Принцип педагогічного гуманізму

Слово “гуманізм” запозичене через російську і польську мови з німецької: Нumanismus походить від латинського humanus– “людяний”, похідне від homo – “людина, чоловік”, пов'язане з humus – “земля” (отже, первісне значення – “земний” і споріднений з готським guma – “людина”, грецьким χδονιος – “народжений від богині Землі; тубільний” [.65, с. 618–619].

Гуманізм як соціально–політична, педагогічна течія сформувався в епоху Відродження. За загальним визначенням науковців, першим гуманістом епохи Ренесансу був Франческо Петрарка, геніальний італійський поет і мислитель, велет духовної культури. Згідно з його поглядами, гуманізм – це справжня віра в людину і її можливості, новий метод наукового дослідження, новий погляд на світ, нове ставлення до світу, адже “божественному знанню” він протиставляє “людське знання” (“гуманна студія”).

Таким чином, гуманізм – це новий світогляд, усвідомлення повноти величі людини, її здатність зрозуміти і повернути собі на благо все багатство і розмаїття довкілля, з яким людина пов'язана нерозривно, вона – “вузол”, центр світу, творець власного буття.

При категоріальному аналізі поняття “гуманізм” розглядаються такі його сутнісні риси, як цілісність людської особистості, свобода, щастя, рівність та ін. Однак, варто звернути увагу саме на ідею любові до людини, яка пронизує філософію, соціологію, етнопедагогіку, наукову педагогіку, етику в цілому, і етику соціальної роботи, зокрема.

Категорія “любов” є однією з центральних категорій гуманізму, хоча вона також на різних етапах розвитку соціально–педагогічної думки наповнювалася новим змістом. Любов є тут загальною основою, в межах якої сенс життя виражається в потребі ставлення до об'єкта любові – людини. Саме тому в гуманізмі зафіксована ця загальна основа любові до людини не просто як індивіда, а як соціальної істоти, сенс якої полягає лише у спілкуванні з іншими людьми, здатними забезпечити своє існування, функціонування і розвиток. Любов до людини є сутністю гуманізму.

В.Даль відзначав: “Гуманный – человеческий, человечный, людской; свойственный человеку истинно просвещенному” [66, с. 408]. Такою освіченою людиною і є соціальний працівник, який покликаний формувати особистість, спираючись на принцип педагогічного гуманізму. Там, де починає діяти цей принцип, закінчується байдужість, апатія соціального працівника. Вболівання за людину, її здоров'я, внутрішні переживання, життєві ситуації – це справжній вияв любові соціального працівника до свого клієнта.

Любов – та єдина сила, яка дає можливість наблизитись до дитини, заглянути у її світ, а іноді душею ототожнитися з нею. “Педагог без любові до дитини – це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору,” – писав В.О.Сухомлинський [241. - Т. 5, с. 292].

Любов відкриває в людині все найбільш благородне – люблячи, ми стаємо максимально далекими від корисливості або споживацтва. Любов вибачлива, толерантна, довготерпелива. Наголошуючи, що любов – над усе, апостол Павло складає величний гімн любові: “Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить” [15, с. 4–7].

Прикметами любові є також її беззастережність і безумовність. Це, так би мовити, фундамент, основні підвалини, без яких неможливо пізнати душу людини, адекватно оцінити її поведінку, визначити, яким чином надати їй необхідну. Любити людину безумовно – означає любити її незалежно ні від чого: незалежно від її зовнішності, здібностей, плюсів і мінусів.

Принцип педагогічного гуманізму передбачає також повагу прав і свобод клієнта. Права і свободи особистості регулюються Основним Законом нашої держави – Конституцією України, іншими правовими актами. Крім того, права людини охороняються нормами міжнародного права, зокрема “Декларацією прав людини”, “Декларацією прав дитини”, “Конвенцією про права дитини”, “Всесвітньою декларацією про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей”, “Пекінськими правилами”, “Статутом дитячого фонду України” тощо [186, с. 278].

Переважна більшість соціальних працівників у своїй практиці дотримується положень названих правових актів, які за своєю сутністю є глибоко гуманними. Саме свобода визначається ними як умова, результат і критерій індивідуального й суспільного розвитку, духовного прогресу. Справжній соціальний працівник завжди свідомий того, що людина може відбутися лише у свободі. Без свободи життя людини втрачає сенс. Несвобода, свавілля породжують рабів. Цю думку мудро й переконливо виразив український мислитель, педагог, поет Г.Сковорода такими рядками: “Що є свобода? Добро в ній яке є? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш – болото” [213, с. 61].

Отже, свобода – це вища цінність, це спосіб буття і творчості людини. Проте реальність свідчить і про інше: сотні тисяч українських громадян, у тому числі й жінок, дітей потерпають нині від порушення прав і свобод, насильства, жорстокості не лише суспільства взагалі, але й тих, хто за посадовими обов’язками мав би дотримуватися прав і свобод людини. Результат цього очевидний: чим жорстокіше оточення, тим нестриманіші у своїх вчинках люди. Адже ніщо не руйнує так сильно людське почуття власної гідності та не створює людині так багато емоційних труднощів у дорослому житті, як насилля і жорстокість, пережиті у дитинстві.

Моральні знущання над людиною, особливо дитиною, (постійне критикування, приниження гідності, недооцінка розумових здібностей, обмеження прав і свобод) шкідливо впливають на психіку, деформують духовний світ, спричиняють невидимі зміни у її розвитку як особистості. Жорстока поведінка вчителів виховує у дітей злість, недовіру й агресивність. За влучним висловом поетеси Ліни Костенко, “Те, що принижує – пронизує. Душа образ не забува”.

Принцип педагогічного гуманізму визнає не лише “зовнішню свободу” людини і її права. Такий підхід був би надто обмежений. Принцип педагогічного гуманізму підноситься до розуміння внутрішнього самобуття, самосвободи людини, отже, до її духовної, моральної свободи. Така свобода робить людину досконалою і сильною, унеможливлює аморальні дії, оскільки гартує духовний характер, самостійність і самовизначеність людини. Але така внутрішня свобода не приходить сама собою. Вона виховується у процесі спільної діяльності, спілкування з іншими людьми й, передусім, з соціального працівниками, вихователями.

Принцип педагогічного гуманізму пронизує ідея, яку сформулював А.С.Макаренко у такий спосіб: якомога більше вимог до людини, разом із тим і якомога більше поваги до неї [135].

Світ людини різноманітний, і людина живе у різноманітному світі. Світогляд людини, її позиція, особливо дитини, яка перебуває у динамічному розвитку, постійно змінюється. До цього соціальний працівник повинен ставитися неупереджено, розуміти, що людина виявляє себе як особистість тоді, коли вона включена у ситуацію, в якій може активно, вільно й гідно відстояти свою позицію, або ж зайняти іншу позицію згідно власних моральних переконань. Як у першому, так і в другому випадку – це природне право індивіда, і воно заслуговує на повагу з боку соціального педагога.

Важливим елементом принципу педагогічного гуманізму є розвиток у соціальних працівників і клієнтів позитивної установки на особистість один одного.

Суб'єкт–об'єктний підхід, який нерідко домінує й нині у роботі соціальних працівників з клієнтами, багато в чому деформував установку соціального працівника на сприйняття клієнта як особистості, оскільки він розглядався лише на рівні об'єкта соціально–педагогічної дії. Це істотно дегуманізує взаємини соціального працівника і клієнта, перешкоджає зацікавленості у ситуаціях спілкування, відкритості, вияву довіри та ін.

Суб'єкт–суб'єктний характер організації соціальної роботи скеровує установку соціального працівника й клієнта на активний пошук готовності взаєморозуміння, проникнення у світ почуттів і переживань.

За словами В.О.Сухомлинського, за таких умов і відбувається, спрямованість людини на людину. Наприклад, учень, у якого діє установка “учитель – особистість”, буде певний того, що у складній, можли­во, екстремальній ситуації, в якій опинився учень, такий учитель захистить його від несправедливих звинувачень, підозр, здійснить об'єктивну моральну оцінку. Водночас, установка педагога на учня як особистість створює момент істини – момент позитивного очікування: учень не схибить, зможе морально вистояти, виявить моральну стійкість і надійність.

У процесі позитивної установки на основі пізнання і самопізнання суб'єктів формується особистісний смисл взаємодії, включається не лише емоційно–оціночний компонент (симпатія, приязнь, доброзичливість), а й морально–поведінковий, діяльнісний компонент. Лише у конкретній діяльності здійснюється самовияв, самоактуалізація і самоствердження особистості.

Принцип педагогічного гуманізму вимагає визнання права особистості на повну відмову від формування тих якостей, які за будь–яких причин суперечать її переконанням (гуманність, релігійність та ін.).

Організований вплив на свідомість індивіда далеко не завжди доречний і моральний. На законодавчому рівні це питання вирішено. У статті 34 Конституції України говориться: “Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань”. А стаття 35 на­голошує: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь–яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релі­гійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність... Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова” [110, с. 12–13]. Проте в реальному житті ми зустрічаємося з непоодинокими фактами цілеспрямованого нав'язування як соціального працівникам, так і учням тих чи інших ідей, тих чи інших вірувань, переконань. Це відбувається як з боку всіляких партій, так і з боку релігійних організацій. Неабияку активність, наприклад, виявлять “свідки Єгови”, “кришнаїти”, прибічники “рун–віри” та ін.

І тут йдеться не про те, щоб морально засудити і припинити діяльність тих чи інших організацій. Кожне соціокультурне явище має свій ґрунт, причини виникнення і функціонування, певних носіїв. Мова йде лише про методи впливу на свідомість особистості, форми залучення її до тих чи інших вірувань, які часто–густо суперечать гуманістичному характеру виховання. Той, хто бере на себе таку відповідальність, по винен бути, по–перше, майстром духовного досвіду; він повинен вміти жити, сприймати і перебувати в духовній любові; адже якщо він цього робити не вміє, то не може бути ні вчителем, ні духовним наставником. По–друге, і це головне, людина тоді стає людиною, коли вона керується власними думками, переконаннями, коли своїми вчинками творить справедливість, моральне благо, самостійно прямує до моральної досконалості.

Пошуки духовних шляхів окремою людиною, як справедливо зазначає І.О.Ільїн, надзвичайно різноманітні. “Є люди, яким вдається схопити край ризи Божої в мистецтві та через мистецтво; вони розуміють і творять мистецтво як особливий спосіб бачити і віддзеркалювати божественну сутність світу і людини. Поряд із ними є інші люди, яким натхнення благородного мистецтва говорить дуже мало; зате серце їх розквітає в живій любові до ближнього, отже, вони приходять до духовного досвіду і сприйняття Бога саме на цьому шляху. Є люди, яким світло Боже дається в утвердженні справедливості та права, в мудрому, непідкупному мистецько–почуттєвому правосудді; інші знаходять той же промінь Божий у мужньому і терпеливому переживанні; інші знаходять мудрість Божу в природі та її таємничо–прекрасному житті; інші вступають із Богом в безпосеред­нє спілкування з допомогою простої, одинокої, щирої молитви... Жоден із цих шляхів не може бути відкинутий...” [93, с. 163].

Як бачимо, думка мислителя цілком очевидна: кожна людина має здійснювати власний вибір духовного оновлення.