Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй

Проблема реформування ООН прямо пов'язана із проблемою неефективності цієї найкрупнішої і єдиної універсальної міждер­жавної організації, яка почала проявлятися в 70-х роках минулого сторіччя.

Ця проблема одержала додатковий імпульс у період Косовської кризи 1999 року й воєнної операції США в Іраку в 2003 році. ООН дорікали в тому, що в ході цих подій вона з суб'єкта, який веде пе­реговори про мир, перетворилася в споглядальника війни. Відзна­чалося, що Генеральний секретар страждає від нестачі можливостей

для здійснення того, за що він несе відповідальність, — підтримки миру й безпеки. Як писала в передовій статті впливова німецька газета «Вельт»: «У всіх великих кризах епохи після холодної ві­йни К. Аннан залишається примітно непримітним». Ця цитата відбила міжнародний песимізм відносно ефективності системи ООН і, насамперед, у питаннях подолання конфліктів і збройних зіткнень. «Висловлення Аннана по косовській війні, — відзнача­лося в статті, — являли собою ряд мудрих побажань. Як їх треба реалізувати — про це він умовчує. Так, про дипломатичні рішен­ня не домовляються на ярмарку, але ясних висловлень про те, як світове співтовариство хоче обійтися із цим лихом, від шефа ООН все-таки можна було б очікувати. От у цьому-то найбільша проблема Аннана, та й самої ООН».

У такий спосіб був зафіксований очевидний конфлікт між ви­могою міжнародного права поважати суверенітет держав і вимогою виконувати такі міжнародні зобов'язання, як дотримання прав людини.

Реформування ООН і, насамперед, його структури на підставі нових пріоритетів, представляється об'єктивно й прагматично до­сить складним і дуже трудомістким процесом. Проте кілька ідей були запропоновані. Одна з них належала Ж. Бертуану, колишньому французькому дипломату, одному із засновників Тристоронньої комісії (Північна Америка — Західна Європа — Японія). У період косовської кризи він писав у газеті «Монд»: «...всі постійно по­силаються на «міжнародне співтовариство», однак ніхто не знає, що це таке. Невизначеність небезпечна. Без справжнього «спів­товариства» у розрахунок приймається тільки сила, що провокує спроби створити «контрсилу»... Ми маємо потребу в рамках, які обмежують нас і усередині яких ми законно почуваємо себе вдома». Бертуан запропонував, щоб «ООН запозичила в Європейського Союзу інститут незалежної влади (подібно Європейській комісії), що був би вправі й зобов'язувався визначати спільний інтерес держав — членів організації, кожна з яких продовжує дотримуватися своїх власних інтересів. Жодна держава не є підлеглою іншим, але є місце для обговорень і незалежних ініціатив».

Негаразди в системі ООН, що спостерігалися протягом декількох десятиліть, стали очевидними й реальними практично для всіх дер­жав — членів організації в середині 80-х років XX століття. В 1986 році Генеральна Асамблея затвердила доповідь експертів «Групи вісімнадцяти». Проблема виникла в першу чергу через надмірне роз­членовування ООН і його організацій, а також через недосконалість механізмів координації як усередині кожної організації, так і між різними складовими системи. Незважаючи на помітний прогрес у

цій галузі, ще можна зустріти абсолютно ідентичні програми, що реалізуються одночасно декількома фондами, агентствами й орга­нізаціями ООН. Актуальною залишається проблема дублювання робочих місць. Постійно висловлюються думки про необхідність значного скорочення «оонівської бюрократії», зокрема в основних спеціалізованих установах ООН.

Ефективність дій ООН, засудженої критиками за схильність скоріше міркувати й обговорювати проблему, а не намагатися її вирішити, також залишається під сумнівом, навіть незважаючи на те, що протягом ряду років, як показує гуманітарна діяльність ООН, оперативність і децентралізація дій і персоналу ООН починає переважати над дослідженнями й аналітичною роботою.

До згаданих проблем можна додати й дійсну оцінку впливу про­грам ООН на населення, що привело до «ведення й розвитку оцінних механізмів, зокрема, в області проектів, спрямованих на розвиток. Викликає заклопотаність надмірна автономність спеціалізованих установ ООН. Маючи у своєму розпорядженні власні керівні орга­ни, вони очолюються генеральними директорами, практично не залежними від Генерального секретаря ООН. Заснування Адміні­стративного координаційного комітету, очолюваного Генеральним секретарем ООН, виявилося недостатнім. Він є не більш ніж першим серед рівних {primus inter pares), а тому позбавлений будь-якої ре­альної влади над директорами спеціалізованих установ і не може жадати від них реформування підзвітних їм відомств.

Х.П. де Куельяр і Б. Бутрос Галі, що знаходилися на посту Генерального секретаря ООН, намагалися вирішити дві основні проблеми, які протягом десятиліть збільшували бюрократичний апарат Секретаріату: значний ріст адміністративних структур і збільшення постів високого рангу до декількох десятків (напри­клад, існування посади заступника Генерального секретаря поряд з постом віце-генерального секретаря). Через кілька тижнів після вступу на посаду Б. Бутрос Галі оголосив про реструктуризацію Се­кретаріату за допомогою скасування й злиття ряду відділів, а також скасування п'ятнадцяти постів високого рангу. Однак серією нових призначень чиновників високого рангу він швидко звів нанівець розпочаті реформи.

Після прийняття повноважень Генерального секретаря К. Ан­нан ініціював новий, більш конструктивний проект реформ. Він представив його в документі від 14 липня 1997 року, який носив назву «Відновлення ООН: програма реформ». Двадцяти дев'яти рішенням і рекомендаціям К. Аннана передував ряд попередніх мір. Дана програма реформ складається із пропозицій, які можуть бути розділені на дві категорії: зміни, що знаходяться в одноособовій

компетенції Генерального секретаря, і такі, що вимагають згоди держав-членів.

12 листопада 1997 року Генеральна Асамблея ООН прийняла про­ект змін, що знаходяться в одноособовій компетенції Генерального секретаря (резолюція 52/12 А): створення департаменту (відділу) по соціальних і економічних питаннях; створення єдиного бюро (представництва) «під єдиним прапором» ООН у державах-членах; скорочення адміністративних витрат; реструктуризація механізмів координації в області гуманітарної допомоги за допомогою створен­ня бюро координатора по невідкладній допомозі; міри, спрямовані на збільшення здатності організації консолідувати мир в районах, що пережили військові конфлікти; з'єднання й керування в рамках єдиної організації програм з боротьби зі злочинністю, наркотиками, відмиванням грошей, тероризмом тощо.

19 грудня 1997 року Асамблея прийняла другий «кошик» ре­форм, запропонованих К. Аннаном (резолюція 52/12 У). Найбільш важливим рішенням, безперечно, стало заснування посади першого заступника Генерального секретаря, який, будучи призначений Ге­неральним секретарем після консультацій з державами — членами ООН, сприяє Генеральному секретареві у виконанні управлінських і контролюючих функцій, координує дії й виконання програм ООН, а також стежить за реформуванням організації.

Повноваження першого заступника Генерального секретаря ООН кінчаються разом зі строком повноважень Генерального секретаря, що його призначив. У січні 1998 року цю посаду зайняла канадка Л. Фрешетт. Генеральна Асамблея також прийняла пропозицію, що була спрямованою на більш тісне співробітництво міжурядових ор­ганів (адміністративні ради), у повноваження яких повинно входити спостереження за керуванням ПРООН, ЮНФПА, ЮНІСЕФ.

У той же час Генеральна Асамблея взяла відстрочку по прийняттю реформ К. Аннана щодо майбутньої ролі Ради з опіки. Таким чином, дебати із приводу ООН повинні перерости, за словами К. Аннана, «не в подію, а в процес», що стане темою для численних засідань Генеральної Асамблеї.

Реформи, запропоновані К. Аннаном, здійснювалися паралель­но із зусиллями по реформуванню організації, що вживаються державами-членами.

На початку 2003 року виникли дискусії навколо так званого Стокгольмського процесу — пропозиції Швеції про більш ефектив­ний механізм застосування санкцій. У лютому 2003 року вони були схвалені Радою Безпеки ООН. 10 пунктів, розроблених шведськими вченими, пропонують поліпшення в системі застосування санкцій стосовно окремих політиків або осіб недемократичних держав. За

словами одного з авторів, професора конфліктології Упсальського університету П. Валленстєєна, основна мета пропозицій — покарати дійсно винних і уникнути колективного покарання націй, як це від­бувалося, наприклад, у випадку застосування санкцій у відношенні Іраку. Зокрема, пропонується вводити заборону на в'їзд диктаторів і їхнього найближчого оточення на територію демократичних держав, заморожувати їхні рахунки в закордонних банках і т.ін. Позитивні відгуки на адресу шведських пропозицій пролунали з боку пред­ставників багатьох держав — членів Ради Безпеки ООН.

Під час Всесвітнього саміту 2005 року керівники багатьох держав світу звернулися із проханням до Генерального секретаря ООН про підготовку та подання ряду доповідей, тематика яких торкалася б актуальних проблем реформування ООН. Перша з цих доповідей під назвою «Інвестування в Організацію Об'єднаних Націй: на шляху до посилення Організації в усьому світі», була представлена Генеральним секретарем ООН у березні 2006 року. В ній містяться сміливі ідеї про реформу системи керування Секретаріатом протягом наступних трьох-п'яти років. У другій половині 2006 року вийшли ще три доповіді, які розвивають ці ідеї: «Всебічний огляд механіз­мів керування й нагляду», доповідь Групи з реорганізації системи відправлення правосуддя в Організації Об'єднаних Націй і огляд, підготовлений Группою високого рівня з питання злагодженості в системі Організації Об'єднаних Наций. У всіх цих трьох допові­дях містяться далекозорі рекомендації, що стосуються ключових управлінських процедур і структур. Якщо ці рекомендації будуть затверджені державами-членами, вони здатні радикально змінити методи роботи Організації.

«Всебічний огляд механізмів керування й нагляду» був пред­ставлений Генеральному секретареві в липні 2006 року членами Керівного комітету видних експертів з питань державного керуван­ня. Вони провели незалежний аналіз системи керування фондами, програмами й спеціалізованими установами ООН і нагляду за ними. У їхній доповіді рекомендується ряд удосконалень, які зачіпають як структури керування, так і структури керівництва, що існують уже протягом ряду років. Багато з цих рекомендацій — у тому числі рекомендації про створення впливового незалежного консульта­тивного комітету з питань ревізії й щодо підвищення оперативної незалежності Управління служб внутрішнього нагляду — носять далекозорий характер, і вимагають того, щоб Генеральна Асамблея уважно розглянула їх на своїй сесії.

Також у липні 2006 року «Група по реорганізації», що складала­ся із зовнішніх експертів по судовій системі, подала огляд системи відправлення правосуддя в Організації Об'єднаних Націй. Вона

дійшла висновку, що нинішня система є застарілою, дисфункцио­нальною, неефективною й також не є незалежною. Саме в світлі цих висновків вона рекомендувала створити зовсім нову систему відправлення правосуддя, що повинна бути професійною, незалеж­ною й децентралізованою.

Генеральний секретар привітав цю доповідь і зобов'язався пред­ставити свою відповідь на неї Генеральній Асамблеї в ході першої частини її відновленої сесії в 2007 році, після того, як він проведе консультації з персоналом і підготує повний розрахунок вартості створення нової системи.

Нарешті, слід зазначити, що на початку листопада 2006 року Група з питання про злагодженість у системі ООН, що працювала під співголовуванням прем'єр-міністрів Мозамбіку, Норвегії й Пакистану, представила Генеральному секретареві свою доповідь, яка націлена на те, щоб допомогти ООН реалізувати свій потенціал у справі надання допомоги країнам, які вживають заходів для досяг­нення цілей у галузі розвитку, що були сформульовані в Декларації тисячоліття, шляхом раціоналізації нині існуючої розгалуженої й різноманітної системи ООН. У доповіді говориться, що необхідно радикально перебудувати ООН для того, щоб вона діяла як єдиний орган, особливо на рівні країн, де б ООН могла добиватися набагато більш значного ефекту, якби вона була менш роздробленою. Очіку­ється, що Голова Генеральної Асамблеї почне процес консультацій і діалогу щодо цих рекомендацій Групи. Новий Генеральний секретар і його адміністрація будуть займатися вирішенням цих завдань.

Якщо всі ці три доповіді приведуть до здійснення конкретних і конструктивних реформ, вони можуть підвищити ефективність ООН і її здатність реагувати на події, що відбуваються у світі. Однак з огляду на серйозні організаційні (і фінансові) наслідки, можна стверджувати, що на виконання цих рекомендацій піде кілька років.

Тим часом Генеральна Асамблея в ході своєї шістдесят першої сесії повинна була розглянути детальні пропозиції про реформу людських ресурсів, які містяться в доповіді «Інвестування у людей». Це докладна додаткова доповідь про реформу людських ресурсів, що була підготовлена у серпні 2006 року. У цій комплексній допо­віді пропонуються фундаментальні зміни, які дозволять привести систему керування людськими ресурсами ООН у відповідність із найкращою практикою. Сюди входять створення більш активної, цілеспрямованої й оперативної системи набору кадрів; такий підхід до мобільності, що забезпечує інтеграцію співробітників Централь­них установ і польового персоналу; розширення можливостей для розвитку кар'єри; спрощення й раціоналізація системи контрактів

і уніфікація умов служби, особливо для тих співробітників, які працюють у місцях служби з тяжкими умовами.

Особливий інтерес представляють питання інституціональної реформи ООН, що йде дуже складно і яку можна досить наочно про­ілюструвати на прикладі реформи Ради Безпеки ООН і створення Ради по правах людини.

Генеральний секретар ООН на підставі пропозицій спеціальної комісії запропонував державам-членам розглянути два варіанти модернізації Ради Безпеки (моделі А і В) або ж будь-які інші життє­здатні пропозиції відносно чисельного складу і його збалансованості, які сформульовані на основі кожної із цих моделей.

Модель А передбачає крім 5 уже наявних постійних членів Ради Безпеки (Росія, США, Велика Британія, Франція, Китай) введення шістьох місць нових постійних членів Ради Безпеки, які будуть розподілятися між основними регіональними зонами (2 — для Африки (53 держави), 2 — для Азії й Тихого океану (56 держав), 1 — для Європи (47 держав), 1 — для американського континенту (35 держав), однак ніякого додаткового права вето для них, а також трьох нових місць для непостійних членів Ради Безпеки на дворіч­ний строк, крім уже наявних 10 місць непостійних членів (4 — для Африки, 3 — для Азії й Тихого Океану, 2 — для Європи й 4 — для американського континенту). Таким чином, фактично буде істотно розширене й зрівняне представництво держав, що відносяться до регіональних зон світу (у підсумку вони одержать, разом із уже наявними квотами — 6 місць для Африки, 6 — для Азії й Тихого Океану, 6 — для Європи й 6 — для американського континенту). За­гальне представництво держав у Раді Безпеки ООН буде реалізовано в такий спосіб: з 192 держав — членів ООН будуть представлені 24 держави (11 — постійні (такі, що зберігаються) члени Ради Безпеки ООН, 13 — непостійні (дворічні) члени Ради Безпеки ООН).

Модель В взагалі не передбачає створення нових місць постій­них членів Ради Безпеки, але передбачає створення нової категорії членів Ради у вигляді вісьмох місць на чотирирічний поновлюваний строк і одного нового непостійного місця на дворічний (і непонов-люваний) строк, які також будуть розподілятися між основними регіональними зонами. У цьому випадку буде досягнуте аналогічне загальне представництво держав у Раді Безпеки ООН: зі 192 держав будуть представлені 24, з них 5 — постійних (такі, що зберігаються) членів Ради Безпеки ООН, 8 — нових постійних членів Ради Безпеки (поновлювані) ill непостійні (дворічні) члени Ради Безпеки ООН.

Труднощі, що перешкоджають вирішенню проблеми реформи Ради Безпеки ООН, пов'язані з тим, що ряд держав-членів, зокре­ма Бразилія, Японія, Німеччина й Індія, презентували свій проект

реформи, який, на їхній погляд, повинен був бути більш успішним. Вони запропонували розширити Раду Безпеки від нинішніх 15 чле­нів до 25, зокрема шляхом виділення місць для 6 нових постійних членів. Цікаво, що для того, щоб план реформи Ради Безпеки ООН мав більше шансів на успіх, «четвірка» навіть зняла свою вимогу надати їм право вето. Однак і це не врятувало ситуації: Бразилія, Японія, Німеччина й Індія розраховували на підтримку свого плану африканськими державами, але їхні надії опинилися під сумнівом після проведення саміту Африканського Союзу в лівійському місті Сирт. На цьому форумі африканські держави запропонували роз­ширити членський склад Ради з 15 до 26 держав і надати його новим постійним членам право вето. Автори нового проекту резолюції пропонують розподілити 11 додаткових місць у Раді Безпеки в такий спосіб: 2 постійних місця й 2 непостійних для африкан­ських держав; 2 постійні місця й 1 непостійне — для азіатських; 1 непостійне місце — для східноєвропейських держав; 1 постійне місце й 1 непостійне місце — для держав Латинської Америки й Карибського басейну; 1 постійне місце — для західноєвропейських і інших держав. Свою позицію африканські країни обґрунтовують тим, що на сьогодні Африка залишається єдиним континентом, що не має постійного місця в Раді Безпеки. Таким чином, у випад­ку реалізації цієї схеми африканським державам будуть виділені в Раді Безпеки ООН 2 постійних і 5 непостійних місць (у цей час африканський континент представлений у Раді Безпеки ООН 3 не­постійними членами). Крім того, африканські держави пропонують надати новим постійним членам Ради право вето, що зараз належить лише США, Російській Федерації, Великій Британії, Франції й КНР. Однак вони ще так і не вирішили, які конкретно держави Африканського континенту одержать статус постійних членів Ради. Як виявилося, це питання також не є простим. Серед головних пре­тендентів на цей статус керівництво Африканського Союзу називає Південно-Африканську Республіку, Нігерію і Єгипет. Хоча дехто говорить про те, що на ці місця можуть претендувати Лівія, Гана, Кенія й Сенегал. Наявність двох конкуруючих проектів, на думку аналітиків, може ще більше заплутати ситуацію й призвести до того, що це питання буде заблоковане.

Створення Ради по правах людини в рамках ООН було об'єктивно зумовлене якісно новою ситуацією, що склалася у сфері захисту й охорони прав людини, і новим відношенням до гуманітарної пробле­матики світового співтовариства. Варто вказати, що в рамках ООН уже існувала інституція, основним завданням якої були керівництво й контроль профільної проблематики в діяльності Організації і її держав-членів. Створена в 1946 році, з ініціативи ЕКОСОР Комісія

із прав людини внесла істотний вклад у становлення й розвиток гуманітарних засад міжнародного співтовариства. її діяльність має конституююче значення для сучасної системи міжнародного устрою, тому що саме під її егідою була розроблена Хартія прав людини — універсальна правозахисна база, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 р., два Міжнародних пакти 1966 року і інші основні договори по правах людини. У ході своїх щорічних сесій, що проходили в Женеві (Швейцарія), Комісія привертала суспіль­ну увагу до проблем у сфері прав людини і їхньому обговоренню, була форумом для розробки політики ООН в галузі прав людини, її безсумнівним досягненням було створення унікальної системи незалежних і експертних спеціальних процедур моніторингу за до­триманням прав людини й аналізу положення в цій галузі. Причому, такий моніторинг здійснювався в розбивці по темах і країнах. Тісні контакти Комісії із сотнями організацій громадянського суспільства відкривали єдину у своєму роді можливість для співробітництва із громадянським суспільством.

Разом з тим, зниження авторитетності й професіоналізму Комісії, що не в останню чергу було пов'язане зі збільшенням кількості її членів (спочатку обиралося 18 членів комісії, в останні роки їхня кількість збільшилася до 43), істотно підривали її здатність викону­вати профільні завдання. Держави прагнули домогтися членства в Комісії не для того, щоб зміцнювати права людини, а для того, щоб захистити себе від критики в ході або за підсумками моніторингу, або покритикувати інших. У результаті з'явився й розвивався дефі­цит довіри, що кидав тінь на репутацію системи ООН у цілому.

З метою подолання негативних тенденцій Генеральним секрета­рем ООН було запропоновано ухвалити рішення щодо заміни Комі­сії із прав людини меншою по складу постійною Радою по правах людини. К. Аннан уважав, що саме така інституція дозволить ООН займатися питаннями прав людини настільки ж серйозно, як і пи­таннями безпеки й розвитку, а також, що створення Ради додало б правам людини більшу значущість, що відповідає приматові прав людини у Статуті ООН. У підсумку Рада по правах людини була створена (резолюція ГА ООН 60/251 від 3 квітня 2006 року), але через зазначені вище причини вона не одержала статусу головного органу ООН.

Генеральний секретар К. Аннан добивався здійснення всеосяж­ної реформи ООН аж до останнього дня свого перебування на цьому пості. Новий Генеральний секретар Пан Гі Мун, який приступив до виконання обов'язків з 1 січня 2007 року, уже визначив свої пріоритети, що стосуються реформи. Він підкреслив необхідність її продовження, а також продовження подальших зусиль з модер­нізації ООН.

10.6. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини

Виходячи з гуманітарної домінанти, покладеної в основу всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вважаємо за необхідне розглянути спеціалізовані органи ООН з прав людини. 1. Верховний комісар ООН у справах біженців. Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятого в 1950 році, Верховний ко­місар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту під егідою ООН тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, та з пошуку оста­точного вирішення проблеми біженців шляхом надання сприяння урядам і за згодою відповідних урядів приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації зазначених біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона має гуманітар­ний і соціальний характер і стосується, як правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення, що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віро­сповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами країни своєї громадянської належності і не можуть користуватися захистом пієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах зазнати гоніння.

УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок доб­ровільних внесків урядів і коштів із приватних джерел.

Верховний комісар керується директивами, що надаються йому Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, піклування про яких належить до компетенції його Управління, шляхом:

— сприяння укладанню і ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, спостереження за виконанням цих кон­венцій і пропонування необхідних поправок до них;

— сприяння за допомогою спеціальних угод з урядами виконан­ню будь-яких заходів, що мають на меті полегшення станови­ща біженців і скорочення кількості біженців, що потребують захисту;

— сприяння урядовим і приватним зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміля­ції в нових країнах;

— полегшення допуску біженців на територію різних держав;

— одержання від урядів інформації про кількість біженців на їх території та їх становища, а також про закони і постанови, що їх стосуються;

— підтримання контакту з заінтересованими урядовими і не­урядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів, Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому числі репатріацією і розселенням. Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою надання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватними та державними установами.

Верховний комісар має в рамках ООН певний правовий статус. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верхов­ний комісар щорічно зобов'язаний подавати доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Ге­неральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

На посаду Верховного комісара обирається особа, яка характе­ризується високими моральними устоями і чесністю, та має досвід, у тому числі в галузі прав людини, а також загальні знання і розу­міння різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов'язків Верховного комісара,

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів у галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співто­вариства в галузі прав людини.

Верховний комісар з прав людини подає щорічну доповідь про свою діяльність відповідно до свого мандату Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР — Генеральній Асамблеї ООН.

У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генераль­ної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:

— заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма людьми всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;

— виконувати завдання, доручені йому компетентними органами системи Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини, і подавати їм рекомендації з метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;

— заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і по­силювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;

— надавати через Центр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи консультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і за необхідності регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і програм у галузі прав людини;

— координувати відповідні навчальні і пропагандистські про­грами Організації Об'єднаних Націй у галузі прав людини;

— відігравати активну роль у справі усунення нинішніх пере­шкод і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації всіх прав людини й у справі недопущення продовження по­рушень прав людини у всьому світі;

— розширювати міжнародне співробітництво з метою заохочень і захисту всіх прав людини;

— координувати діяльність у сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

— здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини.

Управління Верховного комісара розташовується в м. Женеві (Швейцарія).

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини була заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку до її складу входило 18 членів. У останній час Комісія обиралася ЕКОСОР на три роки і складалася вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягала в розробці пропозицій і реко­мендацій і поданні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії та інших питань прав людини.

З цією метою Комісією було створено декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.

Уряди держав — членів ООН і неурядові організації як між­народного, так і національного характеру подавали до Комісії на її вимогу інформацію про порушення прав людини. У Комісії або її органах заслуховувалися представники урядів із метою одержання пояснень і відповідей з аналізованих питань.

Якщо ситуація була досить серйозною, Комісія могла прийня­ти рішення про доручення відносно розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, наприклад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Південній Африці й Намібії (1967), на окупованих арабських територіях, включаючи Палестину (1968), у Чилі (1975-1978), в Афганістані, Сальвадорі та ін.

Засідання Комісії проходили в у Женеві (Швейцарія).

Своєю Резолюцією 60/251, прийнятою 3 квітня 2006 року, Ге­неральна Асамблея ООН ухвалила заснувати в Женеві замість Ко­місії із прав людини Раду по правах людини як допоміжний орган Генеральної Асамблеї. Асамблея зобов'язалася знову розглянути статус Ради протягом 5 років.

Рада по правах людини відповідає за сприяння загальній повазі й захисту всіх прав людини й основних свобод для всіх без якої-небудь різниці на справедливій і рівній основі; вона повина розглядати ситуації, пов'язані з порушенням прав людини, включаючи грубі й систематичні порушеня, і робити по них свої рекомендації. Вона по­вина також сприяти ефективній координації й інтеграції діяльності, що стосується прав людини, у рамках системи ООН.

У своїй роботі Рада повина керуватися засадами універсальності, неупередженості, об'єктивності й невибірковості, конструктивного міжнародного діалогу й співробітництва з метою сприяння заохо­ченню й захисту всіх прав людини — громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, включаючи право на розвиток.

Рада повина, зокрема: а) сприяти навчально-просвітницькій діяльності в галузі прав людини, а також діяльності по наданню консультаційних послуг, наданню технічної допомоги й створенню потенціалу, які будуть здійснюватися в консультаціях із зацікав­леними державами-членами й з їхньої згоди; б) слугувати форумом для обговорення тематичних питань по всіх правах людини; в) ро­бити рекомендації Генеральній Асамблеї ООН відносно подальшого розвитку міжнародного права в галузі прав людини; г) сприяти повному виконанню зобов'язань в галузі прав людини, прийнятих державами, і здійсненню контролю за досягненням цілей і виконан­ням зобов'язань, що торкаются заохочення й захисту прав людини, які сформульовані в рішеннях конференцій і зустрічей на вищому

рівні ООН; ґ) на основі об'єктивної й достовірної інформації про­водити всеосяжні періодичні огляди виконання кожною державою її зобов'язань і обов'язків в галузі прав людини таким чином, який забезпечує універсальність охоплення й однакове ставлення до всіх держав; такий огляд повинен бути механізмом співробітництва, за­снованим на інтерактивному діалозі з відповідною країною при її активній участі й урахуванні її потреб у створенні потенціалу; такий механізм повинен доповнювати, а не дублювати роботу договірних органів; протягом року після проведення своєї першої сесії Рада повина визначити форми й необхідні часові рамки універсальних періодичних оглядів; д) сприяти за допомогою діалогу й співробіт­ництва запобіганню порушень прав людини й швидко реагувати на надзвичайні ситуації в галузі прав людини; є) взяти на себе роль і обов'язки Комісії із прав людини у зв'язку з роботою Управління Верховного комісара ООН по правах людини, як вони були визначені в резолюції 48/141 Генеральної Асамблеї від 20 грудня 1993 року; є) діяти в галузі прав людини в тісному співробітництві з урядами, регіональними організаціями, національними установами по правах людини й громадянським суспільством; ж) робити рекомендації від­носно заохочення й захисту прав людини; з) представляти щорічну доповідь Генеральній Асамблеї ООН.

Рада по правах людини повина також виконувати, аналізувати й, при необхідності, удосконалювати й раціоналізувати всі мандати, процедури, функції та обов'язки Комісії із прав людини для збере­ження системи спеціальних процедур, експертних консультацій і процедури подачі скарг.

До складу Ради входять 47 держав-членів, кожна з яких буде оби­ратися більшістю голосів членів Генеральної Асамблеї ООН шляхом прямого таємного голосування. Члени Ради повинні обиратися на основі принципу справедливого географічного розподілу, а місця в Раді повинні розподілятися між регіональними групами в такий спосіб: група африканських держав — 13 місць; група азіатських держав — 13 місць; група східноєвропейських держав — 6 місць; група держав Латинської Америки й Карибського басейну — 8 місць і група західноєвропейських і інших держав — 7 місць.

Члени Ради повинні сповнювати свої повноваження протягом трьох років і не мають права на негайне переобрання після двох наступних один за одним строків повноважень.

10.7. Спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй

Відповідно до ст.ст. 57 і 63 Статуту ООН, під егідою ООН і у взаємозв'язку з нею знаходяться різноманітні міжнародні устано-

ви, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжна­родними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН.

Сьогодні існує 16 спеціалізованих установ ООН і МАГАТЕ. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи:

1)у галузі економіки — Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінан­сова корпорація (МФК), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній по­штовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); 2)у гуманітарній галузі — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня орга­нізація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна орга­нізація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їх роботі України, коротко розглянемо функціо­нальні характеристики і структуру деяких із них.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) (International Monetary Fund — IMF)

МВФ був заснований у 1944 році, але почав функціонувати тіль­ки в 1946 році. Членами МВФ є близько 180 держав, у тому числі Україна.

До завдань МВФ належить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування най­менш розвинених держав.

Вищим органом Фонду є Керівна рада, до якої входять по два представники від кожного члена МВФ. Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Го­ловою директорату є Директор-розпорядник.

Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (СІЛА).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

(International Bank for Reconstruction and Development — IBRD)

МБРР був заснований у 1944 році, почав свою роботу в 1946 році.

Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ. На сьогоднішній

день членами МБРР є більше 170 держав, у тому числі Україна.

Завданням МБРР є надання кредитів урядам, головним чином держав, що розвиваються, або приватним організаціям під контро­лем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначенням, надаючи Банку інформацію про це.

Органами МБРР є:

— Керівна рада, що складається з керівників та їх заступників (по одному від кожної держави-учасниці);

— Директорат, що складається з 20 виконавчих директорів, 5 із яких призначаються державами, які мають найбільшу кількість акцій, а інші 15 обираються управителями з інших

держав;

— Президент МБРР обирається Директоратом і є головною ад­
міністративною посадовою особою Банку.

Місцезнаходження МБРР — Вашингтон (США). Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (International

Finance Corporation — IFC)

МФК заснована в 1956 році як філія МБРР. На сьогодні у діяль­ності МФК беруть участь майже 150 держав.

Завданням МФК є допомога в управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насампе­ред у країнах, що розвиваються, шляхом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25 років.

Органи управління МФК:

— Керівна рада, що складається з керівників МБРР та їх заступ­ників;

— Рада директорів, що складається з директорів-розпорядників

МБРР;

— Голова Ради директорів МФК, який є одночасно Президентом

МБРР. Місцезнаходження МФК — Вашингтон (США). Міжнародна асоціація розвитку (MAP) (International

Development Association — IDA)

MAP була створена в 1950 році і почала функціонувати з 1960 року. Основне завдання МАР полягає в наданні позик на більш

пільгових умовах, ніж МБРР.

Органами МАР є такі ж органи, що й у МБРР (Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРР і МФК. Персонал МБРР виконує за сумісництвом функції

персоналу МАР.

Місцезнаходження МАР — Вашингтон (США).

Міжнародна морська організація (ІМО) (International Maritime Organization — ІМО)

ІМО було створено і функціонує з 1959 року (до 22 травня 1982 року — Міжурядова морська консультативна організація — ІМКО).

До ІМО входить більше 190 держав, у тому числі Україна (4 лютого 1994 року ратифікувала Конвенцію про Міжнародну морську орга­нізацію 1948 року в редакції 1982 року). До завдань ІМО входить коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права.

Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2 роки. У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18 членів.

Асамблея обирає Комітет безпеки на морі в кількості 16 членів, основним завданням якого є розробка рекомендацій з правил без­пеки морського судноплавства.

Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар.

Місцезнаходження ІМО — Лондон (Великобританія).

Міжнароднаорганізаціяцивільноїавіації(ІКАО) (International Civil Aviation Organizacion — 1С АО)

ІКАО, заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944 року, є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є більше 190 держав, у тому числі на основі правонаступництва й Україна (СРСР вступив до ІКАО в 1970 році).

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устатку­вання, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Вищим органом ІКАО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, яка скликається не рідше одного разу в 3 роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представ­ників 30 держав, що обираються Асамблеєю серед країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою оби­рається президент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО.

Місцезнаходження ІКАО — Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) (International Labour Organization — ILO)

МОП, що є однією з найстаріших ММУО, була створена ще в 1919 році за рішенням Паризької мирної конференції як автономна ор-

ганізація Ліги Націй. З 1946 року МОП є першою спеціалізованою організацією ООН (Україна — учасниця МОП).

У МОП поряд із більш ніж 170 державами представлені проф­спілки та підприємці.

Цілями і завданнями МОП є:

— сприяння встановленню соціальної справедливості; поліп­шення умов праці і підвищення життєвого рівня трудящих;

— розроблення міжнародних Конвенцій і рекомендацій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

З понад 200 конвенцій МОП наша держава ратифікувала по­над 50.

Структуру МОП складають; Генеральна конференція праці, Ад­міністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети, Регіональні й спеціальні конференції.

Генеральна конференція праці, що складається з делегацій країн-учасниць (два представники від уряду, по одному — від під­приємців і трудящих), є вищим органом МОП. Діяльністю Між­народного бюро праці (Секретаріату МОП), комітетів і комісій МОП керує Адміністративна рада, що складається з 56 членів (у тому числі 28 представників урядів, 14 представників трудящих і 14 представників підприємців). 10 місць в урядовій групі Ради за­ймають представники 10 найбільш промислово розвинених країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія,

США, Франція, Японія).

Міжнародним бюро праці управляє генеральний директор, воно має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації та координаційний орган.

У наявності функціонують тристоронні комітети у найважли­віших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, із проблем працюючих жінок і молоді. Вони надають можливість агентам урядів, підприємців і трудящих ви­класти свої точки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної

організації.

Регіональні і спеціальні конференції займаються питаннями, що

становлять регіональний або національний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП — Генеральний

директор.

Штаб-квартира МОП розташована в Женеві (Швейцарія). У сто­лицях більше ніж 40 держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Міжнародний союз електрозв'язку (MCE) (International Telecommunication Union — ITU)

MCE заснований у 1865 році як Міжнародний телеграфний союз. Після підписання в 1934 році Міжнародної конвенції електрозв'язку він одержав сучасну назву. Спеціалізованою установою ООН Союз є з 1947 року. У своєму нинішньому вигляді МСЕ діє з 1954 року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15 липня 1994 року. Розвиток МСЕ останніми десятиліттями привів до прийняття нового Статуту організації, який набрав чинності з 1 липня 1994 року.

Завданнями МСЕ є:

— підтримання і розширення міжнародного співробітництва для поліпшення і раціонального використання електрозв'язку;

— надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, в галузі електрозв'язку;

— регулювання і координація співробітництва в галузі електро­зв'язку, включаючи космічний радіозв'язок;

— удосконалення технічних засобів радіозв'язку;

— вживання заходів із гарантування безпеки зв'язку.

З цією метою МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє їх при­своєння, приймає рекомендації з уніфікації відповідних правил і тарифів, надає фінансову і технологічну допомогу.

Органи МСЕ:

— Повноважна конференція (періодичність скликання — один раз у 5 років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку);

— Адміністративна рада, що складається з 36 членів, які обира­ються конференцією. Рада координує діяльність МСЕ в період між конференціями.

Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генераль­ний секретаріат. У цьому йому надають допомогу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного кон­сультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії.

Місцезнаходження МСЕ — Женева (Швейцарія).

Всесвітній поштовий союя (ВПС) (Universal Postal Union — UPU)

ВПС — міжурядова організація (у минулому — міжнародний адміністративний союз) — була створена в 1874 році. Є спеціалі­зованою установою ООН із 1947 року. Членами ВПС є 189 держав, включаючи Україну (Статут ВПС для неї набрав чинності 10 лютого 1978 року).

ВПС функціонує на основі Статуту, Загального регламенту ВПС і Всесвітньої поштової конвенції, що були оновлені на XVI Всесвіт-

ньому поштовому конгресі в 1969 році і набрали чинності в 1971

році.

До завдань ВПС належить утворення поштової території у всіх країнах світу та вдосконалення національних поштових систем.

Структуру ВПС складають Конгрес, Виконавча рада, Консульта­тивна рада з поштових досліджень, Міжнародне бюро.

Вищим органом ВПС є Всесвітній поштовий конгрес, на який зби­раються усі члени ВПС. Періодичність скликання Конгресу — один раз у 5 років для перегляду і укладання поштових конвенцій.

Конгрес обирає виконавчу раду в кількості 40 членів, виходячи з принципу географічного представництва. Рада забезпечує безпе­рервність роботи ВПС в період між конгресами.

Консультативна рада з поштових досліджень також обирається Конгресом на п'ятирічний термін і складається з 35 членів. В її компетенції — вивчення технічних, виробничих і економічних проблем, питань технічного співробітництва, фахової підготовки і перепідготовки, підготовка звітів і доповідей, що публікуються у

виданнях ВПС.

Міжнародне бюро (секретаріат Союзу) — постійно діючий орган, діяльність якого координується Виконавчою радою.

Штаб-квартира ВПС розташована в Берні (Швейцарія).

Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) (United Nations Educations Scientific and Cultural Organization — UNESCO)

ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185 держав, у тому числі й Україна. У 1985 році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО, проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації.

Статут ЮНЕСКО був розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945 році. ЮНЕСКО почала функціонувати 4 листопада 1946 року, після того як 20 держав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії свої ратифікаційні грамоти. Цілі ЮНЕСКО:

— забезпечення миру і безпеки шляхом заохочення міжнарод­ного співробітництва в галузі освіти, науки і культури;

— забезпечення поваги до законності і справедливості, до прав людини й основних свобод без розрізнення раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН.

Діяльність ЮНЕСКО здійснюється за допомогою міжнародного інтелектуального співробітництва, взаємодопомоги, сприяння спра­ві миру. Вона концентрується в так х шести пріоритетних галузях: виховання, наука, культура, комунікації, соціальні науки і розви­ток, мир і права людини.

У своїй роботі ЮНЕСКО спирається на комітети, міжнародні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжна­родна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океанографічна комісія, Комісія з культури і розвит­ку, Міжнародна комісія з питань шкільної освіти у XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКО з питань виховання в Гамбурзі.

Головним органом ЮНЕСКО є Генеральна конференція, у якій беруть участь усі члени Організації.

Виконавча Рада складається з 51 члена і обирається Генеральною конференцією на 4 роки.

Секретаріат очолюється Генеральним директором.

Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО — Париж (Фран­ція).

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) (World Health Organisation — WHO)

ВООЗ — міжурядова організація, створена в 1946 році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946 році, набрав чинності 7 квітня 1948 року, коли його ратифікували 26 держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою — членом ВООЗ.

Цілями ВООЗ є:

— зміцнення національних служб охорони здоров'я; сприяння підготовці фахівців у галузі охорони здоров'я;

— боротьба з небезпечними хворобами; охорона здоров'я матері і дитини;

— поліпшення стану навколишнього середовища.

Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я. Періодичність її скликання є щорічною. В ній представлені всі члени організації.

Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скликається не менше двох разів на рік.

Секретаріат є адміністративним органом і складається з Гене­рального директора і персоналу.

У ВООЗ існує 6 регіональних організацій (Європейська — у Ко­пенгагені (Данія), Американська — у Вашингтоні (США), Південно-Східної Азії — у Делі (Індія), Східносередземноморська — в Олек­сандрії (Єгипет), Західнотихоокеанська — у Манілі (Філіппіни), Африканська — у Браззавілі (Конго)).

ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здоров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статистичні збірники й ін.

Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ — Женева (Швейца­рія).

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) (World Intellectual Property Organization — WIPO)

ВОІВ була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 року і Вернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886 року.

Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967 році в Сток­гольмі (Швеція) і набрала чинності в 1970 році. Спеціалізованою установою ООН ВОІВ стала 17 грудня 1974 року (рекомендація 3346 (XXIX) Генеральної Асамблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150 державами світу. До завдань ВОІВ входять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всьому світі, забезпечення адміністративного співробітництва 18 ММУО (спілок), що займаються різними аспектами надання допомоги в охороні інтелектуальної власності й авторського права.

Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі:

— промислову власність (патенти й інші права в галузі техніч­них винаходів, права в галузі товарних знаків, промислових зразків, найменувань місця походження товарів та ін.);

— авторське або видавниче право і суміжні права (на літератур­ні, музичні і художні твори, фільми, виконавчу діяльність артистів, фонограми і т.ін.).

Органи ВОІВ:

— Конференція, до складу якої входять усі держави — члени ВОІВ;

— Генеральна асамблея, що складається з тих держав-членів, що є також членами Паризького (100 держав) або Бернського (83 держави) союзів.

Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9 із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай проводять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів.

Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий орган). Голов­ною адміністративною посадовою особою є генеральний директор ВОІВ. Місцезнаходження ВОІВ — Женева (Швейцарія).

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) (In­ternational Atomic Energy Agency — IAEA)

МАГАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН. Ця організація була заснована в 1955 році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956 році. МАГАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН, але за угодою з ООН, укла­деною в 1956 році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150 держав, які здійснюють мирну атомну діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАГАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з До-

говором про нерозповсюдження ядерної зброї, що набрав чинності 22 січня 1998 року.

У рамках МАГАТЕ розробляється більшість міжнародних доку­ментів у галузі мирного використання атомної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосу­вання ядерних матеріалів.

Відповідно до Статуту, завданнями МАГАТЕ є:

— забезпечення використання атомної енергії в мирних цілях;

— сприяння науково-дослідним роботам у галузі мирного вико­ристання атомної енергії і обміну науковими відомостями;

— допомога державам у постачанні матеріалів, устаткування і технічних засобів, необхідних для здійснення мирної атомної діяльності;

— здійснення так званих «гарантій МАГАТЕ» (системи заходів, що перешкоджають використанню у військових цілях ядер­них матеріалів, устаткування і документації);

— визначення норм безпеки ядерної діяльності і контроль за їх дотриманням;

— придбання, створення установок і устаткування, необхідних для ведення мирної атомної діяльності;

— сприяння державам-учасницям у виробництві електроенер­гії.

Штаб-квартира МАГАТЕ розташована у Відні (Австрія).

10.8. Регіональні міжнародні організації

Важливою особливістю сучасного міжнародного права є регіо-налізація міжнародних відносин, яка дозволяє більш ефективно вирішувати проблеми держав, розташованих у певних географічних регіонах планети. Тому необхідно розглянути основні аспекти ді­яльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних міжнародних регіональних організацій. Об'єктом діяльності таких організацій можуть бути питання в рамках міжрегіонального спів­робітництва: спільна (колективна) безпека, економічна, соціальна, культурна та інші сфери.

Умови правомірності створення та діяльності регіональних ор­ганізацій безпеки передбачені в розділі VIII Статуту ООН.

Статут ООН (розділ IX «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво») висуває відповідні вимоги до міжнародних орга­нізацій в економічній, соціальній, культурній та інших спеціальних галузях, незалежно від того, є вони універсальними чи регіональни­ми. Зокрема, їх створення та діяльність повинні відповідати цілям

та принципам Статуту ООН, вони повинні сприяти ООН у вирішенні економічних, соціальних, культурних та інших проблем.

Тому вважаємо за необхідно розглянути основні аспекти діяль­ності та структурну організацію найбільш великих та авторитетних регіональних міжнародних організацій.

Ліга арабських держав (ЛАД)

Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7 жовтня 1944 року Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансйорданії (згодом Йорданія), Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформульовані основні цілі та принципи, на яких мала бути побудованою майбутня Ліга.

Створення ЛАД з'явилося найпомітнішим результатом діяльнос­ті руху за арабську єдність, який виник після Першої світової війни в колишніх арабських провінціях Османської імперії. Арабські на­ціоналісти виступили із протестами проти поділу цієї території на п'ять окремих країн, мандати на керування якими були передані Великій Британії й Франції. Особливе обурення в них викликало рі­шення про створення в Палестині національної єврейської держави. Метою руху було об'єднання всіх арабських земель у єдину державу. Створення ЛАГ відбивало ці прагнення, передбачаючи економічне, культурне й політичне співробітництво її членів і висуваючи вимогу державної незалежності для Палестини.

22 березня 1945 року в Каїрі відбулася загальноарабська кон­ференція, у якій взяли участь сім арабських держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет), і в той самий день відбулося підписання Пакту ЛАД представниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5 травня 1945 року). Пакт ЛАД набрав чинності 10 травня 1945 року. Сьогодні учасниками Пакту є більше двадцяти країн.

Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1) може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча до ЛАД входять, наприклад, Джибуті і Сомалі, що не є арабськими державами). Цілями Ліги є:

— забезпечення більш тісних відносин між державами — чле­нами Ліги;

— координація політичних дій;

— забезпечення незалежності і суверенітету.
Співробітництво членами ЛАД здійснюється в таких сферах:

економічні і фінансові проблеми; транспорт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми.

Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представлені всі учасни­ки Пакту. Рішення, прийняті Радою одноголосно, обов'язкові для

всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються.

У разі агресії або загрози агресії проти держави — члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада оборони і Постійна військова комісія надають кон­сультативну допомогу Раді. Рада також може розглядати спори між державами ЛАД.

Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД.

У 1950 році Лізі був наданий статус спостерігача при ООН, за­вдяки чому вона відіграла важливу роль в об'єднанні азіатських і африканських країн в арабо-азіатський (а потім і афро-азіатський) блок. Вплив арабських країн в ООН пішов на спад після 1960 року, коли число членів ООН з Азії й Африки значно перевищило число членів з арабських країн.

З 1964 року у рамках ЛАД діє Конференція глав держав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання.

У Лізі арабських держав не існує єдності думок. Ряд членів за­ймає прозахідні позиції, інші — прокомуністичні, а треті зберіга­ють нейтралітет. Після поразки арабів в арабо-ізраїльській війні 1967 року, члени Ліги розділилися по питанню про доцільність вирішення конфлікту з Ізраїлем за столом переговорів. Підписання Єгиптом і Йорданією підготовленого за підтримкою США угоди про припинення вогню напередодні початку мирних переговорів у серпні 1970 року викликало різку критику з боку Алжиру, Іраку й Органі­зації визволення Палестини. Нові розбіжності виникли у зв'язку із втручанням Сирії в громадянську війну в Йорданії (1970) і в Лівані (1975). В 1972 році пропозицію Йорданії про створення федерації з окупованим Ізраїлем Західним берегом ріки Йордан було сприйня­то іншими арабськими державами як змову з Ізраїлем. В 1977 році вони засудили визнання Єгиптом де факто Держави Ізраїль. В 1979 році, після підписання єгипетсько-ізраїльського мирного договору, більшість членів Ліги проголосували за введення санкцій проти Єгипту, включаючи призупинення його членства в ЛАД і перенос її штаб-квартири з Каїра в Туніс. В1989 році членство Єгипту в ЛАГ було відновлено, а в 1991 році її штаб-квартира була повернута в Каїр. У черговий раз протиріччя спалахнули під час війни в Пер­ській затоці (1990-1991), коли зіткнулися інтереси антиіракської коаліції (Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії й Марокко) і нейтральних арабських держав, таких, як Йорданія, Ємен і Лівія.

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Серед культурних проектів, здійснених ЛАД, слід зазначити створення Вищого інституту арабських досліджень у Каїрі й про-

ведення численних конференцій по різних актуальних питаннях

арабського світу.

Місцезнаходженням Генерального секретаріату ЛАД є Каїр

(Республіка Єгипет).

Організація американських держав (ОАД)

Організація американських держав (ОАД) — міжурядова регіо­нальна організація, яка створена в 1948 році і включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970 року, а також Міжамериканського договору про взаємну оборону

1947 року.

Членами ОАД є 35 латиноамериканських держав і США. У1962 році під тиском СІЛА було неправомірно припинене членство Куби

в організації.

Після заснування в 1971 році інституту спостерігачів своїх по­стійних спостерігачів при ОАД акредитували Бельгія, Гайана, Ка­нада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Нідерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього 30).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

— підтриманні миру і безпеки на континенті;

— мирному врегулюванні спорів між державами-членами;

— спільному опорі агресії;

— сприянні вирішенню політичних, економічних і правових проблем американських країн;

— об'єднанні зусиль із метою економічного, соціального, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що збирається на щорічні сесії для розгляду найбільш важливих проблем.

Постійною радою ОАД скликається консультативна наради мі­ністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постійна рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3 ради підпорядковуються без­посередньо Генеральній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи — міжамерикан­ський юридичний комітет і міжамериканська комісія з прав лю­дини.

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Гене­ральний секретаріат (який до 1970 року називався Панамерикан­ським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конференції та фун­кціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут сільськогосподар-

ських наук, Міжамериканський інститут дитини, Панамерикан­ський інститут географії й історії, Міжамериканський інститут з проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у місті Вашингтоні (США).

Африканський Союз (АС) / Організація африканської єдності (ОАЄ)

Спочатку ця організація виникла як Організація африканської єдності (ОАЄ) як міжурядова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддис-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних держав Африки на основі Хартії африканської єдності (1963 рік) з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, за­хисту їхнього суверенітету, територіальної цілісності і незалежності та заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації могла бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Нині членство в ОАЄ має 51 держава.

Вищим органом ОАЄ була Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, яка скликалася щорічно і складалася з глав держав і уря­дів або з належним чином акредитованих представників. Кожна держава на конференції мала один голос. Рішення конференції приймалися більшістю у дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складалася з міністрів закордонних справ або інших міністрів, призначених державами-учасницями. Одним із обов'язків Ради, що скликалася на чергові сесії двічі на рік, була робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолював Генеральний секретар, який обирався на 4 роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діяв Панафрикан-ський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діяв регіональний механізм із вирішення спо­рів — Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісія з економічних і соціальних питань, комітет звільнення й ін.) була спрямованою на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991 році держави — члени ОАЄ підписали Договір про утво­рення африканського економічного співтовариства.

На 37-й сесії Асамблеї глач держав і урядів ОАЄ, що пройшла в столиці Замбії Лусаці 9-11 червня 2001 року, було прийнято оста­точне рішення про перетворення цього регіонального угруповання в більш тісне міждержавне об'єднання — Африканський Союз (АС). Зразком для континентальної структури, що знову з'явилася, послу­жили інтеграційні ідеї, що успішно реалізуються в Європейському Союзі. У рамках А