Міжнародні і багатонаціональні ріки

Усі ріки за їх географічним і правовим положенням поділяють на:

а) національні — які протікають по території однієї держави
і перебувають під її суверенітетом, режими яких установ­
люються винятково цією державою на основі внутрішнього

законодавства;

б) міжнародні — які протікають територією двох і більше держав

чи розділяють такі території, при цьому кожна прибережна держава здійснює суверенітет над тією ділянкою міжнародної ріки, що протікає по її території. У зв'язку з цим виникає необхідність міжнародно-правового регулювання цілого комплексу питань, пов'язаних із її використанням, тому що права і законні інтереси прибережних держав міжнародної ріки перебувають у взаємозв'язку і взаємозалежності. Тому правовий режим таких міжнародних рік установлюється за­інтересованими державами на основі міжнародного акта. У свою чергу, міжнародні ріки діляться на:

а) багатонаціональні ріки — це ріки, у використанні яких зацікавлені винятково прибережні держави. Такі ріки не ви­користовуються або використовуються дуже обмежено для міжнародного судноплавства, не завжди мають сполучення з морем, проте відіграють певну роль в економіці прибережних держав. їхній режим регулюється винятково прибережними державами, наприклад, угода між Аргентиною й Уругваєм 1946 року з приводу ріки Уругвай. До багатонаціональних рік належать Одер, Вісла, Тиса, Дністер; б) міжнародні ріки — це ріки, що мають безпосередньо вихід до моря і які використовуються міжнародним співтовариством для інтенсивного річкового судноплавства (наприклад, Дунай і Рейн у Європі, Нігер, Конго в Африці, Амазонка і Ла-Плата

в Америці й ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необ­хідним для їхнього визнання як міжнародних:

1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав;

2) географічному — повинні мати вихід у море;

3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства.

Слід зазначити особливу значущість третього критерію, що є вирішальним, тому що міжнародно-правові проблеми таких рік в основному зводяться до забезпечення свободи судноплавства щодо них. Вони, як правило, відкриті для торговельного судноплав­ства як прибережних, так і неприбережних держав, і закриті, як правило, для проходу військових суден неприбережних держав (наприклад, Дунай, Нігер). На прибережні держави покладаються адміністративні обов'язки з управління такими ріками як відносно судноплавства, так і відносно їхнього господарського використання. З цією метою прибережні держави створюють спеціальні річкові комісії (наприклад, Рейнська комісія, що складається з представ­ників Франції, ФРН, Швейцарії, а також Дунайська комісія, що складається з представників прибережних держав).

Водночас слід зазначити, що підхід до питання про міжнарод­ні ріки тільки з погляду використання їх у судноплавних цілях у наш час втратив свою актуальність. Сьогодні функціональний критерій міжнародних рік набув варіабельного тлумачення: вони можуть використовуватися не тільки для судноплавства, але й для промислового та сільськогосподарського виробництва, одержання електроенергії, скидання відходів і т.д. Зокрема, при будівництві гідротехнічних споруд (гребель) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не повинні заподіювати шкоди наві­гації на ріках, створювати незручності іншим державам, у тому числі й тим, що хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. Про це, зокрема, йшлося в Барселонській конвенції 1921 року, відповідно до положень якої «кожна прибе­режна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких заходів, здатних зашкодити судноплавноплавству або зменшити зручність плавання, а також вжити найшвидших заходів до усунення всяких перешкод і випадкових небезпек для плавання». Загальні правила щодо будівництва гідротехнічних споруд на судноплавних ріках містяться й у Женевській конвенції 1923 року. Відповідно до неї всі роботи, що можуть призвести до фізичної зміни місцевості на території іншої держави або можуть завдати їй суттєвої шкоди, повинні проводитися на підставі угод заінтересованих країн. При будівництві іригаційних споруд пріоритетного значення набуває питання про кількісний розподіл вод між суміжними державами. Це ж стосується і забруднень: будь-які роботи на річці повинні провадитися таким чином, щоб запобігти забрудненню ріки в будь-якому місці за течією.

Тому, виходячи з поділу природного комплексу міжнародної ріки на відповідні ділянки, що перебувають під суверенітетом певних держав, зростає об'єктивна необхідність різнобічного співробітни­цтва заінтересованих держав з використання таких рік із метою гармонізації індивідуальних і загальних інтересів.

Як зазначалося раніше, із цією метою міжнародна практика ви­робила єдиний підхід, що полягає в розробці і підписанні угод, які регулюють порядок використання конкретної міжнародної ріки, озера або їхніх басейнів. До таких угод належать Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року; Акт, що стосується суд­ноплавства й економічного співробітництва між державами басейну ріки Нігер 1963 року; Угода про Міжнародну комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 року; Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року; Договір про співробітництво в Амазонії 1978 року й ін.

Слід зауважити, що процес практичного і міжнародно-правового становлення міжнародних рік ще не завершений. Наприклад, після розпаду Союзу РСР ріка Дніпро стала міжнародною, і тому, звичайно, виникла необхідність розроблення відповідної угоди з використання цієї ріки прибережними державами — Україною, Білорусією і Росією.

Угоди, що регламентують порядок використання міжнародних рік, стосуються тільки конкретних рік і не мають універсального значення. Якогось кодифікуючого акта «міжнародного річкового права» поки що не існує. Правда, певні кодифікаційні роботи в цьому напрямку ведуться. Так, у 1992 році під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція з охорони і викори­стання транскордонних водопотоків і міжнародних озер. У1966 році були прийняті Гельсінські правила використання вод міжнародних рік. І хоча ці правила носять рекомендаційний характер, у деяких їхніх положеннях знайшли закріплення міжнародні порядки, що склалися в результаті тривалої практики з використання між народних рік. Велика робота з узагальнення великої договірне й арбітражної практики була проведена Комісією міжнародного права ООН, що в наш час приступила до завершення підготовки проекту статей, які стосуються несудохідних видів використання міжнародних водопотоків.

13.7. Правовий режим Дунаю

Виходячи з того, що Україна є придунайською державою, особ­ливий інтерес становить розгляд міжнародно-правового режиму однієї з найбільших міжнародних рік Європи — Дунаю.

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноплавства на Дунаї має свою історію. Уперше свобода судноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856 року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлюваних поліцейськими і карантинними правилами, та іншим зборам, крім точно передбачених у додатках до договору. З метою регулювання судноплавства по Дунаю нижче Ізачі був за­снований спеціальний орган — Європейська дунайська комісія, до якої ввійшли представники Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства щодо неї відігравали непридунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби посили­ти свій вплив на регулювання судноплавства по Дунаю. Відповідно до положень мирних договорів 1919 і 1920 років із Німеччиною, Австрією, Болгарією й Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим Дунаю 1921 року керування Дунаєм у його нижній течії (між Чорним морем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунайською комісією в складі представників Велико­британії, Італії, Румунії і Франції, а керування судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжнародній дунайській комісії, до складу якої входили представники Австрії, Баварії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та Югославії.

Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламентацію судно­плавства по Дунаю мали правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з придунайськими державами — колишніми сате­літами Німеччини — Болгарією, Угорщиною і Румунією, містили в собі положення про те, що «навігація по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових суден і товарів усіх дер­жав на основі рівності відносно торгових і навігаційних зборів і умов торгового судноплавства». На підставі цього в 1948 році в Белграді була підписана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Чехословаччиною і Югославією Конвенція про режим судноплав­ства по Дунаю. У 1960 році до неї приєдналася Австрія. На цей час учасниками Конвенції є всі придунайські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948 року регулює судноплавство по Дунаю від міс­та Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1 даної Конвенції встановила, що Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на підставі рівності відносно торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється на військові кораблі.

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських країн за межами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів непридунайських держав заборонено.

Конвенція зобов'язує придунайські держави утримувати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими державами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Кон­венції 1948 року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. Спостерігачами на сесіях Дунайської комісії були представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії. Нині Дунайська комісія розташовується в Будапешті

(Угорщина).

До компетенції Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, які випливають із цього, входить контроль за дотриманням постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства, а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обстановки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навіга­ційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), проводить уніфікацію правил річкового нагляду, координацію гідрометеоро­логічної служби. Рішення з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, якої це рішення стосується безпосередньо.

На основі положень Конвенції 1948 року була заснована спеціаль­на річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехнічних робіт у низов' ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні органи. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного госпо­дарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що у зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧРСР все більше актуалізується питання про перегляд Конвенції 1948 року і можливі зміни членства в Дунайській комісії.

13.8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що містить окраїни материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбе­режжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США не поділяють позиції Канади і СРСР щодо Арк­тики і продовжують виступати проти секторальної системи. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави вважають, що за межами територіальних вод в Арктиці має діяти свобода від­критого моря. Данія як суверен Гренландії схиляється до позиції США і Норвегії.

Постановою Президії ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року проголо­шуються територією Союзу РСР (у наш час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32°04'35" східної довготи і 168°49'30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року.

Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року на додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канад­ської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародно­го морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил Щодо запобігання, скорочення і збереження під контролем забруд­нення морського середовища із суден у покритих льодами районах У межах виняткової економічної війни.

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну

зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього розта­шованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що перебуває під суверенітетом Норвегії. Договором також перед­бачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав — учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світо­вого співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на підставі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна між­народна організація — Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

— здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктич­них держав за активної участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;

— контроль і координація виконання екологічних програм;

— розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініці­атив із питань, пов'язаних з Арктикою.

Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктич­ної Ради як спостерігачі. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні

інтереси.

Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса землі, що обмежений із півночі 60° південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита під час експедиції російських суден під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінсгаузена в 1818-1821

роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським до­говором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір

про Антарктику має безстроковий і відкритий характер. Він від­критий для приєднання до нього будь-якої держави — члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (ст. 1) Антарктида оголошена демілітаризо­ваною і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних від­ходів (ст. 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці перебуває під юрис­дикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припу­щення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося у зв'язку зі зростанням кількості учасників Догово­ру: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави — учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ щодо врегулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охо­рону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвіду­вальних робіт, у тому числі експлуатаційних, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Ака­демік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великою Британією.

Література

Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые и геополити­ческие проблемы. — М., 1997.

Барсегов Ю.Г. Территория в международном праве. — М., 1958.

Голицын В.В. Антарктика: международно-правовой режим. — М., 1983.

Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития режима. — М., 1989.

Гуреев С.А., ТарасоваИ.М. Международное речное право. — М., 1993.

Клименко Б.М. Международные реки. Правовые вопросы ис­пользования международных рек в промышленности и сельском хозяйстве. — М., 1969.

Клименко Б.М. Государственная территория: Вопросы теории и практики международного права. — М., 1974.

Клименко Б.М., Ушаков Н.А. Нерушимость границ — условие международного мира. — М., 1975.

Клименко Б.М. Мирное решение территориальных споров. — М., 1982.

Клименко Б.М. Территория и границы СССР. — М., 1985.

Клименко Б.М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). — М., 1989.

Корбут Л.В., Баскин Ю.Я. Международно-правовой режим рек. — М., 1987.

Смоленский П. Дипломатия и границы. — М., 1965.

Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современность. Меж­дународно-правовой аспект. — X., 1992.

Трофимов В.Н. Правовой статус Антарктики. — М., 1990.