Тема 3. Повсякденне життя часів непу

1. Життя селянства в добу непу.

2. Робітники – будні в часи непу

3. Пільги та привілеї номенклатури в часи непу.

4. Вчитель та студент в добу непу

5. Будні православного духовенства.

1. Перепис населення 1926 р. показав, що в УСРР налічувалось 54 770 сіл і хуторів, у них було 23,6 млн. мешканців46. Розруха в промисловості, продовольчі ускладнення змусили частину робітників під час війни і революції покинути міста і повернутися в село. Відповідно питома вага селянства в загальній структурі населення у 1920 р. зросла порівняно з 1917 р. і становила понад 78%. Завдяки відбудові питома вага селянства поступово зменшувалася — майже до 76% у 1929 р. Але абсолютна кількість селян завдяки природному приросту за 1921–1929 рр. зросла на 3,3 млн. осіб. За демографічним переписом 1926 р. нараховувалося 22 млн. селян. Число селянських дворів у 1926 р. становило 4,5 млн.; у 1929 р. Їх було 4,6 млн.47 Це був справжній материк, який лише відносно сполучався з навколишнім світом. Звітуючи ІХ-му Всеукраїнському з’їзду рад, уряд у 1925 р. тільки ставив завдання організувати роботу пошти так, щоб кореспонденція надходила на село 2–3 рази на тиждень48. У 1926 р. Лише 7% сільрад мали телеграфний і 7% — телефонний зв’язок49. У 1928 р. телеграфний зв’язок мали 15% сільрад50. Необхідно усвідомити той простий факт, що селянству доводилося жити у режимі безперервної війни. По-справжньому і повністю мирних воно мало тільки три роки: 1924-й, 1925-й і 1926-й, та й ті не були вільними від привидів війни — світової чи класової, зовнішньої чи внутрішньої. Село свіжо пам’ятало вчорашню війну. Воно продовжувало жити на воєнному становищі.Село ніби навмисно було замкнуте в окремий локальний світ, про який"велике суспільство" згадувало лише у зв’язку з обов’язком першого платити другому довічну ренту. Відповідно проводилася політика дискримінації: конституційно була закріплена нерівноправність представництва міста і села при формуванні окружних і республіканських радянських органів і ще жорсткіші обмеження при так званому "регулюванні класового складу" правлячої партії. Село було позбавлене права мати свою партію, свій публічний загальнонаціональний рупор. Селянам залишалося тільки писати листи в органи влади і редакції газет та перемовлятися між собою, що й фіксували старанно різного роду агенти та інформатори. Село платило владі тією ж монетою. Воно замкнулося, наїжачилося і замаскувалося. Тривала анархія в країні, слабкість і недовговічність режимів, які змінювалися в період революції, породили скептичне ставлення до влади як такої. Фіктивність рад як місцевих органів влади, засилля надзвичайних органів влади теж не сприяли співробітництву. Зі зруйнуванням старої центральної влади цивільні закони одномоментно утратили свою чинність, а закони, засновані на принципі "революційної доцільності", не могли претендувати на впливовість. Крах старої судової системи, і без того не дуже переконливої і впливової на селі в минулому, довершував самоізоляцію села. В таких умовах саме сільська громада стала організацією самозахисту селян від мародерів, продзагонів, а потімєдиним безумовно легітимним суспільним інститутом на селі. Питання громадянського наповнення селяни воліли розв’язувати на засадах звичаєвого права. Поверховість впливу влади на село засвідчив на ІІІ Всеукраїнському з’їзді КНС (травень 1923 р.) делегат від Херсонщини, який нагадав, що газети надходять на село із запізненням у місяць-другий, і додав: "Замість газети прийде іноді член окружного чи районного виконкому, наробить галасу та з тим часто-густо і виїде, так що селяни, крім галасу, наказів, нічого й не знають"80. Ставши в позицію "оманливої покірності", селяни практикувалиповсякденні форми опору — "зброю слабких": саботаж адміністративних розпоряджень, хитрість, обман, приховування, шкідництво, підпали. Влада могла відібрати вироблене, але була не в змозі змусити виробляти, а тим більше директивно перебудовувати виробництво. За роки війн і революції посівні площі скоротилися майже на третину, причому під пшеницею, головною продовольчою культурою, — наполовину. Реакція селянства на воєннокомуністичний характер хлібозаготівельної політики у 1927–1929 рр. була відверто негативною. Селяни — переважно одноосібні виробники більшої частки товарного хліба в країні — у відповідь на неоголошену війну масово стали притримувати хліб, відмовляючись збувати його за невигідними цінами. Влада запанікувала і пішла шляхом нагнітання психозу "класової боротьби". Кожний селянин, що поривався власноруч продати вироблену продукцію з вигодою для себе, отримував ярлик "спекулянта". В Україні внаслідок операцій, проведених органами ДПУ у листопаді–грудні 1928 р., були заарештовані 783 особи, що звинувачувалися у скуповуванні зерна, при- тягнуто до відповідальності 140 орендарів млинів, власників хлібопекарень, кооператорів за порушення розпоряджень про помел борошна, до фінорганів передано 627 справ на осіб, що займалися торгівлею без патентів. До цієї роботи в округах з другої половини 1928 р. Були підключені спеціальні наради по боротьбі із спекуляцією, які об’єднували зусилля окрфінвідділу, адміністративних органів, суду, міліції, прокуратури, хлібозаготівельників та ДПУ, зокрема його транспортних відділів104. Азарт ламання впертого селянства відчували і рядові бійці хлібного фронту. "Відповідаю і негайно їду на село, качати податок, страхові платежі, хлібозаготівельну кампанію", — пише у січні 1929 р. один із у повноважених, "кинутих" на село Білоцерківського округу. Опір додає заповзятості (азарту): "Всі партійні і комсомольські силикинуті на село і все-таки мало вдається зробити — 90–100% селян протии партії"10 При опитуванні в 1922 р. 39% селян України відповіли, що вони не задоволені розподілом землі, а 16% селян заявили, що збільшення землекористування можливе лише за рахунок повного переділу землі. Отже, "чорнопередільчі" прагнення, захопивши більшість селянства в революційну добу, продовжували залишатися у свідомості землеробів і після того, як життя, здавалось би, дало зрозуміти, що щастя не врозподілах. Селянство, особливо бідніша частина, не поспішало розпрощатися з чорнопередільчими ілюзіями. Ці зрівняльні прагнення зумовили поширення в практиці адміністративних органів, суспільноїдумки, а потім і історіографії, такого парадоксального терміну, як "земельні лишки". У представників влади це поняття асоціювалося з тиском на "куркуля-експлуататора", у сільської бідноти — зі сподіваннями на соціальне чудо. І дуже рідко ставилося питання про те, наскільки "лишніми" були ті "лишки". Бо для тих відносно заможних селян, у яких такі понаднормові площі забиралися або ставилися на спецоблік, ті "лишки" були зовсім не зайвими, гарантовано оброблялися і давали виразний господарський ефект. А от у кого земля гуляла і фактично була зайвою, тобто не освоєною, так це у частини бідноти, яка

змушена була принаймні частину свого наділу здавати в оренду. У доколгоспному селі домінували споживчі мотиви економічної поведінки. Селяни перейшли до тактики обмеження обробки землі лише для власного споживання вже в період Першої світової війни160. 1920-й рік показав у селянських посівах скорочення питомої ваги так званих ринкових культур (пшениці, ячменю, цукрових буряків, тютюну, хмелю, баштанних культур) і відповідне зростання питомої ваги культур, що мали натурально-споживче значення (жито, овес, гречка, просо). Особливо чітко натуралізація сільськогосподарського виробництва постає при розгляді стану справ у межах районів традиційної товарної спеціалізації. Посіви цукрових буряків на Правобережжі, де він був головною ринковою культурою, скоротилися на 66%; площа під хмелем, прибуткової ринкової культури на Волинському поліссі, скоротилася на 90%. Площі під виноградом у селян Придністров’я скоротилися на 60%161. Якщо у 1913 р. селяни зібрали 950 млн. пуд. хліба, то в 1920 р. — 513 млн. пуд.162 Детально проаналізувавши структуру селянського виробництва, В. Калініченко приходить до висновку, що в господарських пріоритетах селянства на найпершому місці стояло завдання забезпечення натуральноспоживчих потреб родини. Лише після задоволення натуральних потреб селяни звертали увагу на ринкові культури. Особливо помітнимспоживацький ухил був помітним у малопосівних господарствах. Але і в найбільших селянських господарствах натурально-споживчі культури не зникали, їх сіяли стільки, щоб максимально задовольнити потреби сім’ї163.

Землеробське населення покривало свої бюджетні дефіцити шляхом хронічного недоїдання і періодичного голодування. Напівголодне існування було типовим для селянства. Більшість селянських господарств не мала достатнього продовольчого резерву. Найбільше від неврожаїв страждала біднота, у якої не було запасів хліба. Це ні для кого не було секретом. В аналітичному матеріалі, складеному в апараті ЦК КП(б)У в 1924 р. "за відгуками шести товаришів, що працюють на місцях", про бідняцьке господарство говориться прямо: "Воно напружує всі зусилля до того, щоб звести кінці з кінцями, компенсуючи дефіцит недоїданням і додатковим заробітком"172. Селянське господарство не могло існувати без товарних операцій. Для селян стали звичними грошові трати на чай і цукор, ситець і сукно, взуття, гас. Гроші були необхідні для виконання податкових зобов’язань. За даними ЦСУ УСРР, у 1927–1928 рр. грошові надходження до селянських господарств складалися з таких статей: від продажу продукції — 50–60%, заробітки грошима — 20–30%; решта припадала на грошові кредити. У видатковій частині грошового бюджету селянства знаходились купівлі (57–70%), найм робочої сили (6%), податки (4,9%). Зокрема, на придбання промислових товарів селянство спрямовувало 36% своїх грошових витрат173. За даними уряду, на 1 жовтня 1928 р. Селянські збереження в ощадних касах становили 5 млн. руб. (всього по Україні — 58 млн. руб.)174. Але в умовах товарного голоду і розвалу грошової системи село почало відгороджуватися від міста. Селянство не мало міцних звичок ринкової поведінки, а політика компартійної влади ще більше затискала економічну ініціативу селянства в умовах повільного відродження потужності промисловості. Трактор у сільському господарстві України з’явився фактично у 1924 р. і ще довго залишався дивиною. Ось деталь з життя Артемівського округу у 1925 р.: "Перший час, щоб подивитись, як працює трактор на полі, сходилось все село. Захоплені селяни не вірили своїм очам…" (Артемівський округ, 1925 р.)193. Помічалися випадки участі трактора на весіллях за гроші194. За даними Наркомзему України, у 1926/27 господарському році було "розподілено" 1707 тракторів, із них 172 "Запорожців", 270 "Інтернаціоналів", решта — "Фордзони". При цьому попит на трактори був забезпечений на 23%. Із реалізованих у цьому році тракторів 34,9% купили машинно-тракторні товариства, 15,5% — комуни і артілі, 13,2% — ТСОЗи, 7,3% — земельні громади, 3,3% — інші організації (ТВД, КНС)195. Такий розподіл був наслідком певної політики монополіста-продавця: щоб трактори не діставалися в приватні руки. За 1925–1928 рр. по Україні було розподілено 9192 трактори, з них дісталося колгоспам — 28,7%, радгоспам — 19, земгромадам — 4,6, машинно-тракторним товариствам (МТТ) — 33,7, кооперативним і громадським організаціям — 13, селянам-одноосібникам — 1%196. Саме такий розподіл тракторів — при значному попиті на них з боку селян-одноосібників — уряд видавав за величезне досягнення. Але не слід помилятися: чимала частина тракторів "громадського використання" через хитромудрі схеми фактично опинялася у роз порядженні одноосібників — через підставних осіб, через лжеколгоспи, лжекооперативи. За даними Наркомзему УСРР, у 1926 р. електрика надходила до 2% селянських дворів республіки; в той же час у Швейцарії цей показник дорівнював 90%, у Норвегії — 75%. Ефективність сільської електрифікації викладена таким чином: "…Досі лампа превалює в цій галузі, а питаннявживання електромоторів упирається в їх нестачу, якщо не відсутність;радянське електровиробництво не справляється з замовленнями в справізбудування динамо-машин, трансформаторів тощо"205.Видаючи бажане за дійсне, ініціатори колективізації наполягали: "Старая патриархальная семья в коммуне уживается очень плохо, и на смену ей идут новые формы общежития. Вопросы детского воспитания и образования имеют большое значение в жизни коммуны: путем организации яслей, детдомов дети с самого начала уходят из старой семьи и привыкают к новым формам жизни, к новым понятиям. Обобществление потребления, путем организации общих столовых, кухонь и т. п., почти полностью раскрепощают женщин от ига прежней патриархальной семьи и ставят ее на положение равноправного члена коммуны. Однако здесь необходимо отметить, что эти моменты являются причиной возникновения склок среди женского населения коммун, которое часто по своей несознательности и неподготовленности еще до сих пор не всегда отвыкло от привязанности своему маленькому очагу, кухне, горшкам и тряпкам"224.

Дуже схоже на те, що комунари не самі додумалися до відлучення дітей від сім’ї, а робили це під впливом наполегливих рекомендацій "згори"; не віриться навіть, що вони строго дотримувалися "дітдомівського" принципу виховання — скоріше за все, формально звітували і влаштовували показуху на випадок перевірок, а в житті практикували значно пом’якшений варіант казарменого побуту. Безсумнівним є одне: керівництво дуже хотіло бачити в комунах експериментальний майданчик по селекціонуванню "нової людини". Зразком такої мотивації може слугувати пояснення, дане в огляді "Колгоспи, їх соціально-економічний, побутовий стан та кульстосвітня робота", складеному Центральним кабінетом політосвітроботи в 1929 р. на основі вивчення побуту 10 колгоспів: "Для налагодження правильного виховання дітей треба було відокремити їх від постійного впливу дорослих, для того щоб менше впливало на них оточення старих традицій, старого побуту "225.

Отже, "старі традиції" не давали спокою новим хазяям країни, "політтехнологам" пореволюційної доби. Інтернати при комунах по- трібні, щоб _______"чисті душі" не набиралися від дорослих усієї гидоти традицій- ного індивідуалізму. Гарної ж думки були агітатори про комунарів… Друга нав’язлива ідея, яку наполегливо ліпили до комун, — це безбожництво: "Всі члени комуни позбавились релігійних забобонів" (комуна "Незаможник" Лехнівського району Прилуцького округу, 1925 р.)226. "Віру в могутність бога зламано… Елементом, що зберіг релігійні пережитки, є діди й жінки" (Куп’янський округ, 1925 р.)227. "Немає в комунарів ікон, навіть у старих віком, і взагалі комунари безвірники" (комуна "Червоний пахар" Репкинського району Чернігів- ського округу, 1928 р.)228.

Запитання про релігійність було включене до анкети при проведенні суцільного обстеження колективних господарств у 1923 р.; були отримані фантастичні дані, що нібито 69% усіх колгоспників були "нерелігійними", а серед комунарів — 89%229.

Демографічна поведінка селянства включала високу шлюбність, народжуваність, смертність, невелику кількість розлучень. Наділення землею і земельні переділи з урахуванням кількості їдців додатково стимулювало утворення нових родин: коефіцієнт шлюбності після революції в Україні був вищим, ніж до революції. Спеціальне опитування показало, що в 1928 р. серед молодят 37% хлопців і 60% дівчат мали вік менше 20 років; до досягнення 24 років створили сім’ю 81,5% чоловіків і 90% жінок-селянок. Шлюб у селянських родинах був міцним. Коефіцієнт розлучень у 20-ті роки не перевершував 1,68 проміле, що в порівнянні з нинішнім станом у багато разів менше. Звичаєві норми доколгоспного села стояли міцно на сторожі непорушності селянської родини — запоруки міцного селянського господарства249. Для доколгоспного села була характерною висока народжуваність. Селянка за своє життя народжувала в середньому 7–8 дітей. Без дітей у робочому віці трудове селянське господарство ніколи не досягало заможності. При високій дитячій смертності (третина селянських дітей помирала у віці до 15 років) висока народжуваність слугувала страхуванням від одинокої старості250. Смертність на селі залишалася високою, але значно знизилася у порівнянні з дореволюційним періодом (з 24–26 проміле у 1912–1913 рр. до 18–19 проміле у 1926–1927 рр.). У результаті помітного зниження смертності при збереженні високої народжуваності в доколгоспному селі спостерігався високий природний приріст населення251. Статево-вікова структура селянського населення була виразно традиційною — з великою питомою вагою молодих і малою питомою вагою літніх поколінь252.

Мобілізації чоловіків за воєнних часів змусили сільських жінок відігравати незвичні для них ролі. У 1928 р. 665 тис. дрібних селянських господарств очолювали жінки, здебільшого біднячки254. Згідно з вибірковим бюджетним обстеженням селянських господарств, елементарні потреби людини — їжа, взуття і житло — поглинали 90% фонду споживання селянина-одноосібника. Це є незаперечним свідченням невисокого рівня життя селянина. Видатки на культурні та освітянські потреби складали мізерну частку — 0,7% фонду споживання. На горілку ітютюн селяни витрачали в 4,4 рази більше, ніж на культурні потреби. На мило, посуд, ліки селяни витрачали 2,5% фонду споживання. Загалом структура витрат фонду споживання свідчить, що за своїми запитами доколгоспне село перебувало у рамках традиційної системи цінностей, успадкованої від попередніх епох255. Селянин був готовий приноровитися до влади навіть з її ідеологічною шокуючою незрозумілістю. Але в своєму світі він керувався своїми стандартами. Можна говорити про дуалізм форм свідомості пореволюційного села, який породжував перехідні типи соціальної поведінки. Наприклад, журнал "Безвірник" опублікував фотографію: в одному домі на покуті мирно вжилися ікони і портрети Леніна та Рикова375. Етнограф зафіксував цікавий випадок в одному з волинських сіл: "У Пилипівку хлопці готувалися до колядування на Різдво… Хлопці робили звізду й обмірковували — як вони її зроблять. Після деяких суперечок вирішили: з одного боку звізди встановити ікону божої матері, а з другого — п’ятикутну зірку. Так само вчилися не тільки старих, а й нових колядок співати. Мета була ось яка: коли підходять до хати комуніста, обертають до вікна звізду тим боком, що з п’ятикутною зіркою і колядують нової колядки, а як приходять до побожного дядька, обертають тим боком, що з матір’ю божою, і колядують "Видить Бог", "Осіяло сонце" або іншу їм подібну"376. В газетах описаний тип "червоного попа" як явище перехідної епохи (еклектичне поєднання демократичних і клерикальних поглядів)377.

Виселення колишніх поміщиків, яких до 1921 р. позбавили землі, відбувалося за "клопотанням" комітетів незаможних селян, постановами райвиконкомів. Долю колишніх господарств вирішували їхні соціально підлеглі, тобто малоземельні селяни. Факт виселення був подією для села, але не повсякденним явищем, проте змінювалася соціальна епоха. Назавжди села полишали освічені люди, які уособлювали історичний тип

соціальної культури. Так, в м. Малині мешкав Д. Миклуха-Маклай — племінник відомого ученого і громадського діяча Миклухи-Маклая. До виселення та конфіскації 1000 десятин землі поставився "лояльно", однак Коростенський окрвиконком, з’ясувавши його особу, постановив 16 грудня 1925 р. не виселяти з маєтку452. В с. Можари Овруцького району виселили дворян польського походження, які мали земельні наділи від 350 до 1200 Десятин, а в с. Кацовщина Народицького району позбавили майна О. Щастну, яка мала до 1917 р. 200 десятин. Деякі з них, не чекаючи рішень органів радянської влади, виїздили до Польщі. Так вчинила Я. Рудницька з с. Велика Фосня, яку заочно виселили 16 листопада 1926 р.453, а в с. Яцковичи Овруцького району "дворяни" Борис, Марія, Георгій Лісовські, які "мали 165 десятин", були виселені, але згодом залишені, тому що брати "ніби служили у Червоній Армії", а Марія — працювала вчителькою"454. Служба в Червоній армії не означала формування нового стану "радянського дворянства", але органи влади брали до уваги "заслуги" перед "робітничо-селянським урядом", однак землю не залишали у власності. Селяни, особливо безземельні, отримали поміщицьку землю, відтак внаслідок проведення соціалізації мали б відбутися радикальні зміни їхньої ментальності, тобто виділення ними пріоритетності колективного господарювання. Більшовики, розподіляючи землю, сподівалися на комунізацію селянської свідомості, однак селяни України дотримувалися традиційних форм повсякденного господарювання. Взуття та одяг селяни виготовляли самостійно, використовуючи сировину рослинного або тваринного походження: лозу, солому, шкіру. У 1934/35 р. селяни купили взуття на 44 тис. руб., а враховуючи той факт, що пара чобіт коштувала від 18 руб., але в стабільні 1926–1927 рр., відтак було куплено 2444 пари513, тобто менш 1,5 пари на сім’ю. Необхідно зазначити, що в Україні кожна п’ята селянська родина мала більше семи дітей514. Їх одягали в постоли — взуття, яке виготовляли із соснового молодого коріння, рогози. Предмети побуту промислового виготовлення потрапляли до селянського побуту. Так, вартість куплених меблів дорівнювала вартості спожитого чаю, а мила, якщо брати до уваги вартісний еквівалент, придбано на суму, яка майже відповідала вартості купленого посуду. На навчання дітей було витрачено 933 крб., а на закупівлю чаю — 987 крб. Для лікування селяни витратили 1900 крб. В українському селі відбулися радикальні соціально-економічні зміни, які суттєво вплинули на структуру і зміст повсякденного життя. Скасування права приватної власності на землю, ліквідація поміщицького землеволодіння, обмеження заможного селянства, проведення соціалізації землі трансформували повсякденний уклад життя села, центральною фігурою якого був поміщик або "хазяїн". Відбувся частковий злам соці альної установки — орієнтації на розширення господарства, а з другого боку деформовано систему соціальних цінностей. Повсякденна виробничо-господарська діяльність селянського двору в Україні 20-х рр. віддзеркалювала і підтверджувала концепцію представни ків "організаційно-виробничої школи" про еволюцію сімейно-трудового селянського господарства. Воно організовувало виробництво таким чином, щоб насамперед забезпечити власне існування, зберігаючи своєрідну соціально-побутову автономію, але будучи складовою частиною земель-

ної громади.

2. В умовах воєнного комунізму проголошена більшовиками вільна праця трансформувалася у "палочну" дисципліну. Право на працю було замінено обов’язком. Згідно із гаслом більшовиків "хто не працює, той не їсть", було введено принцип примусу як головний, а по суті і єдиний у залученні найманих працівників до праці. Причому на відміну від радянської історіографії, котра робила акцент виключно на обумовленості примусу війною, більшовицьке керівництво підкреслювало його співзвучність "соціалістичному будівництву". "Суботники, трудові армії, трудова повинність — ось практичне здійснення в різних формах соціалістичної і комуністичної праці", — зазначав В. Ленін1. Примусова праця застосовувалася у вигляді трудових мобілізацій робітників та технічних фахівців. Наступною його формою за ступенем концентрації примусу стала мілітаризація різних галузей народного господарства, за котрою робітники примусово закріплювалися за підприємствами і переводилися на становище військово-мобілізованих. Де б не працювали мобілізовані, всюди їх переслідували труднощі з житлом, продовольством, одягом. У більшості випадків бажала кращого також організація праці. Через неможливість одягнути та розмістити демобілізованих уряд УСРР у 1920 р. відмовився від масового проведення трудової мобілізації тих, хто народився в 1886–1888 рр. Не дотримувалися й вимоги щодо оплати праці за трудовою повинністю2. Більшість населення різко негативно ставилася до примусової праці й старалася ухилитися від різних повинностей. За повідомленнями з місць, найбільш очевидним проявом такої позиції стало трудове дезертирство. Досить показові дані з цього приводу навів у виступі на Харківському губернському з’їзді комітетів праці один з делегатів. Він повідомив, що з декількох десятків мобілізованих і відправлених до Харкова теслярів через два тижні всі опинилися вдома. Великий відплив відбувався і при медичному огляді: цифра визнаних непридатними до роботи перевищувала 50–60% осіб. Поряд з формами прихованого опору незадоволення трудовими повинностями виявлялося й під час страйків та демонстрацій із приводу запровадження підневільної праці3.

Щоб примусити робітників до праці, уряд встановив кримінальну відповідальність. Згідно з постановою РНК УСРР від 31 січня 1921 р. "Про трудове дезертирство і організацію боротьби з ним", особи, що ухилялися від трудового обліку чи реєстрації, або приховували спеціальність та не з’являлися на роботу, вважалися трудовими дезертирами. Залежно від форми прояву дезертирства вони підлягали арешту строком до 2-х тижнів або примусовій праці в штрафних трудових частинах на термін до півроку. "Злісні дезертири", котрі неодноразово ігнорували виконання трудової повинності, підлягали суду революційних трибуналів4.

Для виявлення "трудових дезертирів" залучалися самі робітники. Згідно з постановою РНК УСРР від 12 червня 1920 р. на виробництві засновувалися "товариські дисциплінарні суди", які мали стежити за дотриманням трудової дисципліни. Їм надавалося право знижувати заробітну плату порушникам останньої, залучати їх до надурочних або переводити на тяжкі примусові роботи, а у виключних випадках передавати їхні справи на розгляд революційних трибуналів, що могли застосовувати до них вищу міру покарання5. Не покладаючись на свідомих громадян, державні комітети праці, очолювані військовими комісарами, організовували масові облави на "нероб" і "ледарів".

Іншим пережитком воєнно-комуністичної політики, що порушував право робітників на вільну працю, були трудові мобілізації, проведення яких допускалося на випадок "здійснення робіт, які мали загальнодержавне значення". Причому відмова від них у перший раз каралася адміністративним стягненням, а в другий — позбавленням волі або конфіскацією майна. Неп повернув до життя систему працевлаштування через державні заклади трудового посередництва — біржі праці, ліквідовані у період воєнного комунізму. Однак заборонив здійснення угод найму поза державним контролем, безпосередньо з наймачами робочої сили та робітниками. Державне посередництво стало обов’язковою умовою працевлаштування. Кожний, хто шукав роботу, мав зареєструватися на біржі, отримати там посвідчення безробітного, а потім періодично відмічатися час від часу, доки останньому не підшукували роботу, котра йому підходила. Під час реєстрації безробітному потрібно було надати купу документів із місця колишньої роботи, засвідчених при звільненні. В них мали фіксувати час і причини його звільнення, посаду й розряд робітника до звільнення, а також його трудовий стаж. Однак не всі робітники, що його мали, могли це підтвердити. Наприклад, не мали довідок із колишнього місця роботи домашні служниці — переважно біженки від голоду та колишні селянки. Обурені бюрократичною процедурою реєстрації, вони вимагали її спрощення9. Справжня криміногенна ситуація існувала в юнсекціях (секціях для підлітків) бірж, де постійно відбувалися кулачні бійки між безробітними, причому ті з них, які не брали участі у сутичках, спостерігали за ними із зацікавленістю і схваленням. Оскільки в чергах панував "закон джунглів", за котрим перемагав сильніший, дівчата не відвідували юнсекції15.

З початку існування й до закриття бірж праці їх діяльності були властиві протекціонізм, кумівство і хабарництво. Шпальти тогочасних газет рясніли повідомленнями про факти, коли керівники бірж "працевлаштували не тільки найближчих родичів, а й навіть друзів, які не мали ніякого відношення ані до біржі, ані до профспілки"16.

Активний приток молоді й жінок у виробництво, що розпочався під час світової війни, коли більша частина чоловічого працездатного населення була мобілізована в діючу армію, зберігався і після припинення воєнних дій у 1920 р., що зумовлювалося погіршенням матеріального становища найманих працівників. Це засвідчує той факт, що половина жінок, котра пропонувала свою працю на біржах, не належала до категорій самотніх або годувальниць родин, а була "утриманками", яких забезпечували чоловіки. Перехід до господарського розрахунку в промисловості викликав процес "виштовхування" з виробничих колективів жінок та молоді, котрі, як правило, не мали виробничого досвіду і професійної кваліфікації. У таких умовах мали значення громадські роботи з благоустрою міст, які почали організовуватися з ініціативи професійних спілок із 1922 р. Під час розрухи і голоду вони стали основним видом трудової допомоги безробітним, оскільки не потребували великих коштів на обладнання та матеріали й, крім того, поглинали надлишок некваліфікованої робочої сили — біженців від голоду. Громадські роботи в сільській місцевості, що з другої половини 1920-х рр. почали організовуватися у Російській Федерації, в Українській СРР не набули поширення. Тому частка безробітних, зайнятих на них в Україні 1926 р., була вдвічі меншою, ніж у цілому по СРСР, і становила 15%60. Умови оплати праці на громадських роботах теоретично були прийнятними. Оплату праці безробітних, залучених до їх виконання, належало проводити в розмірі, котрий у 2–2,5 рази перевищував суму страхової допомоги по безробіттю, й до того ж бути не меншим за середній розмір місцевої заробітної плати. Розмір допомоги встановлювався залежно від кваліфікації найманих працівників: за вищою, першою категорією для кваліфікованих — в обсязі 30% середнього заробітку для даної місцевості, а для інших — у 2/3 від допомоги за останньою. До кваліфікованих робітників прирівнювалися демобілізовані червоноармійці. Допомога зберігалася на випадок хвороби, вагітності та пологів. Причому в останньому разі вона мала видаватися у розмірі допомоги за першою категорією70. Незважаючи на те, що зареєстровані на біржах безробітні мали право на страхову допомогу, це ніяким чином не гарантувало їм навіть прожиткового мінімуму через її низький рівень. Крім того, через брак коштів коло осіб, які отримували останню по безробіттю, було обмежено кваліфікованими працівниками й тими, котрі мали робочий або службовий стаж від 3 та вище років71. Спочатку в умовах продовольчого дефіциту страхова допомога, за бажанням безробітних, видавалася у грошовій або змішаній грошово-натуральній формі. У 1924 р. безробітні приєдналися до страйкового руху робітників. Масові опозиційні виступи їх розпочалися 14 травня в Одесі. Приводом стало самогубство одного з них, який, не маючи надії отримати роботу, кинувся з балкона біржі праці. Після цього інциденту натовп безробітних чисельністю майже у три тисячі чоловік намагався розправитися з працівниками біржі, а потім для висловлення претензій владі вирушив до губвиконкому. Під час зустрічі з його представниками й членами губернської ради профспілок безробітні висунули кілька вимог: по-перше, замінити ними на виробництві працюючих робітників; по-друге, посилити страхування, а також збільшити допомогу і пільги; по-третє, дотримуватися зобов’язання оплачувати їх працю на громадських роботах не нижче середньої зарплати. Зустріч із представниками влади закінчилися домовленістю про скликання наради делегатів безробітних по секціях профспілок при біржі праці із залученням спеціальної комісії місцевкомівдля винайдення ефективних засобів боротьби з цим явищем83.

Таким чином, на ринку праці у 1920-ті рр. оформилася тенденція до хронічного безробіття. З’явилася ціла категорія населення — "соціальних утриманців". Переважну часту безробітних стабільно становили малокваліфіковані робітники, насамперед — жінки і підлітки. Причому безробіття серед них безперервно прогресувало, в той час як серед кваліфікованих скорочувалося. Серед різних професійних груп найбільше потерпали від безробіття гірники, хіміки, а також швейники, харчовики та чинбарі. Воно серед останніх було спричинено закриттям багатьох підприємств кустарної промисловості. Ключовими одержувачами соціального захисту в період непу (1921– 1927 рр.) були промислові робітники, військовослужбовці й діти, а селяни знову опинилися витисненими на узбіччя простору соціальної турботи. В той час, намітився поворот до більш реалістичних програм соціального захисту, котрі проводилися раніше, до періоду воєнного комунізму. Якщо в період воєнного комунізму страхування оголошувалося інститутом буржуазного права, прихованою формою експлуатації та на порядок денний виносилося соціальне забезпечення, то з переходом до нової економічної політики уряд повернувся до системи соціального страхування. В умовах непівського пожвавлення економіки, яке відбулось за участю недержавних підприємств і внаслідок переведення державних на господарський розрахунок, доктрина соціального захисту все більше поєднувалася з її практикою, насамперед, щодо найманих працівників101. Як зазначав один із фундаторів радянської системи соцзабезу Б. Мілютін, "в 1921 р. держава суттєво переглянула організаційно-функціональні принципи діяльності системи соціального забезпечення, максимально скорочуючи витратну систему бюджету й концентруючи її на тих формах, які мали важливе економічне і політичне значення". Йшлося про створення фінансової бази для реального забезпечення знедолених та "страхування життєвого рівня на випадок тимчасовоївтрати непрацездатності"

Незважаючи на фінансові труднощі, у першій половині 1921 р. Було введено щорічні оплачувані відпустки для найманих працівників, термін котрих, згідно з постановою РНК УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про відпустки для робітників та службовців", звичайно встановлювався тривалістю в два тижні. Виняток становили відпустки для підлітків у віці до 18 років та для робітників шкідливих виробництв — терміном до чотирьох тижнів. Окрім так званих тарифних, що в обов’язковому порядку надавалися всім робітникам незалежно від кваліфікації й характеру виробництва, для певних груп останніх встановлювалися додаткові так звані сільськогосподарські відпустки також терміном на два тижні. Їх звичайно отримували постійні, а також сезонні робітники, які мали власнесільське господарство і бажали використати відпустку для польових робіт". Сільськогосподарських відпусток позбавлялися високооплачувані робітники із заробітком вище 12-ої категорії, а також робітники залізниць104.

Також передбачалася допомога на випадок пологів дружин робітників і службовців, що не мали самостійного заробітку. Спочатку — одноразова на речі догляду за новонародженими в розмірі місячної основної допомоги, передбаченої для тимчасової втрати працездатності, а потім — щомісячна впродовж 9 місяців у половинному розмірі допомоги при тимчасовій втраті останньої. Для утриманців робітників та службовців встановлювалися й соціальні гарантії у разі смерті годувальника. Пенсія для них мала надаватися в розмірі найменшої тарифної ставки даної місцевості на одну особу і на кожну іншу особу — у розмірі половинної відповідної ставки, але не більше двократної на всю родину. Допомога на випадок смерті годувальника передбачалася й при відсутності голови родини з нез’ясованої причини. 10 грудня 1921 р. "Про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної утрати працездатності і членів їх сімей на випадок смерті годувальника". Положення передбачало шість видів державної допомоги для найманих працівників: при тимчасовій утраті працездатності, на випадок материнства або інвалідності, втрати членами родин годувальника, смерті (на поховання), а також медичну. Перший вид допомоги — на випадок тимчасової непрацездатності — передбачався на строк до 25 тижнів (6 місяців та 1 тижня) у розмірі повного заробітку. Тобто порівняно із січнем 1921 р. термін допомоги подовжувався в 1,5 рази, але розмір її залишався незмінним. Інший вид допомоги — у разі вагітності і пологів робітниць і службовок, а також дружин робітників та службовців — призначався, як і раніше, у розмірі, не меншому порівняно з їх звичайними заробітками. Однак, згідно з поділом трудящих на працівників фізичної й розумової праці термін допомоги для робітниць та службовок не був однаковим. Дляосіб фізичної праці він, як і раніше, встановлювався строком на 8 тижнів до й після пологів, а для осіб розумової праці — 6 тижнів. Так звана "допомога на годування" для робітниць і службовок, а також дружин робітників та службовців, котрі мали немовлят, зменшилася за розмірами, але збільшилася за термінами. Якщо раніше вона надавалася лише впродовж дев’яти місяців після пологів, то тепер також протягом 8 тижнів до них. Щоправда, її розмір зменшився з. суми допомоги при тимчасовій втраті працездатності до. суми середнього для даної місцевості заробітку.

Зберігалася одноразова допомога молодим матерям — робітницям і службовкам, а також членам родин робітників та службовців — на предмети догляду за немовлям. Як і "допомога на годування", вона видавалася в розмірі, наполовину меншому, ніж раніше, а саме — 1/2 заробітної плати, середньої для даної місцевості, або у речовому еквіваленті. Третій вид допомоги — на поховання — залежно від віку померлого мав становити від 1/3 до. середнього для даної місцевості заробітку. Четвертий вид допомоги — пенсії по інвалідності — стали призначатися виключно у разі отримання травм на виробництві. З 1926 р. Виняток надавався для осіб, нагороджених орденами "Трудового прапору". Пенсійне забезпечення для них, а у випадку смерті останніх для членів їх родин встановлювалося незалежно від причин інвалідності або смерті106. Пенсії за інвалідністю були диференційованими залежно від тяжкостікаліцтва й відповідно мусили повністю або частково компенсувати заробітну плату залежно від ступеня втрати працездатності. Для інвалідів 1-ої групи, що втратили руки, ноги, очі або взагалі були безпомічні, вони мали дорівнюватися середньому для даної місцевості заробітку; для інвалідів 2-ої групи, котрі на 60% та більше позбавилися працездатності —. останнього; 3-ої групи, які втратили працездатність від 45 до 59%, — половині його; 4-ої, котрі позбавилися її від 30 до 44%, — третини заробітку; й 5-ої, працездатність яких зменшилася від 15 до 29%, — до чверті його. П’ятий вид допомоги — пенсії у разі смерті годувальника надавався непрацездатним чоловікам або дружинам, або тим із них, хто мав на утриманні дитину у віці молодше 12 років; дітям у віці до 16 років та непрацездатним підліткам; близьким непрацездатним родичам і братам та сестрам, молодшим 16 років, котрі знаходилися на утриманні померлого. Розмір пенсії на одного члена родини мав дорівнюватися 30% середнього для даної місцевості заробітку; двох — 40%, трьох і більше — 50%. Тобто її розмір порівняно з червнем 1921 р. суттєво зменшився. Також передбачався шостий вид допомоги — страхова медична107. Зважаючи на обмеженість житлофонду, було встановлено нормоване житлове забезпечення городян. Згідно з "Житловим кодексом УСРР" 1923 р., норма житлоплощі, якою мали забезпечуватися городяни, не могла перевищувати 13,65 кв. м (3 кв. сажні) на особу, не враховуючи допоміжних приміщень — ванних та туалетних кімнат, кухонь, коридорів і комор. Залежно від місцевих умов, міським та селищним радам дозволялося зменшувати площу до 9,1 кв. м (2 кв. сажні) на особу. Такі норми отримали назву "голодних"157. Формально це правило не поширювалося на робітників і службовців, котрим дозволяли займати "надлишки" житлоплощі у розмірі до половини житлової норми, щоправда, виключно за умовою, якщо вона не становила собою окрему кімнату158. В 1928 р. у зв’язку із загостренням житлової кризи розмір "надлишків" для категорії "трудящих" було обмежено наполовину — до 25% відповідної норми (в абсолютних цифрах їх гранична межа становила 9,1 кв. м)159. У дійсності пільги "для трудящих" виявилися нездійсненними. Для більшості робітників недосяжною мрією залишалися навіть мізерні норми житлоплощі. За переписом 1926 р., вони були забезпечені житлом гірше, ніж інші категорії населення, — лише на третину від встановленої норми. А саме — на кожного робітника припадало у середньому по 4,9 кв. м житлової площі160. У дійсності пільги "для трудящих" виявилися нездійсненними. Для більшості робітників недосяжною мрією залишалися навіть мізерні норми житлоплощі. За переписом 1926 р., вони були забезпечені житлом гірше, ніж інші категорії населення, — лише на третину від встановленої норми. А саме — на кожного робітника припадало у середньому по 4,9 кв. м житлової площі160.

Злиденні умови життя формували мораль, яка не відповідала ідеалам комуністичного побуту. Члени комісій, що обстежували робітничі гуртожитки, зазначали, що у них "мали місце пияцтво, хуліганство, бійки, прищеплювалася нечистоплотність і некультурність, не було ніяких розваг, цілий день грали лише в карти, і пили горілку, процвітали крадіжки…". Життя мешканців будинків-комун та гуртожитків-комун так і не стало для більшості з них спільним життям єдиного колективу, а залишилося вимушеним співіснуванням на спільній території. Невдалий досвід організації таких комун було засуджено спеціальною постановою "Про перебудову побуту", прийнятою ЦК ВКП(б) 16 травня 1930 р. Найбільш розвиненою галуззю комунального господарства було енергопостачання. В 1926/27 р. 70% міст і поселень міського типу республіки мали електричне освітлення. Й хоча виробництво електроенергії у республіці порівняно з 1914 р. збільшилося в 4,6 раза, електростанції задовольняли потреби городян у ній лише на 25–30%227. Рівень безкоштовного споживання електроенергії визначався в обсязі 4,5 кВт годин на місяць, або однієї 25-тисвічковою лампочкою на пожильця. Додатковою дозволялося користуватися лише відповідальним працівникам228. Норми споживання електроенергії для різних населених пунктів не були однаковими та змінювалися залежно від розвитку постачання нею. В 1925 р. норма споживання електроенергії на одного мешканця для великих міст (Харкова і Києва) становили 35 кВт на годину, для середніх міст — (Катеринослава, Полтави, Кременчука) — 30, для дрібних — 25, а для селищ — 20 кВт на годину (норма західноєвропейських країн дорівнювалася 40 кВт на особу на годину)229. Однак навіть у великих містах встановлена норма споживання електроенергії забезпечувалася на рівні 38% (13,3 кВт годин), у середніх — 21,7% (6,5 кВт годин), дрібних — 22% (5,5 кВт годин) та в селищах — 22,5% (4,5 кВт годин). Звичайно робітники проживали в будинках без комунальних зручностей. Виняток становили мешканці комунальних будинків, розташованих у центральних районах окружних міст. Більшість робітників орендувала житло в комунальних квартирах та гуртожитках, чверть — наймала його у приватників, а решта мала власні крихітні будиночки. Поширеним типом будівель, особливо в робітничих селищах, були бараки.

Спроби влади організувати спільний побут робітників у вигляді "будинків-комун", тобто на принципах зрівнялівки та колективізму, виявилися утопічними. Останні не забезпечувалися ані фінансово, ані організаційно (мережею громадських їдалень, майстерень, ясел та кімнат відпочинку у комунальних будинках). І крім того вони, не користувалися популярністю серед робітників, оскільки спільне домашнє господарство було традиційним виключно для нежонатих, які проживали в казармах. Організації спільного житлового господарства на кооперативних засадах, тобто у формі житлово-орендної кооперації, перешкоджала економічна неспроможність робітників. Тому, за винятком невеликої групи високо оплачуваних кваліфікованих робітників, решта їх лишалася за межами ЖОКТ, що в умовах непу стали основною формою організації міського житлового господарства. Головним засобом покращення житлових умов робітників на початку 20-х рр. було "ущільнення" мешканців комунальних будинків непролетарського походження. Надалі адміністративне виселення як метод житлового забезпечення робітників зберігалося виключно у відомчих будинках промислових трестів Донецького й Криворізького басейнів. Індивідуальне житлобудівництво, як основна форма житлового будівництва на початку 20-х років, було малодоступним навіть для високооплачуваних робітників. З метою здешевлення житлового будівництва держава стимулювала об’єднання останніх у РЖБК, котрі завдяки регулюванню з її боку, стали переважаючою, а часом єдиною формою будівельної кооперації. В другій половині 20-х рр. розгорнулося житлобудівництво промисловими та транспортними трестами. Згідно з класовими привілеями, для робітників відводилася переважаюча частина новозбудованого муніципального житла. Однак, незважаючи на індустріальні пріоритети житлової політики, темпи соціального будівництва не задовольняли їх потреби на житло. Причина цього крилася у виробничих пріоритетах соціально-економічної політики, згідно з якою головна увага будівельних організацій зосереджувалася на спорудженні промислових об’єктів, а житлові — залишалися другорядними. Класова політика радянської влади зумовила організацію системи пільгового медичного обслуговування робітників. Вона була започаткована професійними спілками зі створення на промислових підприємствах комісій з охорони праці та здоров’я у складі їх представників і медичних працівників. У грудні 1921 р. ініціативу профспілок підтримав уряд: за постановою РНК України був заснований відділ робітничої медицини ("Робмед") при Наркоматі охорони здоров’я УСРР під головуванням висуванців професійних спілок. На нього покладалося завдання органі зації медичних закладів при промислових підприємствах, насамперед з метою боротьби проти професійних захворювань. Відділ "Робмеду", що очолював заклади робітничої медицини в центрі, складався з інспектур: лікувально-профілактичної, відновлення працездатності, фізкультури й оздоровлення робітників підлітків, а також Центрального лікувального бюро з метою надання спеціалізованої допомоги хворим, яких направляли на лікування232. Через обмеженість державних ресурсів система "Робмеду" мала

створюватися на принципах страхової медицини, але не за рахунок

страхвнесків робітників. Обов’язок фінансування цієї системи було

покладено на промислові підприємства, які мали щомісячно відраховувати

до фонду страхової медицини 5–5,6% надходжень із фонду заробітної

плати, а також на професійні спілки234.

Упродовж 20-х рр. система фінансування закладів "Робмеду" зазнавала

постійних змін. Якщо спочатку фонд страхової медицини був дотаційним

до коштів Наркомату охорони здоров’я, то згодом, згідно з постановою

ВУЦВК і РНК УСРР від 3 лютого 1926 р., він став основним джерелом

фінансування медичної допомоги застрахованим за умови підкріплення

його дотаціями з місцевого й державного бюджетів235. Пленум ВУРПС у

1928 р. запропонував перевести лікувальні заклади "Робмеду" на держав-

ний або місцевий бюджети за умови збільшення цільових асигнувань на

робітничу медицину236. Це рішення підтримав ІV Всеукраїнський з’їзд

професійних спілок (грудень 1928 р.)237

Перевантаженість лікарень, їх погане забезпечення, а також мізерний

рівень оплати праці медичних працівників зумовили їх недбале ставлення

до виконання службових обов’язків. Багато лікарів, котрим із 1925 р.

заборонялося займатися приватною практикою, порушували це зобов’язан-

ня. З 11 тис. лікарів, які займалися приватною практикою у 1927 р., тобто

такими, що отримали відповідну ліцензію на приватну лікарську практику,

було лише 124254. Негативно впливало на рівень лікарського обслуговування

і сумісництво медичних працівників, також дуже поширене в 20-х рр.

Сподіваючись заробити зайву копійку, лікарі намагалися влаштуватися на

роботу у різних закладах.

Медичні працівники допускали різноманітні зловживання, особливо у

психіатричних лікарнях, порушуючи права і людську гідність найменш

захищеної групи хворих. Харківське "Вечірнє радіо" в передачі

М. Христофорова "За стінами Сабурівської лікарні" з обуренням повідом-

ляло про жахливі умови перебування психіатричних хворих у 4-й

столичній лікарні й аморальні вчинки медичного персоналу. Через

недостатнє фінансування (26 коп. на день на одну особу) вони ходили голі

та босі в приміщенні, що погано опалювалося, і систематично недоїдали.

Обслуговуючий персонал, якого бракувало, погано доглядав за ними.

Рівень забезпечення ними хворих погіршувався у міру їх віддаленості

від окружних центрів. Найкраще постачалися медикаментами застра-

ховані в столиці. У Харкові було створено найбільшу в УСРР зразкову

аптеку при 1-й робітничій поліклініці, де працювали 46 кваліфікованих

фармацевтів, котрі щодобово виготовляли до 1700 одиниць ліків269.

Аптеки районних центрів, що існували при медичних закладах, у яких

працював некваліфікований персонал, обслуговували хворих переважно

простими готовими ліками. В той же час платні госпрозрахункові аптеки

готували ліки за складними рецептами.

В 1914 р. матеріальний рівень життя робітничих родин майже

цілковито (на 95–97%) визначався розміром заробітку302. Галопуюча

інфляція у роки війни і революції звела заробітну плату до ролі

другорядного чинника в їхніх прибутках. У лютому 1920 р. вона у

харківських робітників разом із пайком становила менше половини

надходжень до бюджету їхніх родин303.

Мізерну частку прибутків робітничих родин становили надходження

по соціальному страхуванню. Щоправда, впродовж 1920–1927 рр. їх

питома вага збільшилася в сім разів — з 0,6% до 4,3%, що зумовлювалося

зростанням зарплати304.

Взагалі запозичення із заощаджень та запасів, що формувалися

головним чином за рахунок натуральних заготівель із власного сільського

господарства, залишалося вагомою часткою надходжень виключно у

родинах цукровиків (2,5% сукупного прибутку)309.

Зворотний процес, коли робітничі родини змогли поновити те, що було

розпродано або прийшло в непридатність, а також підтримувати

звичайний комплект одягу та запаси господарського інвентарю,

розпочався через 1,5–2 роки у міру подальшого зростання заробітку та

звільнення його від натуральних елементів внаслідок впровадження

грошової валюти в роздрібний обіг.

Тимчасові прибутки від приробітків голови та членів родини, котрі не

були пов’язані з основною роботою за найманням, становили в 1920 р.

лише від 3% до 5,8 % їх бюджетів310. Це були надходження від випадкової

поденної роботи, від ремесла, роботи на замовлення й інших промислів.

Значення їх, як правило, було обернено пропорціональним розміру

заробітку голови родини, котрий покривав основні сімейні потреби.

Внаслідок двократного зростання заробітної плати впродовж 1920–

1927 рр. частка цих прибутків відповідно зменшилася — до 1,3% бюджету

(загальносоюзні дані). Зростання зарплати робітників, зайнятих у

фабричному виробництві, звільняло їх від занять кустарними промислами

в неробочий час. Однак зменшення питомої ваги додаткових приробітків

не супроводжувалося падінням їх абсолютного розміру, який навіть дещо

збільшився за відповідний період.

Майже 19% прибутків робітничих родин у 1920 р., за оцінкою деяких

дослідників, становили надходження від крадіжок на виробництві, в тому

числі сировини для виробництва предметів вжитку та товарообміну311. Взагалі запозичення із заощаджень та запасів, що формувалися