харона, провідника душ померших людей. Старі люди, здебільшого баби, понеділкували, це б то не їли в понеділок нічого скоромного, щоб після смерти душа знайшла собі дорогу. В Куп'янці записано, що

632. «як старому важко йти в гору без палки, так на той світ важко йти без понеділка». Понеділок на тім світі - перша стріча: стріне й проведе того, хто його почитав; за того він і заступиться на тім світі.

633. Середа - таємна дівчина, наче б то свята, яка доглядає, щоб жінки, особливо дівчата, не робили по середах, не мили собі голови, не чесали волосся; лінивих та недбалих вона карає, а що її шанують, тим допомагає в хазяйстві.

634. П'ятінка, або св. П'ятниця - постать ще більшої реальности. Як і середа, вона ретельно доглядає, хто її шанує. На велике поширення забобонів про св. П'ятінку зробив вплив стародавній письменний пам'ятник-апок-риф про 12 п'ятниць. Здавна зайшов він на Україну і тут глибоко вріс в народню словесність та в старе письменство. Записаний цей апокриф в великому числі й зустрічається в ріжних рукописах, в народніх казках та піснях.

635. П'ятниця - день пісний. Хто не постить, то до того ніччю під вікно приходить св. П'ятінка й голосить та плаче. Хто двічі не послухає й робитиме, то за третім разом помре наглою смертю. Особливо за великий гріх вважали прясти або чесати косу в п'ятницю, а також золити білизну. Кара за те на тім світі буде пити луг (щолок). Взагалі св. П'ятінка швидка на кару. Один чоловік поїхав в п'ятницю в степ, щоб оглядіти стоги з сіном, як гадюка скочила на нього з стога й укусила. В другий раз св. П'ятінка штрикнула в око шевця, котрий латав чобіт, його ж шилом і він осліп на одно око. Одній прясі насипала в мозок костриці, від чого у неї завжди голова боліла.

636. Треба означити, що такі ж самі оповідання ходять не тільки на Слобожанщині, а й по всій Україні і в Галичині. Дуже цікава з приводу цього галицька царинна пісня, або веснянка «Війте, дівойки», в якій, як в Куп'янці, св. П'ятінка ображена здебільшого через те, що чоловіки рубають дрова в її день, а дівчата чешуть волосся:

637. Війте, дівойки, Божі віночки

638. З Божої кровці На коруговці!

639. Ей, скаржилося світле сонейко,

640. Світле сонейко милому Богу:

641. «Не буду, Боже, рано сходжати,

642. Рано схождати, світ освічати,

643. Бо злі газдове понаставали:

644. В неділю рано дрова рубали,

645. А мі до личка тріски прискали».

646. - Світи, сонейко, як єсь світило,

647. -Буду я знати, як їх карати

648. На тамтім світі, на страшнім суді.

649. Війте, дівойки...

650. Ей, скаржилося світле сонейко,

651. Світле сонейко милому Богу:

652. «Не буду, Боже, рано сходжати,

653. Рано сходжати, світ освічати,

654. Бо злі газдині понаставали:

655. В п'ятойку рано хусти зваряли,

656. А мі на лице золу виливали».

657. - Світи, сонейко, як єсь світило,

658. Буду я знати, як їх карати

659. На тамтім світі, на страшнім суді.

660. Війте, дівойки...

661. Ей, скаржилося світле сонейко,

662. Світле сонейко милому Богу:

663. «Не буду, Боже, рано сходжати,

664. Рано сходжати, світ освічати,

665. Бо злі дівоньки понаставали:

666. В неділю рано коси чесали,

667. А мі до личка волосся метали».

668. - Світи, сонейко, як єсь світило,

669. Буду я знати, як їх карати

670. На тамтім світі, на страшнім суді.

671. Поганські й християнські погляди переплутались в цій пісні занадто тісно. З поганства йде пошана до сонця, якому вклонялись колись як Богові, а з старого церковного письменства пошана до неділі та п'ятниці з забороною працювати в ці дні.

672. Свята неділя, про яку так яскраво згадує пісня, і на Слобожанщині мала й досі має таке ж велике значіння. В куп'янському повіті кажуть, що св. П'ятінка кара в той же день, а пройшов день - боятися кари нічого, а св. Неділя пам'ятає зло сім літ і помста її не менша. Чоловік в неділю одрубав тільки кінець ремінця в налигачу, як жінка його родила хлопця з розсіченою губою. Одна жінка, що в неділю тягала на річці коноплі, простояла місяць на однім місці. Коли жінки в неділю чешуть волосся на голові, то те волосся, що зосталося на гребні, задушить дитину. В слоб. Шейківці жінки в неділю не чешуться.

673. Ці жорстокі повір'я змарніли й виходять з життя. Св. Неділя, св. П'ятінка йдуть на забуття, а ще більш того Середа та Понеділок, шкодливі уривки старого мифичного світогляду. Взагалі свята помарніли, окрім тільки двох великих свят - Великодня та Різдва.

674. Задовго до Великодня - на середохрестнім тижні посту (4-й тиждень), похвальнім (5-й), вербнім і особливо страшнім або білім (7-й) -зустрічається чимало таких звичаїв та повір'їв, котрі злучені з великим святом Великодня. На середохрестнім тижні печуть хрести; один хрест зїдають, а другий бережуть до першого посіву в полі й закопують його на полі. На похвальнім тижні сіють льон і примічають, яка година - холодна чи тепла, така буде й на Великдень. На вербнім святять вербу й ховають її дома за иконами від грому. На страшнім роблять писанки, крашанки, додержують суворого посту, грімотять сокирою в садку по деревах, щоб не було черви, і печуть паски та иншу святкову страву к Великодню.

675. Великдень оточений такою церковною оздобою, що для народніх звичаїв та пісень зосталось мало місця, тим більше, що перед самим Великоднем стоїть страстний тиждень, коли усе нагадує останні важкі часи з життя Христа Спасителя. Духовна пісня пристосована до сумного євангельського оповідання, як жиди Христа мучили. Вірші на цю тему мали поширення на Україні, вони відбились і на великодних піснях.

676. На Великдень велике значіння має святковий хліб - паска. Подекуди печуть паску з примовками або молитвою, але без пісень. У Квітки-Основ'яненка Маруся «у великодну суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум'янилась; налагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранці понесла до посвячення паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанки, сало і грудку соли і, розіславши на цвинтарі уряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила...» Після посвячення батько Марусин і уся рідня сіли розговлятись. Батько прочитав тричі «Христос воскресе з мертвих», відрізав паски свяченої і положив перед кожним по куску. Покуштовавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестився і сказав: «Спасибі Богу милосердному! Дай, Боже, і на той рік діждати!» Далі принялись за печене: поїли порося, баранця, а кісточки клали на стіл, щоб потім покидати у піч. Опісля поїли ковбасу, сала кусочками нарізали, крашанок облупили і порізали на тарілочці.

677. Нарешті пішла вже страва - борщ, яловичина, юшка з хляками, молошна каша, та й годі».

678. З українських поетів дуже виразно описав великодну заутреню з посвяченням пасок Іван Манжура:

679. Христос воскрес! Христос воскрес!

680. Лунає в селах і з небес.

681. Любують янгольськії очі

682. На те, як раді ції ночі.

683. Із-під небесної імли

684. На землю зорі мов зійшли,

685. Бо де не церква - там від брами

686. Її святої, мов зірками,

687. По селах вкрились вулички.

688. То ж не зірки, а свічечки,

689. Що люди добрі посвітили

690. По-над пасками й освятили

691. Той Божий дар, та це веселі

692. Несуть до рідної оселі,

693. Де жде мала їх дітвора...

694. Весела, радісна пора!

695. Є ше одна сторінка в великоднім святі, яка була дуже улюблена в старі часи народом і відбилась в легендах, в дитячих играшках, в звичаях, особливо в мистецтві, і через мистецтво звернула на себе увагу й людей науки - це писанки. Можна сказати, що писанка найкраща покраса Великодня. Роблять їх дівчата, чи краще сказати, робили, бо теперішнім часом вони занедбані. Колись писанки були на усій Україні; в Слобожанщині не такого яркого й ріжноманітного фарбування, як на Волині та Поділлі. Часто малюнки мають свої окремі назви, напр., без-конешник, коли по всьому яйцю в'ються лінії так, що й кінця не знайти; грабельки, рак, соняшник, півень, гребінь і т. ин. Цікаво, що в лебединсь-кому повіті усього на два мотива дубового та вишневого листа робять 48 ріжноманітних писанок. Фарбу добували з місцевих рослин. Писанки дівчата дарували парубкам, діти - батькові й матері, шановним людям на селі, попові при посвяченні паски. Діти на Великдень роблять играшки з писанками. Поміж людьми ходять ріжні легенди, звідкіль пішов звичай малювати писанки. Кажуть, що коли Христос ніс хреста на Голгофу, було йому дуже важко, і ось пожалів його якийсь то добрий чоловік, що ніс в кошику на базар яйця продавати; він поставив кошик на землю, а сам побіг допомогти Христові нести хреста. Коли ж він вернувся до кошика, то усі яйця зробились крашанками (червоними) і писанками (розмальованими в ріжні кольори).

696. Друге велике свято - Різдво означено в житті народа численними звичаями, повір'ями, гаданнями, піснями. Церковна служба на Різдво й перед Різдвом не така величня, як на Великдень; вона не подавила собою старих звичаїв, які злучені були колись з початком весни та з першими прикметами нового літнього сонця в побільшенні дня.

697. В оповіданні Квітки-Основ'яненка «Панна Сотниковна» (російською мовою) чепурна, огрядна та ласкава дружина пана сотника тарановської сотні харьківського козачого слободського полку під Різдво лагодить вечерю - кутю й узвар. Вона доручає дочці Парасі рознести кутю й узвар по бідних, що дівчинка радо й робить; потім, коли сонце сіло, положили на столі сіна, поверх його чисту скатерть, поставили на столі свічу жовтого воску і піджидали, поки зійде на небі зірочка, бо до вечері на свят-вечір можна приступати тільки з зірочками. За вечерьою пан сотник з'ясовує дітям, чому вечеряють на сіні і вживають узвар - на знак сладости спасення від Христа, який народився в яслях, де лежало сіно. Після вечері в хату до сотника почали входити його численні хрещеники та хрещениці, які, по старому звичаю, дарували хрещеному батькові мед, пироги, пряники, а від нього одержували скіндячки, хусточки і т. ин.

698. Вранці прийшло духовенство, проспівало «Слава в вишніх Богу» і привітало сотника та його родину; далі прийшов синок пана осаула, що вчився в школі, і привітав пана сотника віршею, котру склав для нього вчитель «штатским языком», як казав вчитель, на ломоносовський кшталт:

699. На верх я, юний, гор парнаських возлетаю,

700. Син млад, вселенний мир в миг я обозріваю,

701. Кипять і стинуть, на что я нині зрю, чувства...

702. Вірша така покручена, що осауленко наприкінці збився й наплутав. Далі виступив дяченко - син дяка з віршами більш простими й зрозумілими:

703. Послав Ирод свої

704. В Вифлеем вої Погубити діти

705. Всі от двою літи...

706. Пан сотник усіх слухав ласкаво і обдарував як слід.

707. Так проходило Різдво в панському дворі сотника. У селян воно йшло майже таким чином, тільки без «штатского языка». Були на селі в великім поширенню дяківські та бурсацькі духовні вірші, а ще в більшому поширенню складені під їх впливом колядки та щедрівки, які співали колись ріжно: колядки на Різдво, а щедрівки на Новий рік, а потім стали їх змішувати. Колядки й щедрівки дуже численні. Вони звернули на себе увагу трьох харьківських вчених - професора Метлинського, котрий записав і в 1854 р. видав багато колядок і щедрівок, Вадима Пассека, який мав заняти професуру в університеті, та не був затверджений, що зібрав і надрукував в 1840 р. 12 гарних колядок і щедрівок, і особливо славного діяча науки - професора Потебні, котрий в 80-х роках надрукував величезну працю про колядки (т. II «Объясненія малорос. и сродн. съ ними песенъ»). З харьківських писменників на колядки звернув увагу Щоголів; він переробив де-кілька колядок у вірші в своєму «Ворсклі» та в «Слобожанщині». Колядки й щедрівки оточені доброзичливістю і через те вони були вельми улюблені народом і мали на нього гарний моральний вплив. На зразок їх великого гуманизму та ідеалізму можна привести, напр., оці три колядки - дві в пошану господарю хати і одну в пошану хазяйці.

708. Колядка в пошану господарю - хліборобу:

709. Пане господарю, вставай з постелі,

710. Вставай з постелі, відчиняй двері,

711. Бо йде до тебе три гостонька:

712. Один гостонько - ясний місяць,

713. Другий гостонько - ясне сонечко,

714. Третій гостонько - добрий дощик.

715. Ясний місяцю, чим похвалишся?

716. - Як я зійду рано з вечора

717. Та освічу гори і долини,

718. То зрадується весь звір у полі,

719. А гість у дорозі.

720. Ясне сонце, чим ти похвалишся?

721. - Як зійду я рано в неділю,

722. То зрадується весь мир християнский,

723. Ще і дітки маленькі.

724. Дрібен дощику, чим ти похвалишся?

725. - Як я зійду три рази в маю,

726. То буде рости жито і пшениця.

727. Жито і пшениця, усяка пашниця.

728. Колядка в пошану хазяїнові, що має пасіку:

729. Шумить, гуде, дібровою йде,

730. Пчолонька мати пчолоньку веде:

731. Пчолоньки мої, дітоньки мої,

732. Ой, де ж ми будем при саду мати

733. Рої роїти і меди носити?

734. Будем ми при саду рої роїти

735. І меди носити у пана господаря,

736. У його бортях і в його новицях,

737. Меди солодкі пану господарю,

738. Жовтії воски Богу на свічі.

739. З сим же словом да бувай здоров!

740. Колядка хазяйці:

741. У нашого пана хазяїна пані,

742. Бог йому дав славную жону в його дому:

743. По двору ходить, як місяць сходить,

744. По сінях ходить, як зоря сходить;

745. Садила синки в чотирі рядки,

746. Садила дочки в три рядочки.

747. Синочки зросли - у школи пішли,

748. А дочки зросли - у швачки пішли.

749. Синочки ідуть, книжечки несуть,

750. А донечки йдуть, хусточки несуть;

751. Книжечки на стіл, батеньці до ніг,

752. А донечки хустки на піл - матінці до ніг.

753. VІІІ. Оселя.

754. В першу чергу треба вказати на Божу оселю - церкви. На Слобожанщині церкви будувались в привабливому та мнякому українському стилю, здебільшого на три поверхи, иноді на п'ять. На жаль, денаціоналізована й темна людність зі ще більш денаціоналізованими попами на чолі недбало перебудувала старі церкви на казенні зразки духовних консисторій. Подекуди, дуже зрідка, напр., в Харькові (Покровський манастирь) і в Сумах збереглись ще такі прибавливі церкви.

755. Цікаві сами назви слободсько-українських сел, вулиць, городищ та закутків, як відбиток народнього світогляду або побуту. Позаяк Слобожанщина колись мала близькою сусідою татарву, а раніш половців, то вона має досі чимало татарських назв - Салтов, Балаклея (від річки Балакуси), Охтирка (по-татарськи «білий яр») і ин. Взагалі усі назви, що починаються на кара, або кінчаються на лик, лук, клея, глея - татарського роду (Бурлук, Таганлик, Балаклея і ин.).

756. Зустрічаються де-які уламки кріпацької старовини в назвах Генеральське, Грапівка, Павлодар, Милость-Куракина і ин.

757. Здебільшого назви сел і вулиць по йменнях - Пахомовка, Івановка, Ве-реміївка (Ієремія), Гапонівка (Гапон - Агафон), Олешки (Олексій), Панасівка (Афанасій), Сеньки (Семен), Самки (Самсон), або назви по ремеслу - Токарі, Буди, Гути, Гончарі, по рослинах - Вишня, Яблошне, по зовнішьньому вигляду - Весела, Хорошево, Кривохатки, Обідрана, по прізвищах поселенців - Сліпородські хуторі, Убийсобаківські хуторі, Сліпобабова.

758. Деякі назви перероблені по закону української мови з переміною в у м перед л. Боромля (Боровля від бору), Радомля (від Радовля), Хотомля і т. д.

759. Будівлі на Слобожанщині були взагалі невеликі. Панські будівлі мало чим відзначалися від міщанських. Навіть домівки найбільшої старшини на початку XVIII в. були невеличкі. З цього боку, напр., цікавий опис двора й дому полковника Ф.В. Шидловського в Харькові в 1711 р. Людина пан полковник була дуже заможна; йому належало в Слобожанщині 11 сел. А його будівлі в Харькові були деревляні; складались вони з 4-х світлиць з мильнею та 4-х світлиць людських з сіньми і кухнею. Сам пан полковник займав усього одну світлицю з двома кімнатками. Його помешкання на Донцю було більше.

760. Двір був обгорожений тином з 4-ма баштами по краях, але в домі було усього 9 світлиць. У дворі була льодовня, повітки, хліви, комора, погріб -усе з дерева. Але вже Шидловський почав будувати кам'яні палаци і що особливо цікаво - найперш комори; позаяк він мав багато одежи та всякого скарбу, то збудував 8 кам'яних комор, що робило й селянство, яке звичайно береже свою худобу не в хаті, а поблизу її в коморі.

761. В домах в старовину на Слобожанщині, на Запоріжжі, в Полтавщині сволок в головній світлиці був вирізний з написом. Де-кілька таких сволоків описав Еварницький і зберіг для катеринославського музею Поля. Пожари та перебудови осель знищили такі сволоки. Зараз вони зустрічаються в старих домах дуже зрідка. В слоб. Боромлі на хуторі професора М.Ф. Сумцова є такий сволок, перенесений з колишнього старого дому. Сволок має 6 арш. вдовж і 5 вершків завширшки, з нарізами на усьому протязі і з таким написом з боку насупроти вхідних дверей, щоб усякий бачив: «Именем твоім жизнь наша утверждается и совершается во веки». Під цим написом хрест з літерами «І. Н. Ц. І. Ника». Під хрестом: «Создася дом сей рабом божіим Семіоном Михайловичем Сумцем мая 2 дня 1776». Такі хронологичні релігійні написи для українців за старі часи мали чималу вагу; вони не тільки затверджували й освячували будівлю, але однаково затверджували й освячували все життя старого богобоязливого українця і міцно зв'язували його з рідним краєм.

762. Стара козацька старшина до православної віри й церкви стояла близько. Вона шанувала икони, ходила в церкву до служби. У харьківських полковників Ф.В. Шидловського, його племінника Лаврен. Шидловсько-го та шуряка Федора Донця по опису 1711 р. знайшлось багато икон; в одного Лаврен. Шидловського 16 (9 окладних і 7 на полотні в чорних рамах). Цікава помітка, що 5 икон «малороссійскаго письма». Поміж численними иконами Пресв. Богородиці одна була Почаївська, з написом, що вона точнісінького розміру, як та икона, що в Почаїві. У полковника Ф.В. Шидловського поміж усякими святощами в опису помічені золотий ковчег з мощами святих та срібний позолочений хрест з мощами.

763. Окрім вирізних сволоків, в старовину на Слобожанщині по панських та міщанських домах була ще одна гарна покраса - печі з кольоровими кахлями. На жаль, вони знищені цілком. Були жовті, сині кахлі, з птахами, з козаками на коні і ин.

764. Селянські хати на Слобожанщині майже виключно деревляні, зрідка кам'яні на півдні, під впливом німців, зрідка хворостяні, обмазані глиною. Так званих курних хат, які зустрічаються подекуди в глушині на Волині, в Харьківщині нема. Курними звуть їх через те, що в їх немає димаря і дим з печи виходить в дірки по-над стелею, котра від диму бува в таких хатах завжди чорна. Що й на Україні колись були курні хати, нагадує один чудовий по красі й мнякому жіночому почуттю вираз в українській пісні:

765. Ой, не літай, мудрагелю (мотиль),

766. По-під чорну стелю,

767. Не пороши милому

768. На білу постелю...

769. Це означає, що молодиця постлала на постелі біле ряденце, а мотиль, літаючи під задимленою чорною стелею, сипав сажу на ряденце, - хата курна, бідна, а жіноче серце, що склало пісню, було чуле, багате.

770. Слобожанщина цілком входить в великий район рублених деревляних хат. Спершу стіни клинцюють, або забивають в поліняки клинці, потім обмазують глиною, яка придержується клинцями, а зверху білять крейдою, або фарбують жовтою охрою чи синькою; здебільшого білять, а охрою обмазують тільки призьбу, що оточує хату в двох боків. Передня вузька стіна зветься причілком.

771. Цікава ріжниця поміж дахами, або покрівлями хат. Лівобережна Україна має тільки рівні дахи, без виступів і без поверхового гребня з соломи; правобережна - з виступами і з гребнем, як звичайною покрасою хати.

772. В останні часи почали й на правобережній Україні робити рівні покрівлі, бо вітер часто шкодить хатам через такі оздоби, - коли надме, то задерає солому.

773. Для порівняння тут дані три малюнка хат - правобережної з оздобами з села Керелівки звенигородського повіту на батьківщині Т.Г. Шевченка і дві лівобережних без покрас з слоб. Боромлі охтирського повіту.

774. Димарь в старі часи був хворостяний, глиною обмазаний, а тепер з цегли. Хату ставлять по-за тином, місцями причілком на вулицю. Звичай ховати хату за тином має в грунті не стільки впливи східних народів, як звичайно думають, а економичне походження, щоб захистити хату в зімку від снігу та холодного вітру. Буває иноді, що в тину прорізують проти вікна дірку, щоб було видно на вулицю.

775. Коли трапиться підхоже місце, то хату ставлять під захистом пригірка або під кручею, як видно це, напр., на низчім малюнкові маленької хатки в ярочку. Иноді невеличкі подвір'я йдуть вулицею вздовж ярочка або довгого та широкого провалля; по низу йде вуличка, а по взгір'ях тягнуться тини, садочки, повітки. В таких надзвичайно затишних місцях часто мешкають гончарі, які тут же у власному подвір'ї виробляють горшки.

776. Вікна в хатах колись були дуже маленькі, з одного шкла; потім пішли рами на три шибки, з під'йомною низчою. Тепер здебільшого роблять вікна на чотирі шибки на міський лад, ростворчасті; часто бувають тепер і віконниці, иноді з прогоничами, щоб зачиняти від спеки або стужи. Зімою де не бува віконниць, роблять матки або килимки з соломи, якими на ніч закривають вікна знадвору, щоб не так намерзали та не текли. Стеля зверху намазується товсто глиною, щоб вдержати тепло в хаті. На горищі на стелі насипають ще для того ж полови, здебільшого гречаної, якою топлять згодом піч.

777. В старовину хата складалась з одної кімнати та сіней; потім через сіни будували другу хату, чистійшу, святкову, а поруч з сіньми комору. Така двохкамерна хата стала найбільш росповсюдженою. В нові часи стали будувати домівки на 3, 4, 5 світлиць з великими вікнами, настелати деревляну підлогу, замісць старої земляної мазаної глиною долівки.

778. Внутрішня обстанова в хатах усюди однакова: праворуч, коли ввійти, простора піч, ліворуч - невеличка шафа-мисник для тарілок, чашок і иншого посуду; між піччю та причілком піл, або ліжко для спання; над ліжком маленьке віконце на одну шибку, а під стелею простягнутий од печі до стіни дрючок - жердка, на яку скидають кожухи й иншу одежу; по-під стінами лави і коло покутя - стіл; по стінах «боги» або икони, поруч з ними малюнки, здебільша релегійного змісту, далі иноді невеличке дзеркало з шитими рушниками по боках.