Злочинами проти власності

вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж — відкри­тий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смер­тю.

До злочинів проти сім'ї та моральності

належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідни­цтво, зґвалтування та ін.

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: "кара", "страта" то­що.

Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування.

Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка пе­редбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, пові­шання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посаження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічнйцькими (відрублення руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався до предс­тавників шляхти було виволання (викрикування), оскільки воно пов'язувалось з публічним оголошенням вироку. Виволання призво­дило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків "виволання" міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку.

"Головщина" — це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде". Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у 111 Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей" та ін.

Грошовим штрафом, який призначався за заподіяння пора­нення, заподіяння побоїв, незначну крадіжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути і основною, і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, ви­ходячи із своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здо­ровим глуздом".

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким вважалося убивство козаком товариша, завдання побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під

час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру тяж­кості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив'язу­вання винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбу­вання майна.

Найбільш суворим покаранням у козаків була смертна кара, яка носила здебільшого кваліфікований характер: закопування жи­вими у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

Судовий процес.

Процесуальне право не знало істотних відмін­ностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль­ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був повинен самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найбільш тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язко­вими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слідчого процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були професійні адвокати, що знаходилися при судах, У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала "розмова сторін", як тоді називалась процедура словесних змагань сторін. Потреба в адвокаті для людини, що" не розумілася в тонкощах права, була конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х рр. XVII ст. проходило щороку до сотні правиників.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що засто­совувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підроз­ділялися на досконалі та недосконалі ("повні" і "неповні"). Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ. Литов­ські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свід­ків, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Коли ж звинувачувався у друге, він очищався присягою двох свідків, а втретє — шістьох свідків. І тільки після такої процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише державний суд, куди шляхтича викликали позовами.

Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Ста­тути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюва­них, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри годні").

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., — це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і Польщі.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами. Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

 

Суд і процес.

 

 Майже до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому кня­зеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім на­місникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоячих судів (як найвища інстан­ція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про поз­бавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити кня­зю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.

Існував також церковний суд і суд феодалів над залеж­ним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пани-шляхтича над селянами і слугами та іншими за­лежними людьми.

Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. їх юрисдикції під­лягало все населення «копного» округу. Але пани і шлях­та швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.

У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були су­дитися у таких судах:

1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх віль­них людей.

2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначе­ний Великим князем. Заступником його був коморннк.

3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це ви­борні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.

Виконавчим органом цих судів вважався возний або “дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції.

Для цього існували спеціальні "книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.

На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розгля­дав справи, що раніше входили до компетенції суду Вели­кого князя, діяли за його особливим дорученням. Офор­мився також маршалківський суд — роз'їзний суд з най­важливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. До­пускалося представництво сторін. Представники назива­лися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським стату­том (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заоч­но, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і цс закріплено у другому ста­туті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізицій­ного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам пору­шити справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Для розгляду справи збиралася «велика копа» — всі <-:.іужі» з представників сіл копного округу. Для виконан­ня вироку збиралася третя — «завита копа» (завити — закінчити).

Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодуван­ня збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами у судах були: власне признання (допуска­лись тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристи­ка підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою. Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяж­кі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.