Гетьманські (військові) артикули

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Війсь­кові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитої. Вони фактично були першими збірниками вій­ськово-судового і військово-кримінального права.

6. Звичаєве козаць­ке право.

Це - сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва.

Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. — трьох Литовських статутів. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливу популярність звичаєве козаць­ке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплю­вали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом.

Основні риси права (цивільне, шлюбно-сімейне, кримінальне право).

Цивільне право

Право власності.

Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності. І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилось досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін "дідівщина", тобто володіння речами, одержаними в спадщину "відділів". Надалі його витиснуло поняття "власность" (власність). У Великому князів­стві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і приві­леї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін "власність”, хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як "отчина".

Об'єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського госпо­дарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливе значен­ня при цьому набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого — "інші всякі добра і пожитки".

(все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розріз­нялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхет­ські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій: "отчини" або "дідини", тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, "до волі панської"; одержані внаслідок купівлі-продажу.

Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то щодо маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислуже­на або куплена — вважалась недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли "до землі воро­жої", розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки пере­ходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівча­та, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею ґрунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що записано у грамоті госпо­даря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право воло­діння землею, то ця земля відписувалась до господаря. Але цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовсь­кого статуту, з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визнавши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недій­сними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка тримала землю протягом зазначеного часу.

Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпоряд­ження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю протирічило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта добивалася ска­сування цього обмеження. Згідно з II Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження "отчини" — досить було повідомити про це земський суд. Щоправ­да, вислужені маєтки ("вислуги") відчужувалися лише за згодою великого князя. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким "усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вис­луженими у нас, государя, і яким небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажан­ням і власним розсудом”.

Деяке поширення на початку XV ст. одержує так зване застав­не землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передава­лися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетво­рювалися у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передати своє право іншим особам. Через ЗО років, якщо земля не викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора.

Право володіння землею як загальне правило супроводжувало­ся обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литов­ські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 р.До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. "А хто" — записано у III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєт­ків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... бездозвілу нашого або гетьмана нашаго великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю".

Спадкове право.

Досить ретельну правову регламентацію одер­жали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спад­кове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим май­ном. Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XIV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались доч­ками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського май­на. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що "спад­щина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити". Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а доч­кам — переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого".

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допо­могою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність — вотчи­ну або материнське майно., Кожен мав право "записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак, не батьків­ські і ^е материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським". При цьому право заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені віл батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів фамі­льне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, вели­кого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 р., де було сказано, що "котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литов­ського... переходять і переходити будуть". Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

В той же час багато питань, пов'язаних із спадковими відно­синами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядати­ся переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

Зобов'язальне право.

Значний інтерес являє собою зобов'яза­льне право, яке діяло на українських землях.

Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення. 1 все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одер­жує поширення договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли "усім станам шляхетського народу" вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх "ввідавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати".

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлю­вав строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій і обря­дів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, часто вис­тавлявся могорич (частування). Усе це робилось на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними за­собами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Викорис­товувалась також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на перший строк рухоме майно, а по закінченню строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

Значне поширення у XIV—XV ст. отримало поручительство. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміж­ною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспро­можним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше "десяти коп грошей". Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові "тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг".

Ще більш суворі вимоги становив закон для угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим способом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чо­тирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився "з книг замкових до книг земських". Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.