Принципи благодійності в Магдебурзькому праві

В умовах польсько-литовського панування на українських землях починається новий етап еволюції вітчизняного благодійництва. Велике значення в цей період відігравало введення Магдебургзького права, що сприяло становленню міського самоврядування.

Магдебурзьке міське право (Jus theutonicum magdeburgense) – середньовічне право міст на самоврядування – починає свій відлік від привілеїв 1188 p., які отримало німецьке місто Маґдебург.

Разом з німецькою колонізацією воно в тій чи іншій формі прийшло у Східну Європу, узвичаїлося серед її міщан і проіснувало тут набагато довше, ніж в німецьких містах.

«Магдебурзьке право українських міст – це не німецьке право, це українське муніципальне право, що виникло шляхом злиття і переплетіння українського звичаєвого права з видозміненими і пристосованими до місцевих умов елементами різних інших правових систем, в тому числі німецького магдебурзького права... Магдебурзьке право було лише правовим оформленням певного етапу у розвитку міст України... ».

Самоврядність міст потрібно розглядати не як привнесений, накинутий ззовні, а як закономірний елемент та етап суспільного розвитку українських міст.

Оскільки більш чи менш відоме нам самоврядування східноєвропейських міст формувалось на основі магдебурзького права, яке прийшло сюди з колоністами, виникає питання, коли ж вперше відбулася правова локація у містах і якою був її обсяг.

Німецькі колоністи, а з ними й основи так званого німецького магдебурзького права, на слов'янських землях з'явилися рано. Першою була колонізована Сілезія. Найдавніші свідчення поширення тут магдебурзького права походять з 1178 р. В тому ж таки XII ст. німецькі поселенці почали проникати і на східнослов'янські землі. Літописні згадки про осідлість німців на Галичині датовані 1259 р. В Галицько-Волинському літопису зазначено, що саме тоді Данило Романович закликав до новозбудованого і добре укріпленого міста Холма купців та ремісників.

Як свідчить той самий літопис, у Володимирі-Волинському 1287 р. утворено першу міську ґміну, базовану на магдебурзькому праві, паростки якого з'явилися в місті під впливом німецьких колоністів. Саме в цей час в літописі щодо міщан вживається назва  «містичі»замість давнього  «гражани». Мстислав Данилович, отримавши від Володимира Васильковича Волинське князівство, «созва бояре володимирскія і містичі русци і Німці» і наказав перед ними відчитати грамоту Володимира про передання князівства. Термін  «містичі» вживається для означення міщан на магдебурзькому праві. Як підкреслює польський дослідник З. Качмарчик, Володимир був першим містом західного типу на Русі, причому не єдиним у ХІІІ ст. (хоч можемо припустити, що не все місто, а лише якась його частина була базована на магдебурзькому праві).

В XIII ст. німці з'явились у Львові. Вони заселили південну частину міста над Полтвою, де і постав новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку. За твердженням Д. Зубрицького, вже в 1287 р. у Львові, як і у Володимирі та Луцьку, були війтівства.

В AGZ опубліковано текст грамоти Казимира III, виданої у Львові 22 серпня 1352 р. дітям колишнього львівського війта на володіння млином в селі Малі Винники. В документі зазначено, що згаданий млин належав «...визначному мужеві Бертольду, колишньому війтові, їхньому дідові великим володарем блаженної пам'яті князем Русі за його вірну службу даром відзначеному...», а це означає, що у Львові була громада, яка мала війта – німця з походження, що його князь Лев Данилович наділив згаданим землеволодінням, а отже, німецьке право і німецькі поселенці були в цей час у Львові принаймні de facto.

Захопивши Галичину, Казимир III відкриває дорогу широкому напливу німецьких колоністів і протегує розповсюдження німецького права в цих землях: грамоти на використання магдебурзького права отримали Сянок (1366), Тичин і Судова Вишня (1368), ним послуговувались Перемишль ще до 1353 р., Галич, Переворськ та Ярослав до 1351 р. Значне поширення магдебурзького права припадало на кінець панування Казимира III, тобто на другу половину XIV ст. Кількість локованих міст в 1333 – 1370 p. p. у Речі Посполитій подвоїлась.

Власне до цього періоду належить відома грамота Казимира III про надання Львову магдебурзького права (17 червня 1356 р.). Однак, як виникає з наведених вище фактів, вона була не так локаційною, як релокаційною, тобто нею не запроваджувалось у місті німецьке право, а лише підтверджувалось, при тому, що розширювалася сфера його дії. Оскільки джерела не дають змоги охарактеризувати функціонування самоврядних органів Львова XIII ст, детальну розмову про магдебурзьке право у місті можна вести лише починаючи з 1356 р. Згідно з привілеєм Казимира III магдебурзьке право надавалось усім мешканцям міста.

При тому зазначалося: «Іншим народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану та становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватись відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань».

«А якщо відмовлятимуться судитися за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації... мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта». Руські права і звичаї, які в чомусь суперечили магдебурзькому праву, ліквідовувались. Уся судова влада в місті передавалася в руки війта. Місто і його мешканці одночасно звільнялися від усіх юрисдикцій каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних і від влади будь-якого іншого державного чиновника. Так окреслювались основи судової влади міста.

Крім того, Львів, на зразок інших міст-маґдебурґій, отримав земельну власність – у 70 франконських ланів «у лісах і виноградниках, луках і пасовиськах, відповідно до чого зможуть їх відміряти». При тому 60 з них підлягали оплаті чиншу в 24 руські гроші, які мають сплачуватись на день святого Мартина (4 липня). Решта 10 віддавались на пасовиська без будь-якої оплати. Ніхто не мав права будувати корчми в межах однієї милі від міста, щоб не створювати йому конкуренції. Незабаром власність міста була розширена до 100 франконських ланів (згідно з привілеєм Казимира III, виданого 27 липня 1368 р. і підтвердженого Владиславом II 29 вересня 1389 р. Тут доречно згадати майже ідентичний за змістом привілей Владислава Опольського від 9 грудня 1372 p., який у багатьох дослідженнях фігурує як перше розширення земельної власності міста).

Львівський магістрат був показовим та мав неабияке значення для інших міст: він був апеляційним центром для Руського воєводства і Поділля.

Руські міста і містечка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, лише після цього могли звертатись до вищого суду Краківського замку (утворений 1356 р.) і, нарешті, – до самого короля чи комісарів шести міст. Окрім того, Львів вважався зразком суспільного устрою для решти українських міст. Окремі автори вводять навіть специфічний термін – «львівське право», що мало б визначати маґдебурґію на львівський кшталт. Однак устрій Львова передавався далеко не автоматично. Для того щоб отримати львівський устрій у всій його повноті, потрібен був спеціальний королівський привілей. Львів користувався чи не найширшим самоврядуванням супроти інших східноєвропейських міст.

Функції ради були досить різноманітними: крім посередницької діяльності між загальнодержавними установами та міщанами, вона здійснює поліційний нагляд у місті, роздає міські ґрунти, здає в оренду прибутки і міське майно, встановлює мита, такси на продукти споживання, затверджує всілякі громадянські угоди стосовно майна, вирішує суперечки, які не потребують притягнення до справи свідків, о пікується вдовами та сиротами міста, затверджує вибори цехмістрів тощо. Рада не вимагає додаткових привілеїв для міста, але видає обов'язкові для міщан статути – вількежі (wilkierze).

Рада ініціювала:

- збір коштів для вдів;

- опікувалася сиротинцями;

- утримання міських шкіл за рахунок благодійницьких внесків містян. Визначальними рисами цього періоду розвитку благодійної діяльності стали:

1) більш організований, системний характер благодійності;

2) вона потребувала високого рівня взаємодії та участі великої кількості зацікавлених людей;

3) люди в межах самоврядування колегіально вирішували, хто потребує допомоги і підтримки міської громади.