Моральна поведінка соціального працівника, її найважливіші характеристики

Література

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте типові інтереси у соціальній роботі. Які Ви можете назвати шляхи їх узгодження й гармонізації? 2. Проаналізуйте проблему пріоритетності інтересів клієнта, соціального працівника (соціальних служб) і держави у різних співвідношеннях. 3. Чому найефективнішим є пріоритет гармонізації інтересів клієнта, соціальних служб і держави? 4. Чому для соціальної роботи важливими є етичні принципи та професійні цінності? Які цінності Вам відомі? 5. Які моделі прийняття рішень соціального працівника Вам відомі? Розкрийте зміст кожної з них. Яка з них є найтиповішою для соціальних працівників в Україні? 6. Які проблемні сфери та методи розв’язання етичних проблем визначено у “Міжнародній декларації етичних принципів соціальної роботи”? 7. Розкрийте зміст поняття “професійні межі” соціальної роботи. Чим можна керуватися при встановленні меж у стосунках соціального працівника з клієнтами? 8. Розкрийте: а) основні стандарти етичної поведінки; б) стандарти поведінки соціального працівника стосовно клієнтів; в) стандарти стосунків соціального працівника з агентствами й організаціями; г) стандарти поведінки соціального працівника стосовно колег; д) стандарти професії соціального працівника, викладені в “Міжнародних етичних стандартах соціальних працівників”. 9. Теж саме стосовно “Українських етичних стандартах соціальних працівників”

1. Етика соціальної роботи: принципи і стандарти // Соціальна політика і соціальна робота. – 1998. – № 4. – С. 67 – 75.

2. Етичний кодекс спеціалістів із соціальної po6оти України // Соціальна політика і соціальна робота. – 2003. – № 1. – С. 16 – 22.

3. Інформаційно–методичний бюлетень Української Асоціації соціальних педагогів і спеціалістів по соціальній роботі. – Донецьк, 1992. – № 1.

4. Лукас Д., Васильченко О. Етичні принципи та цінності соціальної роботи // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. Полтавця В. І. – К.: КМ Академія, 2000. – С. 33 – 34.

5. Медведева Г.П. Этика социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: Гуманит. Изд. центр ВЛАДОС, 2002. – 208 с. – С. 3 – 13, 44 – 60.

6. Обучение социальной работе: преемственность и инновации / Под ред. Ш. Рамон, Р. Сари. – М., 1996. – С. 9 – 10.

7. Парслоу Ф. Ценности социальной работы // Что такое социальная работа? – К. – Амстердам, 1996.

8. Рамон Ш. Принципы и концетуальные знания // За пределами ухода в сообществе: Опыт нормализации и интеграции / Под ред. Ш. Рамон.– К. – Амстердам: Ассоциация психиатров Украины, 1996. – С. 26 – 31.

9. Синица И.Е. Педагогический такт и мастерство учителя.– М.,1983.

10. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник.–К.: УДЦССМ, 2002 – С. 170.

11. Справочное пособие по социальной работе / Под ред. А. М. Панова, Е. И. Холостовой.– М.: Юристь, 1997. – С. 125.

12. Тофтул М.Г. Етика: Навчальний посібник., К.: Видавничий центр “Академія” 2005. – 416 с.

ТЕМА 6. ОСОБИСТІСНІ ЯКОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА (МОРАЛЬНО–ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

1. Найважливіші моральні чинники, що характеризують соціального працівника як особистість

Соціальна робота належить до тих рідкісних видів професійної діяльності, де нерідко не професійні знання і навички, а особистісні якості фахівця багато в чому визначають успішність і ефективність роботи. Тому в процесі навчання соціального працівника відбувається не тільки пізнання ним основ і “секретів” професії, але й виховання його як особистості, формування духовно–моральних якостей, які майбутній фахівець виявить у роботі з людьми. Більш того, варто визнати, що справжній соціальний працівник обов’язково поєднуватиме у собі професійні знання, навички і особистісні характеристики.

Вибираючи соціальну роботу своєю професією, молоді люди повинні мати якомога більше уявлення про цю професію, вирішувати питання не тільки про відповідність даного виду діяльності своїм інтересам, але й про свою відповідність інтересам і вимогам професії. Чи в змозі майбутній фахівець (незалежно від рівня його роботи і професійної освіти), незважаючи на наявні труднощі, нести людям добро, чи любить він людей, чи готовий щодня мати справу з людським нещастям і не озлобитися при цьому, – ці моральні питання необхідно вирішувати при виборі професії. Ось чому необхідним стає моральне регулювання вибору професії соціального працівника, що може запобігти негативним наслідкам помилкового вибору. Оскільки вибір професії – серйозний крок у житті будь–якої людини, і особливо молодої, то підходити до цьому необхідно обдумано, свідомо й вмотивовано.

Основою для вибору професії може служити покликання – органічне поєднання своєрідних духовно–моральних якостей особистості майбутнього фахівця і його здібностей до соціальної роботи. Якщо людина обирає професію соціального працівника свідомо, у відповідності зі своїм покликанням і якостями особистості, вона не буде морально важка для неї і, незважаючи на всі труднощі, що зустрічаються в процесі праці, принесе радість і користь і їй, і клієнтам, і суспільству, і самій професії.

Соціальний працівник і його клієнт зустрічаються вперше в найважчі моменти життя клієнта, коли людині реально загрожує нещастя чи воно уже сталося. Саме звертання в соціальну службу для клієнта є своєрідним іспитом, оскільки означає не тільки появу чи відродження надії на благополучне вирішення проблеми, але й визнання власної неспроможності, яка, як би людина не виправдувалася зовнішніми, незалежними від неї самої, обставинами, завжди є для особистості визнанням тяжким. У цьому випадку від моральних якостей особистості соціального працівника залежить, чи зможе його клієнт перебороти невір’я в самого себе і своїх силах, чи знайде впевненість у собі, чи збереже почуття власної гідності і поваги з боку свого оточення.

Важливе значення при цьому має рівень моральності соціального працівника як міра відповідності моральних уявлень і ціннісних переваг масовим етичним судженням. Очевидно, що рівень моральності соціального працівника повинен бути вищим за середній, тому що тільки це дає йому право спілкування з людиною, що потрапила в біду, оскільки високий рівень моральності людини передбачає здатність розуміти іншу людину, допомагає їй тактовно, без докорів і моралізації здійснювати надання допомоги нужденним.

Соціального працівника і його клієнта поєднує загальна мета, але разом з тим, соціальний працівник у спільній із клієнтом діяльності уособлює собою активний початок. Соціальний працівник і його клієнт є партнерами, однак, оскільки фахівець володіє способами і методами вирішення проблем, а також іншими необхідними повноваженнями, знаннями і навичками, він виступає стосовно останнього як старший товариш, наставник, помічник і керівник. Однак провідне (але не чільне) місце соціального працівника повинне бути виправдане не тільки простою необхідністю і соціальними ролями, але й його моральними якостями, що дають йому таке моральне право.

Основою особистості соціального працівника повинна бути моральність як внутрішня, духовна якість людини, його потреба діяти згідно з вимогами етики і моралі, творити добро, приносити людям благо.

Наявність в соціальній роботі людського фактору зобов’язує соціального працівника проектувати його особистісні якості в етичному вимірі. У посадовій інструкції не можна передбачити співчуття клієнту, жалю до нього, без яких дії соціального працівника перетворяться у формальну, бездушну схему. Більш того, соціальний працівник як фахівець, що професійно грамотно виконує свої функціональні обов’язки і дотримується лише затвердженої посадової інструкції, відповідно до якої він зобов’язаний у визначені терміни виконувати визначені нею дії, може взагалі виявитися професійно неспроможним і його знання й навички виявляться незатребуваними, якщо його клієнт відчує повну байдужість до себе і своєї долі чи ворожість. Не довіряючи соціальному працівнику, клієнт не надасть потрібну інформацію про себе і свою проблему, що зробить її вирішення украй складним завданням, чи взагалі невирішеним.

Медичні працівники часто повторюють відому істину: “якщо хворому не полегшало після розмови з лікарем, те це не лікар”. Це сповна стосується й соціального працівника. Якщо клієнту не полегшало після спілкування з соціальним працівником, якщо він не заслуговує довіри клієнта, то такому соціальному працівнику не місце в службі соціального захисту.

Моральні знання. Основи знань про етику, мораль і моральність, у тому числі й у сфері професійної діяльності, соціальний працівник одержує в процесі навчання в середньому спеціальному, вищому навчальному закладі на чи курсах і факультетах підвищення кваліфікації. В процесі занять майбутній фахівець опановує сутність моральності, отримує відомості про її зміст і функціонування в суспільстві, системі її вимог і санкцій за відхилення від установлених норм, порівнює власні моральні нормативи з професійними, соціально значимими і коректує свою моральну позицію. Соціальний працівник, що не пройшов курсу навчання в навчальному закладі, керується власним інтуїтивним розумінням добра і зла, заснованому на суспільних цінностях і його особистому життєвому досвіді. Часто його власні моральні норми і принципи дають йому можливість діяти згідно з вимогами професійної етики; однак так буває далеко не завжди.

Знання норм моралі ще не означає моральності поведінки. Щодо практики професійної діяльності знання мають значну самостійність – вони можуть не використовуватися чи використовуватися частково в професійній діяльності. У цьому випадку ми можемо навіть мати справу з особистістю так званої “подвійної моралі”, що теоретично може прекрасно орієнтуватися в питаннях моральності, у тому числі й професійній моралі, але не вважати для себе обов’язковим дотримуватися її вимог. Формування і розвиток високої моральності, спроби зробити її органічною, невід’ємною властивістю своєї особистості вимагає від фахівця не тільки знань, але й постійної, протягом усієї трудової діяльності і життя, роботи над собою.

Моральні переконання – це заснована на досвіді і знаннях упевненість соціального працівника в справедливості вимог професійної моралі. Вони характеризують більш високий ступінь розвитку особистості фахівця, його свідомості, оскільки засновані на глибокій і всебічній оцінці особистості відомих їй моральних норм, перевірці їх соціальною практикою, життєвим і професійним досвідом, їх внутрішнім схваленням й органічному прийнятті як єдино правильних і можливих.

Моральні переконання вимагають від фахівця уміння розглядати свою працю з з точки зору інтересів справи, з’ясувати співвідношення між тим корисним, що він робить для суспільства і клієнтів, і тим, що він зобов’язаний зробити. Моральні переконання визначають теоретичну і практичну підготовку фахівця до професійної діяльності, є підставою для його свідомого відношення до своєї поведінки і дій у практиці соціальної роботи; сприяють формуванню вольових якостей особистості і стійких форм морального реагування на навколишню дійсність.

Однак моральні переконання мають також відносну самостійність, оскільки в практичній повсякденній діяльності може виникнути ситуація, коли особистість діє всупереч своїм переконанням, оскільки ситуативно виникають причини, що здаються більш значущими, ніж власні переконання. У цьому випадку особистість перебуває в розладі із собою, зі своїми принципами.

Моральна потреба – найвищий ступінь моральної свідомості соціального працівника, що характеризується наявністю моральної необхідності в дотриманні вимог професійної етики.

Коли дотримання вимог професійної етики стає внутрішньою потребою людини, вона відповідно до етичних принципів організує усі свої вольові й емоційні якості, спрямовує зусилля на вирішення етично складних проблем саме з погляду моральності. У цьому випадку дотримання вимог професійної етики стає стійкою якістю особистості, могутнім фактором, що мобілізує її для організації своєї поведінки і діяльності, справою обов’язку і совісті, честі і достоїнства. Керуючись своїми моральними потребами, фахівець не може поступитися ними і зробити дії, які з його погляду не відповідають критеріям добра і зла, але ситуативно обумовлені як необхідні.

Моральність соціального працівника як особистості завжди піддається впливу прийнятих у даному трудовому колективі норм моральної поведінки, причому співробітник не просто засвоює їх як певний етичний ідеал, але й постійно порівнює з реальною дійсністю, повсякденною практикою моральних відносин. Ці узагальнення, у свою чергу, впливають на зміст професійної моралі, коректують його.

Роль професійної моралі у формуванні моральних знань, переконань і потреб соціального працівника досить значна. Вона допомагає йому порівняти власні моральні позиції з тими діями, яких очікують від нього як від представника професії, допомагає орієнтуватися в різноманітті моральних вимог і приписів.

Таким чином, моральні знання, переконання і потреби пов’язані з практичною діяльністю, однак вони по–різному обумовлюють її. Найбільш твердий і стійкий зв’язок спостерігається у випадку формування у фахівця моральної потреби.

Ситуація, у якій може опинитися соціальний працівник, не завжди укладається в межах абстрактних приписів. Це вимагає від нього творчого підходу до вирішення моральних проблем, у зв’язку з чим внутрішня потреба завжди діяти морально, регулювати свої дії з урахуванням моральних норм і засвоєної системи цінностей є своєрідною формою аналізу і синтезу теорії і практики, обумовлюючи відповідну мотивацію діяльності чи вчинку. При цьому моральна потреба і моральна мотивація діяльності визначають нову якість – вони характеризують соціального працівника як особистість. Мотиви його діяльності характеризують і його особистісні якості, які опосередковано виявляються в соціальній роботі як інтереси.

Таким чином, моральна поведінка соціального працівника визначається цілком певними моральними і щиросердними якостями його особистості.

Любов до людей – без її соціальний працівник ніколи не стане для клієнта другом, наставником, близькою людиною. Однак, як стверджує прислів’я, “легше любити все людство, ніж свого сусіда”, і в своїй професійній діяльності соціальний працівник постійно стикається з тією обставиною, що далеко не всі клієнти об’єктивно здатні викликати до себе любов. Проте, соціальний працівник повинен уміти бачити в людях позитивні якості – саме вони можуть стати основою його любові до них. Працюючи з клієнтом і визначаючи його позитивні риси й якості, соціальний працівник повинен прагнути до того, щоб змінити думку клієнта про самого себе і викликати ту позитивну трансформацію особистості, що спричинить за собою позитивні зміни її життєвих обставин. Байдужість до людини веде до неуважності, нерозуміння її внутрішнього світу і, відповідно, різко знижує ефективність впливу.

Доброта соціального працівника, заснована на гуманізмі і любові до людей, має специфічний зміст – вона діяльна і втілюється в турботі про людину, створенні сприятливих умов для її життєдіяльності, позитивного емоційного настрою, в прищепленні клієнтові необхідних для нього навичок і дій, в умінні вчасно й належною мірою надати необхідну допомогу. Соціальний працівник повинен бути не добреньким, що жаліє клієнтів і потурає їхнім слабостям, а добрим, – тобто здатним навчати клієнта протистояти негативним явищам, переборювати труднощі, бути відповідальним за свою долю і долі близьких. Доброта соціального працівника зобов’язує його говорити клієнту навіть неприємну правду, якщо це необхідно для його блага.

Чесність – необхідна якість для соціального працівника. Вона передбачає наявність уміння фахівця говорити правду за будь–яких умов. Соціальний працівник повинен говорити правду про становище клієнта, про можливість вирішення його проблеми, про ті утруднення, що зустрічаються в роботі, про допущені помилки. Однак чесність повинна виявлятися не тільки на словах – чесним треба бути на ділі. Соціальний працівник не має права обдурювати сподівання клієнта, якщо сам дав йому привід до них, пов’язав себе обіцянкою допомоги. Якщо з об’єктивних причин соціальний працівник невпевнений у бажаному результаті діяльності, він повинен повідомити про свої сумніви клієнту, щоб не породжувати нездійсненних надій і не викликати згодом дорікань на свою адресу. Однак якщо він, продумавши план дій, дав слово клієнту, то повинен його дотримати.

Справедливість повинна бути постійною у взаєминах соціального працівника з клієнтами, їх близькими і колегами. Соціальний працівник може мати власні симпатії й антипатії, але вони не повинні позначатися на якості його роботи з різними клієнтами. Які б почуття не викликав клієнт у соціального працівника, ставлення до нього завжди повинне бути рівним, доброзичливим і уважним, а його проблеми повинні оцінюватися адекватно. Симпатичний клієнт соціальному працівнику чи викликає антипатію – це не повинно відображатися на кількості і якості тих благ і послуг, що необхідно надати клієнту.

Справедливість повинна виявлятися і стосовно колег – кожна дія колег повинна одержувати справедливу оцінку, без перебільшення чи зменшення їх заслуг чи недоліків, з урахуванням як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Втілення в практику соціальної роботи принципу справедливості унеможливлює відчуження соціального працівника і від клієнта, і від колективу.

Совість соціального працівника виявляється як почуття моральної відповідальності за свою поведінку, потребу діяти у відповідності з власними уявленнями про добро, справедливість, щастя і містить у собі як раціональні, так і емоційні компоненти.

Совість, як якість особистості, є індивідуалізованою формою відображення вимог до неї суспільства і професійної групи. Вона виконує функцію регулятора поведінки, спонукуючи людину до творчих пошуків вирішення і застерігаючи її від суто формального підходу до виконання моральних і професійних норм. Коли ситуація (сукупність умов зовнішніх стосовно особистості чи внутрішніх) виявляється досить складною чи нестандартною, совість індивіда підказує йому вірне рішення.

Об’єктивність. Соціальний працівник – людина, і цілком усунути людський фактор у його взаєминах з клієнтом неможливо. Однак за оцінкою проблем клієнта і його якостей соціальний працівник повинен дотримувати об’єктивності, позбувшись власних емоцій, бо інакше, переоцінивши клієнта, він може зажадати від нього неможливого, а недооцінивши, – налаштувати його на роботу “з холодком”, викликати в нього бажання незалежно від особистісного потенціалу вирішити свої проблеми цілком за рахунок зусиль соціального працівника і системи соціального захисту в цілому, що, безумовно, не принесе користі ні самому клієнту, ні суспільству, ні соціальному працівнику.

Об’єктивно повинна оцінюватися необхідність у допомозі групи клієнтів – соціальний працівник не має права недооцінювати чи переоцінювати всієї сукупності обставин кожного з клієнтів і приймати рішення про надання переважної допомоги одному на шкоду інтересам іншого без досить вагомих на те підстав.

Тактовність – якість, що передбачає уміння соціального працівника передбачати всі об’єктивні наслідки своїх вчинків чи дій і їхнє суб’єктивне сприйняття клієнтом, колегами й іншими людьми. Тактовність необхідна соціального працівника тому, що його поведінка завжди вимагає одночасного дотримання безлічі моральних вимог, що можуть суперечити одна одній.

Врахування всіх можливих обставин, що обумовлюють небажані наслідки, міра корисності конкретних вчинків і дій фахівця детермінуються його професійним тактом, виробленим на основі тактовності як особистісної якості. Уміння вибудувати свої дії так, щоб не поставити мимоволі кого–небудь у незручне становище, не зачепити самолюбство особистості, не принизити її, досягається шляхом всебічної оцінки суперечливої ситуації, а також тенденцією і динамікою її розвитку.

Тактовність, як якість особистості, особливо необхідна соціальному працівнику, якому у зв’язку з професійною специфікою доводиться мати справа з людьми слабкими, хворими, приниженими, роздратованими, чиє самолюбство вже достатньою мірою зачеплено тими обставинами, у яких вони перебувають.

Уважність і спостережливість необхідні соціальному працівнику в його повсякденній практичній діяльності. Працюючи з клієнтом, соціальний працівник зобов’язаний звертати увагу на найменші зміни в його настрої, як позитивні, так і негативні. Досвідчений фахівець завжди може помітити непевність і коливання клієнта, його розгубленість, пригніченість, нарешті, погане самопочуття чи незгоду з пропонованим рішенням, навіть, якщо за якихось причин заперечення не висловлені вголос. Спостережливість і уважність соціального працівника дадуть йому в даному випадку можливість, не гаючи часу, довести свою правоту, вагомо аргументуючи пропозиції, підбадьорюючи клієнта, підтримуючи його.

Нарешті, уважність і спостережливість допоможуть соціальному працівникові вловити нещирість клієнта і підштовхнути до перевірки отриманої інформації.

Терпимість – обов’язковий принцип у взаєминах соціального працівника з клієнтом і неодмінна якість його особистості. Соціальний працівник повинен бути терплячим, якщо прагне досягти угоди зі своїм клієнтом.

Терпимість – моральна якість, що характеризує поважне ставлення до інтересів, переконань, вірувань, звичок інших людей. Терпимість соціального працівника ґрунтується на стійкій навичці приймати людину такою, якою вона є, на визнанні її права бути самою собою, мати власні звички, погляди, переконання, вести той спосіб життя, що вона вважає за доцільне, якщо це не має характеру кримінально–карної чи іншої соціально небезпечної діяльності.

Терпимість не означає, однак, схвалення соціальним працівником тих негативних ідей чи дій клієнта, що можуть вплинути на його життєдіяльність, його найближче оточення чи суспільство.

Терпіння необхідне в повсякденній діяльності соціального працівника, оскільки він працює з різними клієнтами, чимало з яких важкі в спілкуванні. Такі труднощі можуть бути викликані як віковими (наприклад, ослаблення пам’яті), так і емоційними (наприклад, дратівливість) характеристиками клієнта.

Соціальний працівник мусить бути терплячим з кожним, повинен бути готовим вислухати хаотичну розповідь чи кілька разів повторити одне й те ж, мати терпіння вислухати емоційного клієнта, навіть, якщо ці емоції безпричинно спрямовані на соціального працівника. Для нього головне – дати клієнту висловитися з проблеми, зняти негативні емоції і спрямувати розмову в конструктивне русло, щоб одержати і передати інформацію в повному обсязі, домогтися розуміння і викликати мотивацію до спільної діяльності.

Витримка і самовладання є якостями особистості соціального працівника, без яких його професійна діяльність неможлива. Контактуючи у своїй діяльності з клієнтами, що перебувають у важкій життєвій ситуації, соціальний працівник завжди повинен враховувати емоційний стан таких індивідів. Навіть, якщо клієнт роздратований і дозволяє собі виплеснути негативні емоції на соціального працівника, то останній не має права відповісти тим же. Більш того, він не повинен втрачати самовладання, бо інакше, піддавшись власним емоціям, він не відчує того, що говорить клієнт, не зможе сприйняти інформацію і адекватно оцінити її. У випадку, коли соціальний працівник спілкується з клієнтом, що має порушення психіки чи функцій органів відчуттів, витримка і самовладання йому також необхідні, оскільки в інтересах справи варто налагодити контакт з таким клієнтом, одержати від нього відомості, надати інформацію в доступній формі і домогтися її засвоєння.

Самокритичність – невід’ємна якість соціального працівника. Уміння аналізувати свою діяльність, бачити свої помилки і шляхи їх виправлення, давати адекватну оцінку своїм діям і поведінці, не вигороджуючи себе і не шукаючи виправдань, – одна з якостей, що дає можливість соціальному працівнику не тільки чесно виконувати свій обов’язок, але й удосконалюватися у своїй професійній діяльності. Тільки не закриваючи очі на власні недоліки, а конструктивно критикуючи самого себе, можна розвивати свої достоїнства. Разом з тим, самокритичність соціального працівника не повинна переходити в “самоїдство” – це якість, обумовлена прагненням всі абсолютно, і свої, і чужі гріхи звалити на себе, не принесе користі, а навпаки, занурить соціального працівника в стан безвихідності, песимізму, зробить його невпевненим у собі і своїх силах.

Адекватність самооцінки необхідна соціальному працівнику в його повсякденній практичній діяльності. Фахівець, що працює з населенням у сфері соціального захисту, здійснює життєво важливі для всього суспільства функції. Однак при цьому він не повинен втрачати почуття реальності і переоцінювати свої здібності й можливості – завищена самооцінка приведе до самовпевненості й зарозумілості, а самовпевненість, у свою чергу, спричинить за собою помилки і негативно позначиться на ефективності діяльності. Не менш небезпечна і занижена самооцінка соціального працівника – невір’я у свої сили і можливості негативно позначиться не тільки на результатах діяльності, але й на стані клієнта, на суспільній думці про систему соціального захисту в цілому.

Комунікабельність – найважливіша якість соціального працівника. Зі спілкування починається його знайомство з клієнтом, спілкуванням робота з ним закінчується. Від комунікативної здатності соціального працівника багато в чому залежить в цілому успіх його діяльності, тому що саме в спілкуванні він довідається про проблеми клієнта, його надії й сподівання, у спілкуванні виробляється план спільних дій, спрямованих на вирішенням проблеми й обговорює хід його виконання та результати. У ході спілкування можуть відкритися змінені обставини клієнта, що дозволить внести корективи в роботу, зробити її більш продуктивної.

У спілкуванні з колегами соціальний працівник сприймає і поширює досвід роботи, обговорює нагальні проблеми і вирішує хвилюючі його питання.

У спілкуванні з представниками інших державних і недержавних установ і організацій він вирішує питання, необхідні для нормального функціонування і розвитку соціальної служби.

Оптимізм. Соціальна робота є однієї з найважчих професій, оскільки соціальний працівник, у якій би службі він не працював, найчастіше бачить людей нещасних, знедолених, обтяжених безліччю проблем. І він знає, що далеко не всі проблеми можна вирішити – і з об’єктивних причинах, і з суб’єктивним. Разом з тим, соціальний працівник несе людям допомогу, хоча б часткове полегшення їхніх страждань, а отже, і добро – і ця обставина слугує джерелом його оптимізму. Фахівцю, що спостерігає постійно навколо себе людські страждання, важко зберігати оптимізм, віру в справедливість і торжество добра, однак це необхідно, тому що, крім матеріальної, побутової і будь–якої іншої допомоги, соціальний працівник повинен нести людям радість, надію і віру в краще, а це неможливо здійснити, якщо сам він не має ні віри, ні надії.

Соціальний оптимізм соціального працівника має своїм джерелом переконаність у можливості здійснення соціальної справедливості, здатності людини до постійного саморозвитку і самовдосконалення. Відсутність оптимізму в соціального працівника не тільки “заражає” клієнта безвихідністю, але й робить недоцільними всякі спроби змінити становище на краще, тобто робить соціальну роботу беззмістовною витратою часу і засобів. З урахуванням тієї обставини, що від настрою соціального працівника багато в чому залежить і активність клієнта, оптимізм може вважатися однієї з основних рис особистості соціального працівника.

Сила волі завжди необхідна соціальному працівнику в його практичній діяльності. Свідома вольова спрямованість на виконання об’єктивно необхідних дій, здатність не відступати перед перешкодами, що виникають у процесі діяльності, і доводити розпочату справу до кінця – є якостями, що розвиваються в результаті накопичення досвіду роботи й усвідомлення свого професійного обов’язоку, подолання самого себе, своєї слабості.

Сила волі необхідна соціальному працівнику не тільки для того, щоб перебороти себе, але й для того, щоб перебороти пасивність клієнта, обумовлену його непевністю в собі, розчарованістю у своїх силах і можливостях, що склалася в його свідомості, думці про себе як про невдаху, нездатну успішно функціонувати у ворожому соціумі. Саме сила волі соціального працівника може змусити клієнта знову повірити в себе, перебороти слабість і невір’я у власні сили, активно залучитися до діяльності і тим самим підвищити свій особистісний потенціал і соціальну активність.

Емпатія (від греч. empatheia – співпереживання) – збагнення емоційного стану, проникнення в переживання іншої людини. Здатність до емпатії у формі співпереживання і співчуття є необхідною рисою особистості соціального працівника і багато в чому визначається його умінням поставити себе на місце клієнта. Ця якість розвивається в процесі накопичення фахівцем життєвого і професійного досвіду.

Клієнт соціальних служб – це людина чи група людей, що потрапили у важку життєву ситуацію. Але за межами визначення виявилися такі характеристики клієнта, як його негативний емоційний настрій, розгубленість, пригноблений стан, потреба в розраді, розумінні. Практика показує, що, звертаючись за допомогою в соціальні служби, клієнт у першу чергу шукає співчуття, співжалю, співпереживання.

Уже при першій зустрічі з клієнтом соціальний працівник цілеспрямовано чи мимоволі демонструє свої здібності співпереживати чужому горю. Ніяка ввічлива увага не зможе обдурити клієнта – він інтуїтивно відчує байдужість і фальш, що ранить його. Справжнє співчуття і жаль завжди будуть оцінені клієнтом. Результати численних досліджень свідчать про те, що найбільшим успіхом у клієнтів користається не той соціальний працівник, хто професійно виконує свої обов’язки, але при цьому залишається байдужим до клієнтів, а той, хто завжди готовий вислухати і поспівчувати, навіть, якщо він виконує свої обов’язки не високо професійно.

Прагнення до самовдосконалення повинне виявлятися не тільки в постійному прагненні фахівця до професійного росту, набуттю практичного досвіду, навичок, умінь і нових теоретичних знань, але й в удосконалюванні духовному і моральному, удосконаленні своїх моральних якостей і подоланні недоліків, особливо тих, котрі можуть негативно позначитися на якості його роботи.

Самовдосконалення соціального працівника – не самоціль, хоча для будь–якої особистості удосконалювання своїх професійних і духовних якостей є однієї з найважливіших потреб. Як фахівець в сфері роботи з людиною, соціальний працівник свою діяльність багато в чому регулює не тільки законодавчими актами, але й моральними нормами, принципами і правилами, які найбільшу цінність і значимість набувають тоді, коли стають частиною свідомості його як особистості. Моральність соціального працівника спрямована не тільки на нього самого, але й на клієнта, і в цьому її високе призначення. Як стверджує сучасне прислів’я, “соціальна робота – це не професія, це – діагноз”.

Високі моральні якості дозволяють соціальному працівникові самостійно регулювати власну поведінку і дії, здійснювати самоконтроль і моральну самооцінку. Прагнення соціального працівника до самовдосконалення стає позитивним прикладом для клієнта і навпаки, важко очікувати від клієнта активних дій, максимальної реалізації особистісного потенціалу, якщо він бачить, що соціальний працівник, який закликає його до цьому, не пред’являє таких же твердих вимог до себе самого.

Творче мислення – невід’ємна характеристика соціального працівника. У соціальній роботі, незважаючи на те, що існує визначена класифікація стандартних положень, немає абсолютно однакових ситуацій і ідентичних клієнтів. У кожному конкретному випадку соціальний працівник повинен, приймаючи рішення, враховувати найменші нюанси справи, щоб прийняти оптимальне рішення і домогтися найвищого результату. При відсутності творчого мислення фахівець буде діяти за раз і назавжди прийнятій ним схемі, що істотно знизить мобільність рішень, ефективність його роботи і може негативно позначитися на клієнті, оскільки в соціальній роботі готових рецептів, застосовних в будь–яких обставинах і ситуаціях, просто не існує. Відсутність творчого мислення у фахівця буде розцінено його клієнтом як неуважність, відсутність досвіду і бажання допомогти, що може дискредитувати соціальну роботу.

Таким чином, якості особистості соціального працівника багато в чому визначають успішність його взаємодії з клієнтом і є необхідною умовою його професійної придатності.

Формування моральних якостей здійснюється шляхом засвоєння духовних цінностей суспільства і професії, перетворенням їх у процесі діяльності в переконання і потреби. Ці якості особистості соціального працівника, виявлені ним стосовно клієнта, його оточення і всього суспільства, сприяють підвищенню рівня суспільної моральності і тим самим – вирішенню ряду соціальних проблем.

Особистість соціального працівника цілісна. Ті якості, яких потребує від фахівця професійна діяльність, не зникають за межами установи соціального захисту, вони присутні в його поведінці і діях постійно, у будь–яких ситуаціях і відносинах, формуючи в суспільній думці образ соціального працівника як високоморальної особистості.

Є й ще одна соціальна роль соціального працівника. Він не тільки представник професійної групи й особистість, він – громадянин.

Соціальний працівник повинен розуміти, усвідомлювати свою місію, своє місце в професії, у суспільстві, у світі. Він повинен розуміти, що уникнути небезпек, що загрожують людству, і побудувати гуманний світ неможливо без такого стану людської душі, як співучасть. У цьому розумінні гуманізм, практичний гуманізм, може бути визначений формулою “розум + уміння + співчуття”.

Однак вже нині, незважаючи на те, що соціальна робота ще така молода в нашій країні і далеко не сповна розкрила свій гуманістичний потенціал, серед соціальних працівників зростає розчарування соціальним статусом працівників соціального захисту і роллю їхньої діяльності в суспільстві. Багато хто, присвячуючи себе цій шляхетній діяльності, вбачали в служінні їй можливість поліпшення умов життєдіяльності своїх співгромадян, але при цьому виявлялися найчастіше неспроможними допомогти. Причинами подібного безсилля переважно варто вважати недосконалість законодавчої бази, недостатність фінансування системи соціального захисту і нерозуміння з боку окремих представників владних структур об’єктивного соціального статусу і значимості соціальної роботи, а також усе зростаюча з об’єктивних причин кількість клієнтів соціальних служб.

Таке становище, хоча й пояснюване, проте не може вважатися нормальним. Безумовно, в умовах економічної кризи вирішити деякі проблеми неможливо – наприклад, практично неможливо скільки–небудь істотно збільшити соціальний бюджет і знизити кількість клієнтів за рахунок поліпшення якості життя. Але при цьому цілком реально й необхідно на основі переконаності соціальних працівників у важливості їхньої професійної діяльності створити позитивний настрій як у фахівців, так і в їхніх клієнтів, вселити впевненість у те, що всі нехай обмежені ресурси суспільства і системи соціального захисту будуть використані для їхнього блага з найбільшою ефективністю.

Дуже корисне в цьому плані широке інформування громадськості через засоби масової інформації, через клієнтів і їхнє соціальне оточення про діяльність служби соціального захисту населення.

Усвідомлення суспільством високої значимості соціальної роботи, її об’єктивного статусу і функцій, які вона виконує, допоможе соціальним працівникам, якщо не вирішити цілком, те, принаймні, зменшити вантаж проблем клієнтів. Підвищення статусу соціальної роботи як найбільш гуманної сфери професійної діяльності може сприяти підвищенню статусу милосердя і гуманізму, соціальної справедливості і доброти в суспільній свідомості, росту духовності українського суспільства.