Вплив есхатології ХВЄ, як локального богослов’я на церковну громаду і культуру, та визначення тенденцій взаємозв’язку із світовою богословською традицією пізніх протестантів

Есхатологія містить в собі потужний мотиваційний потенціал для впливу на свідомість членів релігійних громад та організацій. Однією із форм прояву якого є рух в середовищі євангельських віруючих за еміграцію із країни Раду у будь-яку некомуністичну країну світу, який в цьому підрозділі буде розглянуто як першу форму взаємодії локального богослов’я та культури.

Практика міграції п’ятидесятників, як відповідь на надприродне відкриття Духа Божого, була відомою ще на початку ХХ століття, коли група віруючих, виїхала із Вірменії до США, тим самим уникнувши геноциду 1915 р [254].

В. Франчук, П. Яроцький та Ф. Смольчук описують масовий виїзд п’ятидесятників, на чолі із пастором О. Шевченко, із Радянської України початку 30-х рр. ХХ ст. за «інспірованим згори повелінням». Пройшовши через Урал, Узбекистан, вони дістались Китаю. Потім, з 1948-1958 рр. «переселенці за натхненням» виїхали із китайського м. Кульджа до Філіппін, Австралії, Парагваю та США, інша частина мігрантів була примусово повернута до СРСР.

Етнограф В. Чухно розповідає про с. Єфанія (Середино-Будський район, Сумська область), яке було засноване євангелістами із с. Чернацьке і в 1926 р. налічувало 23 двори та 130 жителів. Селяни із Єфанії проживали християнською євангельською общиною та займались сільським господарством [253, с. 176]. За переказами місцевих жителів, в період голодомору 1932-1933 рр. за одну ніч, масово, всі жителі залишили це селище, в невідомому напрямку. Існує припущення, що вони могли мігрувати отримавши містичне відкриття, і виїхати в невідомому напрямку (за іншими припущеннями – вони стали жертвами Сталінських репресій і були вивезені до ВТТ).

П’ятидесятники, переконані, що СРСР є Апокаліпсичним Вавилоном, протягом десятиліть зберігали впевненість в грядущому «Виході» – масовій еміграції (Є. Бресенден [37], В. Шилюк [256]).

Є. Бресенден, стверджує, що вперше пророцтво про «Вихід» (рос. мовою «Исход») він почув ще в 1948 р. коли під час молитовного зібрання пролунало пророче попередження про ув’язнення служителів церкви, а також обітниця виїзду в іншу країну [37, с. 10]. Аналогічне свідчення наводить П. Мельничук, говорячи, що в 1960-і було відоме пророцтво, про те що віруючі побачать волю і будуть «проповідувати вільно на вулицях, в театрах та на стадіонах» [156, с. 26]. Ці приклади є типовою ілюстрацією феномену пророцтва, як джерела есхатологічних наративів, натхнення до дії та переконань, якими жила п’ятидесятницька громада в очікуванні часу свого «Виходу-Ісходу». Богословські паралелі між Апокаліпсичним Вавилоном та СРСР вже були розглянуті в підрозділі 4.3 цієї роботи.

Незважаючи на популярність еміграційних очікувань в середині ХВЄ, не всі духовні лідери підтримували такі наміри. Зі сторони найбільш консервативних єпископів ХВЄ (М. Іванова, В. І. Бєлих та І. П. Федотова) були відомі випадки засудження спроб добиватись еміграції, як духовній та громадянській зраді.

Піонерами еміграції були проповідники та священнослужителі п’ятидесятницьких церков: Є. Брисенден, М. Горетий, Г. Ващенко, Б. Перчаткін. Вони популяризували ідею міграції та готували документи для себе та інших для виїзду за кордон. Документально, перша спроба отримати дозвіл залишити СРСР відноситься до 1962 р., коли І. Г. Ващенко написав свою першу заяву з проханням дозволити йому емігрувати в будь-яку некомуністичну країну світу. Незважаючи на загрозу переслідування, в 1965 р. В. Петрушев із м. Находка, член церкви ХВЄ, спробував передати представнику ООН, список бажаючих емігрувати із СРСР. В результаті В. Петрушев був засуджений до ув’язнення, а заява залишилась нерозглянутою.

З 1973 р., до боротьби за право залишити СРСР з релігійних переконань долучається єпископ ХВЄ М. Горетой, який за свою духовно-політичну активність провів 14 років за гратами. Еміграційну ініціативу релігійних лідерів підтримали дисиденти (академік Д. Сахаров та правозахисник, священник Г. Якунін). Розголос фактів про переслідування, зростаюча активність віруючих в питанні еміграції призвело до пом’якшення гонінь на громади нелегальних п’ятидесятників.

Пастор ХВЄ, емігрант що проживає в Канаді, В. Шилюк згадує, що в 1976 р. за короткий час було подано кілька тисяч заяв до Верховної Ради СРСР на виїзд із комуністичного раю до капіталістичного пекла. Факт обрання в 1977 р. на пост президента США баптиста Д. Картера, надихнув радянських віруючих до більш рішучих дій, що виразилось у збільшенні кількості заяв на еміграцію до 30 000 заяв (1979 р.). Поширення наративу про те, що СРСР є «Апокаліпсичним Вавилоном» тільки збільшувало бажання емігрувати, щоб «праведники не були покараними Богом разом із нечестивими» [63]. Показовим можна вважати випадок, коли 27 червня 1978 р. семеро членів церкви ХВЄ (дві родини Ващенко та Чмихалових) прорвались до посольства США у Москві і протягом п’яти років жили в одній кімнаті підвального приміщення посольства, доки в 1983 р. вони не набули громадянства і їм не дозволили виїзд із СРСР [203, с. 200]. Еміграційний процес ускладнювався відсутністю законодавчої бази в СРСР, що змушувало мігрантів спочатку їхати за Ізраїльськими візами до Риму, а потім, за особистої підтримки папи Івана Павла II, емігрувати до США [18]. В 1988 р. за сприяння президента Р. Рейгана в Конгресі США колишній в’язень, пресвітер ХВЄ та правозахисник Б. Перчаткін прочитав доповідь «про стан релігійної свободи в СРСР», й провів низку зустрічей, із сенаторами та членами конгресу. Відповіддю на цю доповідь стала «поправка Лаутенберга», завдяки якій за останні тридцять років (1987-2017) до США із СРСР виїхало приблизно п’ятсот тисяч віруючих, що складає 12,5 % від всієї радянської діаспори [82].

Таким чином, есхатологічний наратив локальної п’ятидесятницької теології призвів до потужного соціального руху – еміграції до США та Канади. В результаті в США були утворені чисельні союзи ЄХБ та ХВЄ, відкриті фонди допомоги, місії. Сьогодні в Україні, зусиллями емігрантів проводиться масштабна благодійна та місійна роботи, побудовані тисяч молитовних будинків, центрів соціальної реабілітації та десятки навчальних закладів, що стало проявом суспільних наслідків поширення есхатологічного наративу.

Другим суспільно важливим наслідком локального богослов’я радянських п’ятидесятників є модель міжцерковних стосунків що базується на усвідомленні власної вибраності та доктринальної унікальності.

Особливість змісту віровчення ОЦХВЄ постійно підкреслює в проповідях та лекціях старший єпископ Братерства нелегальних п’ятидесятників країн СНД та країн Балтії Г. А. Бабій. Він наголошує, що після проголошення свободи проповіді в СРСР, із Заходу прийшла велика кількість богословської літератури в якій представлене поняття доктрин та тлумачення Біблії що протирічать прийнятій моделі, яка «відкривається нам при ретельному дослідженні Біблії». Особливо це стосується розуміння питання народження згори та хрещення Духом Святим [6, с. 2].

Проводячи саморефлексію, в доповіді на тему: «Хто ми в світовому п’ятидесятницькому русі?» єпископ ХВЄ Білорусії, М. Чиж підкреслив, що за своїм віровченням ОЦХВЄ мало б називатись «бідашевці» а не «воронаєвці». [251]. Ця теза демонструє визнання керівництвом ОЦХВЄ ключової ролі єпископа А. І. Бідаша в розробці основи власного віровчення. Як вже було продемонстровано, віровчення нелегальних п’ятидесятників було сформоване в результаті пошуку відповіді на гострі богословські питання в контексті історії боротьби із атеїстичною системою. Але не знання історичних умов, джерельної бази та механізму формування догматики ХВЄ призводить до створення ореолу таємничості над історичним процесом розвитку «есхатологічної еклезіології» і як результат, відбувається постійне стимулювання членів місцевих громад в посиленні переконаності в унікальності отриманого віровчення у дещо зміненій формі.

Третім результатом поширення локальної есхатології в СРСР стала підкреслено аполітична та асоціальна позиція євангельських віруючих, що поєднувалась із культурним ізоляціонізмом.

Процес секуляризації, започаткований через декрет В. І. Леніна «про відділення церкви від держави» (1918) був підтриманий лідерами баптистського руху в програмному документі «Наші баптистські принципи» Я. Я. Вінса, і у поєднанні із розпізнанням духу антихриста у діях радянської влади утвердив дуальне світосприйняття дійсності євангельськими віруючими [51]. Оскільки «радянська соціалістична мрія» є секуляризованою моделлю есхатологічного Тисячолітнього царства, а диспенсаціоналістичні переконання євангельських віруючих зосереджувались на ознаках швидкого настання кінця світу, то створювалась додаткова напруга у розумінні майбутнього країни Рад.

Різновекторність уявлень про майбутнє світу та СРСР стало причиною загострення аполітичних та асоціальних тенденцій у середовищі віруючих. У прямій пропорції збільшенню гасел про перемоги КПРС зростала внутрішня переконаність християн в наближенні Другого приходу Христа та очікуванні справедливого покарання згори країни, яка стала уособленням царства антихриста та «звірини, що виходить із безодні» (Об’явл.13 р.). В результаті, в 1950-1980-і р. п’ятидесятницькі та баптистські церкви, сформовані на позиціях диспенсаціоналізму, зберігаючи дуалістичне сприйняття світу, сформували власну субкультуру реалізованого соціального, культурного та релігійного ізоляціонізму. Проти культурного ізоляціонізму спрямована частина тез сумновідомого «Інструктивного листа» (1959), в якому пресвітери заохочувались до роз’яснювання вірної позиції ЄХБ по відношенню до мистецтва, літератури, радіо, телебачення, кіно та всі інші види культури. Антагонізм до радянської культури, як уособлення всього земного, яскраво виражений в пісенній та поетичній творчості: «Не надо нам счастья нам не долго оно будет длится!...Не космос на нужно а небо, где слабых не обижают!» [180, с. 225]. В іншій популярній пісні тих часів, приспів: «Так и знай Земля! Так и знай Земля! Все равно я уж вскоре покину тебя, Земля!» у поєднанні із текстом: «Здесь на земле мы только странники!» надихав віруючих до ототожнення себе із подорожніми («пілігримами») на шляху до Нового Єрусалиму в небі. Ізоляціонізм, спровокований агресивною антирелігійною політикою та есхатологічними очікуваннями виступав своєрідною моделлю церковного самозбереження, яка інерційно продовжує зберігатись в частині євангельських громад і після розпаду СРСР.

Теза Христа, «що Царство Його не із світу цього» (Іван.18:36) моделювало усвідомлення есхатологічної природи Божого Царства і нівелювало необхідність пошуку шляхів преображення суспільства через політичну чи соціальну активність. Вимушена аполітичність тоталітарного періоду, через прийняття есхатологічних моделей переросла у аксіому про відділеність Церкви від політичного життя країни. Політичний песимізм, на порозі Другого приходу Христа, зберігся і після розпаду СРСР. Це чітко прослідковується в релігійній поезії викладача Біблійного коледжу ОЦХВЄ С. П. Гайдим:

«Но беды к нам приходят не безвинно

Мы заслужили всё, что к нам грядет…

…Включите телевизор на мгновенье.

О Чем там депутаты говорят?

О времени последнем! Их стремленья

Судьбу страны, народа не решат…

…Святые скоро в небо вознесутся…» (1993) [56, с. 13-14].

Наведений уривок демонструє тенденцію віруючих визнавати детерміновану модель майбутнього, в світлі есхатологічних пророцтв.

Четвертим наслідком перманентної есхатологічної напруги, як вираження практичних порад представників «есхатологічної еклезіології» є проповідь і практика високих моральних стандартів повсякденного життя кожного християнина.

Життя в очікуванні Другого приходу Христа мотивує віруючих до самовдосконалення, та прагнення практичного життя в повноцінній посвяті.

Елементи ригоризму в етичних питаннях, в світлі есхатологічних очікувань, стали нормативними для багатьох громад ХВЄ та ЄХБ.

Відомі такі мотиваційні запитання для духовного самоаналізу: «а щоб ти робив, як би під час перегляду телевізору прийшов би Христос?» чи «а чи став би Христос разом із тобою грати у футбол?». Подібний хід думок мав спонукати членів церкви до наближення свого повсякденного життя до стандартів Небесного Царства, щоб мати право «увійти туди ворітьми» (Об’явл. 22:14). Життя в очікуванні Підхоплення Церкви у будь-який момент надихало до зосередженості на побожності, милосердю до ближніх та доброчинності до всіх людей. Високі стандарти християнського життя ставали повсякденною нормою поведінки в очікуванні приходу Небесного Нареченого – Христа.

Оскільки есхатологія дає безмежне джерело алюзій на сучасне суспільство та моральний стан Церкви, в умовах організаційної роздробленості ЄХБ та ХВЄ, великою популярністю користувались образи Церкви як Нареченої та лжецеркви як блудниці (Об’явл.17-18 р). Найбільшим острахом будь-якого побожного християнина був страх через нечестиве життя втратити приналежність до Церкви-Нареченої Христа, і стати частиною відступницької церковної організації – блудниці. «Блудниця є результат праці сатани серед народу Божого. Вона – вовк у овечій одежі… Наречена є результатом праці Духа Христа серед людей. Вона – помічниця йому і відповідає йому» [36, с. 5]. Відповідно, проповідники робили постійний наголос на високих моральних стандартах, посилаючись на образи із книги Об’явлення. Переконаність у власній обраності та тенденції до відмежованості та ескапізму, були притаманні не лише п’ятидесятникам. Рада церков ЄХБ, через власне видавництво «Християнин», популяризувало ідеали моральної досконалості членів церкви та повної ізоляції по відношенню до держави. Відповідно єдиний наратив «відокремленості» поширювався і на п’ятидесятницькі церкви. А в 1990-і р. ідея відокремленості та побожного життя на порозі Другого приходу Христа отримала широку підтримку через видавничу діяльність американського проповідника святості – Б. Буркета.

Видавництво ОЦХВЄ також поширювало працю із закликом до святості! В її тексті стверджувалось: «ми не просто повинні прагнути бути досконалими, ми повинні поспішати, щоб стати досконалими. Це можливо і Біблія нас до цього закликає!... Всі хто поза Церквою повинні побачити в нас Христа!... Нам потрібно поспішати до досконалості, щоб встигнути до дня приходу Христа досягти такого стану…» [4, с. 12-15]. Очікування Підхоплення «тієї години, коли ви не думаєте!» (Матв.24:44) постійно мотивувало віруючих до досягнення високих моральних стандартів, що виражалось у поетичній творчості: «Я готов? Ты готов? – надо знать сейчас, Восхищенье будет один лишь раз [4, с. 29]».

Інерційно, підкреслена ідея святості та відокремленості зберігається представниками крайньої позиції консервативних ХВЄ серед послідовників єпископів П. Чорнозуба (м. Київ) та В. Шиліна (м. Суми). Їхні послідовники і сьогодні відмовляються від проведення богослужінь в спеціальних культових спорудах чи орендованих приміщеннях, ведуть підкреслено «ізольоване» життя та черпають натхнення в апокаліптичних очікуваннях.

П’ятий суттєвий суспільно-культурний наслідок есхатологічної доктрини п’ятидесятників виражений у практиці масової євангелізації.

Постійне очікування другого приходу Христа в 1990-х рр., мотивувало християн до активної масової євангелізації, що призвело до різкого кількісного зросту євангельських церков.

В 1990-і роки, в більшості євангельських церков України спостерігалось вибухоподібне збільшення кількості членів місцевих громад. Важливо підкреслити, що в цей період кількісно зростали всі релігійні організації: від традиційних церков до екзотичних східних релігійних організацій та ноепоганства. Загальний релігійний інформаційний голод мотивував людей шукати задоволення своїх духовних потреб в різних релігійних організаціях.

Кількість охрещених за літній період 1993 р. в Церквах ОЦХВЄ Кривого Рогу сягало більше 300 чоловік. А П. Г. Ізвук згадує, що на початку 1990-х, в м. Луцьк церква ХВЄ швидко кількісно зросла від 400 до 600 чоловік. Щороку водне хрещення приймало 40-60 чоловік [98]. Сьогодні церква УЦХВЄ в м. Луцьк нараховує біля 2000 членів. Феномен швидкого кількісного зросту євангельських громад в перше десятиліття незалежності України дав привід говорити про «пробудження дев’яностих», хоча, релігійний інформаційний голод цього періоду, достатньої кількості ознак духовного пробудження – не мав.

В перше десятиліття після проголошення незалежності України паралельно із поглибленням догматичних есхатологічних положень, набувають популярності в церквах містичні твори з демонології й ангелології П. Хоробіна, Р. Браун та Е. Сведенборга які, описуючи реальність взаємодії із трансцендентним світом духів, підсилювали відчуття есхатологічного наративу апокаліптичної свідомості. Поширення богословської освіти в середовищі євангельських священнослужителів послабив вплив містичної літератури, зосередивши увагу дослідників на раціональному обґрунтуванні догматів «про останні дні».

Візуалізація систематичного вчення «про останні дні» було здійснено Й. Лонгхамером через книгу «Що буде із цим світом?» [139]. Кожне видання цього посібника супроводжувалась кольоровою картою, пояснювало роль Трійці в сотеріології та есхатології в світлі диспенсаціональної теорії. Безкоштовне поширення цієї книги в 1990-х р. як «есхатологічної програми для світу» забезпечило нову хвилю біблійну обґрунтованість диспенсаціоналізму в євангельських церквах незалежної України.

Період 1990-2000 рр. пройшов у інерційних проповідях наближення «Кінця». Апокаліптичні настрої отримували підтвердження через праці Р. Джойнера, Йонгі Чо, Д. Вілкерсона, Д. Хасавея, та інших проповідників.

  Спостерігаючи розпад СРСР, в середовищі ХВЄ тлумачення тексту із книги Об’ял.13:12 («вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна»), як пророцтво про відновлення СРСР. Очікування повернення епохи гонінь демотивувало віруючих до капітального будівництва молитовних будинків, що відобразилось у поширенні «палаток» – легких будівельних конструкцій, часто із дерев’яних та без фундаменту.

Закріплення сформованого есхатологічного наративу на побутовому рівні відбулось через масове поширення 16 книг Т. Ла Хея та Д. Дженкінса «Залишені». Загальний тираж цього роману різними мовами у світі перевищив 64 000 000 примірників. Також популяризація зростала завдяки екранізації головних сюжетів роману. Таким чином, до популяризації диспенсаціоналізму були долучені засоби художньої літератури та кіномистецтва, що привело до створення єдиної уяви у більшості українських євангельських християн про модель близького майбутнього. Через масовість джерел, головні диспенсаціональні істини: Підхоплення Церкви, Велика скорбота, доля Ізраїлю, образ очікуваного антихриста як світового лідера, та інші елементи есхатології стали частиною очікуваної реальності мільйонів віруючих бувшого СРСР.

Своєрідною рефлексією через художнє осмислення біблійних «пророцтв про останні дні» пропонується в романі «Пришестя», голови РНБО О. Турчинова [223]. Автор, слідуючи встановленій диспенсаціоналістичній традиції ЄХБ, змальовує есхатологічний сценарій приходу Антихриста в контексті останніх геополітичних події, та моделює можливий розвиток сучасної історії у відповідності до біблійних пророцтв. Ця праця свідчить, що автор, підтримує та поширює загальний для пізніх протестантів наратив апокаліптичних очікувань. Роман «Пришестя» сприймається як українська, адаптована версія «Залишених» Т. Л. Хея, де Антихрист постає із числа вітчизняних політиків. Підхоплення та Друге пришестя Христа виступають головними сюжетними лініями роману. Популярність різних варіантів диспенсаціоналістичної картини майбутнього свідчить, про масштабність впливу есхатологічної традиції Д. Н. Дарбі і в нашому суспільстві як на богословському рівні так і на побутовому.

На завершення, розглянемо взаємозв’язок локальної богословської системи та тенденцій розвитку есхатологічної традиції, що дозволить нам зробити прогностичні припущення тенденцій розвитку цієї галузі богослов’я в Україні в найближчий час.

В українській богословській думці перших двох десятиліть третього тисячоліття диспенсаціоналістський преміленаризм продовжує панувати в кількісному вимірі. Він є офіційною позицією більшості п’ятидесятницьких та баптистських сповідань віри, і має широку підтримку в церковному мистецтві та поетичній творчості.

Такій популярності сприяє оновлений перелік «ознак останнього часу», до яких додаються події новітньої історії: війна в Іраку та Сирії (роблять посилання на Іс.17 р.), загальне збільшення кількості воєнних конфліктів у світі, зростаюча загроза Третьої Світової Війни, перенесення посольства США до Єрусалиму в сімдесяту річницю незалежності Ізраїлю (Матв.24:34), терористична діяльність ІДІЛ, неодноразове космічне явище «Кривавого Місяця», зречення Папи Римського Бенедикта XVI від престолу, масштабні стихійні лиха (повені, землетруси, пожежі), економічні ознаки (ІПН, запровадження єдиної валюти в Євросоюзі), біометричні паспорти, «чипізація», досягнення генної інженерії, питання трансгуманізму, НБІКС-технології, наукові експерименти за допомогою великого андронного колайдера, популяризація конспірології, розвиток штучного інтелекту, нові види захворювань, та багато іншого. Втрата біблійного балансу у апокаліптичних дослідженнях, пізніх протестантів нерідко приводила до поширення есхатоманії, негативні наслідки якої мотивували дослідників до переоцінки методів тлумачення біблійних пророцтв. На початку третього тисячоліття в офіційних сповіданнях віри в українському євангельському середовищі зберігається вірність диспенсаціоналізму.

Ці ідеї продовжують поширюватись почесними лідерами ЄХБ та ХВЄ: Г. І. Комендант, П. С. Паночко, В. М. Боєчко, Г. А. Бабій, формування богословського світогляду яких проходило в умовах антирелігійної боротьби радянського періоду. В своїх проповідях вони продовжують підкреслювати апокаліптичної ролі Ізраїлю та Росії, мотивуючи зберігати постійну готовність Але в академічному богословському середовищі ідеї Д. Н. Дарбі невпинно втрачають свій вплив. Зі збільшенням кількості богословської літератури, розвитком богословської освіти та міжконфесійного діалогу, академічне богослов’я все більше піддає критиці диспенсаціоналізм, та відкривається до діалогу із сучасними популярними богословами (Ю. Мольтман, Н. Т. Райт, Г. Кюнг).

Підтримка вказаної тенденції відбувається через розвиток академічної богословської освіти, трансформацію пострадянської свідомості, вплив альтернативної сучасної есхатологічної літератури, та зміна історико-культурних умов в сучасній Україні. Під останнім фактором треба розуміти: «Революція Гідності», анексія Криму, військовий конфлікт на Сході нашої Держави, визнання богословської освіти в МОН, інтеграція євангельських християн в органи влади та активна громадська діяльність, служіння військових капеланів та місіонерська праця в прифронтовій зоні, – всі ці фактори впливають на формування нових есхатологічних парадигм в середовищі п’ятидесятників.

Сучасні євангельські богослови, відкидаючи в різній мірі диспенсаціоналізм – розвивають альтернативні богословські системи, які не завжди можна однозначно класифікувати. Наприклад, С. Головін, вважає, що із Воскресінням Христа Тисячолітнє царство вже наступило, і має перемогти із зруйнування «Апокаліпсичного Вавилону»; така позиція наближає автора до аміленаризму історичних церков та ідей епохи Реформації [61]. Запропоноване ним тлумачення книги Об’явлення, яке методологічно зосереджене не на тлумаченні символів та образів в світлі сучасних історичних подій, а на розкритті головної теми Апокаліпсису – радості. С. Головін виражає зміст своєї книги в тезі: «спочатку все буде погано, потім ще гірше, а на останок – ми переможемо!». Слід зауважити, що після есхатологічних напружень ХХ сторіччя, та великої кількості проявів фанатизму диспенсаціоналістів, позиція С. Головіна, а також інших аміленаристів та постміленаристів набувають все більшою популярності серед представників євангельського руху.

Постміленаризм близький для харизматичного лідера церков «Нове покоління» в Латвії – О. Ледяєва. Ідеї відповідальності Церкви за суспільне преображення присутні також і роботі п’ятидесятницького пастора В. Решитинського (Київ), який аналізуючи «теологію майдану» наголошує на апокаліпсичній ролі Росії, та закликає «ні в якій мірі не приймати спустошувальні та поразницькі доктрини про Церкву останнього часу… Царя буде зустрічати Церква-переможниця!» [194, с. 101]. Популярність постміленаризму прямо пропорційна можливостям сучасної Церкви, як суспільної одиниці. В періоди, коли Церква переживає гоніння та позбавлена можливості впливати на суспільство – стають популярними ідеї диспенсаціоналістського преміленаризму, в часи розквіту свободи віросповідання та можливостей відкритої проповідницької діяльності – стають популярними ідеї постміленаристів чи аміленаристів.

Оцінити сучасні тенденції в євангельській есхатології можна через Слов’янський біблійний коментар, автори якого зберігаючи загальну вірність есхатологічним герменевтичним традиціям утримуються від категоричних заявок на користь диспенсаціоналізму, пропонуючи велику кількість альтернативних тлумачень апокаліпсису та євангельських текстів та можливість всебічної оцінки різних есхатологічних моделей. З тексту коментаря стає очевидним, що диспенсаціоналізм є ще присутній в богослов’і євангельських проповідників (наприклад в світогляді головного редактора С. В. Саннікова) але не залишається єдиної панівною богословською системою, що видно, по тому як автори Коментаря не намагаються «тлумачити майбутнє із зусиллями історика, що досліджує минуле».

Серед вітчизняних дослідників есхатології, стають більш популярними академічні дослідження книги Об’явлення авторства: О. Донована, Д. Крейбіла, Г. Біла, Г. Осборна [276] та Н. Т. Райта. Для сучасного українського академічного богослов’я зазначені автори пропонують погляд на книгу Об’явлення як на 1) політичний трактат І ст. в якому головний сюжет полягає у стражданнях ранньої церкви під час гонінь Римських імператорів 2) еклектичний опис про боротьбу добра зі злом – що є актуальне для християн всіх часів; 3) як отримати джерело натхнення для проповіді не впадаючи у крайнощі футуризму чи диспенсаціоналізму. Як, зазначив Ю. Мольтман: «найбільш складна проблема хіліастичної есхатології – це проблема часу» [162, с. 5]. Тобто головним проблемним питанням для більшості диспенсаціоналістських есхатологів є «нереалізована парусія», не зважаючи на всі заявлені попередніми поколіннями «ознаки останнього часу». Також поряд із дискусійними питаннями сприйняття лініарності та циклічності категорії «часу», в сучасній есхатології есхатології йдуть дебати з приводу «антиномії гієни» та вічних пекельних мук [79]. Неминучість переосмислення сформованих есхатологічних доктрин є очевидним шляхом світового академічного богослов’я. Але це не означає швидкої зміни суті доктрини в Союзах ХВЄ та ЄХБ, адже як зазначалось «Асамблея Божа» і досі залишається вірною диспенсаціоналістським позиціям у вченні про останній час. Приклади зміни есхатологічної моделі можна зустріти в середовищі євангельських церков Південної Кореї, які у великій кількості вже здійснили перехід від диспенсаціоналізму до аміленаризму.

Враховуючи досвід формування попередніх есхатологічних систем, можна спрогнозувати збільшення праць вітчизняних авторів із переосмислення диспенсаціоналістського преміленаризму і зміну вектору вчення про останні часи в бік постміленіаризму в академічному середовищі, що неодмінно вплине на світогляд членів євангельських церков, підсиливши їхню соціальну та громадсько-політичну активність в сучасному суспільстві.

Сповідуючи загальну віру у Боже довготерпіння в питанні наближення Другого приходу Христа (2Пет.3:9), християнські богослови ХХІ століття повинні навчати своїх послідовників тверезому погляду на відкриття дане в Біблії, уникаючи крайнощів «есхатоманії» чи «есхатофобії» і заохочуючи християн до зрілості в судження відповідальності у власних діях.

Висновки до четвертого розділу

Проаналізувавши історико-культурні умови розвитку п’ятидесятницької доктрини «про останні часи» була встановлена роль особистостей І. Ю. Воронаєва та Г. Г. Шмідта у становленні віровчення п’ятидесятницького руху в СРСР і доведено, їх визначальна роль у поширенні диспенсаціоналістського преміленаризму «Асамблеї Божої» в новоутворених церквах ХЄВ та ХВЄ.

Висвітлюється розвиток доктрини про останні часи українських п’ятидесятників через реконструкцію історико-культурних умов та змісту вчення. В розділі розкритий зміст наративу «СРСР – Апокаліптичний Вавилон» та систематизовано викладена доктрина «есхатологічної еклезіології» нелегальних п’ятидесятників. Також репрезентовані суспільні наслідки поширення есхатологічних моделей із визначенням тенденцій розвитку вчення про «останні дні» сьогодні.

Продемонстрована роль особистостей І. Ю. Воронаєва та Г. Г. Шмідта у становленні п’ятидесятницького руху в СРСР. Проаналізовані методи розповсюдження ними п’ятидесятницької есхатології в межах церковних союзів у міжвоєнний період. Реконструйовано масштаби антирелігійних репресій у СРСР та їхній вплив на формування світогляду п’ятидесятників через аналіз нормативних текстів й уточнення «ознак останнього часу». Проаналізовані причини та наслідки «Серпневої угоди» (1945) між ХВЄ та ВРЄХБ. Продемонстрована роль А. І. Бідаша, В. І. Бєлих та їхніх послідовників у формулюванні «есхатологічної еклезіології» нелегальних п’ятидесятників. Реконструйовані історико-культурні умови поширення й уточнення есхатологічної доктрини «п’ятидесятників-бідашевців». Доведено, що розвиток «есхатологічної еклезіології» як локальної богословської системи був богословською відповіддю на питання можливості перебування в ВРЄХБ, а за інших історико-культурних обставин міг мати й іншу форму вираження.

Зроблена класифікація джерел п’ятидесятницької есхатології і виділені такі складові: богословська освіта лідерів п’ятидесятницького руху, періодичні видання, популярна богословська література (В. Блекстоун, І. Я. Бокмелдер, І. Сейс) та містичний досвід надприродного відкриття. Доведено, що п’ятидесятницьке віровчення сформувалось під впливом закономірних факторів і має прямий взаємозв’язок із «Традицією» диспенсаціоналістського преміленаризму через постійні контакти з носіями «паралельних» форм богослов’я у напрузі історико-культурних умов, які були представлені у підрозділі 4.1.

Продемонстровано шлях і зміст формування есхатологічного наративу про тотожність СРСР та метафори Вавилону з книги Об’явлення (Апокаліпсису). Для розуміння фону наративу був зроблений огляд традиції тлумачення образів «Гог» та «Магог», а також співпадінь пророчих «ознак» між історичною особою В. І. Леніна та біблійними пророцтвами. Наратив проілюстровано на прикладі позиції В. Ф. Марцинковського, В. Барки, П. Мельничука, В. І. Бєлих, М. В. Окари, М. Горетого, С. Кобзаря та Я. Громова-Луценко. Розкрита суть «есхатологічної еклезіології» нелегальних п’ятидесятників і доведено відповідність цієї доктринальної системи опису локального богослов’я Р. Шрайтера. Виявлені вузлові компоненти цього віровчення (категоризація усіх спасенних на піднесену на небеса Церкву та спасенні на землі народи, безумовна вимога присутності «глосолалії» для визнання приналежності до Церкви, підхоплення на початку Великої скорботи, христологічні проблеми формулювання розуміння природи вічності Сина Божого).

Доведено використання цитування богословської літератури початку ХХ ст. в тексті «Тематичній програмі» ОЦХВЄ, що вказує на причетність авторів віровчення нелегальних п’ятидесятників до спільної есхатологічної «Традиції» на противагу декларованій унікальності. Проаналізовано суть та напрямки есхатології УЦХВЄ (окрім офіційних документів, розглянута позиція В. Д. Боришкевича, В. М. Боєчко, М. Куркуаєва, А. Сільвановича). Доведено, що нелегальними п’ятидесятниками було сформоване локальне богослов’я, а представниками «зареєстрованих» п’ятидесятників була збережена на офіційному рівні «Традиція» диспенсаціоналістського преміленаризму, із локальними трансформаціями окремих лідерів. Проаналізовано, що різні есхатологічні моделі «реєстрованих» та «нереєстрованих» п’ятидесятників зумовлені різними історико-культурними умовами інтерпретації біблійного тексту, що в результаті створює різну модель побудови взаємостосунків із державою, іншими конфесіями й суспільством.

Продемонстровано мотиваційний потенціал есхатології в процесі очікування й організації еміграції. Виявлено, що модель міжцерковних стосунків, яка базується на усвідомленні власної доктринальної унікальності, є суспільно важливим наслідком локального богослов’я радянських п’ятидесятників. Встановлено, що результатом поширення локальної есхатології в СРСР стала підкреслено аполітична й асоціальна позиція євангельських віруючих, що поєднувалась із культурним ізоляціонізмом. Продемонстровано, що наслідком перманентної есхатологічної напруги як вираження практичних порад представників «есхатологічної еклезіології» є практика високих моральних стандартів повсякденного життя кожного християнина. Зазначено, що суттєвим суспільно-культурним наслідком есхатологічної доктрини п’ятидесятників є практика масової євангелізації на початку 1990-х років. Доведена тенденція сучасної п’ятидесятницької есхатології до поступової зміни диспенсаціоналістського преміленаризму на користь інших концепцій «Міленіуму» (постміленіаризму, аміленаризму) та зміни моделі тлумачення Об’явлення (популяризується претерістичний підхід в апокаліптиці, за яким усі пророцтва із Мтв. 24 розділ були виконані у 70 р.; також поширюється ідеалістичний підхід тлумачення замість футуристичного).

Вивчення масштабів антирелігійних репресій у СРСР продемонстрував умови розвитку есхатологічного наративу, про апокаліптичну роль СРСР. Та виявив причини загостреності протиріч між ХВЄ та ЄХБ після підписання «Серпневої угоди». Доведена роль А. І. Бідаша, В. І. Бєлих та їхніх послідовників у формулюванні «есхатологічної еклезіології» нелегальних п’ятидесятників, як богословської реакції на довгі періоди ув’язнення. Доведено, що розвиток «есхатологічної еклезіології» як локальної богословської системи був богословською відповіддю на питання не можливості перебування ХВЄ у ВРЄХБ.

Аналіз джерел формування, змісту та механізму поширення п’ятидесятницької есхатології продемонстрував роль богословської освіти лідерів п’ятидесятницького руху, вплив періодичних видань, та популярної богословської літератури того часу. Ключовим фактором, що відрізняв процес формування доктрини ХВЄ від ЄХБ полягала у присутності чи відсутності містичного досвіду надприродного відкриття.

Доведено, що п’ятидесятницьке віровчення сформувалось під впливом закономірних факторів і має прямий взаємозв’язок із «Традицією» диспенсаціоналістського преміленаризму через постійні контакти з носіями «паралельних» форм богослов’я у напрузі історико-культурних умов, які були розглянуті у попередніх розділах.

Реконструювання п’ятидесятницького есхатологічного наративу про СРСР як втілення метафори апокаліптичного Вавилону (образів «Гога» та «Магога», профетичного образу В. І. Леніна, та північного царства).

Розкрита суть «есхатологічної еклезіології» нелегальних п’ятидесятників і доведено відповідність цієї доктринальної системи опису локального богослов’я Р. Шрайтера. Виявлені вузлові компоненти цього віровчення (сотеріологічний дуалізм – категоризація усіх спасенних на Церкву та спасенні народи, безумовна вимога присутності «глосолалії» для визнання приналежності до Церкви, підхоплення на початку Великої скорботи, Христологічні проблеми формулювання розуміння природи вічності Сина Божого). Есхатологічна еклезіологія стала джерелом «наративу про останні часи», а обов’язкова частина кожного наративу за Н. Т. Райтом – драма. Будуючи свої погляди на основі простої герменевтики буквального тлумачення Біблії, та містичного досвіду кожен учасник усвідомлював себе частиною армії у боротьбі із дияволом перед Підхопленням Церкви.

Доведено використання цитування богословської літератури початку ХХ ст. в тексті «Тематичній програмі» ОЦХВЄ, що вказує на причетність авторів віровчення нелегальних п’ятидесятників до спільної есхатологічної «Традиції» на противагу декларованій унікальності. Також зроблений компаративний аналіз змісту та напрямків есхатології УЦХВЄ, що дозволило зробити висновок, що нелегальними п’ятидесятниками було сформоване локальне богослов’я, а представниками «зареєстрованих» п’ятидесятників була збережена на офіційному рівні «Традиція» диспенсаціоналістського преміленаризму, із локальними трансформаціями окремих лідерів. Порівняння різних есхатологічних моделей «реєстрованих» та «нереєстрованих» виявило зумовленість їхнього віровчення від різних історико-культурних умов, та герменевтичних підходів до інтерпретації біблійного тексту. Наслідком різних акцентів в есхатології стали різні моделі побудови взаємостосунків із церковною громадою, державою, іншими конфесіями й суспільством. Також продемонстровано мотиваційний потенціал есхатології в процесі очікування й організації еміграції до США, Канади та інших некомуністичних країн. Виявлено, що модель міжцерковних стосунків, яка базується на усвідомленні власної доктринальної унікальності, є суспільно важливим наслідком локального богослов’я радянських нелегальних п’ятидесятників. Важливим результатом поширення локальної есхатології в СРСР стала підкреслено аполітична й асоціальна позиція євангельських віруючих, що поєднувалась із культурним ізоляціонізмом, та пропагуванням високих моральних стандартів повсякденного життя кожного християнина.

Зазначено, що суттєвим суспільно-культурним наслідком есхатологічної доктрини п’ятидесятників є практика масової євангелізації на початку 1990-х років. Розчарування у невиконаних есхатологічних прогнозах, та переоцінка герменевтичних інструментів провокує до тенденцій поступової зміни диспенсаціоналістського преміленаризму на користь інших концепцій «Міленіуму» (постміленіаризму або аміленаризму) та зміни моделі герменевтичних інструментів тлумачення Апокаліптичних книг Біблії.