Принцип громадянськості й патріотизму

Інтегративною якістю особистості є громадянськість. Сформована громадянськість дає можливість людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною. До основних елементів громадянськості належить моральна і правова культура, яка виражається в почутті власної гідності, внутрішньої свободи особистості, дисципліно­ваності, у повазі й довірі до інших громадян і до державної влади, здатної виконувати свої обов'язки, у гармонійному поєднанні патріотичних, національних і наднаціональних, загальнолюдських почуттів.

Дотримання принципу громадянськості у моральному становленні особистості було незаперечною істиною і вимогою ще за часів античності. Наприклад, давньогрецький філософ Платон наголошував, що індивід і держава – це одне ціле. Педагог несе персональну відповідальність перед законом, державою, народом за виховання моральних, громадянських якостей молоді [32, с. 78].

Учень Платона – Арістотель – відстоював думку, згідно з якою громадянське виховання молоді – це головний засіб збереження державного устрою. Те, що має загальний інтерес, потрібно і вирішувати загальним спосо­бом. Не треба, крім цього, думати, ніби кожен громадянин існує сам по собі. Ні. Всі громадяни належать державі, тому що кожен із них є часткою держави. І турбота про кожну частку, звісно, повинна мати на увазі піклування про все ціле" [Там же].

У такому ж аспекті проблему громадянськості особистості розглядали й інші прогресивні педагоги Західної Європи: М.Монтень, Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці, А.Дістервег, Г.Кершенштайнер та ін. Всі вони відстоювали думку, згідно з якою справжній педагог – це не просто державний службовець, це окраса нації, її надія й опора. Він здатний виявити свою гідність, моральну культуру, внутрішню свободу за умов постійного й неформального піклування з боку батьків, держави, суспільства.

Зокрема А.Дістервег наголошував: “Хто бажає, щоб народ його був щасливий і виховувався з успіхом, той повинен визнати першою і неминучою умовою для досягнення цієї мети виховання й освіту вчителів, а також таке їх становище, яке б відповідало їх важливому обов'язку... Бажаєте ви потурбуватися про своїх дітей, потурбуйтеся про процвітання тих, кому довірено їх виховання” [75, с. 48]. З іншого боку, – “держава, – писав А. Дістервег, – встановлює посаду вчителя для навчання, а не для вчителя. Хто хоче зайняти таку посаду, повинен дивитися на себе як на засіб для досягнення мети, пов'язаної з цією посадою. Передусім, він повинен отримати освіту, яка вимагається посадою, і все більше і більше вдосконалюватися, щоб працювати якнайкраще. Хто чинить інакше, цілком може розглядатись як наймит, котрий шукає і займає посаду, щоб вона йому служила. Хто не хоче порушувати свій обов'язок найганебнішим, злочинним і непрощенним чином перед державою і перед окремим містом чи общиною, де він служить і буде служити, перед батьками, що довірили йому своїх дітей, і перед дітьми, – той повинен ставитися до своїх учительських обов'язків із великим сумлінням і добросовісністю” [75, с. 76].

Провідною ідеєю німецького педагога Г.Кершенштайнера, відомого як автора громадянського виховання, є формування державної свідомості особистості. У передмові до свого твору про державно–громадянське виховання він пише про власні враження від перебування в Україні перед початком першої світової війни і висловлює думку, що під час воєнного лихоліття спільна небезпека об'єднує громадян. Але в мирні роки інтереси одиниць беруть верх, панує байдужість до державних справ не лише пересічних індивідів, але й можновладців, хоча вони про це ніколи публічно не говорять.

Цей природний, егоїстичний нахил людини можна ефективно лікувати лише одним способом – планово і послідовно виховувати всіх у напрямі державної думки, тобто, усвідомлення того, що добро одиниці найкраще збережене в державі добре упорядкованій, збудованій на моральних підвалинах, і кожний має обов'язок державу, в якій він живе, так підтримувати, як це в даному випадку можливо.

Вітчизняні теоретики й педагоги–практики Г.Г.Ващенко, А.С.Макаренко, М.І.Пирогов, С.Ф.Русова, В.О.Сухомлинський, К.Д.Ушинський також розглядають принцип громадянськості як один із провідних у педагогічній етиці. Наприклад, Г.Ващенко, висвітлюючи генезу і розвиток українського виховного ідеалу, наголошував на його послідовній традиційності. Оскільки головним джерелом традиційного виховного ідеалу українця є релігійність і патріотизм, то на педагога покладаєт­ся безпосередня відповідальність за формування цього ідеалу в молоді. Перша абсолютна вартість для молоді, говорить Г.Ващенко, є Бог, друга – Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чому полягає благо Батьківщини:

– у державній незалежності, можливості для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя;

– в об'єднанні всіх українців незалежно від їх територіального походження, церковної приналежності, соціального стану та ін. в одну спільноту, пройняту єдиними творчими прагненнями і високим патріотизмом;

– у справедливому державному устрої, який би підтримував лад у суспільстві, в той же час забезпечував особисті права і волю кожного громадянина й сприяв розвиткові та прояву його здібностей, спрямованих у бік громадянського добра;

– у справедливому соціальному устрої, при якому зникла б і була б неможливою боротьба між окремими групами суспільства;

– у високому рівні народного господарства та його справедливій організації, яка забезпечувала б матеріальний добробут усіх громадян, була б позбавлена елементів експлуатації;

– у розквіті духовної культури українського народу: науки, мистецтва, освіти, піднесенні її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною у світі;

– у високому релігійно–моральному рівні українського народу, реалізації в життя вчення Христа;

– у високому рівні здоров'я українського народу, зведенні до мінімуму в ньому хвороб і виродження [33, с. 174–175].

Виховання моральності, патріотизму має грунтуватися на піднесенні громадянського почуття, яке закладене в людині генетично, проте воно позитивно розвивається чи деформується в залежності від соціального оточення.

В.Скуратівський зазначав, що любов до свого краю, родини, батьківщини змалечку складається у людини несвідомо. Але справжня любов досягає вершин лише тоді, коли вона духовно усвідомлена, самовизначена. Якщо ж переважає інстинктивність, то любов до батьківщини може обернутися сліпим афектом, здатним заглушити в душі і голос совісті, і голос справедливості, і навіть вимоги елементарного сенсу Тоді людина переживає не творче піднесення, а навпаки, погорду, зневагу до інших народів. Ідея батьківщини передбачає в людині живе начало духовності. Якщо ж людина не має останнього, то вона може прожити все життя в межах своєї держави і не “знайти” своєї батьківщини, не полюбити її всім серцем, залишитися духовною сиротою. У сучасному світі є багато таких безрідних людей, які не можуть любити свою батьківщину тому, що вони живуть егоїстично–особистими або егоїстично–груповими інтересами, але належної духовності не мають.

Правда, буває і так, що людина, яка не знайшла батьківщини і не вміє її любити, все–таки видає себе за патріота. Такі патріоти люблять батьківщину лише зовнішніми ознаками. Для них батьківщина там, де добре платять. “Отечество на язиці, а в серці облуда”. Народний поет, педагог Б. Грінченко влучно висміює таких горе–патріотів у вірші “Українець”:

Він українець – це запевне,

Бо хвалить сало й галушки

Та ще й вишиванії дома

Бере він на ніч сорочки.

Колись кричав: “Народ люблю я!

За його хрест би я поніс!”

І за народ в каліках–віршах

Пролив дрібних він з ложку сліз.

Але ж народ – темнота темна

І віршів тих не зрозумів, –

Мужицтво кинувши, герой наш

На “місце тепле” десь засів,

І хоч накази часто пише,

Щоб в шори брали мужиків,

Але ж він каже: “Україну

Люблю я так, як і любив”.

Він галушки і досі хвалить

І “Кобзаря” бере читать,

І напідпитку починає

Слова вкраїнськії вживать... [59. – Т. 1., с. 82–83].

Така любов до батьківщини – ніщо інше, як симуляція. Любити батьківщину – значить любити святині свого народу, його надбання, його культуру, мову, злитися з долею народу, творити її. Бути вірним їй, як були вірні наші предки: і в години піднесення, і в години падіння, і в години небезпеки, і в години злагоди і миру. Прикладом для кожного українця у цьому мають бути такі великі постаті, як Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера, а також ті численні невідомі герої, яких упродовж віків виставляло з–поміж себе українське козацтво, селянство і міщанство, які все своє життя присвятили боротьбі за щастя й добробут України.

Висока громадянськість, патріотизм віддзеркалюються в мові, піснях, легендах, думах, казках, поезіях народу, які слід творчо використовувати у навчально–виховному процесі. Організовуючи виховну роботу з громадянського, патріотичного виховання, потрібно враховувати, що в Україні історично склався широкий спектр регіонально–політичних і регіонально–культурних відмінностей, існує релігійна неоднорідність і неоднозначне ставлення населення до багатьох подій минулого та сучасності, а також є багато інших особливостей. На нашу думку, саме патріотизм, громадянськість повинні нас об'єднати, зберегти те, що протягом століть було нашою метою – незалежну державу.

Якраз до такої єдності, любові, спільності закликав нащадків видатний педагог Закарпаття Олександр Духнович. Він попереджував: “Ужасная єсть древняя руского народа історія, показующая, як народ той непременно делился на партии, боролся сам с собой, истребляя родину, а наконец исчез в темном мраці, оставляя мало недужньїх потомков, не–счастную гибель народа своего вещающих... Якщо нащадки отримають у спадщину несогласньїй спор и междуособную брань, то немила им будет наша память, а великанское народное здание будет в обиталище совам” [11, с. 58–59].

Полум’яна патріотка України, педагог, письменниця, журналістка, усесвітньо відома громадська діячка, професор педагогіки Українського високого педагогічного інституту імені М. П. Драгоманова в Празі, керівник дошкільної і позашкільної освіти в уряді Української Народної Республіки, який очолював М.С.Грушевський, голова Центрального бюро Всеукраїнської учительської спілки, голова української філії Міжнародної жіночої організації, організатор першого в Україні дитячого садка, співзасновник педагогічної Академії в Україні, самовіддана трудівниця на ниві народної просвіти і українського відродження, – Софія Федорівна Русова залишила велику педагогічну спадщину, яка стає нам доступною тільки тепер. Ця скарбниця наповнена великою кількістю цікавих самобутніх думок, ідей, положень і висновків з актуальних проблем розвитку освіти, педагогіки, національної школи, що набувають особливої гостроти звучання сьогодні в період розбудови нової системи освіти і школи.

Народившись і зрісши серед українського народу, вона, не українка за походженням, все своє свідоме життя присвятила служінню цьому народові, досконало вивчила мову, побут, звичаї, культуру, до глибини душі пройнялася його болями і стражданнями, сповна розді­лила недолю, стала талановитим виразником думок і прагнень пригнічених і знедолених до волі, свободи, щастя і братерства.

Стрижневими ідеями філософсько–соціальних і педагогічних поглядів С. Русової стали гуманізм, демократизм, народність, природо– і культуровідповідність виховання, пріоритет загальнолюдських цінностей. Наполегливо й самовіддано боролася вона впродовж усього свого свідомого життя за відродження й утвердження високих духовних цінностей українського народу, його рідної мови, культури, системи освіти і школи, національної свідомості й самосвідомості. Вони формувалися на основі сучасних С.Русовій соціально–економічних, політико–ідеологічних і культурно–національних умов життя не лише українців, а й інших народів Європи і світу, глибокого вивчення і критичного осмислення історії життя українців, праць видатних представників української і світової філософської, соціальної та педагогічної думки, а також власного досвіду, жертовної педагогічної і громадської діяльності.

Глибокий гуманізм – провідна риса, що притаманна діяльності і творчості С. Русової,. Словом і ділом боролася вона не лише за національні й соціальні права українського народу, але й за права всіх знедолених і пригнічених. В цьому широкому гуманізмові її виховала не кабінетна теорія, а безпосереднє народне життя, висока національна самосвідомість, багатогранний власний життєвий досвід.

С. Русова глибоко усвідомлювала, що без серйозного інтелекту­ального розвитку нації, без грунтовних підвалин у галузі освіти, школи, науки і культури, без розбудови власної національної школи і системи освіти важко претендувати на самовизначеність і визнання українського народу іншими народами світу. Вона є однією з тих, хто своєю подвижницькою працею у сфері народної освіти намагався вивести український народ на широкий шлях просвіти, культури і науки, закласти основи розвитку національної школи і системи освіти, починаючи з дошкільної і закінчуючи вищою та позадипломною освітою. Сфера її теоретичної і практичної діяльності надзвичайно тяжка і разом з тим благородна – просвіта – всебічна, різнопланова, грунтовна.

Одне з центральних місць у багатогранній педагогічній спадщині вченої займає концепція національної системи освіти, національної школи та національного дошкільного виховання, в межах якої отримали своєрідну інтерпретацію найважливіші, фундаментальні теоретико–методологічні проблеми освіти і школи, зокрема: мета, завдання, зміст, методи, принципи, форми освіти, навчання й виховання; співвідношення біологічного й соціального в розвитку особистості; взаємозв’язок, взаємодія і взаємообумовленість фізичного й розумового; естетичного й етичного, розумового, морального, фізичного й трудового в процесі виховання; учень, як об’єкт і суб’єкт педагогічного процесу; співвідно­шення теорії і практики в педагогіці; взаємозв’язок педагогіки із антро­пологічними науками, її місце й роль у системі наук про людину та цілий ряд інших.

Ідея національного виховання, принцип народності виховання, освіти, школи – головні, центральні й визначальні чинники в педаго­гічній концепції С.Русової, які в методологічному плані набувають основної й найважливішої закономірності розвитку теорії і практики освіти, школи, виховання.

Ідея народності виховання є ядром педагогічної системи С.Русової. Ця ідея пронизує практично всі педагогічні твори вченої, яка вважала. що всі ступені освіти, все виховання мають будуватися у відповідності з особливостями і потребами свого народу, на основі його історичного минулого, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій. обрядів, психології.

У книзі “Дошкільне виховання” С.Русова переконувала, що, оскільки кожна конкретно взята дитина належить до якоїсь нації і, отже, характеризується рисами, притаманними лише даній нації, то “справу виховання бажано поставити якнайближче до природних нахилів дитини і до вимог життя, в якому дитина перебуває, в зв’язку з світоглядом того народу, з психологією тієї нації, з яких походить дитина” [Дошкільне вихов., 1918, с. 12]. В іншій праці стверджувала: “Мусимо виховувати дітей в повній національній свідомості, відданості до свого народу, бо хто не вміє кохати рідний край, той не зможе стати щирим горожанином усесвіту. І не так потрібні ці космополіти, як бажано виховувати чуло–гуманних дітей, які з пошаною і симпатією ставляться до всіх народів, працюють над визволенням свого і чужого народу” [Сучасна мрія виховання // Життя і знання, 1929. – Ч. 6, с. 161 – 163].

Національне виховання, за переконанням вченої, є вирішальним і найважливішим грунтом у справі зміцнення моральних, духовних, естетичних і національних сил народу, відродження його духовності, утвердження серед інших народів світу, бо, як показує історичний досвід, “міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток – Германія, Англія, Японія” [Дошк. вих.., с. 12].

Правильно поставлене національне виховання, доводила С.Русова, дозволить глибоко проникнути в духовні скарбниці свого народу, і, кохаючись у своїй національній культурі, шануючи й поважаючи її, дитина цікавитиметься й поважатиме культурні й національні здобутки інших народів і націй А це приводитиме не до націоналізму і шовінізму, як застерігали опоненти, а до єднання й порозуміння між народами і націями світу, бо “тільки та людина може симпатично ставитися до долі чужого народу, яка цілим серцем своїм кохає свій рідний край, яка свідомо працює для свого власного народу” [203, 72].

Безперечно, основи національного виховання мають закладатися в дошкільний і шкільний вік дитини, тому С. Русова палко закликала, в першу чергу українську інтелігенцію, весь український народ “будувати собі рідну вільну національну школу” [Націоналізація школи // ВУШ, 1917. - № 1, с. 6], бо “тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість почуття своєї людської гідності” [Там же. – С. 5].

Вчена подала багато конкретних цінних порад про те, як будувати національну школу, систему освіти, здійснювати національне виховання. Так, у своїх працях вона наголошувала, що в кожному навчально–виховному закладі України має бути добре продумана й чітко спланована система національного виховання, щоб “свідомо розвивати кожну дитину, як бажаного майбутнього громадянина своєї країни, свого народу” [203, 72].

В дошкільних дитячих установах з перших днів дитини її оченята повинні кохатися в національних кольорах та орнаментах, дитяча уява має формуватися на основі національних оповідань, казок, легенд, національної пісні. Рідною казкою, етнографічним матеріалом має бути проникнутий увесь родинний побут, все оточення дітей. Це сприятиме усвідомленню дитиною належності до свого народу, а в подальшому і своїх обов’язків перед ним. І якої б науково–педагогічної системи не дотримувалися учителі, вони завжди повинні конкретизувати її в застосуванні до виховання й навчання українських дітей, наголошувала Софія Федорівна. “Не може добра, раціонально збудована школа йти врозтіч з життям того краю, де вона існує, не одповідаючи на пекучі вимоги люду. Тим–то вона стає неминуче національною, які б загальні підвалини ій не ставилися б” [200, 33], – стверджувала вчена ще в 1913 році. А пізніше, у 1929 році, розвиваючи цю думку, відзначала, що жодна розумно організована школа не може не бути національною. “Школа існує для конкретного народу, який визнає її своєю дорогою для себе, потрібною йому установою, коли він бачить у ній щось своє, рідне – чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою пісню, бачить у школі свою працю. Все це мусить відбиватися в шкільному житті. Кожна школа, щоби бути близькою своєму народові, повинна бути пройнята його духом. Її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу, знати промисел, працю, професійні нахили і господарські умови життя цього народу і завжди через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до своїх національних обов’язків” [Суп. пит вих., 163]. Всяке “усуспільнення дітей” без їх національного виховання було б лише абстрактною, відірваною від реального грунту метою, висіло б у повітрі, якби воно не здійснювалося на національній основі. Школа виховує громадян французьких, німецьких, японських, російських відповідно до того, для якого народу вона існує і готує громадських діячів. Яке з двох понять ширше – суспільне виховання чи національне виховання – залежить від широти розуміння самої суспільної мети школи. Ця мета – виховувати свідомих громадян, які в будь–якому суспільстві свідомо ставилися б до своїх суспільних обов’язків і чесно їх виконували. Є лише національні суспільства, бо інтернаціональні вже мають другий колорит – науковий, мистецький, професійний, торговий і т. п. Але добре національно вихована людина в будь–якому суспільстві знатиме свої обов’язки. Національний елемент у виховання є основним, найважливішим, лише не треба “вносити в нього жадних назадницьких поглядів, жадної піднесеної чутливості” [Там же, 163].

Характеризуючи школу в Україні XVIII – поч. XX ст., С.Русова писала, що то “була школа політичного рабського виховання, де однаково нівечилась і особа учителя і увесь духовний склад учнів” [Націоналізація школи, с. 6]. Раби–вчителі були в полоні чужої, нав’язуваної їм мови викладання, мети, завдань, змісту освіти, методів навчання й виховання тощо. Раби–учні мусили зрікатися всього свого, рідного, близького, забувати материнську мову, ставати перевертнями. С.Русова закликала негайно ліквідувати таку школу і збудувати нову, гуманну й демократичну, “де б діти почували себе так добре, як вдома. де б учитель жив у товариській згоді з учнями, і куди батьки могли б вільно приходити придивлятися до цілком рідного їм освітнього куточка. Це ж і є націоналізація школи, і вона проводиться перш усього викладом на рідній мові учнів, складається в програму з найближчих до життя наук. користується якомога більш народною словесною, мистецькою і музичною творчістю. В такій школі лунає пісня народна; красуються усякі вироби, і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психічне задоволення учням, сприяє вільному розвиткові їх духовних сил” [Там само].

Розкриваючи основні засади і шляхи українізації школи і освіти в Україні, С.Русова наголошувала, “Підвалинами націоналізації школи бувають завше два начала: безпосередня націоналізація педагогічних засобів виховання і навчання, цебто – рідна мова викладу і зміна програми з тенденцією внести ті науки, які дають найбільш громадської національної свідомості, – історію і географію рідного краю і народне мистецтво – музика, співи, орнаментика; друга підвалина національної школи – це єднання її з людом, бо школа вже не стоїть самітно мов острів серед села, мов відокремлена від села фортеця русифікації, пригноблення людності, – а весело одчиняє двері й вікна селянському життю; це центр освіти на селі, центр не тільки морального, а і політичного виховання, політичного не в розумінні діяльності тієї або другої партії, а політично–громадського виховання, без якого не розвиватиметься нове життя” [Там же].

Як бачимо, центральне місце тут займає положення про необхідність навчання українських дітей, громадян їх рідною, материнською мовою, як “самое законное и целесообразное орудие первоначального обучения”. “Це ж перша психологічна вимога – приймати знання на тій мові, яку я найкраще розумію, з якою зв’язана уся моя духовна істота, на якій я уже маю цілу низку уявлень, а з новими враженнями ці попередні уявлення так гарно, ясно асоціюють” [Там же, с. 41]. Рідна мова в усіх школах, навчально–виховних закладах, державних, громадських установах, повинна зайняти чільне місце. За рідну треба вважати ту мову, якою учні розмовляють у своїй родині. “На Вкраїні рідна мова є українська; нею й мусить провадитися вся наука” [201, 6], – вимагала С. Русова.

В багатьох своїх наукових працях (“Современные школьные нужды в Украине”, “Проект новой свободной школы для Украины”, “Национализация школы у разных народностей России”, “К национализации школы у вотяков, якутов и татар”, “О национальной украинской школе прежде и тепер”, “Хроника национальной школы различных народов России”, “О национальной школе в России”, “Націоналізація школи” та інших) дослідниця висунула конкретну програму боротьби інтелігенції, всього українського народу за рідну мову, навчання нею в школах. Зокрема наголошувала, що для українізації школи необхідно, перш за все, запровадити в школах України навчання рідною мовою, розробити і впровадити в практику роботи шкіл цілком нові навчальні плани і програми, в яких би українознавчі дисципліни зайняли чільне місце; вжити необхідних заходів щодо розробки і впровадження в школах нових підручників і навчальних посібників; негайно відкрити короткочасні курси для вчителів по вивченню української мови, літератури, історії й географії України та курси українознавства в усіх учительських навчальних закладах, розміщених на території України; відкрити українознавчі кафедри в Київському, Харківському, Одеському університетах, ряд інших заходів.

“Здавалося б, що й говорити про необхідність шкільного викладання на рідній мові – все одно, що ломитися у відкриті двері, оскільки ця вимога природня і спирається на тверді основи педагогічної науки та випливає з людських прав кожного народу”, – писала вчена. Між тим, царський уряд залишався глухим до справді всенародних вимог введення навчання в українських школах рідною мовою, що їх висували Імператорська академія наук, Харківський університет, педради Київської і Житомирської гімназій, різноманітні з’їзди (Всеросійський технічний, 1903 р., подільського духовенства, 1906 р., загальноземський, 1911 р.), ананіївський, бердянський, воронізький, конотопський, лохвицький, лубенський, полтавський, хотинський, чернігівський сільськогосподарські комітети; чернігівське, борзнянське, вовчанське, хотинське повітові земства, Полтавська, Одеська міські думи, “Харьковское общество распространения грамотності”, “Киевское общество грамотності”, С.–Петербурзький комітет грамотності. що існував при II Вільному економічному товаристві, 37 депутатів III Державної думи Росії, колективи вчителів та учнів Полтавської й Херсонської учительських семінарій, різноманітні учительські, селянські та інші зібрання тощо. Вимоги навчання рідною мовою звучали на святкуванні пам’яті Т. Шевченка в Києві у 1905 р., в багатьох виборчих наказах депутатів дум, в резолюціях різноманітних просвітніх та інших з’їздів. зібрань, сходів, курсів; в програмах Одеської, Чернігівської, Кам’янець–Подільської та інших «Просвіт».

З задоволенням констатувала С.Русова факт визнання права існування української школи і викладання в ній рідною мовою Загальноземським з’їздом у справі народної освіти, що відбувся в Москві 16–30 серпня 1911 р., в якому брали участь 258 представників земств від 33 губерній Росії і 19 членів оргбюро. Підтримку з’їздом української національної школи С.Русова розцінила як “з’явище великої уваги”, як свідчення того, що “це питання життьове й наукове, що воно вже доспіло, скинуло з себе політично–містичну одежу й виступає в свойому справжньому національно–культурному вигляді”. І хоч дане питання ухвалено таким представницьким і авторитетним зібранням “в мінімальній дозі, навчання матерньою мовою в перший період шкільної науки, але не доза тут має ціну, а легалізування української мови, як найкращого засобу, без якого освіта на Вкраїні не може стати на певне становище”.

Необхідно підкреслити, що мовні проблеми набувають у С. Русової широкомасштабного плану і багатогранного змісту. В її розумінні, мова – це індивідуальний інтелектуальний процес, що нерозривно пов’язаний з загальним інтелектуальним розвитком дитини, “мова остільки зв’язана з розвитком пам’яті й уяви, що вони і розвиваються майже однаковими засобами” [204, 46]. Мова для С. Русової – це й універсальний засіб навчання та виховання. першооснова людського досвіду, накопичення культурних цінностей, енциклопедичності знань.

У поглядах С.Русової на проблеми мови, її ролі, місця і значення в навчально–виховному процесі органічно і творчо поєднувався принцип, висловлений М.Драгомановим – «через національне до інтернаціонального» (суть якого полягає в тому, що рідна мова розглядається як один із засобів виведення безпросвітного українського народу на широкий простір людської цивілізації, піднесення його культури, освіти, школи до найвищого рівня світового розвитку), а також з принципом, обгрунтованим О. Потебнею і його прихильниками, які розглядали мову не лише як важливий чинник піднесення загальної культури свого народу, а в першу чергу, як невичерпне джерело можливостей духу і творчості самого народу.

Проблеми розвитку рідної мови, навчання нею в школі – це складові глибинних і багатогранних процесів державотворення, самоідентифікації, формування національної свідомості, самосвідомості українців, відродження й збереження національної культури, освіти, школи, традицій, звичаїв та ін. Якщо в кінці XIX – перші роки XX століття С. Русова, переконавшись власним досвідом на ниві просвіти, думки про необхідність здійснення навчання в українських школах українською мовою, широко пропагувала і розвивала теоретично, головним чином в тогочасній пресі Росії, Наддніпрянської України. Галичини, – то після лютого 1917 р., коли створилися сприятливі умови для утворення незалежної Української держави, вона самовідданою, жертовною, щоденною працею цілеспрямовано й активно утверджувала ідею «українізації школи» в життя.

Захист гідності, прав і свобод дитини, створення сприятливих можливостей для її природного всебічного й гармонійного розвитку, вимоги навчання рідною мовою, рівності освіти для всіх українців, врахування в навчально–виховному процесі індивідуальних, психологічних, національних та інших особливостей дитини, впровадження нового змісту і нових прогресивних методів освіти, навчання і виховання, заперечення тілесних кар, суворої шкільної дисципліни та ін. свідчать про глибокі гуманістичні устремління С. Русової. Забезпечення принципу демократизації освіти і школи в Україні в кінці XIX – на поч. XX ст. передбачало в позиції С.Русової послаблення жорсткого урядового утиску народних шкіл, зменшення русифікаторського впливу, створення єдиної загальноосвітньої школи, запровадження обов’язкового безкоштовного початкового навчання, оптимальне поєднання централізації з децентралізацією керівництва й управління освітніми справами, розширення сфери громадської участі у справі розбудови національної школи і системи освіти, залучення до керівництва й управління освітніми справами органів місцевого самоврядування, широких верств українських трудящих.

Отже, принцип громадянськості й патріотизму сприяє не лише відродженню моральних цінностей минулого, а й допомагає міцно стати на основи, адекватні моральній природі, духу нашого народу, які виведуть незалежну Україну до світових висот цивілізації й культури.