Література
Змістовий модуль 1. Загальні основи педагогіки
Лечение
Диагностика
При проведении диагностических мероприятий при подозрении на ОАН, необходимо помнить старый тезис, высказываемый ангиохирургами всех стран на протяжении последних 50 лет - “Время работает против нас”. Это должно определять объем и скорость диагностических мероприятий, куда включаются:
1. Сбор анамнеза и осмотр пациента,
2. Определение кожной температуры
3. Проверка пульсации сосудов в стандартных точках
4. Определение болевой и тактильной чувствительности, подвижности суставов
5. Проведение ультразвуковой допплерографии, ангиографии
6. Определение степени ишемии и показаний к консервативному или оперативному лечению
7. Параллельно с клиническим обследованием выполняется ЭКГ, определяются биохимические параметры, КЩС крови, начинается предоперационная подготовка.
Тактика лечения определяется степенью и вариантами течения ишемии у данного пациента и меняется по мере необходимости. Консервативная терапия включает в себя введение гепарина до25 – 30 тыс. Ед в сутки, реополиглюкина, трентала, спазмолитиков,никотиновой кислоты, обязательны мощные анальгетики, желательна перидуральная блокада, ряд авторов рекомендует введение фибринолизина 90 – 120 тыс.Ед. и стрептазы - 1млн. Ед\сутки.
|
|
Рекомендации ВНЦХ РФ 1998г. по тактике лечения ОАН.
I Н степень ишемии – возможно консервативное лечение и наблюдение
I А степень ишемии - возможно консервативное лечение и наблюдение в течение 48 – 72 часов, затем отсроченная эмболэктомия.
I Б степень ишемии – возможно консервативное лечение и наблюдение в течение 24 часов, затем отсроченная эмболэктомия.
II А степень ишемии – экстренная операция
II Б степень ишемии – экстренная операция
III А степень ишемии – экстренная операция, профилактика постишемического синдрома \венозное кровопускание, регионарная гемосорбция, регионарная перфузия, гемодиализ, форсированный диурез\.
III Б степень ишемии – экстренная операция, профилактика постишемического синдрома \венозное кровопускание, регионарная гемосорбция, регионарная перфузия, гемодиализ, форсированный диурез\, решение вопроса о необходимости экстренной ампутации при признаках нежизнеспособности конечности.
Тема 1. Педагогіка в системі наук про людину.
План.
1. Педагогіка як наука, її становлення і розвиток.
2. Предмет та основні категорії педагогіки. Завдання педагогіки.
3. Система педагогічних наук, зв’язки педагогіки з іншими науками.
4. Напрями, течії зарубіжної педагогіки. (Л+Пр.)
1. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Академія», 2001 –576 с.
|
|
2. Педагогика /В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев и др. – М., 1997.
3. Подласый И.П. Педагогика. – В 2-х т. – М., 1999. – Т.1.
4. Фіцула М.М. Педагогіка.: Навчальний посібник для студентів вищіх навчальних закладів освіти. – К.: “Академія”, 2001. – 528 с.
Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Назва її походить від грецьких слів «раіdоs» — дитина і «адо» — веду, тобто «дітоводіння». У Давній Греції так називали рабів, які супроводжували дітей рабовласників до школи, пізніше — вільнонайманих людей, котрі займалися наставництвом, вихованням та навчанням дітей. Називали ще їх педономами, дидаскалами, майстрами.
До XVII ст. педагогіка розвивалась у лоні філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Але розвиток матеріального виробництва і духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку.
Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу Явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Вона аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому, їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, прогнозувати результати виховання і здійснювати його відповідно до потреб суспільства.
Педагогічна наука виникла і розвивалась як теорія виховання підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні якості формуються в дитинстві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються найголовніші її риси та особливості — розумові та фізичні сили, основи світогляду, переконань, моральних почуттів, риси характеру, спрямованість потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недоліки у вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідувати пізніше надзвичайно важко, а іноді й неможливо.
Педагогіка вивчає процеси виховання, освіти і навчання лише у властивих їй межах, розглядає у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засо-5ам виховної роботи потрібно будувати виховний процес, освіту і навчання людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.
За Фіцулою. Виховання як суспільне явище характеризується такими основними властивостями, які виражають його суть: а) виникло з практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ними старших поколінь; б) категорія вічна, необхідна і загальна; в) на кожному етапі суспільно-історичного розвитку за своїм призначенням, змістом і формами має конкретно історичний характер; г) здійснюється за рахунок засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду, у процесі і результаті залучення його старшим поколінням у суспільні відносини, систему спілкування і суспільне необхідну діяльність.
У вихованні особливе місце займають: виробничі відносини, мова народу, політика, наука, право, мистецтво, релігія, антисуспільні явища.
Педагогіка — це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвиток особистості людини.
Назва науки походить від грецьких слів "пайди" — діти і "аго" — веду, тобто "дітоводіння". (У стародавній Греції "пайдагогос" спочатку називали рабів, які супроводжували дітей до школи).
|
|
Стадії розвитку педагогіки можна розглядати в такому порядку: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка. З появою кожної наступної стадії проходить процес її взаємодії, взаємодсповнення, взаємозбагачення.
Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих серед нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. О.В.Духнович у підручнику "Народна педагогия в пользу училищ иучителей сельских" (1858 р.) вперше вводить термін "народна педагогіка".
Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін "етнопедагогіка" (Г.Н.Волков). Якщо поняття "народна педагогіка" включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття "етнопедагогіка" пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій.
Педагогіка народознавства — напрям у сучасній педагогіці, шкільній практиці, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів. Народознавство у вузькому значенні (етнографія)— наука про культуру, побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому розумінні народознавство означає сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.
Родинна педагогіка, як складова частина народної культури, включає відновлення у правах, використання її виховних можливостей, сімейних традицій
(трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню у дітей найглибших почуттів: любові до матері і батька, бабусі і дідуся, повагу до пам'яті померлих і т.п.
Педагогічна деонтологія — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед своїми дітьми, учителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблених народом етичних норм, необхідних для виконання покладених на них педагогічних функцій.
|
|
Педагогіка народного календаря репрезентує виховання дітей та молоді послідовним циклом залучення їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів українського народу.
Козацька педагогіка — це частина народної педагогіки, яка сприяла формуванню у підростаючого покоління українців синівської вірності рідній землі, незалежній Україні. Основні завдання козацької педагогіки: готувати фізично загартованих, мужніх воїнів— захисників народу від чужоземного поневолення, виховувати у підростаючих поколінь український національний характер, національні і загальнолюдські цінності, формувати високі лицарські якості, пошану до старших людей, милосердя, прагнення допомогти іншим, виховувати громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.
Першим ступенем козацької педагогіки було сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської педагогіки. Специфічна роль батька: цілеспрямоване загартування своїх дітей, формування в них лицарської честі, гідності, підготовка до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, вільного життя. Другий ступінь козацького виховання можна назвати родинно-шкільним. У козацьких, братських та інших школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні (заповіді волелюбних батьків і дідів, традиції, звичаї та обряди тощо) і включали в себе релігійно-моральні цінності. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах і академіях, у відомих європейських університетах, тобто отримувала підвищену і вищу освіту (третій ступінь). По закінченню вищих навчальних закладів юнаки одержували (в сотнях, полках, у Запорізькій Січі) систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, споргивно-військовий вишкіл.
Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду по вихованню і навчанню людської особистості засобами релігії.
Світська педагогіка пройшла тривалий шлях становлення. Довгий час вона була складовою частиною філософії. Праці Я.А.Коменського (1592-1670) заклали основу для розгляду педагогіки як самостійної науки.
За своєю структурою педагогіка розглядається як:
а) наука, яка має свої закономірності;
б) практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень;
в) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.
Таким чином, учительська діяльність проходить у відповідності з педагогічними закономірностями, і в той же час у ній проявляється мистецтво вчителя.
"Педагогічна практика без теорії — те саме, що знахарство в медицині, — писав К.Д.Ушинський у своїй статті "Про користь педагогічної літератури", відзначаючи, що педагогічна література є для вчителя "наймогутнішим засобом". "Всякий міцний успіх суспільства в справі виховання неминуче спирається на педагогічну літературу", — робить висновок Ушинський. Джерелами педагогіки є:
а) педагогічна спадщина минулого;
б) передовий педагогічний досвід;
в) народна педагогіка;
г) педагогічні дослідження.