Лекція 8. Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень

(ХІХ-ХХ СТ.)

План.

1. Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.

2. «Філософія життя». Ф.Ніцше.

3. Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.

4. Онтологія людського буття в психоаналізі.

5- Проблема людини в екзистенціалізмі.

6. Неотомізм — головний напрямок сучасної релігійної філософії. П.Тейяр де Шарден.

1. К.Маркс (1818-1883 рр) є засновник системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань.

Найважливішими працями Маркса є: «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «До критики політичної економії. Передмова», «Капітал», «Тези про Фейербаха» та ін.

У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і зміст свідомості визначається суспільним буттям людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей, взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов'язаних формах — об'єктивна та суб'єктивна. Перша з них —це діалектика розвитку самого об'єкта, тоді як суб'єктивна діалектика — це відбиток аналогів об'єктивної діалектики у свідомості людини.

Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому варто пам'ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай не-розумним. Ця його не-розумність проявляється в тому, що: 1) два основних класи суспільства — робітники і буржуа — мають протилежні інтереси; 2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба; 3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в цілому; 4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії ведуть до суперечностей між людьми, які переростають в соціальні катаклізми.

В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, а отже, й не-розумності суспільства, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв'язання і усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію «розумної» держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил, Саме в цьому суспільстві, за думкою Маркса, будуть створені всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс помилково вважав революцію.

Звульгаризована Леніним, і особливо Сталіним, концепція Маркса стала теоретичною і ідеологічною програмою більшовицької революції 1917 року і побудови соціалізму. Спроба реалізувати ідеї Маркса на практиці в колишньому СРСР, країнах Східної Європи, показала, що ідеї Маркса були в цілому утопічні, нереальні.

Розвиток марксистської філософії у XX ст. здійснювався двома основними напрямками: у Радянському Союзі, де вона була перетворена в ідеологічний канон, і на Заході, де марксизм набуває рис екзистенційної філософії.

2. «Філософія життя» формується в середині XIX ст, і об'єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А,Шопенгауер (1788-1860), Е.Гартман (1826-1906), Фр.Ніцше (1844-1900), ВДільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах: підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну «філософії розуму» прийшла «філософія життя». Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам.

Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту.

Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його — це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості Фрідріха Ніцше.

Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) — німецький поет, філософ, представник ірраціоналізму, антрологічного напряму у філософії. У творчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:

I етап (1872-1976 рр.) — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопснгауерв та розробляє естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні роздуми»);

II етап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори «Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).

III етап (1883-1886 рр.) — надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра», «Анти християнин», «По той бік добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).

Твори.Ф.Ніцше репрезентовані у різних жанрах. Тут і форма есе, і праці, які складаються з ланцюжка афоризмів і фрагментів. Філософія Ф.Ніцше набула вираження у поетичній творчості, в легенді, міфі.

В філософській творчості Ф.Ніцше поєднуються дві основні тенденції. З одного боку, Ніцше — прямий ідейний нащадок західної філософської класичної традиції — античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європейської культури. Злиття цих двох тенденцій багато в чому обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу.

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію. «Надлюдина» — це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконаломудрий» — людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдиною» — не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистою життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада.

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі І, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення «Воля до влади» означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття».

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей. Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це — релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості)., заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше, «християнське розуміння бога — він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, до яких доживали на землі». Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.

Ідеї Ніцше були використані німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація поглядів Ніцше спотворювала його думку перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким він школи не був. Сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької нації над іншими народами.

Відмітна особливість «філософії життя» полягає в Тому, що на противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (механічними законами, розумом, Богом), її представники оцінюють навколишній світ як «хаотичний потік життя», активний жмттевнй універсум. Розум, свідомість виконує в житті лише другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і зміст цих дій,, є сфера несвідомих життєвих потягів.

Світовий життєвий універсум є нерозумний і алогічний. Пізнання так само втрачає, за думкою представників цієї течії, традиційну форму пояснення, яке зводить невідоме до відомого за правилами логічного міркування. На місце пояснення «філософія життя» ставить «герменевтику», тобто те чи інше тлумачення, інтерпретацію світу, яка взагалі-то може бути довільною. На підставі того, що «філософи життя» рішуче заперечували панраціоналізм Просвітництва, їхня позиція отримала назву «бунт проти розуму».

3. Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж.Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер О820-1903 рр.).

В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах (1838-1916 рр.) і Р.Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант, позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика — «верифікація» — була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає, в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М.Шлік (1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації».

З критикою верифікації виступив австрійський філософ Карл Поппер (нар. 1902 р.), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому.. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм» Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т.Кун, ІЛакатош, П.Фейєрабснд і ін.) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постпозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії. Так, І.Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И.Методология научных исследовательських программ. — Вопросы философии, 1995, №4, с. 145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

4. Засновником психоаналізу є австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939 рр.). В загально-філософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.

Основні праці 3.Фрейда «Вступ до психоаналізу», «Психологія несвідомого», «Майбутнє однієї ілюзії».

Книга «Вступ до психоаналізу: Лекції» З.Фрейда — теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З.Фрейд постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.

У згаданій праці З.Фрейд дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подання у цих структурах біологічного, індивідуально-особистого (Его) та соціального (Супер-его) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне — до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до Супер-его.

З.Фрейд зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З.Фрейд піддає критиці релігійне світосприймання.

Релігію вій вважає особливою формою колективного неврозу: Всі інші області людської культури — мораль, мистецтво, фольклор - теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.

Найбільш відомими послідовниками З.Фрейда були К.Г.Юнг і Е.Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.

Е.Фромм (1900-1980 рр.) — американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму.

Праці Фромма «Втеча від свободи», «Духовна суть людини», «Психоаналіз і релігія» посідають значне місце у філософській антропології.

Праця Е.Фромма «Духовна суть людини» дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім того; у праці аналізується тоталітаризм як політична практика і система мислення. Е.Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, неабагненне й загадкове.Викладаючи свою точку зору, Е.Фромм водночас намагається аналізувати філософські підходи до аналізу людини, її специфіки, природи.

На думку Е.Фромма, сутність людини слід шукати в історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого— вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е.Фромм стверджує, що суть людини — в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.

Розробляючи концепцію особистості, Е.Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота «Психоаналіз і релігія», в якій розглядаються «авторитарний» і «гуманістичний» моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е.Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії. Філософ вважає що христианство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня «заповіді», яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші «заповіді», які викликають непорозуміння.

Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е.Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.

5. Провідною формою сучасного філософського гуманізму є екзистенційна філософія. Одним з перших її представників був датський філософ Серен Кєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єрксгор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. 1 лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ М.Хайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала «екзистенція» — людське існування. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.

М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності.

Використаний А.Камю «Міф про Сізіфа» — міф про утвердження людяною самої себе, міф про людину, яка з розумінням мусить нести тягар життя, не примиряючись з ним.

Есе А.Камю «Бунтуюча людина» — це історія ідеї, бунту — метафізичного і політичного — проти несправедливості людської долі. В есе автор порушує питання про виправдане вбивство. Люди весь час вбивали один одного — це істина факту. Сьогодні загрозою є державні чиновники, які холоднокровно відправляють на смерть мільйони людей в ім'я сумнівних цінностей, і на скрижалях нашого століття, написано: «Убивай». Виходячи з абсурду, який ставить під сумнів усі цінності, А.Камю відкидає вбивство як посягання на унікальне джерело сенсу, яким є життя кожної людини, і звертається до ідеї бунту. Бунт — це вимога людської солідарності, спільного для всіх людей сенсу існування. За переконанням А.Камю, у XX ст. політичний бунт поєднався з метафізичним, звільнивши людину від усіх цінностей, і тому виявився як тиранія.

Метафізичний бунт виливається у свавілля, коли бунтар стає «людиною-богом» із претензією на останню й кінцеву істину. Поступово цей бунт зливається з бунтом історичним. А в аспекті історичного бунту А.Камю розглядає бунт і революцію. Один із розділів присвячений бунту й мистецтву.

Ще один відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб’єктивність індивіда. Екзистенціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка, не робить з людини об'єкта, а утверджує її існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.

Сартр вважає, що сутність людського Існування виражає свобода. Він протиставляє буття природи людському буттю. Це два протилежних види буття, причому матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза людському життю і свободі Людина постійно намагається подолати ворожість матеріального світу і тим самим зняти обмеження своєї свободи. Однак всі ці спроби закінчуються трагічно для людини: вона втрачає свою специфічність і перетворюється у річ серед інших речей. В природному світі, підсумовує Сартр, свобода неможлива.

Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами — суспільством. Їі своєрідність розкривається в неповторності конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій буття, як це мало місце у традиційній філософії.

За думкою Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього) дає людині можливість відрізняти справжнє буття від несправжнього. Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій унікальний життєвий шлях. «Масова», «стандартизована» людина — це несправжня людина; в ній немає нічого унікального і неповторного, що й робить людину індивідуальністю.

В такому підході і такій оцінці людини та її призначення проявляється гуманістична спрямованість філософії Хайдеггера.

А.Камю ((1913-1960 рр.) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. Основна проблема творчості Камю — тема абсурду людського існування. Саме розгляду зазначеної проблеми присвячені праці «Міф про Сізіфа», «Калігула», «Бунтуюча людина», «Чума».

А.Камю прагне відповісти на запитання: «Як жити без найвищого Сенсу і благодаті?», «Як жити у світі, де вмерла релігійна надія? Що є Смерть?».

1 Вихідний пункт його філософії — абсурд, який ставить під сумнів цінності. А.Камю вважав, що сам по собі світ не абсурдний, вія просто нерозумний, тому що він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом.

Для абсурду необхідні людина і світ, знищення одного з них означає припинення абсурду. З констатації абсурду А.Камю робить два неправомірних висновки: про самогубство і «філософське самогубство». З абсурду випливає заперечення універсальних етичних норм, що' призводить до реалізації принципу «все дозволено». На думку Камю, абсурд не слід знищувати самогубством або «стрибком віри», необхідно його максимально повно позбутися.

б. Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в ХНІ ст., то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф.Аквінського — твердження про «гармонію» віри і розуму, релігії та науки — набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозумінні і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту «Святого письма».

Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму є тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом Пєром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр.)

Головна праця Тейяра де Шардена «Феномен людини» — це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.

На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення відкреслюється з граничного загостреністю. Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдинн — родоначальниці всього людства, Тейяр вважав, що людина — найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії «вибуху», «Всесвіту, що розширюється». У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матери. «Переджиття», прихована «радикальна енергія» веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції.

Зло, за Тейяром, це передусім людські страждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло — це роз'єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції, впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з'являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є «точка Омега». Тейяр глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищої духовної сутності.

ЛЕКЦІЯ 9. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ.

План.

1.Соціальио-філософські погляди Т.Шевченка, М.Костомарова, М.Драгоманова.

2.«Філософія серця» П.Юркевича.

3.Філософська концепція Ї.Франка.

Т.Шевченко (1814-1861 рр.) — український поет, художник, мислитель. Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів ТГ.Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість.

М.Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. (хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука «не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди).

М.П.Драгоманов у своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Звертаючись до розвитку суспільства, М.Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин. Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має пише цю одну вроджену потребу — живлення.

За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

Характеризуючи соціологічні погляди М.П.Драгоманова, слід зважати на те, що «основною одиницею» суспільства він вважав людську особу. ЇЇ добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Драгоманов виходив з того, що головною формою «скупчення осіб» є громади й товариства.

2, Філософія П.Д.Юркевича (1826-1874 рр,) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена з вченням Г.С.Сковороди.

Памфіл Юркевич народився на Полтавщині у родині православного священика. По закінченні Полтавської семінарії вступає 1847 року до Київської духовної академії, яку закінчив в 1851 році. З 1852 року Юркевнч працює викладачем, а згодом і професором цієї ж академії. В 1861 році Юркевич стає за рішенням Міністерства народної освіти професором кафедри філософії Московського університету. Починаючи з 1869 року й до самої смерті, він виконує обов'язки декана історико-фіологічного факультету.

В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, за твердженнями представників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.

Юркевича, який виріс на «філософії серця» Сковороди і всотав найістотніші риси української духовності, не задовольняє таке розуміння духовного життя людини. Через всю Його творчість наскрізно проводиться думка, що істинну природу людини, її духовність, моральність можна осягнути через більш досконалі, вищі форми пізнання, ніж раціональність. «З раціоналістичної точки зору, — зазначає Юркевич, — назавжди залишиться непояснюваним, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до моральнішого закону». Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає «Філософією серця».

За Юркевичем, людину в її моральній І духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійсність, воно визначає обрії життєвого світу людини. Тому філософія, яка ставить собі за мету прояснити істинний смисл і справжні цінності людського життя, спрямована до серця як втілення вічного та Божественного в людині. Але годі сподіватися, що тут чисто логічним шляхом можна досягнути вірогідного знання. У людському дусі є щось таке, такі засоби й сили, які не зводяться до служіння чуттєвим потребам. В людині є щось богоподібне,що дається людині через одкровення. Отже ми бачимо, що «людина створена безпосередньою могутністю Божою й за подобою Бога», тобто за допомогою не-раціонального пізнання людина здобуває найглибинніші й найістотніші знання і про себе, і про світ.

Однак це не свідчить про те, нібито Юркевич відкидає чи ігнорує значимість наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно необхідним для життєдіяльності людини й суспільства. Але ним не можна вичерпати все цілокупне життя людини, його ціннісно-смислові засади, її духовність.

Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити, що він розуміє реальність плюралістично, складеною з трьох сфер: 1) ноуменального світу, ідеального світу ідей; 2) реального світу, що є царством розумних істот; 3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. «Бог творить світ 3 огляду на ідеї як на першообрази ідей», а «предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття».

Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи Ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального (узагальнюючого), він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питания, ЩО є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є. І вже зовсім неможливі за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми Одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. «Розум може приписувати, веліти й скажімо так — командувати, але урядувальна й володарююча сила не є сила породжувавша; вона є правило, що обіймає такий зміст моральнісного світу, який народжується з найглибиннішого єства духу, з серця», — лише Юркевич. В філософії Юркевича, відзначав Дм.Чижевський «серце є основа душевного життя. Розум — тільки світло, яке цю Двойку освітлює

Отож, підсумовуючи, зазначимо, що у світогляді Юркевича, в його «філософії серця» виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактно-спекулятивного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. 6 його вченні продовжується традиція української класичної філософії, започаткована ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників «філософії життя» та екзистенціалізму.

3. Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916 рр.) — складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливом теорій Е.Тайлора, Г.Спенсера він спробує у ряді випадків застосувати положення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує соціал-дарвіністів за редукцію суспільних процесів до боротьби за існування.

Своєрідним є відношення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід враховувати і духовні фактори людини і спільнот. Тому соціалістичні ідеї слід доповнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду І.Я.Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, забезпечення реального народовладдя, надання загально-людських прав і свобод; по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціального-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать; то-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання; по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить; по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна. Загалом можна відзначити, що стрижньовою ідеєю філософського та естетичного пошуку І.Франка є ідея особи, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від соціуму. Ще в «Каменярах» сформульований погляд на покликання героя — присвятити себе прокладанню народові шляху у щасливе майбутнє; це людина, яка є носієм духу, «вічним революціонером». Розвиток цієї теми зумовлює в подальшому аналіз ідеї «народ і особистість» в різних аспектах: конфлікт громадського і особистого, вірність народу і кара за зраду, готовності віддати життя за щастя народу. Визначаючи спільноти, через які людина здатна реалізувати себе, Франко акцентує увагу на нації. Саме нація, на його думку, становить невід'ємну органічну складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду неможливий без цієї складової частини. В цьому полягало розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався. Історія — це є «природний» процес, що зумовлюється виключно економічними чинниками; тут вагоме місце належить й духовним факторам, зокрема ідеалам етносів і окремих індивидів та їх розвою. В цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на загальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму — це «народне відродження», розвиток національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.