Міжнародні валютні відносини

Тема 10. ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ І ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ.

1. Міжнародні валютні відносини.

2. Валютний ринок і його регулювання.

3. Баланс міжнародних розрахунків.

Міжнародні валютні відносини.

Міжнародні валютні відносини пов’язані з обслуговуванням зовнішньої торгівлі, вивезення капіталу, надання кредитів, науково-технічний обмін, розвиток туризму, інші міждержавні та приватні стосунки.

Валютні відносини пов’язані також із функціонуванням у міжнародному обороті грошей, які призначені забезпечувати міжнародні економічні зв’язки.

На основі валютних відноси формується валютна політика, валютна система і державно-правова форма організації валютних відносин.

Валютна політика – це сукупність заходів, які проводяться державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до її тактичних і стратегічних цілей.

Вал. політика здійснюється ЦБ, міністерством фінансів, органами валютного контролю.

Валютна система – це державно-правова форма організації валютних відносин. Розрізняють: національну, міжнародну, регіональну, світову валютні системи.

Національна ВС – це державно-правова форма організації ВВ даної країни з іншими країнами та міждержавними фінансовими інститутами, за допомогою яких здійснюються міжнародні кредитно-розрахункові операції, формуються та використовуються валютні резерви країни.

Основні елементи національної валютної системи:

1. Національна валюта – грошова одиниця країни.

2. Валютний паритет та режим курсу національної валюти.

3. Умови обміну національної валюти на інші валюти – конвертованість валюти.

1. Валюта – це грошова одиниця, яка використовується як світові гроші, засіб обігу і платежу.

Залежно від емітента валютних коштів розрізняють такі види валют:

1. Національна валюта – платіжний засіб певної держави.

2. Іноземна валюта – грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках.

3. Колективна валюта – міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації(євро).

Залежно від режиму використання:

1. Конвертована валюта (повно або частково)

2. Неконвертована.

Залежно від сфери і мети використання:

1. Валюта оплати – валюта, якою здійснюють фактичну оплату товарів і послуг згідно із зовнішньо-економічною угодою чи погашення міжнародного кредиту.

2. Валюта кредиту – валюта, якою за угодою кредитора та позичальника надається кредит.

3. Валютні угоди (ціни) – валюта, в якій встановлюється ціна товару або послуг у зовнішньо-торговельному контракті або визначається сума надання міжнародного кредиту.

Міжнародна торгова валюта – це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торговельних операцій (експорт, імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.

Міжнародна резервна валюта – це валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу, надання позик, кредиту, фінансування допомоги. Головною її метою є створення валютних державних резервів.

2. За золотого стандарту рівень валютних курсів визначався рівнем золотого паритету валют, тобто співвідношенням їхнього золотого вмісту. Валютний курс міг відхилятися від золотого паритету тільки на вартість перевезення золота з однієї країни в іншу. Межі відхилення валютного курсу від валютного паритету називалися золотими точками.

На теперішній час немає законодавче фіксованої бази для формування валютних курсів. Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності національних валют.

Купівельна спроможність (сила) валюти виражається як сума товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю у порівнянні з базовим періодом.

Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів та послуг у двох країнах (А і Б) визначає паритет купівельної спроможності (purchasing power paity) – РРР. Одним із методів визначення паритету купівельної сили валют – на підставі порівняння рівня цін стандартного набору (споживчий кошик) товарів і послуг:

РРР= Pвj: Pаj

Де Рj, Pj - рівень цін у відповідних країнах за певний період - j

Наприклад: Рівень цін у марках: рівень цін у доларах = ціна марки в доларах

До основних методів регулювання валютного курсу належать: валютна інтервенція, валютний демпінг, дисконтна політика, девальвація, ревальвація.

Валютна інтервенція – втручання ЦБ в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти через купівлю чи продаж іноземної валюти. ЦБ купує інвалюту, коли її пропозиція є надмірною, а курс низьким, і продає, коли її курс стає високим. У такий спосіб обмежується коливання національної валюти.

Валютний демпінг – знецінювання нацвалюти з метою масового експортування товарів за цінами, нижчими від світових. ВД є засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу нацвалюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку..

Дисконтна політика полягає у підвищенні або зниженні дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою впливу на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у період погіршення стану платіжного балансу ЦБ сприяє припливу капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу.

Девальвація і ревальвація – це зниження та підвищення валютного курсу.

4. Конвертованість – це здатність до вільного використання валюти для будь-яких операцій та обміну на інші валюти.

Конвертованість може бути:

1. Повна або часткова.

2. Зовнішня або внутрішня.

3. За поточними операціями.

Повна конвертованість валюти – це можливість вільного обміну на іноземну валюту для всіх категорій власників у будь-якій формі та в усіх операціях без обмежень.

Часткова конвертованість – обмін дозволяється тільки для певних власників або за окремими операціями.

Внутрішня конвертованість – вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів і вільні платежі за кордон.

Конвертованість за поточними операціями – дозвіл на обмін нацвалюти лише для забезпечення зовнішньо-економічної діяльності учасників міжнародних відносин за поточними операціями.

Валютне котирування – визначення і встановлення курсу інвалюти до національної.

Методи котирування:

· прямий – курс одиниці інвалюти виражений у національній;

· непрямий – за одиницю приймається валюта, курс якої виражений у певній кількості іноземних грошових одиниць (використовується рідко).

Крос-курс – певне співвідношення двох валют, яке випливає з їх курсу щодо третьої валюти.

2. Валютний ринок і його регулювання.

Валютний ринок – система фінансово-кредитних інститутів та механізмів, функціонування яких забезпечує купівлю і продаж іноземних валют для обслуговування іноземних платежів.

Залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використаних валют розрізняють:

· міжнародні (Лондон, Франкфурт-на-Майні, Токіо);

· регіональні;

· національні.

Суб’єкти валютного ринку: продавці, покупці, посередники:

1. ЦБ, державні установи.

2. Банки і небанківські установи.

3. Юридичні особи, зайняті у зовнішньо-економічній діяльності.

Об’єкти валютного ринку:

1. Грошові розрахунки індержав.

2. Платіжні документи, валютні чеки.

3. Фондові цінності в інвалюті – акції, облігації.

Функції вал. ринків:

1. Забезпечення своєчасності здійснення міжнародних розрахунків, страхування вал ризиків.

2. Диверсифікація валютних резервів банків, п-ств, держав, регулювання вал ресурсів.

3. Отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку у вигляді різниці курсів валют.

4. Регулювання економіки.

Валютні операції – це операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності.

Розрізняють такі валютні операції:

1. СПОТ – валютні угоди на короткотермінову, до 48год. Доставку валюти і негайною оплатою.

2. ФОРВАРД – термінові угоди, розрахунки за якими здійснюються більше 2-х днів після їх укладення контракту.

3. СВОП – одночасна купівля і продаж валюти на однакові суми в розрахунках на різні дати.

СПОТ і ФОРВАРД різняться на величину премії за ризик.

Валютна біржа – це офіційно оформлений ринок, на якому відбувається торгівля на основі попиту і пропозиції.

Валютна позиція банку – зміна співвідношення вимог і зобов’язань банку в іноземній валюті.

Валютне регулювання – це сукупність заходів, що реалізуються міждержавними організаціями, державою у сфері валютних відносин.

Здійснюється на двох рінях: міждержавному та національному.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладено на МВФ, який керується статутом, ухвалами, та домовленостями.

На державному рівні регулювання визначається законодавчими актами кожної країни.

Міжнародні органи валрегулювання:

1. Міжнародний валютний фонд.

2. Міжнародний банк реконструкції та розвитку.

3. Міжнародні фінансово-кредитні організації.

Національні органи здійснення валютного регулювання:

1. Центральний банк:

· нагромадження і управління вал резервами;

· визначення порядку обігу інвалюти;

· визначення курсу нацгрошової одиниці;

· встановлення правил з операцій з валцінностями для КБ;

· вал. контроль.

2. Міністерство фінансів:

· формування бюджетної політики щодо валцінностей;

· формування і використання вал фонду;

· регулювання платіжного балансу і обслуговування зовнішнього боргу.

3. Органи валютного контролю:

· державна податкова інспекція – контроль за сплатою податків;

· державний митний комітет – вивіз та ввіз золота і валюти;

· міністерство зв’язку – перекази валюти за кордон.